Не будучи поки що до цього готовим, я не пишу тут дослідження творчости Франка, тільки видобуваю з пам’яті скромні окрушини споминів. Мушу, однак, розпочати цитатою з полемічного вірша під назвою «Антошкові» Насправді, «Антошкові П.» — прим. пер., про який мало пам’ятають. Бо саме в ньому відкрилася мені вже за наймолодших літ вихідна точка й точка тяжіння піонерської творчости Франка.
Хай та мова вбога в славнім роді,
хай московська, польська, чеська краща —
поки служить Матері в пригоді,
то вона культурі не пропаща.
Бо хоч я й поляк, але виріс на лоні розкішної й «багацької» гуцульської мови, тож українська зовсім не здавалася мені менш багатою, менш сильною й менш витонченою, ніж інші. Навпаки, я був переконаний, що вона витримає будь-яку конкуренцію, переможе, навіть завоює — аби лише сміливо, щиро й без фальші.
На чуже багатство ми не ласі,
ласа лиш твоя душа жебрацька.
Так пише Іван Франко (...) на початку ХХ сторіччя. З такого принципу зробив він максимально далекосяжні висновки, адже видобув із глибин забуття, занедбання, а навіть приниження ці скарби своєї мови. Для прикладу досить лише згадати багатотомне зібрання народних приповідок.
Ще дитиною й у хлоп’ячому віці я не раз бачив Івана Франка в самому серці гуцульського краю і на його тлі, і може, також тому погоджувався з ним без особливих зі свого боку зусиль. Адже саме там, у Криворівні над Черемошем, у місці народження моєї Матері, я рік у рік проводив канікули й свята. Греко-католицька церква і резиденція священника перебували під опікою колятора Особа, яка внесла кошти на спорудження костелу, або її нащадок., яким був мій Дідусь, а сім’ю священників Бурачинських і сім’ю моєї Матері єднала дружба впродовж трьох поколінь. Їмость Волянська, з дому Бурачинська, була ровесницею Матері і та подругою дитинства.
Приблизно їхнім ровесником був Іван Франко, який приїжджав улітку до Волянських. Я часто бачив його на дорогах і плаях у Криворівні, бо ми були сусідами.
Через багато років, при нагоді приїзду до нас у Слободу нашого приятеля, відомого народного провідника й священничого сина Кирила Трильовського, згадувалося, що Кирило танцював на весіллі моєї Матері й також був присутній Іван Франко. Але тоді, коли я зустрічав Франка, хоч завше вклонявся йому, він реагував слабо, майже скупо, зробився мовчазним, може, похмурим, і я чув, як говорили: це не той Франко, що колись. Хай там як, а він проходив повз мене задуманий, зосереджений, мовби не бачив світу навколо.
Мені тоді було не більше ніж 12 років. Однак мене цікавили різні питання, імовірно, навіяні почутими десь думками, а саме: чи правда, що Франко не любить поляків і чи правда, що він атеїст, бо є соціалістом. Делікатно, не навпростець, як то в нас говорилося, «через попову кукурудзу», я запитав про це в Дідуся. Правду кажучи, запитання моє було хитре, немовби причаєне, бо я добре знав, що соціаліст — це щось одне, а атеїст — зовсім інше, але у відомих мені колах, зокрема в моїй сім’ї, дещо поквапно ці позиції ототожнювалися — можливо навіть, для того, щоб легше було їх засудити. По-друге, вже досить рано у школі мене відштовхували ура-патріотизм і обмеженість деяких моїх товаришів, і я трохи на зло їм відказував, що вони, вочевидь, мають за що нас не любити.
Але відповідь Дідуся на моє запитання була явно заперечною. «Він зовсім не атеїст, це неправда, нечесно так говорити. А що не любить поляків? Ха, це можна зрозуміти, бо не всі вони мають рацію. Почати слід із того, що Франко, — говорив Дідусь, — не мав такого легкого життя, як я або ти. Але якби навіть так було, унаслідок тяжкого досвіду не годиться відплачувати тією ж монетою. Бо якщо, як буває, ми покликаємося на традицію і нашу старшість, то на так званих старших спочиває обов’язок не бути неправильними, а молодший вік зовсім не є закидом». Ось що я запам’ятав із думок Дідуся щодо цього.
Тоді, а тим паче пізніше, я думав так само. Дідусь і цього разу не підвів. Сумніваюся, щоб він коли-небудь читав «Дебати в сенаті ліліпутів» доктора Джонсона (з середини XVIII сторіччя). Через багато років, читаючи там іронічні слова про жорстокий злочин молодости (the atricious crime of being young) — бо молодий хоче вживати свою власну мову — і про гідну зневаги неправильність старечого віку, якщо вона затято продовжується після тисячі помилок, я з вдячністю згадував ту розмову.
Якщо йдеться про релігійність Франка, я легко міг перевірити, що він не тільки жив у приязні зі священниками, але й учащав до церкви, до якої ми також ходили. Тим більше через багато років я набув переконання про високу напругу його релігійности, бо вона була болісно перевірена глибокою праведністю: поєднувала довіру Богові з автономним сумлінням, як я зацитував вище з Йова: «Ось Він мене вб’є, і я надії не матиму, але перед обличчям Його про дороги свої сперечатися буду!»
Якщо йдеться про історію його ставлення до поляків, слід було б передовсім згадати, що разом із Болєславом Вислоухом, колишнім повстанцем, і з Даниловичем Франко заснував демократичну щоденну газету Kurier Lwowski, важливу також із огляду на її літературний додаток. 1922 року мені трапилося познайомитися і близько зійтися з Болєславом Вислоухом, набагато старшим за мене, в одній особливій справі. Отож наш сусід, старий священник Хлібовицький, настоятель парафії в Ільцях, був звинувачений у зв’язках із Петром Шекериком-Дониковим і потрапив до в’язниці у Львові. Про це я дізнався якраз від самого Петра, котрий перебував на волі. Разом ми подалися до Болєслава Вислоуха з проханням про пораду.
Старий народник і його друга дружина особливо захоплювалися геніальним самоуком Шекериком. Вислоух порадив нам, щоб Шекерик, хоч і не був покликаний за свідка, сам звернувся до суду. Тим часом сам Вислоух своїм моральним авторитетом попередив прокуратуру і, вочевидь, вплинув на перебіг справи. Поява Шекерика в суді стала справжньою бомбою. Прокурор звернувся до своєї влади й отримав наказ відкликати оскарження. Священника звільнили відразу ж. Пізніше ми не раз приходили з Шекериком, а Вислоух, розчулено дивлячись на такого талановитого «хлопа», яким був Шекерик, не раз згадував Івана Франка.
Та епоха у діяльності Франка, епоха єдності й співпраці польської й української демократії, безперечно, не одному з ентузіастів є милішою за пізніший розкол. Але не Франко був причиною цього розколу.
Навпаки, він і далі відчував постійну симпатію до ретельних польських прагнень, а навіть як критик валенродизму дав доказ того, за що докоряв. У містичний період, вважаючи, що відкрив досі незнану поему Міцкевича, він нібито утримував із духом уже неживого польського поета якийсь таємничий зв’язок.
У гімназії завдяки прочитаним книжкам я багато в чому піддавався впливові Франка. Його їдкі слова, вкладені в уста короля-єзуїта про «братерство єдности», яка дешева для одних і занадто коштовна для інших, потрапили в мені на вже готовий вибухнути ґрунт, отож у віці якихось 14 років я посварився з товаришами з учнівської організації. У результаті, хоч я ніколи більше не зустрів Франка, у новій учнівській організації, звісно, таємній, бо в тому був найбільший смак, я не раз цитував його слова, тим паче, що він своїх крикунів теж не схвалював і докоряв також своїм. Я цитував підхоплений ним вислів Словацького про духа — вічного революціонера: «Вічний революціонер — дух, що тіло рве до бою», про духа, що здіймається, а не про автоматичну еволюцію, яка врешті набула переконання, що все пізніше є кращим, особливо, коли воно брутальне. Я цитував також його слова — гіркі, але промовисті:
Ти, брате, любиш Русь,
як дім, воли, корови, —
я ж не люблю її
з надмірної любови.
Я впізнавав також у Франка те, що чув від моїх друзів-гуцулів: «Стара правда така, що ліс не є ані панський, ані цісарський. Ліс є божий і людський споконвіку». Бо схоже відказав Захар Беркут воєводі-бояринові, якому князь Данило надав володіння у горах: «Не тикай гір і лісів! Ми не признаємо жодної накинутої правди» Пор. «не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей». — прим. пер.. Так само у романі «Борислав сміється» слова робітника: «Борислав — то ми!» (...)
Треба ще сказати, що пам’ять Франка промовляє до мене не тільки політично, суспільно й нарешті героїчно, але й літературно. Передовсім сприяв він поставленню під сумнів у моїх юнацьких поглядах оцінки «Вогнем і мечем» Сенкевича. Як нині пам’ятаю, що коли Дідусь захворів у Станиславові, а я, саме збираючись до четвертого класу, вибрався разом із Матінкою до Станиславова, то в розмові зі старшим кузеном Добруцьким я критикував фальшивий реалізм Сенкевича, а особливо його надто стереотипну характеристику Богуна. «Дивіться, — обурився кузен, — ледве від землі виріс, а вже критикує Сенкевича». Нещодавно з ліричних віршів Франка, як у інших великих ліриків, простих і наближених до народної пісні, промовив до мене і зберігся в моїй пам’яті:
Чим душа жива була,
чим пишалася…
Отсе тая стежечка,
щоб запалася!
А інші слова:
Решту красоти, решту сили
поріжуть живо острі пили
пояснювали мені, чому то вже не був той самий Франко в той час, коли я зустрічав його в Криворівні.
* * *
Найважливіше, однак, що в пам’яті моїй він закарбувався як чоловік правди, так на мене вплинув і таким залишився в моїх очах — як будитель, не як представник якого-небудь стану власности. Я не забув про це, а в році 1936 знайшов нагоду, щоб у скромній формі це висловити. У Слободі Рунгурській, у маєтку мого Батька, ми мали невеликий парк, що прилягав до лісу. Була там алея, яка виходила у простір до полів. Чогось у тому місці бракувало. І саме там у 20-ті роковини смерті Франка я звелів поставити постамент із місцевого пісковику. Забракло мені, однак, грошей на гранітну дошку. Тоді відвідав мене друг мого Батька, родовитий англієць, а радше австралієць Еґлин Кауфман. Він розкритикував те, що пам’ятник без дошки «сліпий», і зафундував мені дошку.
Вгорі ми розмістили напис українською мовою: «Вірю в силу духа», а нижче дати і напис польською: «Пам’яті Івана Франка, сина цієї землі».
З пам’ятником цим пов’язані кілька спогадів. Там були дві лавки й мої гості, з яких багато хто вже не живе, ходили відпочивати на лавках, як говорили, «до Франка».
Новий комендант державної поліції, коли дізнався про цей пам’ятник, прийшов до мене досить урочисто і дещо несміливо звернув увагу, що слід було б подати до влади прохання про дозвіл. Я відповів йому, що це мій сад, але, якщо він хоче, може про це службово донести. Комендант змінив тон і викрутився, що попереджає мене тільки задля мого «власного блага». Більше про це не говорилося.
Перед самим вибухом війни 1939 року приїхав до мене мій швейцарський приятель д-р Ганс Цбінден із Берна, нині голова швейцарського товариства літераторів, разом із дружиною. Він бував у мене багато років тому, новий пам’ятник на кінці алеї його щиро втішив, а напис справив на нього велике враження. Він повернувся до Швейцарії через Румунію, бо на заході Польщі була вже війна, і у статті з вересня 1939 року під назвою «Stürmische Fahrt» у бернському «Бунді», немов відраду перед лицем страшної війни, він пригадував слова Франка, які додали йому духу: «Вірую в силу духу».
Гренобль, 24 травня 1956 року
Переклав Андрій Савенець
