Херсон. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»
Херсон. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»
28 березня 2022

«Як брали Херсон? Дурість або зрада»

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Репортаж із єдиного українського обласного центру, окупованого росіянами.

Як узяли місто

Російська армія окупувала Херсон 3 березня. Спочатку місто взяли в кільце: ворог зайняв навколишні села та аеродром Чорнобаївка. Невдовзі російські військові зайшли в місто. За місяць війни це єдиний обласний центр України, який російській армії вдалося захопити та утримувати.

Як брали Херсон? «Дурість або зрада, а може, й те, й інше», — каже колишній губернатор Херсонської області Андрій Гордєєв.

— Отже, у нас є чотири лінії оборони. Перша — перешийок між Херсонською областю та Кримом, він мав бути повністю замінований. До речі, мені сказали, що за тиждень до нападу його якогось хріна розмінували.

Далі — прикордонники, але завдання прикордонників не вступати в бій, а побачити факт агресії, дати сигнал і відійти. Потім уже йде наша зрошувальна система. Зрошувальну систему проєктували в Радянському Союзі — Міністерство оборони та Міністерство сільського господарства. Сама структура — ніби форма каналу — не передбачає його перетину жодним видом транспорту. У будь-якому випадку вона ускладнює рух. Логіка така: вибухають мости, вони зупиняються, а наша артилерія просто їх херачить.

Потім третя лінія оборони — це сама річка Дніпро. До останнього тримається Дніпро, Антонівський міст, якщо що — його підривають, і Херсон ніби взагалі поза воєнними діями, моста немає, ми тільки охороняємо лінію води. Хрін його хтось перейде, той Дніпро.

Остання лінія оборони — Каховський плацдарм. Триває евакуація Нової Каховки, виселяються люди, тримається Каховський плацдарм. Там роблять редути, капоніри. На все це дається доба. Ось за цю добу нам треба було зупинити їх на вході. Не вийшло.

Як розповідають співробітники, чинний губернатор Геннадій Лагута першого дня війни поклав ключі на стіл меру зі словами: «Я не беру в цьому участі», — і поїхав з регіону.

Разом із ним — першого дня війни — поїхало керівництво поліції, прокуратури, суди, трохи згодом евакуювалися співробітники СБУ.

Бої за Антонівський міст через Дніпро точилися два дні. Міст намагалися підірвати двічі, по ньому цілилися «Точкою-У». За інший міст Херсонської області — Генічеський автомобільний — віддав життя інженер окремого батальйону матрос Віталій Скакун, який особисто здійснив підрив. Зеленський надав йому звання Героя України.

Колона російських танків шукала обхідні шляхи — і, звісно ж, знайшла.

Тероборона — підрозділ озброєних цивільних для охорони громадського порядку і стратегічних об’єктів — була організована в Херсонській області ще 2016 року. За словами Андрія Гордєєва, перед підрозділом не ставили конкретних завдань і після зміни воєнкому до тероборони записалося багато військових пенсіонерів — щоб отримувати зарплату разом із пенсією.

— Почалася війна, а в нас жодного блокпоста немає, жодного! Усі хочуть щось робити, ніхто не знає, що саме. Ніхто ніким не керує. Заходжу до комбрига тероборони, кажу: Дімо, що таке? У нього на столі навіть мапи Херсону не було. Розумієш? Добровольці прибігали протягом дня, стояли під військкоматом, не знали, що робити. До них ніхто не виходив. О 7-й вечора підігнали автобус і їх повезли до села Наддніпрянське, де мала бути база тероборони.

О 7-й ранку того ж дня була нарада з оборони області. Комбриг Іщенко каже: хлопці, війна, мені потрібна вантажівка — забрати зброю зі складу до себе на базу. Ті кажуть: все гаразд, чекай, зараз буде. Він дзвонить о 8-й ранку: де моя вантажівка? Кажуть — почекай, зараз буде. Він телефонував Якименку, замгубернатору з оборони. Дзвонить о 9-й ранку, дзвонить о 10-й — почекай. А об 11-й Якименко йому каже: вибач, звернися до мера, бо я взагалі зараз далеко, в евакуації. Тобто він обіцяв транспорт, а сам просто втікав із адміністрацією.

Об 11-й ранку комбриг уже розуміє, що в нього немає машини. І він випадково дізнається, що їде машина зі зброєю до Олешки — наздоганяє 59-ту бригаду, яку там розбили. Він каже: я її зупиняю і скидаю з неї 660 автоматів із боєкомплектами. І все, вона поїхала. Добре, що хоч це взяв, тому що машина не доїхала, її розхерачили на дамбі. І першого дня з цієї машини видають 400 автоматів добровольцям у Дніпрянському. На Антонівському мосту триває бій. Треба взяти під охорону міст — типу, всі туди. І вони пішки кілометрів зо три пройшли до Антонівського мосту. Прийшли туди, там уже була глуха ніч. По них херачила авіація, вони побачили кишки і як дали драла! Десь половину автоматів повернули, половина зникла безвісти. Як і люди. Ну, в сенсі, десь залягли на дно, забоялися. Це була ніч із 24-го на 25-те.

У результаті в Іщенка залишилося 220 автоматів. Я їм привіз близько 50 мух, РПГ-18 «Муха». тут же стояв автобус, завантажений цими хлопцями, кіпіш такий. Ми прийшли, багажник відкрили, там «мухи» лежать. «Пацани, можна у вас?» Комбриг каже: «Так, візьміть». І ми половину «мух» їм віддали. Вони в целофані. І там на кадрах Відео із загиблими бійцями тероборони. видно: так вони в целофані й лежать.

І їхній комбат завозить їх в автобусах із коктейлями й «мухами» до Бузкового парку. Щоби запобігти наступу росіян з боку Комишан. Якби люди були трохи краще підготовлені, то цієї трагедії не сталося б. Росіяни ж розраховували на бліцкриги, і, можливо, зустрівши опір, вони б порозбігалися. Але люди були просто м’ясо. За ідею. Тільки у Бузковому парку загинуло 36 хлопців. Їх розстріляли із кулеметів. Священник наш херсонський поховав 67 хлопців із тероборони, неопізнаних, сам. Просто як собаки, на глибині 20 сантиметрів ось так глиною присипані, без трун, без нічого! Священник їх усіх пофотографував, нумерацію зробив, організував у телеграмі закритий чат. Переможемо, каже, потім будемо їх усіх діставати.

Бузковий парк. Дерева пошкоджені кулеметним вогнем. Місце загибелі 36 людей із тероборони Херсону. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Херсонський журналіст Костянтин Риженко розповідає:

— Заступник голови облради просто публікував такі типу веселі дописи про те, що все буде добре. І люди були абсолютно впевнені, що в нас є територіальна оборона, що у військових є якийсь хитрий план, що от ми зараз їх заманимо на якісь ключові підходи, закидаємо коктейлями Молотова, потім з-за якогось кутка виглянуть наші військові й розстріляють усіх із артилерії, а потім ще десь тероборона з автоматами доб’є тих, кому пощастило вижити. Ну, така наче ейфорія у людей, які реально не були на війні.

Я теж певною мірою в це вірив, бо дивлюся на досвід інших міст. Там вони притягли шини, мішки з піском, — якось тримаються. Видно, що чинять опір. Я такий думаю: «Клас, ми теж!» А в результаті виявилося, що тероборона зібрала всього 200 людей, першого ж дня їх кудись вивезли, ще навіть ворог не перейшов міст, дали їм один на п’ятьох автомат, жменю патронів і все, сказали: «Сидіть, чекайте». Нічого не діялося. Їм там якісь фізичні вправи дають, ледь не віджимання та біг. Вони добу там просиділи, приїхали військові, кажуть: «Слухайте, давайте, йдіть додому». Потім через два дні сказали: «Повертайтеся».

Приїхала одна маршрутка. 20 людей помістилося. Всім іншим сказали: «Все, йдіть додому».

Це була неофіційна теороборона. Людям сказали: «Йдіть додому», люди зрозуміли, почули це як «ми здаємо місто» і вирішили, що хрін вам, а не здача міста. От якось так, типу самоорганізувалися. І загинули.

Місто

В облраді, що на площі Свободи, розмістилася військова комендатура міста. Імені воєнного коменданта херсонцям не повідомляли. У місцевих телеграм-каналах гуляє ніким не підписане розпорядження про комендантську годину та заборону мітингів. Громадянську владу в місті уособлює мер Ігор Колихаєв, по суті він теж виконує обов’язки губернатора.

Я зустріла мера у міськраді. «Не до інтерв’ю. Ми під окупацією, ви повинні розуміти. Місто Херсон знаходиться в українській юрисдикції. Моє завдання номер один — щоб місто жило. З їхнього боку жодних вимог не надходило. З мого боку — щоби зброя та військова техніка не їздила через місто, щоб не викрадали людей, активістів, які живуть у Херсоні».

Міськрада, підконтрольна українській владі, та облрада, захоплена росіянами, розташовані на одній вулиці — центральній, Ушакова. Між ними — 500 метрів.

Херсонська обласна рада ухвалила звернення, в якому оголосила, що ХНР — Херсонської народної республіки на кшталт так званих ЛНР та ДНР — не буде. «Депутати Херсонської обласної ради VIII скликання ніколи не визнають спроб створити на території Херсонщини “народну республіку” та заграбастати частину України». Заступник облради Юрій Соболевський пояснив, що оскільки будівля облради захоплена російськими військовими, голосували в зумі, але підключитися змогли лише 50 осіб із 64. Проти ХНР проголосувало 44 депутати.

Протитанкові їжаки на площі Свободи. За ними — будівля облради, захоплена російськими військовими. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Над покинутими будинками СБУ та поліції — російські прапори.

Комендантська година з 20:00 до 6:00.

Двогодинні черги до банкоматів.

У тролейбусах проїзд безплатний.

Бензину та газу в місті немає, але залишилася солярка.

На третій день окупації в Херсонській області ввімкнули російські телеканали. Українське телебачення збереглося в тих, хто підключений до антени напряму, без приставки. Міські ЗМІ фактично припинили роботу. Місто черпає інформацію з телеграм-каналів.

Херсон живе без поліції. Її керівництво виїхало першого дня війни, пересічним поліцейським запропонували переодягнутись у цивільний одяг і евакуюватися самостійно.

Обов’язки поліції виконує муніципальна охорона та самоорганізовані добровольці.

Херсонці у черзі за хлібом. Батон коштує 25 гривень. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Артур (ім’я змінено), голова оборони одного з районів, розповідає:

— Ми встановили всім програму Zello — це радіостанція, яка працює через мобільний інтернет. Зробили спільний чат — чати у нас не секретні, відкриті — ми не приховуємо, що допомагаємо людям, охороняємо громадський порядок. Організовуємося з прив’язкою до місця проживання. Часто люди навіть сидять і спостерігають удома — бачать, кому щось загрожує, а кому ні. Відразу ж зв’язуються із найближчим патрулем. Залежно від ситуації ми підтягуємось та вирішуємо на місці.

Якщо це мародерство, найчастіше просто проводимо з цими людьми виховну роботу та прив’язуємо їх до стовпа на деякий час. Прив’язуємо скотчем.

Ми намагаємося присікати крадіжки, мародерство, розв’язувати побутові питання. Сьогодні, наприклад, теж виїжджали на випадок: в одному будинку почали скандалити, підняли на вуха всіх жителів. Сьогодні зранку приїхали до них, провели профілактичну розмову.

Мародерство, що проявилося у перші два дні після того, як росіяни ввійшли в місто, зараз практично зникло. Встигли розграбувати найбільший ТЦ «Фабрика» (він потрапив під артобстріл), магазин техніки «Цитрус», кілька продуктових. Щоби не стати жертвами мародерів, супермаркети «Грінлайн» та «Сільпо» самі відчинили свої двері.

На вулицях стоять згорілі машини — їх нікому прибрати.

Метрову діру в будинку № 2 на вулиці Тарле прикривають металевою латкою. Поруч — вивернута кишеня балкона. Скло густо всипало землю з усіх сторін будинку. Будинки на вулиці Тарле прийняли на себе перший артудар армії, що вступала до міста.

Метрову діру в будинку 2 на вулиці Тарле прикривають металевою латкою. Фото: Елена Костюченко / «Новая газета»

Олександра Павлівна Казначеєва щойно отримала гуманітарку — 10 батонів на будинок. На кожному батоні — папірець із номером квартири, щоби роздати мешканцям. На столі розставлені квіти, скинуті з підвіконь вибухом. Квіти вдалося реанімувати. «Ну, гаразд, я розумію, коли Гітлер, там у них фашисти, іноземці, ну, загалом, це зовсім інше у порівнянні з... Я не можу дібрати жодного слова, щоб назвати цю людину навіть не те що дияволом…, я не знаю. У мене немає слів, немає. Взяти й обірвати всю радість життя!» — каже Олександра Павлівна і плаче в кулачок. На сльози вона дає собі до хвилини, от і немає сліз.

— А бомбити почали, знаєте, до обіду ще. Бо я стояла тут, навпроти стільниці.

Ніхто не чекав, а я тим паче! Я не знаю, якою кулею я залетіла у ванну. Сиділа, аж тут чую, шибки — сипляться шибки.

Воно ж і в нас влучило, у другий дім, і в четвертий дім у торець влетів снаряд. А вибуховою хвилею сильно зачепило всі перші та другі поверхи.

Я вже чую — тихо. Відчинила двері, вийшла, дивлюся — мої квіти лежать на підлозі, шибки лежать тут і туди он посипалися. Два такі величезні вибухи, виходить, влучило в нас. Коли я вийшла, то шибок у моїй квартирі вже ніде не було.

Олександра Павлівна Казначеєва з гуманітарною допомогою. На кожному батоні записка з номером квартири або іменем — кому передати. Єлєна Костюченко / «Новая газета»

А в шостій квартирі — навпроти моєї — бабця сиділа на кухні, оце її й урятувало. Ця бабця почала страшно кричати. Загалом, там було істерично... А двері вхідні були замкнені — там двері хороші такі, потужні, тож їх не вивалило. Ми навіть не могли бабусю через двері витягти. Витягували її через балкон, через дірку, де був балкон.

Викликали швидку. Вона була там у крові, закривавлена. Напевно, уламки в неї полетіли, порізалася. Запитали: «Нікого вдома немає?» Вона — ну, мабуть, у шоці, 82 роки: «Німа нікого». Ну, нема то й нема. А на другий день — дзвінок. Я беру слухавку, дзвонить командир її онука, який воює. Каже: ваш сусід розшукує свою дружину. Я кажу: «Так начебто була інформація, що вона поїхала в село до батьків. Тут бабця була одна». Отак йому й розповіла.

А виявляється, вона лежала там, її плитами накрило, вона... Все це на неї вивалилося! Оце, бачите блок? Двері балконні й оце велике вікно. Оця вся маса її накрила. Холодильники попадали, шафи, все це впало і привалило її. Та що там, навіть якби відразу... Коли вже знайшли, то в неї було сильно посічене обличчя. Мабуть, її відразу вбило.

Таня Єрмолаєва, 29 років. Норовиста така була! А бабуся поранена — Валентина Василівна Хмельницька, їй 82 роки. Її онука Сашею звуть, він зараз під Луганськом. От і вся їхня сім’я.

Будинок 4 на вулиці Тарле, Херсон. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Блокада

Херсон фактично в блокаді. Російські військові контролюють усі виїзди з міста.

Найгостріша проблема — ліки. В аптеках немає серцевих, гіпотензивних ліків. Зник Л-тироксин, який пожиттєво необхідний людям, у яких не функціонує щитовидна залоза, — його зараз неможливо купити на території України. Інсулін у місто змогли доставити «контрабандними каналами» — його роздали по лікарнях. На аптеках висить список відсутніх ліків — у ньому 40–50 позицій. В основному це препарати, які треба приймати постійно.

Немає препаратів для хімієтерапії.

Немає психотропних препаратів.

Головний лікар Херсонської міської лікарні імені Карабелеша Алла Павлівна Малицька розповідає:

— У кожному лікувальному закладі запас препаратів ще є. Ми завжди намагаємося, щоб у нас була одно-тримісячна норма у запасі. Гостро-госпітальна група препаратів не стоїть на порядку денному, на відміну від амбулаторної групи — через те, що низка аптек позакривалася, через те, що аптеки були розграбовані, через те, що виникла паніка — люди почали набирати ліки на пів року і більше.

Велика проблема з онкологічними групами ліків, тобто з тими, що замовлялися з центральних складів, із державних аптек — вони переважно в Києві, можливо, у Дніпрі, якась частина в Миколаєві. Але через те, що ми зараз не маємо жодної логістики, ми виявилися відірвані. Що стосується інсулінів, то на 2-3 тижні ми забезпечимо тих, хто цього потребує, а далі думаємо, що буде далі. Щодня цей інтервал зменшується.

Переживаємо, що з часом у нас закінчаться предмети догляду, тобто памперси, калоприймачі. Тому що в нас був невеликий запас, ба більше, ми виграли тендерні процедури, але не викуповували, бо нам ці речі доставляли за необхідності. Зараз буде проблема із розхідниками на діалізи, і я знаю, що багато медичних центрів України перейшло на дворазовий діаліз. Раніше було не менше трьох разів. А це якість життя людей, та й, зрештою, саме життя. Діалізних розхідників у нас залишилося на три тижні.

— У нас при лікарні шість поліклінік — три дитячі та три дорослі, — розповідає головний лікар лікарні імені Тропіних Леонід Тимофійович Ремига. — Але виписати рецепт, щоб отримати ліки — проблема. Аптечна мережа — роздріб — вона практично порожня. Крем, мазь, вітаміни.

Леонід Тимофійович розповідає про бесіди з окупаційною владою:

— Першого ж дня до нас приїхав російський капітан із двома автоматниками та хворим бійцем, і перша умова була — зніміть прапор. Ми сказали, що не знімемо. Він: дозволяю залишити так до вечора, ввечері приїду, щоби не було. І він досі висить. Цей капітан провів методичку. Знаєте, яка методичка? Ну, що ми визволителі, вас звільнимо, те й се. Тут буде все гаразд.

Кажу їм: давайте, хворого свого вже забирайте, ми його обстежили, — пневмонія. Потім приїжджав іще, як він представився, начальник медичної служби південного угруповання військ… Ну, лікар. «Нам треба заправити кисень». Я кажу, ви у нас не зможете заправити кисень. Поїхав. Наступного дня знову приїхав: треба розмістити персонал військового госпіталю. Я кажу: вибачте, ні. Наступного дня ніхто не приїхав.

— Окупаційна влада пропонувала гуманітарну допомогу. Приходили до лікарні та питали, — розповідає Алла Павлівна. — Я сказала, що нам не треба. Існує стаття КК, яка передбачає покарання за співпрацю з окупаційними військами. Ми не повинні з ними співпрацювати. І якби не було закону, я все одно не погодилася б на це.

Дуже сподіваюся, що нам не потрібно буде чекати на чиюсь допомогу, що допомога від своїх буде своєчасною та достатньою. Вчора завернули гумконвой. Чим це пояснюють? Люди виходять на мітинги, все місто. У нашої співробітниці зник син. Він футбольний уболівальник, кричав кричалки про Путіна. Андрій Соловей, 23 роки. Зник, вона вже кілька днів мовчить, зв’язку з ним немає. Кажуть, його забрали з дому 11 березня. Його мама на роботу не може ходити, лежить. Не спілкується ні з ким, боїться.

Я — гастроентеролог. До 2014 року їздила в Москву, в Санкт-Петербург на конференції. Спілкувалася там із лікарями. Після Криму я не могла більше їздити. 2015 року в мене помер батько у Криму і, щоб полегшити фінансове навантаження мамі, я замовила пам’ятник для тата тут, у Херсоні. Я потім не могла його завезти в Росію, — тричі. Українська митниця пропускала мене з пам’ятником, а Росія вимагала, щоб я заплатила за нього чотири тисячі євро мита, або ще щось.

Це нелюдське приниження. Батько лежить там, у Криму. Маму я поховала вже тут.

Ціни на продукти піднялися приблизно вдвічі, на яйця — втричі. На полицях великих супермаркетів залишилися «святкові», дорогі продукти — імбирні пряники, хамон, брі, заморожена сьомга. Немає круп, макаронів, хліба, цукру, від них залишилися лише оголошення — «Не більше ніж кілограм в одні руки». На ринках можна знайти все, але дорожче. Тиждень тому відновила роботу оптова база під селом Великі Копані, і в місто почали завозити овочі. Приватні пекарні печуть хліб — ціна на батон сягає 25 гривень.

Згоріла автівка на херсонській вулиці. Нікому прибрати. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Чорнобаївська птахофабрика, що розташована в селі Східне, внаслідок бойових дій залишилася без електрики, води та кормів. Все пташине поголів’я — три мільйони курей — роздали безкоштовно. Їх перевозили через блокпости, розвантажували біля 90-ї колонії і на приватних машинах везли в місто. Кажуть, у холодильнику кожного херсонця побувала чорнобаївська курка.

Щодня на пошуки їжі йде дві-три години.

Біля вокзалу щодня збираються за гуманітарною допомогою. Допомога російська — українську до міста не пропускають. Сьогодні черга млява — вже оголосили, що гуманітарки не буде, але 30 людей залишилися стояти «про всяк випадок». Стояли з 6-ї ранку.

Підходить зовсім юний хлопець, щось тихо каже одній із жінок.

— Я, юначе, стою, бо потребую! А ви чого прийшли?

— Ваші росіяни вчора заблокували фуру з гуманітарною допомогою! — каже хлопець. — Вона їхала на Херсон, вони сказали: забирайтеся, у нас своя гуманітарка. Вони самі організовують гуманітарну катастрофу, а потім — ой, які ми молодці, ми рятівники, роздаємо бідним людям їжу. Які ми молодці, рятуємо вас від себе !

— Ви тут не пропагуйте! — вклинюється жінка у рваному жилеті.

— Приїхала машина, стоїть. Фотограф приїхав, пофотографував, що вони роздають допомогу, і скільки людей стоїть за допомогою. Вони хочуть цими фотографіями показати, що ми чекали на росіян. А ми не чекали росіян, ми чекали наших!

— От де мені брати їжу? — каже жінка.

— Шукайте містом, є наші, українські волонтери! — каже хлопець. — Я сам не пам’ятаю адреси…

— То ти приходь з адресами!

— Та просто дупа горить від вас! — відвертається хлопець. — Як із вами розмовляти?

Ринок. Тиждень тому відновила роботу оптова база під селом Великі Копані, і в місто почали завозити овочі. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

— Дякуємо за допомогу, приїхали й роздають їжу безкоштовно, — каже жінка у рваному жилеті. — У нас магазини або закриті, або порожні. А на ринку все є. 4-го військові планували роздавати на площі Свободи. Почали роздавати — піднявся мітинг наших українців. Коли я туди дісталася, вони вже відправлялися, на площі валялося кілька розбитих банок тушонки, її собаки злизували. Хто там у кого кидався, я не бачила.

— Такий молоденький хлопчик зі старшими людьми в такому тоні.

— З нами спілкувався російський офіцер, притому досить культурний, спокійний. Обіцяв автобуси. Казав, ми з вами не воюємо, ми воюємо з націоналістами. Нам не потрібен ваш Херсон, як він був українським, так і залишиться. Ми воюємо з націоналістами, щоби скинути вашу владу, навести лад.

— За 30 років нема жодного господаря, одні злодії.

— Та слава богу, що вони прийшли. От скільки вже там Путін?

— 22 роки.

— От із цими буде порядок. Американці фабрики всякі розробляють, ковіди. У Херсоні скільки лабораторій, вони ж нас знищують. Ковід, ви думаєте, звідки, звідти? Це від нас. 30 лабораторій в Україні.

— З Уханя ковід прийшов!

— Та в мене сусідка працювала в лабораторії, у Херсоні, так її всю роздуло, і ноги роздуло!

Деякий час усі запекло сперечаються, чи може бути коронавірус біологічною зброєю, яку, за повідомленнями російського телебачення, розробляють біолабораторії в Україні.

— Україна — друга Швейцарія. Тільки аби господар був, а не злодії.

— Якщо ці не повалять, то залишаться, як були, злодії.

— Ось ми стояли біля Ювілейного, російські військові видавали консерви, там, звичайно, черга була. Близько тисячі людей було. Кажуть: ваш мер не дає дозволу видавати людям продукти. А що робити?

— А Червоний хрест не дає, бо люди почали нахабніти, по три рази в черзі стоять, а потім виносять на базар.

— Наші люди голодують!

— От хто вчив коктейлі Молотова в них кидати? Ти не провокуй! Їх не чіпай — і вони не чіпатимуть. Гірше навряд чи буде. І так можна жити.

Загиблі

Коли говорять про загиблих, в адміністрації Херсона зазначають — є «приблизно триста тіл» загиблих у межах міста. Голова Херсонського обласного бюро Наталія Миколаївна Філенко каже, що цифру можна вважати точною, але по області загиблих набагато більше. Зведених даних щодо загиблих просто немає. Наказ міністерства охорони здоров’я від 9 березня спростив видачу тіл для поховання в умовах війни. Зараз тіла можна видавати з медичною довідкою про смерть від будь-якого лікаря, без направлення на судмедекспертизу. В умовах окупації та бойових дій тіла часто ховають самостійно, «на місцях».

— З Антонівського мосту нам привезли до 10 людей, а скільки там полягло народу. З Бузкового парку в нас одне тіло, але ми не маємо ані загальної кількості загиблих, ані імен — там священник з місцевими просто їх зібрали, десь прикопали і все. Одного з них дружина впізнала, і от вона перепоховала — з іменем.

Зараз же знаєте, як захоронюють? Люди приходять сюди. Вони бачать небіжчика, приносять речі. Тут наші санітари укладають у труну, родичі прощаються… І тіло відправляють машиною. Родичі на цвинтар не їдуть. Чому? Бо там блокпости.

Могильники їм фото могилок потім надсилають. 16 березня машина комунальної служби забрала небіжчиків, а їх обстріляли зі зброї. Так от хлопці, які везли цих небіжчиків, лежали в кюветах, перечікуючи... Машини прийшли без шибок, без нічого. Потім позаклеювали ці шибки. Вони бачать, що траурний транспорт, і то примудряються все це діло обстрілювати. Ну що, один день не ховали нікого. Потім знову почали потихеньку возити.

Херсонське обласне бюро судмедекспертизи. Місць у холодильниках не вистачає, тіла лежать на підлозі. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Деякі тіла дуже понівечені, знищені. Багато обгорілих. Дві третини тіл у нас ідуть неопізнані. Мене просять: «Пришліть фото, щоб упізнати». Я завжди прошу: «Мамам, дружинам не показуйте!» Ці фотографії я надсилаю тільки чоловікам, і то прошу відразу їх видаляти.

Дві третини — без імен. Ті перші дні, коли були бої, їх же деяких прямо в колонах розбивали, сонними — це ж нічні удари були по військових частинах. Дуже багато обгорілих. У нас був обстріл Антонівського мосту і долітало до Антонівки. І принесла мама, зібрала в ковдру, сказала: це мій син. А коли пішли хлопці на розтин, там виявилися фрагменти двох тіл. Тому, розумієте, про щось зараз конкретно говорити — ну, як?

Ми беремо зразки ДНК. Але у нас немає ДНК-лабораторії у місті. Найближча — в Миколаєві, ми відрізані.

Тіла росіян до нас, дякувати Богу, не надходили.

От як діставати тіла? Люди дзвонять, вказують місце: «Там наш син». Я кажу: «Я все розумію, але в мене немає транспорту, щоб туди відправити людей, і я не можу ризикувати людьми, коли там тривають обстріли. Я вже ніяк не допоможу вашому синові, якщо вам уже сказали, що він там лежить мертвий, розумієте? Я не можу ризикувати живими людьми». Тільки через тиждень привезли, коли трохи стихли обстріли. Дістали з-під танка. А вони ж розкладаються. Вони лежать у нас у мішках, ви ж розумієте? Люди кажуть: «Ну це ж холодильник». Холодильник — це не заморозка. Це ж не морозильні камери. Покладіть шматок м’яса у звичайний холодильник. Коли він зіпсується? А це тіло.

У нас от нова будівля, там просто зараз ще чомусь холодно. І ми частково використовуємо територію цієї будівлі для зберігання тіл. Зберігаємо на підлогах, добре, що холодно. Бетонна підлога. І тому хлопці наші, санітари, розстелили ковдри, брезент, все, що було. І отам от... Але вони все одно в пакетах.

У нас не вистачає цих чорних пакетів. Ми звернулися до лікарень, нам допомогли — скинули трошки, хто міг. Комунальна служба також виділить. Ми всіх ховаємо в пакетах.

Хто може і в кого є гроші, ті купують труни, і поки що вони є. А зараз і труни закінчуються. Деякі приїжджають, чим оббили, тим і оббили — два-три клаптики різного кольору.

Час страшний дуже. Гидко все це. Людей дуже шкода. Вони не винні. От є в нас одна бабуся. Хлопчик її загинув, сам із Вінницької області. «Не ховайте його!» Ми його тримаємо, буквально з перших днів у нас цей хлопчик лежить. «Ви не ховайте його, ми за ним прилетимо». І вона морочить голову всім! Я кажу: «Ви знаєте, хлопчикові цьому вже ніхто не допоможе, а якщо ви голову складете, кому це треба? Ви думайте про живих, будь ласка».

А всі разом це категорія — «особи, які загинули від військових дій». Там є й кульові, там є й мінно-вибухові… Цивільну машину розстріляли в ніч із 24 на 25-те біля Каховської ГЕС. Загиблі — хлопчик, йому три місяці, його сестра 2015 року. І троє дорослих — жінка 1966-го, чоловік — 1965-й, і ще одна жінка — 1995-го року народження. Вони всі з одним прізвищем, сім’я.

Важко. Спілкуюсь із родичами загиблих — і ЗСУ, і цивільних... Потім іду в душ та реву. Увечері це вже моціон такий — виплакатися, але вранці — знову на роботу. Ну, а що робити? Треба виконувати цю роботу.

Було би краще, якби всі пішли. От як вони прийшли, так би вони тихесенько вночі й пішли б. Але я так розумію, це ще не фініш.

Облрада

Біля бокового входу до облради техніка з білими Z на боках, кулеметні гнізда з бетонних блоків.

Розслаблені військові. Руки лежать на калашах. Маски спущені.

До військових підходить жінка.

— Гуманітарну допомогу ви видаєте?

— Сьогодні не буде.

— Сьогодні не буде, а коли буде?

— Ніхто не знає. Ви щодня приходьте. Годині о 9-й ранку, о 10-й. І питайте. Це найоптимальніший варіант.

За нею підходить дівчина з косичкою.

— Я спитати про ліки. Нам просто дуже потрібен Л-тироксин. У нас в будинку двоє людей приймають регулярно, у них видалена щитовидна залоза, розумієте? Типу, якщо вони не прийматимуть, то помруть. От з ким можна поговорити на цю тему?

— Зараз я спитаю, може, хтось щось знає, — відповідає боєць і йде говорити по рації.

— Дуже дякую!

Російські воєнні перед будівлею Херсонської облради. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Бабуся з великою сумкою тупцює і говорить у телефон. Боєць пропонує їй стілець, вона сідає і тараторить: «Чекали, листова черга була. Мені так і не дісталося. Що там роздавали? Теж. Мужики стояли, одні мужики. Скільки днів ти відстояла? Як нам тепер? А солдати кажуть — їм мер, мер заборонив! Мер заборонив гуманітарку роздавати! Що не потребуємо ми! А що ти за мер? Як ти мер? Устань, нагодуй людей! Чого ти не нагодуєш людей?»

— Це шо, такий мер хороший, чи шо? — запитує боєць.

— Тоді нафіг він потрібний? — бушує бабуся.

Бійці кивають, сміються.

— А ви далеко живете, так?

— Та я в Південному. Це пішки.

— Приходьте завтра.

— Гуманітарку не доставляли сьогодні?

Не-а. А вчора роздавали. Біля Антонівки або на Острові. Я точно не можу сказати.

— Ви тут надовго? — запитує дівчина військового.

— Не знаю. Якщо чесно, я не думаю, що буде гірше. Я так думаю.

— Гірше, ніж зараз?

— Не буде, я думаю.

— Розумні люди тута, да? — каже бабуся.

— Тут мало поганих людей, — відповідає боєць. — Тому все так тихо-мирно.

— У Маріуполі он людей не випускають, тому все так, — продовжує другий боєць.

— Ну, Маріуполь і прикривається мирними жителями, — каже бабуся.

Жінка підходить тихо, питає — як записатися на Крим? На виїзд із Херсона до Криму записують у будівлі обладміністрації.

— Буде, там раз на два-три дні колона їде із супроводом, — консультує її військовий. — Тобто, вас можуть відвезти, якщо у вас немає своєї машини. Якщо на своїй машині, то там інша процедура.

— Я вам давала ікони? — запитує бабуся бійців.

— Мені не давали. Там уже комусь давали. Мені — ні.

— Вам дати?

— Давайте.

— «Достойно є», — простягає ламіновану іконку з Богородицею та немовлям із сувоєм у руці. — У мене ще є ікона царської сім’ї. Мучеників наших. Дати вам?

— Давайте, у нас є один любитель цієї теми. Спасибі.

— А це моя улюблена ікона — «Непорушна стіна». А ще ікона є «Державна». Це російська ікона, називається «Державна». Коли царську сім’ю замучили, скіпетр прийняла Божа матір. Вона зараз і керує всім цим. Ну… все з волі Божої. Правда?

— А як інакше? — відповідає боєць.

— А як ви взагалі себе почуваєте? — запитує дівчина. — От ви зайшли якби в місто, все одно це як окупація вважається. От як ви почуваєтеся?

— Я не почуваюся окупованою, — каже бабуся.

— Спокійно. Спокійно. Не відчувається, що вам погано. А морально відчувається... Ми ж нічого поганого нікому не робимо. Якби я щось погане робив, можливо, мене б це напружувало.

— Ну от ви ж усе одно, коли сюди йшли, там ЗСУ захищало і ви там їх убивали, виходить.

— Я нікого не вбив.

— Звідки Ви знаєте?

— Я відчуваю всередині, що не вбив.

Учасниця мирного мітингу на площі Свободи, Херсон. Фото: Елена Костюченко / «Новая газета»

— Дівчина, та тут ніхто нікому не заважав, — каже його напарник.

— Не захищали місто?

— Тут усі вже поїхали давно. Ви ще не знали, що щось буде, а вони вже поїхали. За тиждень.

— У вас гарне місто, — каже боєць дівчині. — Але холодно. Я думав, уже давно тепло.

— А я вже я бачила кульбаби цвітуть! — каже бабуся. — Нічого, зараз цей тиждень, а потім ми з чобіт — одразу в босоніжки.

— Та зараз усе налагодиться. Треба перетерпіти. Життя налагодиться, все відкриють. І вас ніхто не чіпає.

— А людей по квартирах вишукують, забирають.

— Так? Не вірте тому, що кажуть. От ви бачите в місті, що там, хто там? Розумієте, це пропаганда. От ваше мародерство. Жоден військовий туди не влізе. Спочатку ми їх не чіпали, потім почали розганяти мародерів. Просто, розумієте, легше списати на нас... Що від росіян усі лиха.

— Ви коли в армію йшли, ви думали взагалі, що можете в іншій країні опинитися, наприклад?

— Звісно.

— У вас же міністерство оборони. Воно тому й оборони, що обороняє країну від чужих, якби, а не ходить в інші країни.

— Дівчино, вибачте, а ви не з Тель-Авіва? — запитує бабуся.

Військові сміються.

— Ні.

— Не з Єрусалиму?

— У мене немає нікого знайомих в Ізраїлі! — дівчина відступає.

— Та заховані ваші ліки десь! У підприємців. Просто їм не дозволяє, я думаю, місцева влада відкривати всі ці аптеки. По-любому, там же запаси є. Розумієте, що завдання мера — налаштовувати проти росіян.

— То чому його не цейво? Не потрясуть? — запитує бабуся.

— Ну, офіційно, він же мер, — каже військовий. — Ви його й трясіть.

Викрадення

Олегу Батуріну 43 роки. Він журналіст, працює в газеті «Новий день». Спеціалізується на розслідуваннях корупції. Живе в Каховці — містечку за 80 кілометрів від Херсона. У місті його знає кожен.

12 березня його викрали.

Олег Батурін, який пережив викрадення, показує сліди від наручників і побиття. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

— Деяких речей я розповідати не буду, бо я все ж таки на окупованих територіях, зрозумійте мене правильно. Те, що вважаю можливим розповісти — розповім.

Минулої суботи десь близько 12–13 години дня з невідомого номера пролунав дзвінок. Це дзвонив знайомий мій, Сергій Цигіпа, з Нової Каховки. Він ветеран АТО, активіст, блогер. Я потім зрозумів, що на момент дзвінка його вже викрали. Він нормальним голосом сказав: «Мені треба з тобою терміново зустрітись. Давай я придумаю, як мені дістатися Каховки, це 12–15 кілометрів, і ми там з тобою зустрінемось. Давай на якійсь простій, доступній локації, наприклад, на автостанції».

Звичайно, можна було запідозрити лихе, уникнути цієї зустрічі. Я пішов без документів, без телефонів, тобто при мені не було нічого, крім особистих речей — хустки, рукавиць. Була 5-а вечора. Я тільки я встиг визирнути — його нема, стоїть якийсь бусик. Я відходжу, і тут із цього бусика на мене вискакують добре треновані люди. Я встиг краєм ока помітити, що вони в бронежилетах, віддалено схожі на чоловічків у Криму, екіпірування явно військове.

Почали кричати: «Падай на асфальт, на коліна», — почали заламувати руки дуже різко, одягати наручники, катати по асфальту, питати, як звуть, «де твої документи, де твій телефон». Їх розлютило, що в мене нічого не було, вони все перевірили дуже жорстко. Спочатку я назвав їм перше ім’я, що спало на думку, вони сказали — брешеш. Після цього мене кинули на підлогу бусика, поставили мені ноги на спину, ногами мене жорстко й автоматом теж по спині. У мене куртка була досить щільна, вона згладжувала.

У них були закриті обличчя. Відкриті тільки очі, зовсім трохи, але це я встиг побачити тільки краєм ока. Я їх міг бачити тільки уривками, бо весь час, коли вони зі мною спілкувалися, то змушували мене низько нахиляти голову, надягати капюшон або намотували на капюшон скотч дуже туго, щоб він не міг злетіти. Я не міг їх ідентифікувати, не бачив їхніх облич. Вони говорили російською, і це явно були росіяни, це було очевидно. Українських військ у Херсонській області немає, і поліції нашої немає, тому хто ще міг мене викрасти?

Я наші дороги знаю, де залізничні колії, де якісь повороти, і за моїми відчуттями вони мене везли до міста Нова Каховка. Відвезли до Новокаховської міської ради. Почали допитувати: ім’я, прізвище, дата народження, місце проживання, місце роботи, ось ти журналіст, навіщо ти пишеш про… Запитували про націоналістів — чи я знаю якихось націоналістів місцевих, про мітинги, які проходили в нашому регіоні. Після цього мене та кількох людей відвезли до будівлі поліції, неподалік центру міста, і про це я теж не хочу говорити.

Те, що зі мною є ще якісь затримані, я відчув лише тоді, коли із міськради нас повезли до будівлі поліції. Там теж був допит, інших теж допитували. Потім мене й інших прикували наручниками до батареї, і до ранку я там сидів. Вони били ногами та прикладами автоматів. Не били по голові, на щастя. По ногах, по спині, по боках, але куртка згладжувала удари. По ногах було болючіше. Дуже сильно затягували наручники, у мене були дуже опухлі руки, і досі залишилися шрами. Постійно погрожували вбивством. У неділю вранці був, мабуть, найстрашніший час. І коли нас знову повезли, я думав — везуть у поле, розстрілювати. Я подумки попрощався із сім’єю.

У неділю мене та кількох людей привезли до будівлі Херсонської обласної адміністрації. Я запитав того, хто мене допитував — чи можу я запитати, де я перебуваю, чи не Херсоні? Мені сказали — так, у Херсоні. Їх цікавили організатори мітингів, а також цікавили люди, які ведуть телеграм-канали. Я не бачив, з ким розмовляю. У мене були дуже низько нахилені спина та голова. Вони весь час стежили за цим, під час допитів у мене руки були скуті кайданками, то ззаду, то спереду. Вони стежили, коли я намагався поворухнутися, коли у мене ніс засвербів, вони мене різко обсмикували, щоб я не рипався.

Після чергового допиту вони відчинили вікно, а там у цей час на площі Свободи проходив мітинг, і він був просто грандіозний, і я чув дуже чітко, що там відбувалося.

Я відчував розгубленість тих, хто мене допитував. Вони казали: ми прийшли боронити цих людей, а вони ходять і кричать, щось незрозуміло.

Нас усіх допитували в окремих кабінетах. Там уперше за добу дозволили сходити в туалет. Мені дали невелику склянку води в суботу ввечері, і в неділю вдень теж дали попити трохи води. Після допиту нас відвезли в якийсь, як мені здалося, слідчий ізолятор.

Я був один. У кожній камері там був туалет та вода, тобто пити можна було. Краник із раковиною. Але не було ні туалетного паперу, ні мила, ні рушника, ні змінного одягу, нічого цього не було, спали на голих нарах. Перші кілька днів було дуже холодно, бо стояв мороз, особливо вночі, я замерзав. Потім стало краще, бо трішки гріла батарея, а в останні дні було вже набагато легше. Вперше дали їсти в понеділок удень, 350 грамів — каша пшоняна з м’ясом, потім у наступні дні давали то одну, то дві порції на день.

Вони там постійно допитували людей, допитували й мене, це все відбувалося у різний час. Я так зрозумів, що протягом кількох днів ці ізолятори поповнювалися новими людьми й постійно велися допити. Я чув, як били людей. Їх виводили й страшно били в окремому приміщенні, а деяких били прямо в камерах. Декого били кілька днів поспіль. Я не можу судити, тому що я не бачив, можу спиратися тільки на те, що чув. За моїми відчуттями, їх дико били, до напівсмерті. Я дуже сподіваюся, що ці хлопці виживуть.

Все, що відбувалося в ізоляторі, було схоже на якесь залякування. Більш-менш професійні допити були першого і другого дня. А потім усе це було якесь хаотичне. Мене питали, коли День перемоги, і що ви тут, в Україні, День перемоги вже не відзначаєте. Запитували, коли почалася Велика вітчизняна війна, коли вона закінчилася, хто з ким воював.

І восьмого дня вранці мені сказали: «Збирайте речі, ми вас відвеземо додому». Казали: «Навіщо ви ходите на мітинги, навіщо вам це потрібно, навіщо ви будоражите народ, навіщо вам ці дурниці, сидіть спокійно, ми прийшли вас рятувати, а ви тут чогось бунтуєте».

Зараз я із сім’єю. Біль відчуваю. Мені боляче, бо я люблю Херсонську область. Я не такої долі хотів собі самому й своїм близьким.

Громадянин Іспанії Маріо Гарсія Калатаюд, активний учасник мирних мітингів на площі Свободи, пропав безвісти. На фото — заява в міськраду. Фото: Єлєна Костюченко

З початку окупації до міськради надійшли заяви про 44 зниклі людини. Три жінки, один громадянин Іспанії. П’ятеро зникло на площі Свободи, там, де відбуваються мирні мітинги проти окупації. Інших викрадали на вулицях, на блокпостах, із квартир.

За повідомленнями херсонців, викрадачі активно розшукують співробітників СБУ, ветеранів АТО, активістів, волонтерів, власників провідних телеграм-каналів.

Із заяв:

«Взяли в полон трьох чоловіків із села Зміївка Бериславського району, які пересувалися на білому форді-бусику, їхні жінки багато разів дзвонили на телефони і за кілька годин невідомі взяли трубку і сказали, що ваші чоловіки в полоні в якомусь російському штабі. Також забрали сина одного з чоловіків та його товариша, які вирушили на пошуки, це сталося на відрізку траси між селом Червоний Маяк та Зміївка».

«21.03.2022 до нас додому зайшли орки, попередньо почавши виламувати двері. До цього вони заходили до інших під’їздів і шукали мого чоловіка там. Коли вони прийшли, мій чоловік сховався і вони допитували мене з дитиною, потім додзвонилися до чоловіка і сказали йти додому. Він прийшов, на нього одягли наручники та шапку на очі й відвезли у невідомому напрямку. Чоловік у муніципальній варті. Їх було п’ятеро людей і ще двоє біля під’їзду».

«Їхали додому на Чаплинку, доїхали до Чорнобаївки і пропали. Місяць уже шукаємо, були на машині опель астра».

«Уранці зателефонувала мама курсанта й поінформувала, що курсант не повернувся з мітингу».

«Із орендованої квартири російські військові забрали наших дітей із мішками на головах. Біля будинку стояли два джипи, мікроавтобус та урал зі знаком Z».

«Син вийшов з дому разом із другом, і пішли подивитися на наслідки бойових дій у нашій місцевості. Більше їх ніхто не бачив із того дня. Телефон вимкнено, на зв’язок не виходив».

«Люди в масках зі зброєю в руках забрали мого молодшого брата. Вивезли у невідомому напрямку».

«Зникла людина. Поїхала з Антонівки на ринок, була без засобів зв’язку, о 12:00 востаннє вийшла на зв’язок із сім’єю. Сказала, що стоїть у черзі і скоро повертатиметься додому. Була одягнена в дуте пальто сталевого кольору з хутром, джинси та за чоботи з хутром».

«Зникла сестра з друзями, з якими вони винаймали квартиру. Люди в російській формі з літерою з та авто з літерою з».

«Ми йшли з сином за покупками, на блокпосту оркам щось не сподобалося в телефоні сина, вони його забрали і сказали, що він пізніше зі мною зв’яжеться, але так ніхто досі не зв’язався».

«Мій тато й двоє братів їхали додому. Заїхали в Чорнобаївку і зникли».

«12 березня ввірвалися військові РФ у квартиру, де я живу у свого родича, і провели допит, залякували та погрожували розправою! Шукали зброю, перевіряли мою причетність до “національного корпусу”, тероборони, ЗСУ та інших військ спеціального призначення, думали виявити мою причетність до організації мітингів, де я був лише один раз 5 березня, думали, що я адміністратор націоналістичної групи. За те, що я пішов на мітинг 5 березня, погрожували відрізати ногу або її прострелити».

«Зник мій брат. Благаю, допоможіть. Бо нічні дзвінки від шахраїв з вимогою викупу зведуть з розуму».

«5 березня близько 12–13:00 Саша, Женя та ще кілька чоловіків стояли в центрі села. До них під’їхали російські солдати на "тиграх" і почали перевіряти телефони. У Саші та Жені знайшли якусь інформацію й забрали їх. Коли забирали, сказали, що повернуть. Відвезли у бік Херсона польовими дорогами. Потім увімкнули їхні телефони, і ми почали їм писати та дзвонити. На повідомлення відповідали, що відпустять і все буде добре, потім один раз взяли слухавку і теж сказали, що відпустять. Обіцяли відпустити. 7 березня перестали відповідати і вже не читають повідомлення».

«Зник чоловік, викрали військові РФ, чорний бус, одягли чорний пакет на голову і вивезли».

«Близько 10 ранку 16.03.2022 до будинку увійшли російські військові. Після перевірки тату (їх не було) та телефону (телефон кілька разів блокувався автоматично під час перевірки, це дуже не подобалося перевіряльникам) Максима забрали для подальшої бесіди. За інформацією від сусідів, дорогою його побили і разом з іще одним чоловіком вивезли у невідомому напрямку. Вивезли, але куди саме з’ясувати неможливо».

«Був на мирній акції протесту місто Херсон».

«Пропав батько у понеділок 21.03.23, пішов на мітинг і не повернувся».

«Мого чоловіка викрали 9 березня. Вранці зникли також його знайомі [перераховуються імена]. Вони дзвонили по телефону рідним і сказали, що перебувають у полоні російських окупантів».

«Зв’язок із ними зник після російського блок посту».

«Телефони періодично почали з’являтися у зв’язку, але коли дзвонимо, гудки йдуть, але слухавку не беруть. Потім взагалі не в мережі. Ми почали писати смс їм на телефони, у відповідь приходять “живий, здоровий, скоро буде вдома”. Ми не знаємо, де вони і що з ними».

Ймовірна будівля таємної в’язниці, організованої на місці ІТУ (вулиця Теплоенергетиків, будинок 3), де утримують викрадених людей. Фото: Єлєна Костюченко

Декілька людей повернулися. Мені вдалося поговорити з ними та визначити розташування «в’язниці». Це будівля СІЗО та дитячого прийомника-розподільника — вулиця Теплоенергетиків, 3. Перед тим, як російські війська зайняли Херсон, влада міста перевезла арештантів у колонію, будівля була порожньою. Тепер її зайняли російські військові. Викрадені однаково описують вид із вікна, розташування та обстановку камер. За їхніми словами, у «в’язниці» зараз перебувають і двоє іноземців — громадянин Іспанії та Норвегії. Громадянин Норвегії, за словами інших «ув’язнених», хворий і при смерті.

Мітинг

Мітинги проти окупації відбуваються на площі Свободи. Щодня, опівдні.

Найбільші мітинги бувають неділями.

Люди зібралися через дорогу від облради, навпроти кінотеатру «Україна». 500 людей, і натовп продовжує зростати.

Український прапор — головний символ. Прапорів багато. Люди тримають їх у руках, піднімають у небо, накидають на плечі, дівчата вплітають жовто-сині стрічки у волосся.

На асфальті розтягли намальоване квіткове поле. Священник тримає ікону святого Володимира. Немолода пара розгортає саморобний плакат — «Україна вам не по Zубах». Зовсім юні пишуть кольоровою крейдою на плакаті: «Батьківщину за гречку не продаємо». На захисній сітці на дорожній огорожі написали: «Слава ЗСУ, смерть ворогам». Натовпом гуляє два мегафони.

— Одна! Єдина! Соборна Україна!

Люди співають гімн, притиснувши праву руку до серця.

Мітинг проти війни на головній площі Херсона — щодня о 12:00. Наймасовіші — неділями. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Рух, натовп побачив, як на протилежному боці двоє військових затримують хлопця в коричневій куртці.

— А! Відпускай!

Люди перелазять через огорожу, перебігають дорогу. Військові машини з маркуванням Z виїжджають з-за облради на Ушакова, і частина натовпу відокремлюється, перегороджує машинам шлях — і машини задкують. Люди зупиняються біля їжаків, зварених із рейок. Між ними та військовими — 80 метрів. Кордон, за який ніхто не переступає.

На їжаки літня жінка прилаштовує лялечку-немовля та плакат «Рашисти — вбивці дітей».

— Хочете нашу землю заграбастати? Сволота ви! — кричить жінка років 50-ти в мегафон.

— Убивці дітей! — підхоплює натовп.

У відповідь військові виносять колонку та вмикають музику. Грає гімн Радянського Союзу. Мітингувальники теж знаходять колонку. Грає гімн України.

Музична дуель продовжується. Росіяни вмикають «Встаньте, діти, встаньте в коло», «І Лєнін такий молодий», «Я на сонечку лежу».

— Іди додому, поки ще живий! — кричить натовп.

Російський військовий пританцьовує під крики.

— Якесь водяне перемир’я, — каже жінка з перев’язаним стрічкою волоссям.

— Війна, а не перемир’я з орками! — присаджує її зовсім молодий хлопець.

— Водяне, водяне перемир’я. Річка одна, усім треба пити. І місто одне, і вони тут, і ми.

У ніч із неділі на понеділок «водяне перемир’я» було порушено. Перед міськрадою є стела з українським прапором, в її основі — портрети загиблих на Донбасі херсонців. Хтось написав на портретах, червоним по обличчях — «ЗСУ — вбивці дітей Донбасу».

У понеділок мітингувальників зібралося небагато, до сотні людей. Люди перейшли дорогу і взялися стирати напис із портретів. Встигли стерти дві літери. Російські військові почали стріляти по натовпу світлошумовими та газовими гранатами. Один чоловік упав і залишився лежати — по лівій нозі швидко текла яскраво-червона кров.

Світлошумові і газові гранати — спецзасоби проти учасників мітингу на площі Свободи. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Його відвезли до лікарні. Поранення виявилися кульовими — але, за словами лікарів, стріляли, мабуть, пневматикою або ґумовими. Поранень виявилося кілька, більшість залишили садна, але одна куля пройшла навиліт і пошкодила великогомілкову кістку на гомілці й перебила судину всередині.

Наступного дня мітингувальники вийшли знову. Їх виявилося ще менше — не більше ніж 60 людей. Мегафон ніхто не приніс. Люди кричали: «Ідіть додому!» Співали гімн. Тих, хто кричав образливе, називали провокаторами і зашикували. Один із автозаків рушив уперед: «Шановні громадяни! Хто не розійдеться протягом п’яти хвилин, буде затриманий».

Люди лишилися стояти. Кричали: «Не розуміємо!» Машини на Ушакова підбадьорювали їх гудками. Через вулицю, перед білою обладміністрацією, шикувалася лінія російських військових — 80 людей. Вони стояли впевнено, переступали з ноги на ногу. Квапливості в їхніх рухах не було.

Газова граната летить із шерехом. Вибух, свист, граната падає на сходинку кінотеатру, димить. Люди стоять і гранати летять знову. Одна влучає в бік чоловіка, він почав задихатися. Його тягнуть під руки, кладуть на лавку, чекають на швидку.

Швидка забирає чоловіка, в якого влучила газова граната. Фото: Єлєна Костюченко / «Новая газета»

Люди тікають у провулки. Продихавшись від газу, повертаються на площу знову і знову. Кричать, уже не вибираючи слів. У них стріляють.

Мер Херсону Ігор Колихаєв наказав повісити на міськраді новий український прапор — п’ятиметровий, він закриває кілька поверхів. Старий, вигорілий, вицвілий, прибрали з будівлі.

Переклала Марія Шагурі

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Єлєна Костюченко image

Єлєна Костюченко

Російська журналістка, спеціальна кореспондентка відділу інформації видання «Новая газета».

Читайте також