На сході Польщі збереглося чимало старовинних греко-католицьких церков. Цей історичний регіон, відомий як Закерзоння, охоплює сучасні Підкарпатське та Люблінське воєводства, і тут століттями перепліталися українська й польська культури.

Радруж: шляхетська сатира в стінах XVI століття

Яскравим прикладом використання історичної спадщини як тла сучасного кінопроєкту є церква Святої Параскеви в Радружі (Підкарпатське воєводство). Дерев’яний архітектурний ансамбль польсько-українського пограниччя з’явився в першій серії сатиричного серіалу «1670» Netflix, який 2024 року завоював серця поляків. Сакральний об’єкт слугував кінематографічним планом сцени зі шляхетським сеймиком.

Церква Святої Параскеви в Радружі. Фото: Генрик Бєламович / Wikipedia

На цьому з’їзді вельмож центральний герой Ян Павел Адамчевський тренувався вимовляти фразу «Ja Panu nie przerywałem» («Я вас не перебивав»), яка стала мемом, і на ходу вигадував цитати в стилі Цицерона.

Утім, кумедні серіальні епізоди, що відтворюють політичне життя шляхти, контрастують із побожним сприйняттям цього місця вірянами в давнину. Колись на подвір’я церкви XVI століття прибували прочани з навколишніх сіл і в очікуванні ранішнього богослужіння ночували просто під дерев’яними склепіннями. У серіалі шляхтичі з’їжджаються на сеймик до церкви кінними екіпажами, щоб урочисто «здійснювати демократію». Сцена гучних промов, в якій висміюються амбіції та пиха провінційної шляхти, розгортається на тлі оригінального іконостасу.

Іконостас церкви Святої Параскеви в Радружі. Фото: Оксана Усатенко

Унікальна церква Святої Параскеви — не лише дивом збережена пам’ятка дерев’яного зодчества, а й одна з найстаріших дерев’яних святинь на території Польщі. Збудований близько 1583 року храм внесено до списку ЮНЕСКО як об’єкт групи «Дерев’яні церкви карпатського регіону Польщі й України». Винятковість інтер’єру святині створюють стінні розписи середини XVII століття, іконостас, бічні вівтарі та елементи декору.

До 1930-х років у церкві висіли ікони XIV–XVІІ століть: «Хрещення Христа», «Воскресіння Лазаря», образи святих угодників Миколая, Параскеви та Онуфрія. Ці найцінніші зразки українського іконопису нині знаходяться в колекції Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові. 

На прицерковній території розташована дерев’яна дзвіниця XVII століття, мурований будинок дяка й кілька поховань.

Поза церковними мурами розкинулися два давні парафіяльні кладовища з кам’яними надгробками — характерними зразками роботи майстрів Бруснівської каменярської школи. Важливий осередок української народної скульптури у селі Старе Брусно (Любачівський повіт). Досяг розквіту наприкінці XIX — на початку XX століття. Один із цих некрополів з’являється на першому плані серіалу «1670». 

Неподалік зберігся також великий будинок читальні товариства «Просвіта» 1930 року, який був осередком місцевої української громади. Тут у міжвоєння діяла бібліотека, хор і кооператив «Зоря». За даними автора «Географії українських і сумежних земель» Володимира Кубійовича, 1939 року в селі Радруж мешкало 2410 українців – греко-католиків.

Церква Святої Параскеви в Радружі. Фото: Оксана Усатенко

Зараз увесь архітектурний комплекс церкви Святої Параскеви в Радружі відреставрований і працює як філія Музею Кресів у Любачеві. 

Читати далі

Образи

Слідами забутих церков

Пйотр Дурак

Старий Диків: коли святиня стала казематом

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові (Підкарпатське воєводство) стала ще однією кінематографічною локацією Любачівщини. На початку січня 2007 року в храмі знімали сцени стрічки «Катинь» Анджея Вайди за мотивами повісті Анджея Мулярчика «Post mortem. Катинська оповідь». Для цього в церкві встановили декорації, зокрема дерев’яні нари, що відтворюють інтер’єр табору для польських офіцерів у Козєльську.

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Джерело: Daniel.zolopa / Wikipedia

У коридорах тимчасового каземату між багатоярусними нарами полонені польські офіцери розмовляють про те, як ситуація може розгортатися надалі, діляться сподіваннями незабаром повернутися до військової служби, співають колядки в різдвяну ніч, сповідаються капелану та пишуть у щоденниках списки тих, кого вже вивезли з табору.

«Людей легко втратити. На полонених чекають удома і в армії. Зрештою, знаєш, як-то кажуть, щоденники не горять?» — говорить до побратима один із героїв сцени, знятої в церкві святого Дмитрія. — «Ґудзики… Від нас залишаться лише ґудзики», — пророчо відповідає побратим.

Перші згадки про церкву в Старому Дикові датуються серединою XVI століття, тобто святині тут були ще до того, як 1724 року збудували храм святого Дмитрія. У 70-х роках ХІХ століття його оновили, зокрема встановили позолочений іконостас. Згодом стару церкву розібрали, а на її місці 1904 року звели мурований храм. 

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Фото: Оксана Усатенко

Величезний, як на невелике село, собор у неовізантійському стилі постав за проєктом архітектора Теодора Мельничука.

Його звели стараннями та коштом греко-католицької парафії отця Василя Чернецького й 16 вересня 1906 року освятили. Поряд збудували муровані плебанію та дзвіницю, які доповнюють ансамбль святині. Після Другої світової війни внаслідок виселення українського населення парафія припинила існування, а сама церква занепала й використовувалася як склад.

Внутрішнє оздоблення не збереглося, проте вціліло кілька ікон роботи відомого живописця та легіонера УСС Йосипа Куриласа. Тепер вони зберігаються в музеї в Любачеві.

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові нині стоїть у риштуванні: реставратори і ремонтники оновлюють дах і архітектурні деталі. 

Церква святого Дмитрія в Старому Дикові. Фото: Оксана Усатенко

Князі: вицвілі фрески й останні обітниці

На відміну від попередніх храмів, один із яких пройшов реновацію, а інший — перебуває в процесі ремонту, у Князях (Люблінське воєводство) збереглися лише руїни церкви. Колись велична греко-католицька святиня, що століттями була духовним осередком місцевої громади, 1944 року постраждала внаслідок бойових дій і сьогодні стоїть пусткою та ще й без накриття.

Руїни церкви у Князях. Фото: Оксана Усатенко

Напівзруйнована церква, датована 1806 роком, привабила режисера Павела Павліковського. Про неї митець дізнався від місцевого історика та громадського діяча Маріуша Левка. 

Храм з’являється у фінальній сцені стрічки «Холодна війна»: герої Віктор і Зуля беруть імпровізований шлюб без священника та свідків на тлі вицвілих фресок і порожнього вівтаря. Обряд, звершений, по суті, просто неба, постає як відчайдушний жест любові всупереч життєвим обставинам.

Руїни церкви у Князях. Фото: Оксана Усатенко

Справжня історія цього місця не менш драматична: після виселення українців у рамках операції «Вісла» село залишилося майже порожнім. Нині церква в Князях не має парафіян. Довкола неї розкинувся старий цвинтар із похиленими кам’яними хрестами та вирваними з корінням деревами. Промовистий пейзаж, який породжує аналогію до долі виселених із рідних теренів автохтонів.

Пам’ять за кадром

Ці історії давніх греко-католицьких святинь — лише невеликий фрагмент довгої історії сакральних об’єктів Закерзоння, які з’являлися на великому екрані.

Кінематографісти й надалі відкривають для себе регіон, обираючи його сакральні пам’ятки локаціями для зйомок історичних стрічок. Наприкінці лютого 2026 року на екрани кінотеатрів вийшов польський історичний трилер «Поєдинок» Лукаша Пальковського. Окремі кадри цієї кіноісторії про молодого піаніста, якого намагаються завербувати совєтські спецслужби, знімали в Старих Олешичах — у церкві Покрови Пресвятої Богородиці, датованій 1913 роком. 

Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Джерело: Cygi.net / Wikipedia

Храми Закерзоння і навколишні місця — це не просто гарні локації для кіно. У цих стінах зберігається пам’ять про громади, які століттями будували тут свій маленький світ. Коли українські греко-католицькі церкви з’являються на екрані, це добра нагода звернути увагу на ширший історично-культурний контекст. То чому б не скористатися цим — і не подивитися на знайомі кінокадри як на запрошення трохи глибше пізнати минуле?

Редакторка Наталя Ткачик