Марек Зюлковський. Джерело: Громадянська платформа РП / Wikipedia

Рішення президента України назвати одну із частин ЗСУ іменем героїв УПА викликало в Польщі таку сильну хвилю обурення, що доречно поставити питання: чи зможуть польська та українська дипломатії завершити багаторічну суперечку щодо оцінки подій, а насамперед вшанування пам’яті жертв Волинської різанини понад 80-річної давнини?

Нехай живі не втрачають надії, або Memento mortuorum 

У польській історичній пам’яті особливе значення мають місця пам’яті, особливо могили жертв і героїв, кладовища, поховання або ж їхня відсутність.

Жертви, зокрема подій на Волині, — фізичний, беззаперечний факт. Проблема сьогодення полягає у тому, що місця їхніх поховань досі не увічнені. Це не лише політичний скандал, а й порушення людського уявлення про повагу до предків, зокрема жертв воєн, битв і масових убивств.

Що ж до теми Волинської різанини, то поряд із питанням жертв постають також питання відповідальності УПА й оцінки її націоналістичної ідеології. І українська, і польська історіографії тут ставлять перед дипломатією не наукове завдання, а проблему, яку потрібно розв’язати. 

Тут діє культурна та політична логіка: суперечка довкола Волинської різанини та пам’яті про її жертв, безсумнівно, триватиме доти, доки не буде належно вшановано місця їхнього поховання. 

50-та річниця 

Останніми роками питання відповідальності України за Волинську різанину стало одним із найгостріших у двосторонніх відносинах. Але так було не завжди.

Президенти Польщі Лєх Валенса та України Леонід Кравчук вирішили замовчати 50-ту річницю Волинської різанини. Таке виважене мовчання обох сторін було продиктоване механізмом тодішньої європейської дипломатії, яка віддавала пріоритет налагодженню двосторонніх відносин і формуванню нового постсовєтського простору Європи на засадах добросусідства.

Польська дипломатія погоджувалася з аргументами тодішнього посла України в Польщі Геннадія Удовенка про те, що спроба вшанувати 50-ту річницю вбивств на Волині призвела б до загострення двосторонніх відносин. 

Польська сторона сприймала таку аргументацію серйозно і, що сьогодні може видатися суперечливим, погоджувалася з тезою, що замовчування волинського питання не суперечить пріоритетам зовнішньої політики Польщі в перші роки після розпаду СРСР. Водночас питання відповідальності Росії за Катинську трагедію просували як принципово важливе для Польщі.

Започаткування політики історичної пам’яті у відносинах із нашими сусідами вимагало не лише інституційних інструментів (зокрема, Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва), а й політичних і правових механізмів. Окрім укладання договорів про добросусідство з Білоруссю, Росією, Україною, сторони підписували угоди про впорядкування могил жертв воєн, і ці домовленості також враховували стандарти Женевських конвенцій про захист жертв війни.

На основі цих угод ухвалювали рішення про проведення ексгумаційних робіт, а згодом — про створення військових кладовищ у Харкові, Катині, Мєдному та Биківні.

60-та річниця, або Про користь стратегічного партнерства.

1996 року президенти Алєксандер Кваснєвський та Леонід Кучма озвучили ідею розбудови польсько-українських відносин у форматі стратегічного партнерства. Її доповнила заява обох президентів 1997 року про національне примирення.

На мою думку, саме стратегічне партнерство, яке розширювало горизонт відносин Польщі та України з виключно двостороннього порядку денного на питання міжнародної безпеки, європейської інтеграції та енергетичної стабільності в регіоні, давало змогу регулювати двосторонні проблеми, зокрема пов’язані з історичною пам’яттю.

Якби у відносинах з Україною не застосували концепцію стратегічного партнерства й вони залишилися у рамках політики сусідства, могло б не бути відкриття Цвинтаря Орлят у Львові 2005 року, успіху польського посередництва під час Помаранчевої революції, а також питання Волинської різанини могло не набути найвищого політичного та суспільного значення.

Редагування минулого

Після 1989 року, одночасно із демократичними змінами та появою багатьох нових держав у Центральній та Східній Європі, сформувалася дуже розмаїта картина уявлень про минуле.

У Польщі та Україні відновлення національної пам’яті стало одним із найважливіших політичних і суспільних процесів.

У двосторонніх відносинах еліти обох країн поклали політичну ідею примирення в основу дискусій про заслуги та провини однієї нації перед іншою. Це відповідало логіці стратегічного партнерства, яке передбачало досягнення спільних цілей у майбутньому та ґрунтувалося на принципі: «Немає незалежної Польщі без незалежної України». На початку XXI століття, в умовах мирного співіснування, ця формула була стратегічним стрижнем польсько-українських відносин і мала практичне втілення в роботі обох дипломатичних відомств.

Україна та Польща гарантували одна одній регулярні консультації з питань двосторонніх відносин і міжнародної політики та постійно їх проводили. 

Першим актом політики примирення стало урочисте відкриття президентами Польщі та України Меморіалу в’язням табору в Явожні 1998 року. Також її символом було відновлення Цвинтаря Орлят у Львові та осмислення трагедії 1943 року на Волині.

У переговорах щодо відновлення Цвинтаря Орлят важливу роль відігравала специфіка політичної ситуації в Україні — боротьба за вплив між Львовом і Києвом. У переговорах обидві сторони нерідко знаходили компроміси, хоча траплялися й кризи, як-от 2002 року, коли урочисте відкриття цвинтаря спершу офіційно оголосили, а за кілька днів скасували. 

До питання Цвинтаря Орлят повернулися після успіху Помаранчевої революції. Вдалося домогтися візиту президентів Польщі та України до Львова 24 червня 2005 року та завершити урочистості з нагоди відкриття Цвинтаря Орлят.

Кризу у двосторонніх відносинах, спричинену скасуванням урочистостей відкриття Цвинтаря Орлят у травні 2002 року, жодна зі сторін не використала для просування негативної програми. Вона також жодним чином не завадила полякам й надалі докладати зусиль до просування стратегічного партнерства Польщі та України на міжнародній арені.

Щоправда, протягом кількох тижнів відносини між Кваснєвським і Кучмою були крижаними. У червні 2002 року президенти вкотре зустрілися в Ряшеві. Кваснєвський не розмовляв із Кучмою, натомість наказав увімкнути трансляцію матчу чемпіонату світу з футболу, який саме тоді тривав. 

Президент Кваснєвський, якому тоді належало право першості у висуванні політичних ініціатив, восени 2002 року на зустрічі в резиденції «Синьогора» в Гуті поблизу Івано-Франківська почав переконувати Кучму, що необхідно відкрити чергову сторінку в польсько-українській історії — трагічні події на Волині 1943 року.

Вписання 60-ї річниці Волинської трагедії до політичного календаря для Кучми було ризикованим кроком. Однак відхилення нашої пропозиції могло б стати для польської делегації сигналом про глибоку кризу двосторонніх відносин, чого Кучма аж ніяк не хотів, хоча б з огляду на своє слабке становище на міжнародній арені. Крім того, він мав достатньо підстав вважати, що Кваснєвський і польська дипломатія в обох питаннях проявляли стриманість, наголошуючи на важливості збереження стратегічного значення України в міжнародній політиці.

Спочатку річницю Волинської різанини розглядали як нагоду викрити та засудити злочини і злочинців, зокрема організовані формування УПА.

Взяття на себе політичної та моральної відповідальності за минулі війни чи злочини не відбувається автоматично. І ставлення українців до злочинів УПА на Волині — не виняток. Тиск потрібно чинити, але чи принесе він бажаний результат, насправді залежить від історичного осмислення українцями власної історії. 

Кваснєвський наводив Кучмі приклад урочистостей у Єдвабному, коли 2001 року він як президент Польщі знайшов формулу визнання відповідальності поляків за вбивство євреїв 1941-го.

Обидві сторони певним чином досягали консенсусу в двосторонніх питаннях і мали інтелектуальний і політичний досвід осмислення власної історії. Крім того, ідею національного примирення підтримувало багато польських та українських середовищ. Одним із його етапів мало стати відзначення 60-ї річниці подій на Волині. Невдовзі визначили дату урочистостей — 11 липня 2003 року.

В Україні та Польщі ініціювали безпрецедентну публічну дискусію на цю тему в медіа. Історичні дослідження вже тривали, однак тоді вони ще не давали повного уявлення про події 1943 року на Волині та у Східній Галичині. Особливо бракувало аргументів на користь кваліфікації вбивств УПА на Волині як етнічної чистки, злочину проти людства, геноциду, різанини чи громадянської війни.

Однак це аж ніяк не означало, що концепція урочистостей липня 2003 року мала залежати від результатів історичних досліджень, а тим паче від остаточної історико-правової кваліфікації подій на Волині. Адже урочистості, навіть присвячені добре задокументованим подіям, пов’язані не лише з історичною правдою, а й із політичними та національними емоціями, роллю історії в консолідації чи поляризації сучасних націй, а також із тим, як історичну правду інтерпретують сучасники і ті, хто згадує події через багато років.

Саме тому політичний та моральний зміст урочистостей узгоджували канцелярії президентів обох держав та міністерства закордонних справ.

На Посольство Республіки Польща лягла роль переконувати українську сторону щодо багатьох деталей урочистостей, а також нести головне політичне послання.

У ході кількох десятків розмов у Києві та на Волині я, зокрема, обговорював можливі концепцію та зміст урочистостей, не намагаючись одразу визначити, які з них будуть прийнятними для української та польської сторін. 

У розмові з Володимиром Горбуліним, одним із найближчих радників президента України, ми поставили квазіфілософське питання: що є головним в історії польського та українського народів, а також у нашій спільній історії — герої, жертви чи ідеології? 

Горбулін розумів, що команда Кучми не зможе ініціювати ані роботу істориків, ані тим більше суспільну дискусію щодо пантеону героїв, необхідних сучасній молодій українській державі.

Кучма та його оточення з дистанцією та ритуальною повагою ставилися і до ветеранів совєтської армії, і до українських дисидентів совєтських гулагів, а щодо ветеранів радикального національного руху, зокрема нащадків УПА, вони проявляли неохочу байдужість.

Тодішня українська влада не була готова ані до вшанування тих чи інших героїв минулого, ані до засудження тієї чи іншої групи українських героїв чи антигероїв. Адже в Україні йшлося б не лише про злочинців УПА 1943 року, а й про сталінських злочинців 30–40-х років XX століття.

Ключовим мотивом урочистостей липня 2003 року були жертви та пам’ять про них. Засудження злочинців УПА чи націоналістичної ідеології Організації українських націоналістів не вписувалися в український державний сценарій.

Важливим було також те, що парламентарі обох країн випрацювали амбітний план узгодити та ухвалити спільну резолюцію щодо подій на Волині 1943 року. З березня 2003-го відбулося кілька зустрічей польських та українських парламентарів, які під патронатом маршала Сейму Республіки Польща Марека Боровського та голови Верховної Ради України Володимира Литвина фактично узгодили спільний текст.

Під час голосування за ухвалення резолюції у Верховній Раді України перевагу мав один голос. Польський парламент проголосував за узгоджений текст через кілька годин після засідання Верховної Ради України.

Варто пам’ятати про цю резолюцію, позаяк вона залишається єдиним спільним політичним актом польського та українського парламентів щодо подій на Волині.

За кілька тижнів до урочистостей я представив плани президентів греко-католицькому митрополиту Любомиру Гузару, кардиналу Мар’яну Яворському та луцькому єпископу Маркіяну Трофим’яку. Вони підтримали їх та з повагою стежили за багатомісячним польсько-українським діалогом про національне примирення. Вони, ймовірно, разом із папським нунцієм у Києві, переконали Папу Івана Павла ІІ опублікувати за кілька днів до урочистостей у Павлівці його чудове Послання.

Саме тоді, коли це питання перестало бути прерогативою вузького кола політиків і дипломатів, варто було з’ясувати думку тих середовищ, які відстоювали бачення, цілком відмінне від того, що задекларували президенти обох країн у Гуті. 

Я зустрівся з представниками української націоналістичної політичної традиції: Миколою Павлюком і Василем Куком, останнім головнокомандувачем УПА. Обидва стверджували, що перебіг Волинської різанини ще не досліджено, відповідно неможливо ґрунтовно розглянути питання відповідальності УПА за злочини проти поляків. Водночас вони з повагою висловлювалися про роль Польщі у підтримці України на міжнародній арені.

У процесі підготовки до липневих урочистостей відчувалася позитивна атмосфера та залученість різних верств польського та українського суспільств на користь партнерства. На урочистості в Павлівці 11 липня 2003 року приїхало кілька тисяч людей, зокрема члени родин загиблих.

Президенти говорили про моральний обов’язок пам’ятати про жертв трагедії, засуджувати насильство проти цивільного населення, а також про мудрість сучасного покоління українців і поляків та необхідність зробити крок до примирення. 

Вони спільно відкрили пам’ятник убитим — один із небагатьох пам’ятників польським жертвам Волинської різанини на території України та перший, на встановлення якого погодилася українська влада.

Резонанс від цієї зустрічі президентів Польщі та України відчувається досі. Зміст та хід урочистостей спонукають до роздумів про те, що тоді не було сказано всієї правди про Волинську трагедію, адже лише повна правда веде до примирення, і що українська сторона відхилила запропоновані їй заклики про прощення.

Я не беруся судити, чи саме такі слова здатні привести до очікуваного примирення. Так само не можу прогнозувати, чи передуватимуть їм в Україні засудження злочинців та ідеології, якою вони керувалися. Адже саме за таких умов виголошення таких слів мало б справжній сенс. 

Протягом наступних 20 років, зокрема під час 70-ї та 80-ї річниці Волинської трагедії, не відбулося прориву в політичному та суспільному порозумінні між поляками й українцями в цьому питанні.

У період президентства Леха Качинського (2005–2010) переконання у стратегічному значенні України в Польщі вже не було таким поширеним і сильним, як раніше. Відсутність прогресу реформ в Україні суттєво знижувала її привабливість для Заходу. У таких умовах відстоювання ідеї стратегічного значення України для європейської політики ставало радше вимушеною необхідністю, ніж привабливим проєктом майбутнього. 

У політичному меню європейської східної політики з’явилася напівсолодка страва підтримки модернізації Росії через економічну співпрацю та польсько-шведський сурогат зближення країн Східної Європи з Євросоюзом, тобто проєкт Східного партнерства.

Наприкінці XX століття девіз «На Заході без змін» перестав діяти. Розширення НАТО та ЄС стратегічно трансформувало та зміцнило європейський континент, від чого суттєво виграли також країни нашого регіону. 

Натомість розпад Радянського Союзу виявився не таким вже й щасливим початком цього сценарію.

Росія відновила свої імперські амбіції. Попри заяви Путіна про те, що розпад Радянського Союзу був геополітичною катастрофою, сама Росія (особливо з 2022 року) стала катастрофічним кошмаром європейської та світової геополітики. І це немає нічого спільного з могутністю Росії чи її слабкістю. Росія стає загрозою, коли проводить імперську політику.

У польській східній політиці зроблено ставку на прагматизм. У відносинах з Україною ми опинилися в ситуації, коли метафора «Немає незалежної Польщі без незалежної України» може бути зведена до формалістичного зіставлення суверенітетів двох держав. Це також призвело до нового типу геополітичної передбачливості та констатації: Польща без України виживе, доки буде членом НАТО та Євросоюзу.

Після вступу до ЄС і НАТО для Польщі почався період стратегічного самозадоволення. Особливу популярність знову набули банальні парадигми про диктат Брюсселя, концерту великих держав або затискання між двома скелями: Росією та Німеччиною.

Не тільки Україна втратила своє значення — значно складнішими стали й відносини з ЄС. Наші відносини з Україною складалися, як у кривому дзеркалі ілюзій: українці вдають, що й надалі нас цінують, ми вдаємо, що віримо їм.

Культура солідарності та історична пам’ять

На тлі повномасштабної агресії Росії проти України Польща надала українцям величезну підтримку, особливо в перші місяці війни, коли сотні тисяч біженців знайшли безпечний притулок у нашій країні. Це був час великої солідарності — як громадської, так і інституційної.

Польща допомагає Україні вже понад чотири роки. Навіть попри те, що сьогодні ця допомога скоротилася, довкола неї спостерігається чималий інтерес та залученість суспільства, і водночас недосконала комунікація щодо неї.

2022 року ставлення до України в Польщі визначали ейфорія, піт і сльози (зворушення), а сьогодні — поганий імідж.

Важливу роль у зменшенні допомоги Україні знову відіграло питання про судовий розгляд Волинської різанини та вшанування її жертв. Від поляків часто звучить вимога до українців нарешті засудити Волинський злочин в ім’я вдячності за надану допомогу.

Сьогодні, особливо після рішення президента Зеленського назвати один із підрозділів ЗСУ іменем героїв УПА, польсько-українські відносини переживають кризу довіри.

Втім, не варто драматизувати. Велике значення має рішення міністрів Сікорського та Сибіги 2024 року розпочати пошуки та ексгумації жертв Волинської трагедії. З огляду на її гуманітарне, культурне, а отже й політичне значення, варто подбати про те, щоб замість нинішньої схеми видачі одноразових дозволів діяв постійний політичний механізм.

Саме Європа, Польща та Україна мають реальні козирі для того, щоб відбити російський напад на європейські цінності та нашу безпеку. Україна має право вшановувати своїх героїв, а також судити антигероїв минулих десятиліть, зокрема винуватців Волинського злочину.

Польща та Україна здатні виробити стратегічну формулу інтеграції нашого партнерства в архітектуру європейської безпеки та відбудову України. Адже надбання останніх 30 років — це також здатність оцінювати стратегічні та тактичні вигоди від такої інтеграції.

Достатньо трохи доброї дипломатії та реалістичного бачення причин нинішньої напруги, щоб зрозуміти важливість порядку денного, взаємозалежності та переваг обох країн у регіоні та Європі загалом. Такий розрахунок справді засвідчив би стратегічне значення для України відносин із Польщею. 

Переклала «Українська правда» 

Редакторка Наталя Ткачик