Не будучи поки що до цього готовим , я не пишу тут дослідження творчости Франка, тільки видобуваю з пам’яті скромні окрушини споминів. Мушу, однак, розпочати цитатою з полемічного вірша під назвою «Антошкові» Насправді, «Антошкові П.» — прим. пер. , про який мало пам’ятають. Бо саме в ньому відкрилася мені вже за наймолодших літ вихідна точка й точка тяжіння піонерської творчости Франка.
Хай та мова вбога в славнім роді ,
хай московська, польська, чеська краща —
поки служить Матері в пригоді,
то вона культурі не пропаща.
Бо хоч я й поляк , але виріс на лоні розкішної й «багацької» гуцульської мови, тож українська зовсім не здавалася мені менш багатою, менш сильною й менш витонченою, ніж інші. Навпаки, я був переконаний, що вона витримає будь-яку конкуренцію, переможе, навіть завоює — аби лише сміливо, щиро й без фальші.
На чуже багатство ми не ласі ,
ласа лиш твоя душа жебрацька.
Так пише Іван Франко (...) на початку ХХ сторіччя. З такого принципу зробив він максимально далекосяжні висновки , адже видобув із глибин забуття, занедбання, а навіть приниження ці скарби своєї мови. Для прикладу досить лише згадати багатотомне зібрання народних приповідок.
Ще дитиною й у хлоп’ячому віці я не раз бачив Івана Франка в самому серці гуцульського краю і на його тлі , і може, також тому погоджувався з ним без особливих зі свого боку зусиль. Адже саме там, у Криворівні над Черемошем, у місці народження моєї Матері, я рік у рік проводив канікули й свята. Греко-католицька церква і резиденція священника перебували під опікою колятора Особа, яка внесла кошти на спорудження костелу, або її нащадок. , яким був мій Дідусь, а сім’ю священників Бурачинських і сім’ю моєї Матері єднала дружба впродовж трьох поколінь. Їмость Волянська, з дому Бурачинська, була ровесницею Матері і та подругою дитинства.
Приблизно їхнім ровесником був Іван Франко , який приїжджав улітку до Волянських. Я часто бачив його на дорогах і плаях у Криворівні, бо ми були сусідами.
Через багато років , при нагоді приїзду до нас у Слободу нашого приятеля, відомого народного провідника й священничого сина Кирила Трильовського, згадувалося, що Кирило танцював на весіллі моєї Матері й також був присутній Іван Франко. Але тоді, коли я зустрічав Франка, хоч завше вклонявся йому, він реагував слабо, майже скупо, зробився мовчазним, може, похмурим, і я чув, як говорили: це не той Франко, що колись. Хай там як, а він проходив повз мене задуманий, зосереджений, мовби не бачив світу навколо.
Мені тоді було не більше ніж 12 років. Однак мене цікавили різні питання , імовірно, навіяні почутими десь думками, а саме: чи правда, що Франко не любить поляків і чи правда, що він атеїст, бо є соціалістом. Делікатно, не навпростець, як то в нас говорилося, «через попову кукурудзу», я запитав про це в Дідуся. Правду кажучи, запитання моє було хитре, немовби причаєне, бо я добре знав, що соціаліст — це щось одне, а атеїст — зовсім інше, але у відомих мені колах, зокрема в моїй сім’ї, дещо поквапно ці позиції ототожнювалися — можливо навіть, для того, щоб легше було їх засудити. По-друге, вже досить рано у школі мене відштовхували ура-патріотизм і обмеженість деяких моїх товаришів, і я трохи на зло їм відказував, що вони, вочевидь, мають за що нас не любити.
Але відповідь Дідуся на моє запитання була явно заперечною. «Він зовсім не атеїст , це неправда, нечесно так говорити. А що не любить поляків? Ха, це можна зрозуміти, бо не всі вони мають рацію. Почати слід із того, що Франко, — говорив Дідусь , — не мав такого легкого життя, як я або ти. Але якби навіть так було, унаслідок тяжкого досвіду не годиться відплачувати тією ж монетою. Бо якщо, як буває, ми покликаємося на традицію і нашу старшість, то на так званих старших спочиває обов’язок не бути неправильними, а молодший вік зовсім не є закидом». Ось що я запам’ятав із думок Дідуся щодо цього.
Тоді , а тим паче пізніше, я думав так само. Дідусь і цього разу не підвів. Сумніваюся, щоб він коли-небудь читав «Дебати в сенаті ліліпутів» доктора Джонсона (з середини XVIII сторіччя). Через багато років, читаючи там іронічні слова про жорстокий злочин молодости (the atricious crime of being young) — бо молодий хоче вживати свою власну мову — і про гідну зневаги неправильність старечого віку, якщо вона затято продовжується після тисячі помилок, я з вдячністю згадував ту розмову.
Якщо йдеться про релігійність Франка , я легко міг перевірити, що він не тільки жив у приязні зі священниками, але й учащав до церкви, до якої ми також ходили. Тим більше через багато років я набув переконання про високу напругу його релігійности, бо вона була болісно перевірена глибокою праведністю: поєднувала довіру Богові з автономним сумлінням, як я зацитував вище з Йова: «Ось Він мене вб’є , і я надії не матиму, але перед обличчям Його про дороги свої сперечатися буду!»
Якщо йдеться про історію його ставлення до поляків , слід було б передовсім згадати, що разом із Болєславом Вислоухом, колишнім повстанцем, і з Даниловичем Франко заснував демократичну щоденну газету Kurier Lwowski, важливу також із огляду на її літературний додаток. 1922 року мені трапилося познайомитися і близько зійтися з Болєславом Вислоухом, набагато старшим за мене, в одній особливій справі. Отож наш сусід, старий священник Хлібовицький, настоятель парафії в Ільцях, був звинувачений у зв’язках із Петром Шекериком-Дониковим і потрапив до в’язниці у Львові. Про це я дізнався якраз від самого Петра , котрий перебував на волі. Разом ми подалися до Болєслава Вислоуха з проханням про пораду.
Старий народник і його друга дружина особливо захоплювалися геніальним самоуком Шекериком. Вислоух порадив нам , щоб Шекерик, хоч і не був покликаний за свідка, сам звернувся до суду. Тим часом сам Вислоух своїм моральним авторитетом попередив прокуратуру і, вочевидь, вплинув на перебіг справи. Поява Шекерика в суді стала справжньою бомбою. Прокурор звернувся до своєї влади й отримав наказ відкликати оскарження. Священника звільнили відразу ж. Пізніше ми не раз приходили з Шекериком, а Вислоух, розчулено дивлячись на такого талановитого «хлопа», яким був Шекерик, не раз згадував Івана Франка.
Та епоха у діяльності Франка , епоха єдності й співпраці польської й української демократії, безперечно, не одному з ентузіастів є милішою за пізніший розкол. Але не Франко був причиною цього розколу.
Навпаки , він і далі відчував постійну симпатію до ретельних польських прагнень, а навіть як критик валенродизму дав доказ того, за що докоряв. У містичний період, вважаючи, що відкрив досі незнану поему Міцкевича , він нібито утримував із духом уже неживого польського поета якийсь таємничий зв’язок.
У гімназії завдяки прочитаним книжкам я багато в чому піддавався впливові Франка. Його їдкі слова , вкладені в уста короля-єзуїта про «братерство єдности», яка дешева для одних і занадто коштовна для інших, потрапили в мені на вже готовий вибухнути ґрунт, отож у віці якихось 14 років я посварився з товаришами з учнівської організації. У результаті, хоч я ніколи більше не зустрів Франка, у новій учнівській організації, звісно, таємній, бо в тому був найбільший смак, я не раз цитував його слова, тим паче, що він своїх крикунів теж не схвалював і докоряв також своїм. Я цитував підхоплений ним вислів Словацького про духа — вічного революціонера: «Вічний революціонер — дух , що тіло рве до бою» , про духа, що здіймається, а не про автоматичну еволюцію, яка врешті набула переконання, що все пізніше є кращим, особливо, коли воно брутальне. Я цитував також його слова — гіркі, але промовисті:
Ти , брате, любиш Русь,
як дім, воли, корови, —
я ж не люблю її
з надмірної любови.
Я впізнавав також у Франка те , що чув від моїх друзів-гуцулів: «Стара правда така , що ліс не є ані панський, ані цісарський. Ліс є божий і людський споконвіку». Бо схоже відказав Захар Беркут воєводі-бояринові , якому князь Данило надав володіння у горах: «Не тикай гір і лісів! Ми не признаємо жодної накинутої правди» Пор. «не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей». — прим. пер.. Так само у романі «Борислав сміється» слова робітника: «Борислав — то ми!» (...)
Треба ще сказати , що пам’ять Франка промовляє до мене не тільки політично, суспільно й нарешті героїчно, але й літературно. Передовсім сприяв він поставленню під сумнів у моїх юнацьких поглядах оцінки «Вогнем і мечем» Сенкевича. Як нині пам’ятаю , що коли Дідусь захворів у Станиславові, а я, саме збираючись до четвертого класу, вибрався разом із Матінкою до Станиславова, то в розмові зі старшим кузеном Добруцьким я критикував фальшивий реалізм Сенкевича , а особливо його надто стереотипну характеристику Богуна. «Дивіться , — обурився кузен, — ледве від землі виріс, а вже критикує Сенкевича». Нещодавно з ліричних віршів Франка , як у інших великих ліриків, простих і наближених до народної пісні, промовив до мене і зберігся в моїй пам’яті:
Чим душа жива була ,
чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
щоб запалася!
А інші слова:
Решту красоти , решту сили
поріжуть живо острі пили
пояснювали мені , чому то вже не був той самий Франко в той час, коли я зустрічав його в Криворівні.
* * *
Найважливіше , однак, що в пам’яті моїй він закарбувався як чоловік правди, так на мене вплинув і таким залишився в моїх очах — як будитель, не як представник якого-небудь стану власности. Я не забув про це, а в році 1936 знайшов нагоду, щоб у скромній формі це висловити. У Слободі Рунгурській, у маєтку мого Батька, ми мали невеликий парк, що прилягав до лісу. Була там алея, яка виходила у простір до полів. Чогось у тому місці бракувало. І саме там у 20-ті роковини смерті Франка я звелів поставити постамент із місцевого пісковику. Забракло мені, однак, грошей на гранітну дошку. Тоді відвідав мене друг мого Батька, родовитий англієць, а радше австралієць Еґлин Кауфман. Він розкритикував те, що пам’ятник без дошки «сліпий», і зафундував мені дошку.
Вгорі ми розмістили напис українською мовою: «Вірю в силу духа» , а нижче дати і напис польською: «Пам’яті Івана Франка, сина цієї землі».
З пам’ятником цим пов’язані кілька спогадів. Там були дві лавки й мої гості , з яких багато хто вже не живе, ходили відпочивати на лавках, як говорили, «до Франка».
Новий комендант державної поліції , коли дізнався про цей пам’ятник, прийшов до мене досить урочисто і дещо несміливо звернув увагу, що слід було б подати до влади прохання про дозвіл. Я відповів йому, що це мій сад, але, якщо він хоче, може про це службово донести. Комендант змінив тон і викрутився, що попереджає мене тільки задля мого «власного блага». Більше про це не говорилося.
Перед самим вибухом війни 1939 року приїхав до мене мій швейцарський приятель д-р Ганс Цбінден із Берна , нині голова швейцарського товариства літераторів, разом із дружиною. Він бував у мене багато років тому, новий пам’ятник на кінці алеї його щиро втішив, а напис справив на нього велике враження. Він повернувся до Швейцарії через Румунію, бо на заході Польщі була вже війна, і у статті з вересня 1939 року під назвою «Stürmische Fahrt» у бернському «Бунді», немов відраду перед лицем страшної війни , він пригадував слова Франка, які додали йому духу: «Вірую в силу духу».
Гренобль , 24 травня 1956 року
Переклав Андрій Савенець
