Ярослав Івашкевич. Джерело: Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у СтависькуЯрослав Івашкевич прожив довге життя (1894–1980). Він народився у Кальнику на Вінниччині в родині колишнього учасника польського Січневого повстання 1863 року Болєслава Івашкевича. Батько майбутнього письменника був відрахований із Київського університету , де навчався, зокрема, разом із батьком Максима Рильського. Зазнавши переслідувань царизму, Болєслав Івашкевич змушений був відійти в тінь і до кінця життя працював бухгалтером на Кальницькому цукрозаводі.
В архіві Польського радіо , до речі, є невеличкі записи спогадів Івашкевича, які він сам озвучив 1959 року. Митець розповідає, зокрема, про місця раннього дитинства, згадуючи кургани (наприклад, Сорочу Могилу) та сліпих лірників. Оскільки Ярослав був найменшим у родині (від брата його відділяло 19 років, а від наймолодшої сестри — 8), то, перебуваючи серед значно старших, він формувався скоріше в аурі ХІХ, ніж ХХ-го століття.
До дитячих образів поет повертатиметься впродовж усього життя. Навіть через багато років у Римі йому ввижатимуться персонажі дитинства:
Яке дивне
безсоння в Римі
підступають звідусюди
зовсім не римські обличчя
няня Ковальчучка
Дмитрик тітки Масі
та Гнатко з Бишева , який зойкав
«ой яка ж вода холодна»
і Юзек
Немає в мене миски молока
і козенятка я не зарізав
а вони так обступають звідусіль
спраглі
повернення іскрою існування Усі вірші Ярослава Івашкевича наводяться в перекладі Наталії Бельченко.
Можливо , на Вінниччині саме няня Ковальчучка співала Ярославові пісеньку, якої він через багато років навчив свою доньку Мар’ю. Мені пощастило поспілкуватися у Варшаві з пані Мар’єю , їй було вже за дев’яносто, та вона з пам’яті залюбки наспівала українську пісеньку, яку пригадала з дитинства...
Після смерті Болєслава Івашкевича сім’я з 8-річним Ярославом ненадовго переїхала до Варшави , а повернувшись, оселилася в Єлисаветграді Згодом — Кіровоград, а зараз — Кропивницький.: тут проживали родичі Шимановські.
Меморіальна дошка на будинку гімназії у сучасному Кропивницькому. Джерело: архів Наталії БельченкоІ ось у 1904–1909 роках Ярослав уже навчається в Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії , відвідує музичну школу Густава Нейгауза й спілкується з його сином Генріхом, який стане прототипом одного з героїв останнього оповідання Івашкевича — «Тано».
[Тоді] ми постійно ходили до українського театру , де я бачив усіх великих акторів.
І напевно письменник мав тут на увазі Театр корифеїв.
Київський період
Ярослав Івашкевич , 1914. Джерело: Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську Єлисаветградське дитинство закінчилося з переїздом до Києва , в якому на 1909 рік мешкало близько 45 тисяч поляків (приблизно ⅙ тогочасного населення міста). Івашкевичі оселилися спочатку на Діловій, неподалік костелу святого Миколая , а пізніше на КузнечнійТепер — вулиця Володимира Антоновича.. Ярослав вступив до шостого класу Четвертої київській гімназії. Деякі гімназійні товариші мали великий вплив на формування його світогляду , як-от Микола Недзведський, що згодом став композитором. А також Юра Миклухо-Маклай, племінник відомого антрополога й мандрівника. Ярослав відвідував садибу Миклух у Малині на Житомирщині, де бачив екзотичні речі, привезені з подорожей.
З 1908 року підліток Ярослав робив регулярні щоденникові записи. Перший том виданих через багато років «Щоденників» буде присвячений Києву. У ньому , зокрема, знаходимо роздуми майбутнього поета, засмученого від’їздом сестри Гелени після Великодня 1911 року:
Сидів сьогодні над Дніпром і думав , що він завжди однаково несе свої хвилі, чи Геля поїхала, чи ні, чи якийсь ідіот, як я, живе, чи помирає. Зараз біля Дніпра, хоч помри, так чудово і все таке спокійне та вічне.
Вже 1916 року настрої того дня відіб’ються й у вірші «До Дніпра» , досить авангардному як на той час — без великих літер і розділових знаків, — позначеному темою повернення до України, яка супроводжувала поета все життя:
та я повернусь дніпре ясної днини
коли навесні розквітають тернини
де хвиль твоїх вічність і врода
жалітись усе є ніщо і без втіхи
при смерті обличчі великім і тихім
о водо пречистая водо
Згодом Ярослав Івашкевич вступив до Київського університету святого Володимира , проте навчання на юридичному факультеті було юному поету не до душі. А втім, завдяки йому юнак уникнув призову на фронт Першої світової війни.
На початку ХХ століття панувала епоха «філософії естетизму» , й студент-Івашкевич дихав її повітрям. Згодом він напише про цей час:
Я відчував відразу до будь-якої «звичайності» в житті. Часто ходив на концерти. Багато грав на фортепіано та компонував.
Зігравши на іспиті 1913 року «Прелюдію та фугу мі-мінор» Баха , Ярослав Івашкевич вступив до Київської консерваторії. І саме тоді остаточно вибрав мову творчості — польську, бо досі писав почасти й російською. Однак усе життя він звертався до української мови, аби точно передати свої враження, знайти влучне слово, як-от у «Книзі моїх спогадів»: «...тітка – neposediuszcza , як мовлять у нас в Україні».
Як письменник Ярослав Івашкевич дебютував 1915-го в новоствореному київському польськомовному часописі Pióro з віршем «Lilith» , на який юнака надихнула вчителька київської гімназії Лідія Лапіна. Поезії, навіяні Подолом та Липками, з’явилися того ж року у виданні Kłosy Ukraińskie.
Перша збірка «Oktostychy» складалася переважно з текстів , написаних в Україні, але вийшла вже 1919 року у Варшаві, де тоді процвітала група «Скамандр». До речі, Ярослав Івашкевич був одним із її засновників. Цікаво, що, порівнюючи себе з іншим скамандритом, варшав’янином Яном Лєхонем, Івашкевич у «Книзі моїх спогадів» напише:
Я був прибульцем з України , без сумніву, звиклим до ширшого подиху викликів і більшого життєвого розмаху.
В останні тижні перед виїздом з Києва до Польщі буремного 1918 року поет узявся за переклад трьох віршів Ахматової та одного вірша Сєвєряніна. Пізніше він перекладе твори Шевченка , Маланюка , Тичини, Рильського, Бажана. І як персонаж своєї прозової «Втечі до Багдаду» (написаної в київську епоху, але опублікованої згодом вже у Польщі), він міг би сказати: «І залишиться мені моя вічна Туга і вічна Таємниця...» Письменник ще раз назавжди повернувся до Києва вже після смерті — вулицею свого імені на Пріорці — 1984 року.
Timosheffka , what is it?
Кілька років (1903 – 1905 , 1907) Ярослав Івашкевич щасливо проводив літні місяці у Тимошівці — маєтку Шимановських на Черкащині. Ще двічі (1912, 1913) він перебував там тривалий час і тісно спілкувався із двоюрідним братом, композитором Каролем Шимановським. Музика, мальовнича природа, непересічне оточення й власне Кароль Шимановський, Артур Рубінштейн, Гарік Нейгауз — творять дух поезії Івашкевича. До того ж підлітком майбутній поет мріяв про кар’єру піаніста-віртуоза. Тому не дивно, що він вплітає улюблений топонім у свої вірші:
Ніч оту гірко-солодку бережи немов зіницю.
Пригорнись міцніше.
Timo... Timosheffka , what is it?
Дійсно , українська природа була на боці творчих особистостей, навіть дощ ставав мистецькою складовою:
Більше так дощу не лити
як дощам із того літа
в центрі Кароль грав Трістана
ринви грали духовими
con sordino.
У вірші «В Тимошівці ще бувало» митці в чотири руки виконують «Татранський альбом» Падеревського , українські народні пісні, і це в той час, як:
Спека дихала надворі ,
і по Фельця коні сиві
заїжджали, а в коморі
пахнули зелені сливи.
Ці сливи потім перемандрують у неримований вірш:
...тітка Шимановська
каже: візьми ті сливи
великі зелені
із сизим пушком Шардена.
І сливи набувають метафізичного значення:
знання живе в сливах
знання живе в зорях
у чорному небі
знання недосяжне
— о тьотю тьотю.
Тимошівка для Ярослава Івашкевича не менш важлива за його Підкову Лєсну: можна уявити поета таким собі кентавром , чия нижня частина — Тимошівка, а верхня — Стависько. Вілла Стависько в 1928–1980 роках належала сім’ї Івашкевичів, зараз тут Музей імені Анни та Ярослава Івашкевичів. Розташована в місті Подкова Лєсна в Мазовецькому воєводстві Польщі.
«Блакитні береги над Россю»
Але не тільки радощі Тимошівки перепадали поетові влітку: з 15-річного віку він давав уроки по садибах Наддніпрянщини та Поділля , де ставав свідком старосвітських традицій, придивлявся до побуту та звичаїв, які ляжуть згодом в основу його творів.
1916 року Ярослав Івашкевич пише живу замальовку «драматизованого пейзажу» у вірші «По блакитних берегах над Россю». Інші два тексти цього триптиха з’явилися вже в Підкові Лєсній , але між ними перекинуто місток спогадів. Другий так і починається — ніби реплікою продовженої розмови:
І знов: будинок дерев’яний ,
дерева жовті, небо синє…
У третьому поет вже навпрямки каже:
Бачити б заплавний краєвид ,
поле разом з небом височенне,
і не знати, що увесь цей світ
є життям, украденим у мене.
Ярослав Івашкевич сприймає вимушену розлуку з Україною як втрату. У вірші «Серенада» , написаному через багато років у Палермо (збірка «Круглий рік», 1967), пишається, що він родом із України. А у «Подорожі в Італію» зазначає:
І я тоді відчув важливий зв’язок — сицилійсько-український. Ця спорідненість культур і пейзажів , навіть історичних подій, не відразу впала мені в око. Однак усе в цих описах подорожі через пшеничні лани, життя в маленькому містечку-селі, опис того старого палацу, що невідомо коли та невідомо як був збудований, як чудові палаци в Підгірцях і Гайвороні, ставлення до селян і до війська, — все передавало настрій другої половини ХІХ століття.
Діалог з літературною Україною
Від’їхавши до Польщі 1918-го , в часи післяреволюційної негоди, Ярослав Івашкевич не тільки змальовував Україну в своїх творах, але й не поривав зв’язків з українською інтелігенцією. Скажімо, спілкувався з Євгеном Маланюком , і вони взаємно присвятили один одному вірші (вірш Маланюка Івашкевич сам переклав з української польською).
За словами письменника і перекладача Пйотра Міцнера , у вірші Ярослава Івашкевича, який відкривав збірку «Повернення до Європи» 1932 року, початково був рядок «Вигнано нас з піль безмежних (о Україно далека!)» , та він не потрапив до книжки.
Україна — моя Батьківщина. Живучи у Варшаві , я часто звертаюсь думками й почуттями до землі, на якій народився; думаю про Україну, про її великий народ, про її літературу.
Після довгої перерви Ярослав Івашкевич відвідує Україну 1958-го , вже як голова Спілки польських письменників. Він знайомиться з Миколою Бажаном (який одним із перших перекладає його поезію) і протягом наступних двох десятиліть приїжджає ще п’ять разів (роки 1964, 1965, 1969, 1974, 1977), спілкується та листується також із Миколою Упеником, Юрієм Щербаком, Дмитром Павличком та іншими літераторами.
Івашкевич пише і публікує й статті на українську тематику: про Максима Рильського , про Київ , про «Білу гвардію» Булґакова. Про останню — без звичного в нас захоплення, бо був свідком тогочасних подій і соціальних відносин.
Виховуючись і навчаючись у Києві , я перебував в іншому середовищі, не тільки польському. Там не виявляли особливої симпатії до генералів, юнкерів та кадетів, а також попів і дияконів, які відправляли нескінченні служби в чудових київських церквах. Прикро вражає — зрештою, старанно приховуваний — тон зневаги в стосунку до поляків та українців.
Після того , як письменник відвідав Київ у повоєнні роки, він у своїх поезіях згадуватиме Дніпро, воскрешатиме образ керівниці театру «Студія» Станіслави Висоцької, яка прямує Круглоуніверситетською, писатиме про доньок Ярослава Мудрого, Маріїнський палац і римсько-католицький костел.
Хочеться переповісти ще один спогад доньки Ярослава Івашкевича , пані Мар’ї: коли поет в один з післявоєнних приїздів до Києва відвідав Київський університет, то виступив перед студентами українською, і вони в захопленні понесли його на руках, бо він розмовляв з ними не російською.
Дмитро Павличко , який супроводжував Ярослава Івашкевича в поїздці батьківщиною в 70-х, перекладав його вірші, написав кілька есеїв про свого старшого побратима та передмови до його українських видань, навіть відчув у деяких творах Івашкевича передбачення створення незалежної України (зокрема вірш «Вежі»).
Український топос прози
Ярослав Івашкевич. Джерело: ВікіпедіяТексти , пов’язані з тими чи іншими українськими місцевостями, складають особливий корпус прози Івашкевича.
На думку Павличка , одним із найкращих творів Івашкевича на українську тематику є повість «Заруддя», де письменник змалював переплетення українських та польських родів, спільну залежність від Росії, що своєрідно поєднала два народи за такий тривалий період неволі.
Повість «Місяць сходить» вважається однією з найбільш «українських» завдяки центральноукраїнському топосу та гімназійним товаришам Івашкевича , що стали прототипами героїв (Юру Миклуху-Маклая письменник вивів і в п’єсі «Зенобія Пальмура»).
Та не тільки Наддніпрянська Україна відбилася у творах Івашкевича. Відвідуючи Станіслава Вінценза на Гуцульщині , він написав нарис «Під Говерлою», який і присвятив Вінцензу. Також Івашкевич передав захоплення Східними Карпатами у «Книзі моїх спогадів». Поетична проза Івашкевича яскраво втілила його замилування ландшафтами дорогою від Коломиї до Ворохти вздовж Прута, а ще — барви та запахи Чорногори.
Спадисті гори , блакитні ущелини, моря гірських хребтів, вкритих полонинами, квіти, квіти й ще раз квіти, — і в усьому цьому особливі люди: інтелігентні, допитливі, колоритні, з надзвичайною художньою чутливістю.
Існує незавершена книга Ярослава Івашкевича «Подорож Україною» , яка писалася у міжвоєнний час. Зберігся вступ та частини «Дашів» (місце поховання батька) і «Верхівня». Відомо, що в планах були й розділи «Кальник», «Іллінці» (тут майбутнього письменника хрестили), «Ставище», «Гайворон».
У поетичному циклі «Купання коней» (зі вже згаданої збірки «Круглий рік) собор української юності Івашкевича , схований, немов Кітеж, виринає з вод:
Під чорним небом
у ніч весняну
із дна із глибу
собор зростає
затонулий.
Хлопці купають коней у річці дитинства:
і тінню по луках
чкурнемо
голі
мокрі
сильні.
Музей Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську. Джерело: ВікіпедіяПисьменник , якого чотири рази висували на Нобелівську премію з літератури (1957, 1963, 1965, 1966 роках), «прихопив з собою в скрині з берегів Дніпра-Славути парубків тамтешніх тіні — не виходило забути». З вірша Наталії Бельченко. Чимало глибинних енергій та світоглядних речей , до яких Ярослав Івашкевич звертався все життя, він вивіз, образно кажучи, з України в цій скрині. Її й зараз можна побачити в Музеї Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставиську. Якщо пощастить заночувати в Музеї з ласки його господарів, можна буде уявити, як «здитинілим і дорослим з лігва любощів і терну повернеться пан Ярослав в дім затепла і затемна...»
Джерела: Jarosław Iwaszkiewicz. Wiersze , t. 1-2, Warszawa 1977; Jarosław Iwaszkiewicz. Sprawy osobiste i inne wiersze rozproszone, Warszawa 2010; Radosław Romaniuk. Inne życie. Biografia Jarosława Iwaszkiewicza, t. 1, Warszawa 2012; Jarosław Iwaszkiewicz. Wieże / Ярослав Івашкевич, Вежі. Вірші, перекл. Д. Павличка, Ольшаниця 2018; Jarosław Iwaszkiewicz i Ukraina. Muzeum im. Anny i Jarosława Iwaszkiewiczów, Podkowa Leśna 2011; Robert Papieski, Małgorzata Zawadzka. Stawisko – dom sztuki, dom bez granic, Podkowa Leśna 2016; Олексій Сухомлинов. Ярослав Івашкевич: митець народжений Україною // Київські полоністичні студії. Gente Ruthenus Natione Polonus., т. 10, Київ 2008; Ростислав Радишевський. Діалог побратимів: Ярослав Івашкевич – Дмитро Павличко // Studia Polsko-Ukraińskie, t. 5, Warszawa 2018; Hałyna Dubyk. „Dumna inność”. Jarosław Iwaszkiewicz wobec własnej tożsamości terytorialnej. Wiersz dedykowany Antoniemu Sobańskiemu // Czytanie Literatury : łódzkie studia literaturoznawcze, 2012, Nr 1.
