В оповитому осінніми туманами Сандомирі я вирішив поселитися у старій садибі неподалік середмістя. Господар показав затишну кімнату, головною окрасою якої була справжня піч, що виявилася не декорацією, не згадкою про минуле, а реальним опаленням уже холодними ночами. Коли господар дізнався, що я з Києва, посміхнувся і сказав, що раніше в цю садибу, в цю кімнату любив приїжджати Ярослав Івашкевич. Сандомир нагадував йому Київ.
Ярослав Івашкевич. Джерело: ВікіпедіяЯ, звичайно, знав про київську студентську юність Івашкевича. Однак ніяк не міг второпати, чому маленьке польське місто нагадувало письменнику українську столицю, яка в часи його молодості була одним із найбільших міст Російської імперії. Який тут зв’язок? Однак я дивувався тільки у перші миті. Через якийсь час вийшов прогулятися, трішки відійшов від центру і побачив пагорби. Київські пагорби.
Я зрозумів ностальгію, яку відчував польський письменник. Це була не тільки ностальгія за юністю, це була саме ностальгія за Києвом.
За Києвом, якого вже немає. За Києвом, тінь якого я ще встиг побачити у дитинстві. За Києвом, в якому Ярослав Івашкевич жив.
На згадку від того Києва нам залишився тільки ландшафт. Ландшафт совєтського міста, яке в останні десятиріччя хаотично забудовується пафосними хмарочосами без плану й ансамблю. Так, ці декади знищили не тільки київську архітектуру, а й київську перспективу, але вони не змогли остаточно позбавити столицю індивідуальності, яку вже втратила більшість міст колишнього СРСР після того, як з’явилася можливість будувати все що завгодно й де завгодно — аби гроші. Київ врятувало те, що його рятувало завжди, що не давало остаточно знищити його душу — ландшафт.
Молодий Івашкевич бачив ще не забудований ландшафт вічного міста. Не забудований хрущовками, сталінками, кумедними будинками пострадянських часів. Він бачив пагорби. І я, заплющивши очі, ще пригадаю ці пагорби, які невеличкими острівцями виринали в місті мого дитинства аж до тріумфу нових архітектурних експериментів.
І от я стояв неподалік будинку Івашкевича у Сандомирі й бачив ці київські пагорби. І розумів, чому письменник так любив відвідувати це старовинне місто. Місто, яке збереглося у часі без бомбардувань і майже без забудов. Місто, яке врятувало свої пагорби. І треба було мати тільки трішки поетичної фантазії, щоб уявити себе молодим студентом вже не на сандомирських, а на київських пагорбах. Звісно, в Івашкевича цієї фантазії було більше ніж у мене. І пам’яті про той іще не зруйнований війнами і не забудований переможцями Київ у нього теж було набагато більше, ніж у мене. Івашкевич знав, що з тим Києвом він навряд чи зустрінеться у справжньому Києві. Але тут, на пагорбах Сандомира, він мав цей шанс.
Я багато про що передумав на цих пагорбах. Що тепер на власні очі можу бачити пейзаж, на тлі якого мій дідусь освідчувався у коханні бабусі — який романтичний ландшафт для справжньої любові! Що такий пейзаж обов’язково мав народжувати поетів — й не дивно, що і Бажан, і Івашкевич, і Ахматова, і Маркіш знаходили натхнення на київських пагорбах. Що такого міста з бульварами, які бриніли віршованими рядками людей, що освідчувалися у своєму коханні різними мовами, я вже не побачу, бо виріс у російськомовній провінційній столиці союзної республіки, яка на моїх очах почала перетворюватись на український мегаполіс. Тут, у Сандомирі, я зрозумів, якій цивілізації не дала відбутися більшовицька навала й яку цивілізацію тепер треба створювати. А може, все це було просто натхнення, яке відчуваєш на київських пагорбах Сандомира...
