«Фіат 126п». Фото: Кароліна Кабат / Flickr

Талон на «Малюх»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Історія найпопулярнішої в ПНР автівки.

У німців був «Жук», в англійців — «Міні», у французів — «Цитрус», а в поляків — «Малюх». Щоправда, ця ікона польського автопрому насправді була італійською.

«Малюх», себто «Фіат 126п», символізує цілу епоху, коли в 70-х роках минулого століття на чолі комуністичної Польської об’єднаної робітничої партії (а отже, цілої країни) стояв Едвард Ґєрек. Від цієї автівки так і віяло світовою розкішшю. Але насправді це був аж ніяк не потужний ураган — радше скромний вітерець.

«Малюх» автора тексту. Джерело: особистий архів Пйотра Ліпінського

Польський автопром розвивався важко. У 50-х за ліцензією совєтської «Побєди» виробляли авто «Варшава». Потім з’явилася польська конструкція «Сирена», проте цих моделей зробили небагато (перші «Сирени» монтували вручну) і вони були дуже аварійні.

Попередник Едварда Ґєрека, Владислав Ґомулка (лідер комуністичної партії у 60-х) автомобілі ненавидів. Він вважав, буцім полякам автівка не по кишені й повторював, що селянин може спокійно їздити до костелу й возом. Але коней він теж ненавидів. І ці протиріччя, схоже, — якийсь прояв ідеологічної діалектики.

Ґомулку довго переконували, що країні варто випускати ліцензійну автівку марки «Фіат 125», попередника «Малюха», хоч Польща співпрацювала з відомим італійським концерном ще до Другої світової війни. І коли остаточне рішення мали вже ось-ось ухвалити, почали лунати думки, мовляв, чи не доцільніше виробляти економні малолітражні автівки? Прем’єр Юзеф Циранкевич був неабияким любителем автівок, тож категорично заборонив будь-які дискусії щодо цього. Адже, як сам пояснював, якщо в Ґомулки закрадуться навіть найменші сумніви, він узагалі відкине ідею з автопромом.

Врешті на початку 1966 року набрав чинності договір про виробництво в Польщі «Фіата 125», а вже через рік із автозаводу на Жерані (варшавський мікрорайон) виїхали перші моделі. Ті, хто критикував ідею виробництва дорогого в обслуговуванні «Фіата 125», мали рацію — небагатьом полякам ця автівка була по кишені. Тож наступник Ґомулки, Едвард Ґєрек, почав шукати дешевшої альтернативи.

Виробництво «Фіата 126п». Джерело: Національний цифровий архів Польщі
На сцену виїхав малолітражний «Фіат 126п». Такий собі продовжувач італійської «п’ятисотки», себто «Фіата 500», за кермо якого свого часу сіла вся Італія. А за кермо «Малюха» сіла вся Польща.

У середині 70-х у місті Тихи збудували завод малолітражних автомобілів, із конвеєра якого сходили ліцензовані «Малюхи». З понад 4,5 млн «Фіатів 126» три чверті були польського виробництва (з літерою «п» після цифр), решта — італійського. У Польщі автівку випускали з 1973 аж до 2000 року.

Це була одна з найкращих інвестицій Ґєрека. Ліцензію на виробничі машини і сам «Малюх» сплатити за рахунок експорту автівки, що було винятковою подією. Адже ліцензовані товари епохи Ґєрека, які в Польщі робили справжній фурор, на Заході ніхто не купував, бо вже на самий момент випуску вони були застарілі. І ясна річ, «Малюх» на експорт був набагато якісніший ніж той, що продавався в країні.

«Малюх», найдешевший польський автомобіль, коштував як кількарічний середній заробіток. Це було дитя комуністичної економіки, тож просто піти до автодилера й придбати автівку було неможливо. Спершу слід було отримати талон (пізніше його називали купоном), на який вислуговувались зразковою працею й відданістю партії. Але частенько його отримували через зв’язки і кумівство. З таким талоном автівку можна було придбати за офіційною державною ціною.

Салон «Фіата 126п». Джерело: Gielda Klasykow

Були й інші шляхи здобути омріяний «Малюх». Наприклад, кілька років відкладати кошти на спеціальну автомобільну «книжку» (процедура протилежна до сучасного автокредиту). Або ж покластися на фортуну в розіграші. Чи купити за долари в рамках так званого внутрішнього експорту (його можна порівняти з «палаючою водою»).

А тільки-но власник виїжджав за браму заводу, відбувалося диво — вартість автівки зростала вдвічі! Стільки вона коштувала в приватному торзі на авторинку. Усе відбувалося легально, адже невелика частина економіки в тогочасній Польщі залишалася в приватних руках.

Навіть після кількох років експлуатації «Малюха» можна було вигідно продати. Це добре показує, що офіційна ціна автівки була занижена, а його справжню вартість відбивала ця «капіталістична» біржова.

Хоча «Фіат 126п» і виробляли за італійською ліцензією, збирали його польські робітники, тож власники «Малюхів» могли годинами розповідати, що в них ламалося.

Мій «Малюх» був гарного жовтого кольору. Узимку я на ніч виймав акумулятор і тягнув його додому на теплу ночівлю. Бо інакше уранці мені б не світив жоден шанс завести автівку. «Виймав» — зараз це звучить не надто героїчно, але я досі пам’ятаю свої задубілі руки, які на тріскучому морозі воювали з неслухняними клемами. Потрібна була справжня еквілібристика, щоб витягнути акумулятор, схований у закамарку під капотом.

Пйотр Ліпінський за кермом свого «Малюха». Джерело: особистий архів Пйотра Ліпінського

Паркувати «Малюха» можна було тільки на узвишші, бо найменша ямка, в який осідала вологість, могла бути небезпечна для дротів: автівку вдалося б завести тільки пхаючи. Можливо, причина була геть в іншому, але тоді серед механіків панувала повна демократія — на кожну несправність кожен із них мав власну думку.

За технічними характеристиками місткість багажника «Малюха» (він знаходився спереду) була сто літрів — як велика валіза. Проте поляки примудрялися викривляти часопростір і пакувати в автівку ну дуже багато всякої всячини.

Якось на початку 90-х ми вчотирьох подалися на відпочинок жовтим «Малюхом» із пухнастими білими чохлами на сидіннях. Але диво полягало не тільки в тому, що в «Малюху» взагалі вмістилося чотири людини (а троє з них весь час курили), які так промандрували кількасот кілометрів. Позаяк це була подорож з наметами, двоє ззаду сиділи на розкладених спальниках, щохвилини вдаряючись головами об стелю. А на даху автівки височів намет й маса інших необхідних речей — багаж важив, мабуть, більше ніж сама автівка. І так усе це радісно мчало вперед в відпустку від однієї забігайлівки зі смаженими ковбасками до іншої.

У золоті часи «Малюха» на ґєреківському телебаченні йшов шалено популярний серіал «Сорокалітній» — про долю Стефана Карвовського, інженера головних будівельних робіт 70-х: він зводив Лазєнківську трасу та Центральний вокзал. Кожна серія починалася сценою: інженер своїм червоним «Малюхом» мчить Варшавою. Чия-чия, а його автівка ніколи не ламалася.

А поляки весь час жартували:

— Чий автомобіль найдовший у світі?
— Ґєрека. Сидіння — у Варшаві, а кермо — в Москві.

Переклала Ірена Шевченко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Пйотр Ліпінський

Журналіст, майже 20 років співпрацює з Gazeta Wyborcza. Також публікувався у журналах Polityka, Po prostu, Newsweek та інших польських і…