Найбільше людських історій мені запам’яталося з Ірпеня. Літня пані йшла через вузьку кладку між двома берегами, я схопив її за руку, щоб вона не впала в крижану воду. Побачивши напис «Преса» на камізельці, жінка почала дякувати, мовляв, завдяки нам світ побачить те, що коїться, зрозуміє, щó переживають українці. Це мене дуже вразило.
Згадую фото, яке я зробив тоді в Ірпені. На знімку — літня пані, яка втікала з кількома котами й одного тримала під курткою. Вона йшла кладкою, а на тлі — дим від обстрілів. Після появи цього фото в інтернеті багато поляків мені писало із питаннями: «Як ми можемо допомогти? Ми цю пані приймемо в себе, дай тільки якісь контакти». Це дуже мене розчулило і дало розуміння: те, що ми робимо — фотографуємо, пишемо, фіксуємо — не даремно, воно працює.
Літня жінка втікає з котами, Ірпінь. Фото: Мацєй Станік Також пригадую зворушливу історію з Донбасу. Під Лисичанськом стояв підрозділ розвідки. Ми з колегою робили матеріал про їхню роботу й пішли з ними на завдання. Коли повернулися, один військовий, Вадим, який весь час мовчав, раптом, сміючись, запитав польською: «Ну, що? Сподобалося?». З’ясувалося, Вадим жив у Ґданську, мав бізнес, але коли почалася повномасштабна війна, повернувся в Україну служити. У День незалежності Польщі, 11 листопада, коли визволяли Херсон, він надіслав мені голосове повідомлення: «Jeszcze Polska nie zginęła. Chersoń też. Własnie go wyzwoliliśmy. Dobrego Dnia Niepodległości» (Ще не вмерла Польща. І Херсон. Ми його власне звільнили. Гарного Дня незалежності). Уявіть, він пам’ятав.
Перша поїздка
Я почав їздити в Україну ще до повномасштабного вторгнення. 2018-го робив репортаж для видань Interia, Deutsche Welle, Wirtualna Polska — про німецького військового злочинця. Тоді ми були в Коломиї. Йдеться про Клауса Фолькмана, який під час Другої світової війни був комендантом Коломиї, організував там ґетто, всіляко утискав євреїв. А за пару років знімав матеріал про людей, які повернулися і мешкають в Чорнобильській зоні. Тоді ж познайомився з Тетяною Колесниченко, яка працювала на порталі Wirtualna Polska. Разом ми поїхали до Кракова робити репортаж про ковід. Дізнавшись, що я часто бував у Афганістані й Сирії, Тетяна запропонувала спільно попрацювати в Україні.
Діти у Сирії. Фото: Мацєй Станік Січень 2022 року. У повітрі вже відчувалося напруження, але більшість людей казала, що ніякого вторгнення не буде.
Ми з Тетяною, журналістом Патріком Міхальським і оператором порталу Wirtualna Polska два тижні провели у містах, яких зараз уже немає — Бахмуті й Авдіївці. Були і в Маріуполі, багато розмовляли з цивільними. На жаль, записати інтерв’ю з військовими не вдалося — ми не мали дозволу, бо ще тривав процес акредитації. Відтак повернулися до Польщі.
Тоді всі експерти казали: «Ні, яке вторгнення, нічого не буде». Наприкінці січня я мав зустріч із паном Радославом Сікорським, Станом на лютий 2022 року Радослав Сікорський був депутатом Європейського парламенту, нині він — міністр закордонних справ, віце-прем’єр Польщі.робив йому якісь фото до статті. І кажу: «Всі говорять, що вторгнення не буде». А він: «Ні, буде». Я ще прокоментував: «Ну, добре, ви краще знаєте. Побачимо».
А 23 лютого по обіді написала Тетяна: «Привіт. Ми отримали акредитацію, можемо їхати. Заплануймо, коли саме». Але весь вечір мені надходили повідомлення з України про загострення ситуації на сході. Тоді в Києві перебував польський журналіст Патрик Міхальський із оператором. Я постійно розпитував в Патрика, як там на місці, бо всі передбачали, що ось-ось щось почнеться. Паралельно я спостерігав на Fly radar за польотами і раптом побачив, що останній літак, який вилетів із Варшави до Києва, розвертається. Подумав: це вже серйозно.
Мацєй Станік. Фото: Давід Жухович Початок великої війни
Приблизно о другій-третій ночі за польським часом все почалося. Тоді я дивився СNN і думав: «Цього не мало статися, але воно сталося». Я вже бував в Україні, знав багатьох людей і дуже хотів висвітлювати все, що там відбувається. Зателефонував до мене колега, з яким ми постійно переписувалися, сказав, що за годину виїжджаємо в Україну. Я розбудив дівчину, сказав, що війна, попрощався.
Ми спершу приїхали до Львова, звідти — до Києва. У ніч на 25 лютого були вже в столиці, мали заброньований готель. На вокзалі згромадилося страшенно багато людей, вили сирени. Ми знайшли таксі, яке відвезло нас до готелю, і там провели лише одну ніч, бо готель закрили, разом із нашими речами. Ми з двома колегами мешкали у якійсь квартирі на Подолі.
Перше фото після початку великої війни я зробив саме в Києві, коли у будинок, здається, 15-поверхівку, влучила ракета. Але найбільше пам’ятаю світлини і ситуації біля мосту в Ірпені.
Евакуація з Ірпеня. Фото: Мацєй СтанікСцени біля ірпінського моста
Міст до Ірпеня тоді вже був підірваний, але ми знали, якою дорогою все ж можемо туди дістатися. Їхали в брониках. То було десь 4-6 березня. Перша картина, яку побачили на під’їзді: чоловік стоїть біля свого палаючого дому і чекає пожежників. Обстріл не вщухав, було чути звуки різного виду зброї. Сусіди чоловіка сиділи навпроти, просто неба, і мене тоді дивувало, що вони нікуди не ховаються. Лише згодом я зрозумів, як людина швидко до всього звикає.
Ми багато знімали й допомагали евакуйовувати місцевих, і тоді я бачив сцени, які зворушували до глибини душі. Наприклад, те, як люди швидко об’єдналися і допомагали один одному. Зокрема журналісти. Це було неймовірно. Тривала евакуація з будинку пристарілих, хтось із літніх був на візку, то медійники на руках переносили його через кладку.
Пригадую, ми з колегою взяли колісне крісло зі старенькою людиною і один відомий американський фотограф вигукнув до нас: «Ей, зачекайте, я вам допоможу». Біля того мосту сталося багато страшних речей — ціла родина там загинула...
13 березня ми в’їхали в сам Ірпінь, який був у облозі. Тоді точилися бої за місто. Все довкола виглядало, як у фільмі жахів, на вулицях лежали тіла. Я там бував кілька місяців до того, навіть мав улюблений заклад, де купував хот-доги, — після бомбардувань від нього не залишилося й сліду.
Те, що я пережив раніше, наприклад, у Карабаху, було не до порівняння з тим, що я побачив в Україні. Пам’ятаю, як біля одного з блокпостів розмовляв із тероборонівцями, і раптом над нами пролетіли дві ракети. Вони влучили в телевежу, а поруч була АЗС і багато людей. Росія не переймалася людськими життями і прицільно стріляла по цивільних будинках.
Евакуація з Ірпеня. Фото: Мацєй Станік Пробувши три тижні на Київщині, я повернувся до Польщі. Потім знову приїхав в Україну в останні дні березня, щоб із колегою зняти фільм для програми Superwizjer про Сіверськодонецьк. У цьому мені трохи допоміг телеканал TVN. І під час цих зйомок, коли ми були в середмісті Лисичанська, почули гул літака, який летів доволі низько. Раптом за кількасот метрів побачили ракету, здається «Смерч», і вона влучила у житловий район…
Коридор із тіл
За кілька днів, вже у Краматорську, коли ми ночували в готелі, вдосвіта почули дуже гучний звук. Ракета влучила за 7−10 кілометрів від нас. Спочатку не було зрозуміло, у що саме, але в інтернеті прочитали, що у вокзал. Те, що я побачив на місці, приголомшило. Багато загиблих, багато поранених, які щойно евакуювалися, зокрема, з Сіверськодонецька. Жінки. Діти. Пам’ятаю ці тіла…
Я відійшов убік і побачив корпус ракети, а на ньому напис: «За детей». На вокзалі вже було багато журналістів. Я пішов за кіоск — там був довгий коридор тіл. Їх по одному вантажили в фургон-рефрижератор.
Здається, то був мій останній день у Краматорську. Мені було досить. Як можна стріляти по вокзалу? Як можна писати «за дітей»? Відомо ж, що на вокзалі — люди, які евакуйовуються, і більшість із них — жінки та діти.
Я вже втратив рахунок, скільки разів був в Україні під час повномасштабного вторгнення. З Краматорська я поїхав у Київ. Бучу вже визволили. Постійно з’являлася нова інформація про російські воєнні злочини. Постійно знаходили масові поховання й окремі могили з тілами людей. Ми зробили про це матеріал «Вантаж 200» для порталу Wirtualna Polska: мої фото і тексти Патрика і Тетяни.
Дорога біля летовища у Гостомелі. Фото: Мацєй Станік Ми часто були в Гостомелі, де люди ховали своїх близьких у палісадниках, у Бородянці, де знайшли братську могилу. Над нею стояла мати, син якої був там похований, і чекала, коли його знайдуть. Для мене то було величезне переживання. Коли журналіст дізнається обставини загибелі конкретних людей, їхні життєві історії, він набагато глибше відчуває ситуацію загалом. Майже тиждень я працював над цим матеріалом, а потім, наприкінці квітня, повернувся до Польщі.
У липні я знову поїхав у Краматорськ, робити матеріал про медиків. Згодом про мешканців Салтівки у Харкові, про евакуаційний потяг у Покровську та про загиблих бійців полку «Азов», тіла яких вдалося повернути з Маріуполя.
Наступна поїздка була вже на визволені території — Балаклія, Ізюм — у січні-лютому 2023 року. Також я з однією бригадою поїхав до Бахмута, який вже став фортецею. То були останні дні, коли туди пускали журналістів, бо ставало дедалі небезпечніше. Уперше побував у Бахмуті роком раніше й добре пам’ятав кав’ярню, в якій снідав, готель, в якому ночував. А цього разу я бачив місто, яке помирає на очах. На вулицях було майже порожньо, лише якісь самотні поодинокі душі снували. І солдати, що керували дронами. Ми познайомилися з героїчним водієм бронетранспортера, який прославився в інтернеті. Пригадуєте, було таке вірусне відео, як він утікав від обстрілів у Соледарі?
Медики рятують пораненого, Харківська область. Фото: Мацєй Станік Наступного разу ми з Тетяною приїхали в Україну у червні, коли Бахмут вже впав, коли росіяни підірвали дамбу. Ми попрямували в Херсон. Вода вже почала спадати, але виявилося, що трохи далі на північ є багато сіл, куди ЗМІ не доїхали. Підтоплені будинки, люди втратили все, що мали. Намагалися вижити завдяки гуманітарній допомозі. Пригадую, як з-посеред глибокої води височів український прапор — дуже символічне видовище.
Після Херсона ми робили матеріал про полонених росіян. У їхніх розповідях не відчувалося жодного жалю, лише якісь дивні оповідки на кшталт: «Мы не занимали чужие дома, мы их арендовали, мы за всё платили». Вони були переконані у своїй правоті. Розмовляли не надто охоче, а ті, що погоджувалися на інтерв’ю, говорили штампами російської пропаганди.
У листопаді-грудні ми з Тетяною робили матеріал про останнє прощання з загиблими військовими. Об’їздили багато місць, від Донбасу до західних областей. Мабуть, це був найбільш щемливий досвід. Люди навколішках співали гімн — дуже щиро й урочисто. На одному похороні, який ми фільмували, ховали бійця, що працював у люблінській мерії. І в цьому був такий об’єднувальний для двох народів символізм.
Масові поховання в Ізюмі. Фото: Мацєй Станік Більше ніж просто робота
Люди не з мого середовища часто запитують: «Там справді все так погано?». Я відповідаю: «Ні, там ще гірше, ніж ви собі уявляєте. Я не можу передати, що відчуваю, коли сиджу в Краматорську і наді мною пролітає 11 шахедів. І це я перебував у тому місті два-три дні, а що мають казати ті, хто живе там постійно?». Насправді я б ніколи не хотів повернутися в Краматорськ — надто багато поганих спогадів.
Один із таких, мабуть, найнебезпечніших моментів трапився зі мною 20 травня 2025 року. Я тоді працював для бельгійських ЗМІ, разом з їхньою журналісткою. І от Краматорськ, пів друга ночі, ми ще не спимо, сидимо в якійсь квартирі, заварюємо чай. І раптом чуємо цей характерний звук, наче наближається скутер. А насправді — дрони. То був старий будинок, ще зі сталінських часів. Ми зійшли на перший поверх, почали прислухатися. Один дрон у щось влучив, а за мить — другий. Ми чули десь дуже близько вибухи, бачили спалахи. Звук дрона, що падає, нагадав мені звук німецьких винищувачів Другої світової війни, які я бачив у фільмах. Ми сиділи в підвалі й молилися, щоб це закінчилося. За 40 хвилин ми нарахували 11 дронів і 9 ударів. Це страшне відчуття, коли над тобою кружляє багато дронів. З нами був перекладач, і він сказав, що в Одесі, звідки він, прилітає водночас по 25 бойових безпілотників.
Після таких поїздок я почав ще більше цінувати мир і прості речі: наприклад, що можу піти спати, не думаючи, що о 4-й ранку щось прилетить в мій дім. Раніше я над цим не замислювався.
Український солдат на Донбасі. Фото: Мацєй Станік Війна в Україні для мене — це Третя світова. Найстрашніше, що багато людей у світі цього не бачать, не розуміють.
Редакторка Наталя Ткачик
