На сході Польщі збереглося чимало старовинних греко-католицьких церков. Цей історичний регіон, відомий як Закерзоння, охоплює сучасні Підкарпатське та Люблінське воєводства, і тут століттями перепліталися українська й польська культури.

Радруж: шляхетська сатира в стінах XVI століття

Яскравим прикладом використання історичної спадщини як тла сучасного кінопроєкту є церква Святої Параскеви в Радружі (Підкарпатське воєводство). Дерев’яний архітектурний ансамбль польсько-українського пограниччя з’явився в першій серії сатиричного серіалу «1670» Netflix, який 2024 року завоював серця поляків. Сакральний об’єкт слугував кінематографічним планом сцени зі шляхетським сеймиком.

Церква Святої Параскеви в Радружі. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

На цьому з’їзді вельмож центральний герой Ян Павел Адамчевський тренувався вимовляти фразу «Ja Panu nie przerywałem» («Я вас не перебивав»), яка стала мемом, і на ходу вигадував цитати в стилі Цицерона.  

Утім, кумедні серіальні епізоди, що відтворюють політичне життя шляхти, контрастують із побожним сприйняттям цього місця вірянами в давнину. Колись на подвір’я церкви XVI століття прибували прочани з навколишніх сіл і в очікуванні ранішнього богослужіння ночували просто під дерев’яними склепіннями. У серіалі шляхтичі з’їжджаються на сеймик до церкви кінними екіпажами, щоб урочисто «здійснювати демократію». Сцена гучних промов, в якій висміюються амбіції та пиха провінційної шляхти, розгортається на тлі оригінального іконостасу.

Іконостас церкви Святої Параскеви в Радружі. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

Унікальна церква Святої Параскеви — не лише дивом збережена пам’ятка дерев’яного зодчества, а й одна з найстаріших дерев’яних святинь на території Польщі. Збудований близько 1583 року храм внесено до списку ЮНЕСКО як об’єкт групи «Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі й України». Винятковість інтер’єру святині створюють стінні розписи середини XVII століття, іконостас, бічні вівтарі та елементи декору.

До 1930-х років у церкві висіли ікони XIV–XVІІ століть: «Хрещення Христа», «Воскресіння Лазаря», образи святих угодників Миколая, Параскеви та Онуфрія. Ці найцінніші зразки українського іконопису нині знаходяться в колекції Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. 

На прицерковній території розташована дерев’яна дзвіниця XVII століття, мурований будинок дяка й кілька поховань.

Поза церковними мурами розкинулися два давні парафіяльні кладовища з кам’яними надгробками — характерними зразками роботи майстрів Бруснівської каменярської школи. Важливий осередок української народної скульптури у селі Старе Брусно (Любачівський повіт). Досяг розквіту наприкінці XIX — на початку XX століття. Один із цих некрополів з’являється на першому плані серіалу «1670». 

Неподалік зберігся також великий будинок читальні товариства «Просвіти» 1930 року, який був осередком місцевої української громади. Тут у міжвоєння діяла бібліотека, хор і кооператив «Зоря». За даними автора «Географії українських і сумежних земель» Володимира Кубійовича, 1939 року в селі Радруж мешкало 2410 українців – греко-католиків.

Церква Святої Параскеви в Радружі. Джерело: Lotek70 / Wikipedia

Зараз увесь архітектурний комплекс церкви Святої Параскеви в Радружі відреставрований і працює як філія Музею Кресів у Любачеві. 

Читати далі

Образи

Слідами забутих церков

Пйотр Дурак

Старий Диків: коли святиня стала казематом

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові (Підкарпатське воєводство) стала ще однією кінематографічною локацією Любачівщини. На початку січня 2007 року в храмі знімали сцени стрічки «Катинь» Анджея Вайди за мотивами повісті Анджея Мулярчика «Post mortem. Катинська оповідь». Для цього в церкві встановили декорації, зокрема дерев’яні нари, що відтворюють інтер’єр табору для польських офіцерів у Козєльську.

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Джерело: Daniel.zolopa / Wikipedia

У коридорах тимчасового каземату між багатоярусними нарами полонені польські офіцери розмовляють про те, як ситуація може розгортатися надалі, діляться сподіваннями незабаром повернутися до військової служби, співають колядки в різдвяну ніч, сповідаються капелану та пишуть у щоденниках списки тих, кого вже вивезли з табору.

«Людей легко втратити. На полонених чекають удома і в армії. Зрештою, знаєш, як-то кажуть, щоденники не горять?» — говорить до побратима один із героїв сцени, знятої в церкві святого Дмитрія. — «Ґудзики… Від нас залишаться лише ґудзики», — пророчо відповідає побратим.

Перші згадки про церкву в Старому Дикові датуються серединою XVI століття, тобто святині тут були ще до того, як 1724 року збудували храм святого Дмитрія. У 70-х роках ХІХ століття його оновили, зокрема встановили позолочений іконостас. Згодом стару церкву розібрали, а на її місці 1904 року звели мурований храм. 

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Фото: Войцєх Пиш / Wikipedia

Величезний як на мірки невеликого села собор у неовізантійському стилі постав за проєктом архітектора Теодора Мельничука.

Його звели стараннями та коштом греко-католицької парохії отця Василя Чернецького й 16 вересня 1906 року освятили. Поряд збудували муровані плебанію та дзвіницю, які доповнюють ансамбль святині. Після Другої світової війни внаслідок виселення українського населення парафія припинила існування, а сама церква занепала й використовувалася як склад.  

Внутрішнє оздоблення не збереглося, проте вціліло кілька ікон роботи відомого живописця та легіонера УСС Йосипа Куриласа. Тепер вони зберігаються в музеї в Любачеві.

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові нині стоїть у риштуванні: реставратори і ремонтники оновлюють дах і архітектурні деталі. 

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

Князі: вицвілі фрески й останні обітниці

На відміну від попередніх храмів, один із яких пройшов реновацію, а інший — перебуває в процесі ремонту, у Князях (Люблінське воєводство) збереглися лише руїни церкви. Колись велична греко-католицька святиня, що століттями була духовним осередком місцевої громади, 1944 року постраждала внаслідок бойових дій і сьогодні стоїть пусткою та ще й без накриття.

Руїни церкви у Князях. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

Напівзруйнована церква, датована 1806 роком, привабила режисера Павела Павліковського. Про неї митець дізнався від місцевого історика та громадського діяча Маріуша Левка. 

Храм з’являється у фінальній сцені стрічки «Холодна війна»: герої Віктор і Зуля беруть імпровізований шлюб без священника та свідків на тлі вицвілих фресок і порожнього вівтаря. Обряд, звершений, по суті, просто неба постає як відчайдушний жест любові всупереч життєвим обставинам.

Руїни церкви у Князях. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

Справжня історія цього місця не менш драматична: після виселення українців у рамках операції «Вісла» село залишилося майже порожнім. Нині церква в Князях не має парафіян. Довкола неї розкинувся старий цвинтар із похиленими кам’яними хрестами та вирваними з корінням деревами. Промовистий пейзаж, який породжує аналогію до долі виселених із рідних теренів автохтонів.

Пам’ять за кадром

Ці історії давніх греко-католицьких святинь — лише невеликий фрагмент довгої історії сакральних об’єктів Закерзоння, які з’являлися на великому екрані.

Кінематографісти й надалі відкривають для себе регіон, обираючи його сакральні пам’ятки локаціями для зйомок історичних стрічок. Від кінця лютого 2026 року в кінотеатрах показують польський історичний трилер «Поєдинок» Лукаша Пальковського. Окремі кадри цієї кіноісторії про молодого піаніста, якого намагаються завербувати совєтські спецслужби, знімали в Старих Олешичах — у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, датованої 1913 роком. 

Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Джерело: Cygi.net / Wikipedia

Храми Закерзоння і навколишні місця — це не просто гарні локації для кіно. У цих стінах зберігається пам’ять про громади, які століттями будували тут свій маленький світ. Коли українські греко-католицькі церкви з’являються на екрані, це добра нагода придивитися до ширшого історичного й культурного контексту. То чому б не скористатися цим — і не подивитися на знайомі кінокадри як на запрошення трохи глибше пізнати минуле?

Редакторка Наталя Ткачик