Чергова карета швидкої допомоги запаркувалася під відділенням екстреної допомоги. Марта, завідувачка відділення, знала, що в них не залишилося жодного вільного місця. У автомобілі, який курсував від лікарні до лікарні кілька годин, закінчився кисень. Здається, інфікований вірусом пацієнт ось-ось почне задихатися. «Ми вивели трубку з киснем через вікно лікарні прямо до швидкої, це все, що я могла зробити. Пацієнти вже лежали на матрацах на підлозі», — каже Марта.

* * *

Лікарі, з якими я розмовляв з самого початку пандемії, часто запитували: «Ви не знаєте, де держава?» В екстремальних ситуаціях багато що видно набагато чіткіше, яскравіше. Про серйозні проблеми польської системи охорони здоров’я говорилося чимало років, але пандемія особливо чітко всім нам показала, що і як.

Мая, лікарка-вірусолог, зізналася, що розчарована. «Знаєте, я завжди була переконана, що ми бодай якось підготовлені до кризових ситуацій: як держава, як воєводство чи як лікарня; що коли щось станеться, прийде хтось розумний і скаже: “Слухайте, ми маємо діяти за ось такою схемою, позначити входи, ізолювати приміщення”. А коли прийшла криза, виявилось, що нікого такого немає. І щоб щось почало працювати, ми повинні зробити це самі».

Слово «самі» — не метафора.

«Перебудові нашого відділення під потреби сьогоднішнього дня ми багато в чому завдячуємо активістам, — розповідає Арлєта, працівниця відділення невідкладної допомоги у великій лікарні. — Колектив відділення сам склав план, ми знайшли людей, які купили й доставили матеріали. І самі разом із ними гарували з перфораторами. А дирекція дивилася на це й дуже тішилася. Бо все зробили без грошей. І навіть не треба було оголошувати тендер».

Спочатку все робилося на чистому ентузіазмі. Зиґмунт, молодий анестезіолог, якого відправили у «ковідну» лікарню, перераховує: активісти шили захисні маски, заклади привозили в лікарню їжу, одна майстерня подарувала комбінезони, армія виділила намети.

— Я був на чергуванні з колегами, також молодими лікарями. І так собі думав: «Блін, із чим ми йдемо на цю війну? Озброєні словом “місія”?»

— А як твоя сім’я до цього ставиться?

— Жінка все розуміє. А я боюся з нею говорити. Бо як їй сказати, що на два місяці щезну з дому? Як вона сама справиться з сином і двома доньками? А якщо я не повернуся? Як вона сплатить іпотеку?

Коли перша хвиля пандемії спала, влада перестала нею цікавитися. І восени виявилося, що до наступних, набагато сильніших ударів вірусу ми знову не готові.

* * *

Нещодавно відділення швидкої допомоги в місті Мєлєц попросило мешканців про допомогу: «Якщо у вас є медичний кисень або ви знаєте, де його можна купити, зв’яжіться з нами». На заклик зокрема відгукнулася добровільна пожежна охорона.

Лікар С. із відділення швидкої допомоги у районній лікарні в Малопольщі каже, що на його території медики використовують останні резерви:

— Ми під’єднали вже навіть відкладені на чорний день апарати ШВЛ. Це останні запаси. І починаються дилеми.

— Тобто?

— Кого під’єднати, а кого ні. Ми не маємо розписаних процедур чи етичних приписів, які б тут допомогли. Я залишаюся з цим сам на сам.

До двох останніх апаратів ШВЛ С. під’єднав чоловіка, якому за п’ятдесят, знаного в околиці алкоголіка з надзвичайно розхитаним здоров’ям, а також ослаблену тривалим онкологічним лікуванням пацієнтку після пересадки нирки.

— Скажу грубо: перший пацієнт, якщо й виживе, все одно протягне максимум кілька років, зіп’ється на смерть. Пацієнтка, на нашу з анестезіологом думку, радше не має шансів вийти з цього.

— Ви думаєте, чи має все це сенс?

— У мене така картина перед очима: раптом якась наша медсестра отримає позитивний ковідний тест і її необхідно під’єднати до апарата ШВЛ.

— І що тоді? Почнете ламати голову: «Може, варто було притримати обладнання для таких ситуацій? А може...»

— Ну, самі розумієте.

Страх має багато облич. Позаштатні медпрацівники-контрактники бояться, що якщо заразяться чи підуть на карантин, то не зможуть виходити на чергування на швидкій і заробляти, виплачувати кредити, утримувати сім’ї.

Медики бояться за своїх рідних: «Повернуся додому й усіх заражу. Не хочу їм зашкодити». Бояться, що їх будуть принижувати. «Наші сім’ї страждають, — каже Маґда. — Наприклад, моя дитина не грається з ровесниками, бо якщо хтось із них захворіє, відразу скажуть, що через мою. Не хочу, щоб моя дитина мала неприємності».

Страх оселився і в лікарнях. Вірус спочатку був одним великим невідомим. Медики бояться, що скоять помилку, що не зможуть допомогти. Тим більше, що пандемія поставила все з ніг на голову. Їх усе життя вчили, що коли людина вмирає, її треба рятувати за будь-яку ціну. Тепер пріоритети змінилися. Медикам наказали передовсім одягати захисний одяг, захищати себе й решту працівників від вірусу.

Бартек, медичний рятівник із бригади швидкої допомоги, говорить: «Людина задихається, а я на сходах натягую комбінезон. Сім’я лютує: “Рятуй людину! Що це, бл***, таке?!” Минає кілька хвилин. Я все ще перевдягаються, а вони скаженіють».

Але найбільше медики бояться, що їм доведеться приймати рішення про життя і смерть, кого під’єднувати до останнього вільного апарата. Як казав лікар С. із Малопольщі, починаються дилеми.

* * *

Міхал, лікар-анестезіолог, запакований у комбінезон, маску і захисний щиток, сидить на металевому ослінчику серед моніторів. Кольорові лінії, пробігаючи екранами, розповідають про те, що й так видно неозброєним оком: лежачі старенькі з прозорою шкірою тримаються за життя тільки силою звички. Лікар мало що може для них зробити.

Він просто стежить за роботою апаратів ШВЛ. Іноді розрядом дефібрилятора він повертає назад утомлених утікачів, які вже відходять на той світ. Найчастіше його робота зводиться до того, щоб відреагувати на сигнал тривоги. Коли закінчуються ліки, Міхал неквапом підводиться й уводить нову дозу. Старенькі впадають у наркотичний сон, який у медиків зветься фармакологічною комою.

— Так краще, — пояснює мені Міхал.

— Тобто як?

— Щоб вони помирали вві сні.

Після чергування Міхал повертається в пусту квартиру. Вікна будинку виходять на лікарню. Сім’я переїхала відразу, як усе почалося. Якби хтось сфотографував втомленого Міхала, його портрет міг би стати символом цього часу.

Найкраще епідемію описує слово «самотність». Лікарі на самоті приймають найскладніші рішення, на самоті змагаються зі страхом, утомою, безнадією. Їхні пацієнти самотньо лежать у зачинених палатах, відрізані від сім’ї. Медики, які за ними доглядають — тільки постаті в білих комбінезонах, щитках і захисних окулярах. Така постать мало чим схожа на людину. А отже, інфіковані хворіють у самотності й у самотності помирають.

* * *

Коронавірусна смерть наводить жах. До відділень потрапляють літні люди. Вони не зовсім розуміють, що з ними відбувається.

Я допомагав одній такій пацієнтці: великі перелякані очі, в аналізах — безнадійний рівень кисню в крові. Я бачив, як вона поволі відходить в інший світ. Коли відчула, що я її торкаюся, схопила мене за руку. Так, ніби востаннє ще хотіла відчути людський дотик.

Марта каже, що це часте явище: через ковід людині не вистачає повітря й організм впадає в паніку. «Пацієнти часом хапають за руки. Дехто ще в змозі прошептати “побудь зі мною”».

У тексті використано фрагменти книжки автора «Критичний стан»

Переклав Андрій Савенець