Життя у «домі на луках»
Зоф’я Налковська все своє життя присвятила польській літературі.
Все, що трапляється в моєму житті, я розглядаю з літературної точки зору. У мене специфічна форма сприйняття вражень, мрій і спогадів — так би мовити, епічна. Себе я завжди уявляю в третій особі, дію — в минулому часі, почуття — у виразах обличчя, позах і жестах, мрії — як те, що вже сталося.
«Визволена жінка», емансипантка Зоф’я Налковська стала першою польською письменницею, яка заробляла на життя суто літературною діяльністю. Адже вона не могла розраховувати ні на родинний спадок, ні на матеріальні статки своїх чоловіків — покладалася тільки на власний розум і талант.
Найдрібніший епізод життя набирає форми новели, хтось із нових знайомих стає героєм повісті, чийсь вдалий чи характерний вираз — епіграфом до твору. Під час розмов, сміху, розваг — мозок постійно інтенсивно і наполегливо працює над літературною формою всього, що сприймає як враження ззовні.
Дитинство Зоф’ї Налковської, народженої 10 листопада 1884 року у Варшаві, промайнуло неподалік, у містечку Воломіні. Батько майбутньої письменниці, Вацлав Налковський, був відомим географом, мама Анна — вчителькою.
Внизу: Вацлав Налковський, його теща і дружина Анна. Вгорі: Зоф'я і Ганна. Джерело: Wikipedia1894 року архітектор Генрик Войцєховський купив землі у Воломіні й запросив туди професора Вацлава Налковського, свого приятеля зі студентських часів. Прогулюючись околицями, професор запримітив мальовничий піщаний пагорб, порослий соснами, який нагадував йому місцину, де він провів свої найкращі роки. Налковський придбав пагорб на виплату й збудував на ньому літній дерев’яний будиночок — «дім над луками», де оселилася його сім’я.
Згодом Зоф’я Налковська тужила за цим домом, заставленим книжками, як за живою істотою, й часто згадувала його в своїх творах. 1925 року вона написала автобіографічний роман «Дім над луками», в якому називала місцину своїм «домом і останньою пристанню».
Найкращими стосунками свого життя Зоф’я вважала стосунки з батьком: вона могла розмовляти з ним на будь-які теми і завжди отримувала відверті відповіді на свої запитання.
Зоф’я росла в товаристві сестри Ганни, яка згодом стала скульпторкою, і з ранніх літ бачилася з відомими митцями — до батьків у «дім над луками» навідувалися, зокрема, Стефан Жеромський, Адольф Диґасінський, Януш Корчак, Лєопольд Стафф, Антоній Слонімський, Тадеуш Бой-Желенський, Юзеф Віттлін, Владислав Татаркевич.
І де б згодом письменниця не мешкала — у Кєльцах, Кракові, Ґродні чи навіть під Вільном — вона завжди поверталася до Варшави і Воломіна, до свого «дому над луками».
«Хочемо повноти життя!»
Зоф’я виросла інтелектуалкою, справжньою дамою, знала кілька мов. Вищу освіту здобула у підпільному Літаючому університеті у Варшаві, яка в часи поділів Польщі перебувала під російським пануванням.
Вірш 14-літньої Налковської «Пам’ятаю» з’явився на сторінках часопису «Przegląd Tygodniowy» 1898-го. Проте справжній (прозовий) дебют відбувся через шість років: видання «Prawda» частинами надрукувало її роман «Льодові поля».
Зоф’я досягла успіхів у досить молодому віці, втім не вміла готувати, прати, загалом не зналася на хатньому господарюванні. Вже в 23 роки дівчина голосно заявила про свої передові погляди: на Конгресі жінок у Кракові виступала за права на вільне кохання, незакомплексований секс і звільнення від примусу виходити заміж і народжувати дітей. Гасло Зоф’ї Налковської «Хочемо повноти життя!» стало знаковим для багатьох польок того часу. Одні захоплювалися її сміливістю, інші — називали «знудженою дамулькою», здатною писати лише нічого не варті віршики й новелки.
Зоф’я Налковська. Джерело: Wikipedia«Не просто літературна сенсація»
Рання творчість Зоф’ї Налковської представлена передусім психологічно-побутовими оповіданнями і романами, в яких порушено, зокрема, питання емансипації жінок («Жінки», «Нарциза», «Недобре кохання»). Згодом Зоф’я Налковська взялася за соціально-політичні теми, в які вміло вплітала автобіографічні мотиви. Письменниця порушила тему конфлікту між особистою свободою та очікуваннями з боку суспільства, переосмислила явище емансипації крізь призму політики, грошей і сексуальної свободи. У цьому тематичному руслі постали, зокрема, «Роман Терези Геннерт» (1923), «Choucas» (1927) та п’єси «Дім жінок» (1930), «День його повернення» (1931).
П’єси Зоф’ї Налковської — не просто літературна сенсація. Видатна польська романістка і одна з найсучасніших та найцікавіших європейських письменниць спробувала себе в новій літературній формі і, слід сказати одразу, вийшла з цього випробування переможницею.
Про творчість Зоф’ї Налковської, особливо про її роман «Межа» (1935), захоплено писали Ярослав Івашкевич, Казімєж Вика, Бруно Шульц, Єжи Завєйський, Тадеуш Бреза, Ян Котт, а також зазвичай злостивий Антоній Слонімський. У цьому творі авторка порівнює долі освіченої Ельжбєти Бібецької та простої дівчини Юстини Боґут, яких звабив один чоловік, та порушує проблему небажаної вагітності й аборту. Налковська ставить питання про те, де проходять межі нашої пристойності та як зовнішні обставини й соціальне становище визначають свободу жінки в патріархальному суспільстві.
«Занадто красива жінка»
Уперше Зоф’я Налковська вийшла заміж у 19 років — за письменника і педагога Лєона Риґєра. Шлюб не був щасливий: чоловік не тільки зраджував, а й хвалився перед дружиною своїми любовними походеньками. Через п’ять років після розлучення письменниця вдруге вийшла заміж — за улана і легіонера Яна Юра-Ґожеховського, який вважається одним із найвидатніших діячів відродження незалежності Польщі. Він контролював дружину й заздрив її успіхам, що призвело до розлучення.
Усе своє життя Зоф’я Налковська з перемінним успіхом шукала справжнього кохання. Переживала зради, бурхливі сцени ревності з боку чоловіків та партнерів, навіть перебувала в токсичних стосунках.
Ви — занадто красива жінка, щоб бути великою письменницею.
Свого часу вся Варшава пліткувала про стосунки і майбутній шлюб Зоф’ї Налковської із Каролем Шимановським. Про те, що відомий композитор — гомосексуал, письменниця довго не підозрювала, а коли дізналася, вперто не хотіла це приймати.
Злі язики називали Зоф’ю Налковську еротоманкою, зважаючи на чималий список її любовних пригод. У ньому навіть був Бруно Шульц.
Саме Зоф’я Налковська поклопоталася про те, щоб «Цинамонові крамниці» вийшли друком 1933 року. Зрештою, ця книжка принесла Шульцові світову славу.
Він писав Налковській ніжні й водночас інтелектуальні листи, а письменниця згадувала його, зокрема, на сторінках «Щоденника»: як разом із Шульцом їздила до Віткація в Закопане. У червні 1939 року пані Зоф’я курувалася в Трускавці й тоді ж відвідувала Бруно в сусідньому Дрогобичі. Разом вони мандрували до Борислава, про нафтові промисли якого письменниця планувала написати кіносценарій.
1942 року Зоф’я Налковська поклопоталася про документи, що мали врятувати Бруно Шульца з Дрогобицького ґетто. Втім, офіцер Армії Крайової, який їх віз, запізнився на один чи два дні. А Бруно Шульца просто серед вулиці застрелив гауптшарфюрер Ландау.
Зоф’я Налковська. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONAДіяльність на зламах історії
Народжена ще за поділів Польщі, Зоф’я Налковська згодом стала свідком боротьби за незалежність країни, пережила Першу і Другу світові війни, початок Польської Народної Республіки, і, що цікаво, — в кожен із цих історичних періодів відігравала важливу суспільну роль.
Письменниця жваво долучалася до політики, особливо до діяльності прихильників Пілсудського. Наприкінці 1915 року у варшавському помешканні Налковської та її чоловіка Лєона Риґєра кілька днів переховувався Юзеф Пілсудський.
Після відновлення польської незалежності Зоф’я Налковська працювала у Відділі закордонної пропаганди при Президії Ради Міністрів. У 20–30-х роках належала до Товариства опіки над в’язнями, зокрема політичними, а ще виступала проти дискримінації національних меншин (у тому числі білоруської та української) у Другій Речі Посполитій.
Крім того, Зоф’я Налковська була співзасновницею Професійної спілки польських літераторів, віце-головою польського ПЕН-клубу, єдиною жінкою-членкинею Польської академії літератури — найважливішої установи літературного життя Другої Речі Посполитої. Належала письменниця і до літературної групи «Передмістя», що об’єднувала прозаїків «лівого» спрямування.
У Варшаві Зоф’я Налковська провадила свій літературний салон, який тепло описують Вітольд Ґомбрович, Ян Котт та Тадеуш Бреза.
Інтелект і культура цієї видатної жінки проявлялися у розмовах. У її салоні часто бували дивні постаті, зазвичай страшенно непоказні. А Налковська саме цим найбільше захоплювалася — винюхуванням таланту, пошуком коштовностей, навіть таких, яких без лупи й не розгледиш. Їй приносили рукопис невідомого поета, а через три дні про нього вже всі дискутували за чаєм. І не раз її чуття новаторства давало свої плоди: вона відкрила Шульца, проклала шлях Рудницькому, Брезі, підтримала Пєтака, мені теж не відмовила в допомозі та пораді.
Вчащав до салону Зоф’ї Налковської і Станіслав Іґнацій Віткевич.
Я не раз захоплювався вправністю, з якою ця дама вміла викресати іскру навіть із затятих дикунів, відлюдників, заїк і мовчунів. Її товариський талант ламався лише перед Віткевичем — коли з’являвся цей велетень зі своїм обличчям хитрого шизофреніка, пані Зоф’я кидала своїм довіреним відчайдушні погляди — від цього моменту розмова йшла до біса, і слово забирав Віткацій.
Під час одного з приїздів Зоф’ї Налковської до Закопаного Віткацій намалював її портрет. На жаль, сама картина не збереглася, проте до нас дійшла її фотографія.
Портрет Зоф’ї Налковської, Станіслав Іґнацій Віткевич. Джерело: WikipediaСвої суспільні й загалом світоглядні принципи Зоф’я Налковська висвітлювала і в художніх творах, і в щоденнику, який вела майже все життя.
Релігія повинна міститися не в шаблонах, а в душі. Шаблон «Бог і вітчизна» — антиномія і блюзнірство. Бог — те, що примирює і єднає людей у їхніх найвищих прагненнях, а вітчизна — те, що, згідно з найвищими гаслами, роз’єднує. Вітчизна повертає політеїзм: кожне військо молиться про перемогу своєму Богові.
Під час Другої світової війни в окупованій Варшаві, не маючи змоги заробляти на життя літературною творчістю, Зоф’я Налковська разом із сестрою відкрили тютюнову крамницю. Окрім невеликих прибутків від бізнесу, письменниця отримувала аванси гонорарів від Збіґнєва Міцнера, представника видавництва «Вісла», яке мало постати після закінчення війни. Завдяки цим коштам Налковська тоді мала змогу працювати над романом «Вузли життя». Письменниця брала активну участь у підпільному літературному житті окупованої столиці. Під час Варшавського повстання прихистком для Налковської став дім її приятельки, яка мешкала за 40 кілометрів під містечком Ґродзіськом Мазовецьким.
«Люди людей прирекли на цю долю»
Після закінчення війни Зоф’я Налковська мешкала в Кракові, відтак у Лодзі, а 1950 року повернулася до Варшави, яка саме підносилася з руїн. Тут письменниця повернулася до активної громадської роботи, зокрема долучилася до Комітету оборонців миру.
Зло війни видається річчю безсумнівною, надто очевидною, щоб докладати зусиль до переконування в цьому інших. І все ж оборонці миру змушені постійно шукати нових засобів переконування, наводити нові докази, зобов’язані бути надзвичайно уважними до панівних класів віджилого ладу, для виживання яких війна просто необхідна.
1945 року Зоф’я Налковська ввійшла до складу Головної комісії з дослідження гітлерівських злочинів: збирала свідчення тих, хто пережив Голокост і пройшов концентраційні табори. Згодом майже без редакційних змін вона перенесла ці свідчення на сторінки книжки «Медальйони», позаяк вважала, що самими лише сухими звітами й статистиками неможливо зберегти пам’ять про жахливі долі людей на тлі війни. Завдяки ролі Налковської як «секретаря реальності» (так її назвав літературознавець Казімєж Вика) повоєнні оповідання письменниці почасти стали достовірними документами епохи.
Зібрані комісією матеріали, згодом були використані в судових процесах над воєнними злочинцями, зокрема Нюрнберзькому. Як членкиня комісії Налковська брала участь у дослідженні діяльності Анатомічного інституту в Ґданську, де, зокрема, виготовляли мило з людського жиру. Вона також долучилася до першого огляду табору знищення в Хелмні-над-Нерем (Кульмгоф).
Ми минали один за одним басейни, повні трупів, а обидва іноземні панове йшли поруч і також дивилися. Вони були лікарями і краще за нас розуміли, що це означає. Для потреб Анатомічного інституту при університеті вистачило б чотирнадцять трупів. Тут їх було триста п’ятдесят (...).
Ми також бачили скриню, а в ній, складені шарами, очищені від жиру, тонко препаровані смужки людської шкіри. На полиці — банки з каустичною содою, біля стіни — вмонтований в мур казан із розчином і велика піч для спалювання відходів і кісток.
Нарешті на високому столі лежали шматки мила, білуватого і шорсткого, і кілька металевих формочок з налиплим милом.
Репортажна, стримана манера «Медальйонів» поєднується з глибокою емпатією Налковської до людського страждання. Це відчувається в її уважності до кожного жесту персонажів, до того, як вони говорять і про що мовчать.
Так задумана й здійснена акція була справою людських рук. Вони були її виконавцями і її предметом. Люди людей прирекли на цю долю.
Велика дама культури
1952 року Зоф’я Налковська стала депутаткою Сейму Польської Народної Республіки. Вона працювала в Комісії з питань культури та мистецтва, Лізі боротьби з расизмом та Комітеті захисників миру.
Війна — річ варварська. Вже сама думка про величезну кількість книжок у бібліотеках світу, про те, що жодна людина не спроможна прочитати їх усі за одне життя, може довести того, хто прагне всезнання, до самогубства. А тепер відомо ще й те, що найбагатші бібліотеки можуть бути пограбовані, можуть згоріти, що унікальні й безцінні друки, якісь неповторні манускрипти — не прочитані, не скопійовані — можуть загинути безповоротно.
Навіть у сірі часи правління комуністів Зоф’я Налковська залишалася вишуканою дамою, якій, за словами Вітольда Ґомбровича, більше б пасувало жити у Парижі. Попри це, письменниця переживала кризу, пов’язану з віковими змінами.
Та масивна старша дама у дзеркалі — я. Я вже стара, відходжу.
Життя Великої Дами польської культури, як її називала тодішня преса, закінчилося 17 грудня 1954 року у Варшаві після крововиливу мозку. На її могилі на Повонзках сестра Ганна, скульпторка, створила бюст.
Сьогодні в Польщі іменем Зоф’ї Налковської названі сотні вулиць. На основі її творів постало п’ять художніх фільмів, зокрема «Межа» 1977 року режисера Яна Рибковського з Кристиною Яндою та Анджеєм Северином у головних ролях. Того ж року Кшиштоф Зануссі зняв драму «Дім жінок». У Ґродні діє Музей Зоф’ї Налковської, а у Воломіні, в будинку, де письменниця зростала, — Музей Зоф’ї та Вацлава Налковських, а ще неподалік встановлено пам’ятник письменниці.
Пам’ятник Зоф’ї Налковській. Джерело: Rzeźba pl / Wikipedia1994 року рішенням Міжнародного астрономічного союзу один із кратерів на Венері назвали іменем авторки «Медальйонів».
Зоф’я Налковська написала понад три десятки книжок — романів, повістей, оповідань, драм і щоденників, ставши однією з найвпливовіших польських письменниць ХХ століття. За життя вона здобула найвищі літературні відзнаки й суспільне визнання, а її голос мав вплив далеко поза межами суто письменницького середовища. Її твори й сьогодні є свідченням епохи й нагадуванням про те, що навіть у найтемніші часи людина не повинна втратити гідності.
Джерела: Z. Nałkowska, Dzienniki, oprac. H. Kirchner, Warszawa, 1975–2001; Krystyna Dąbrowska. Zofia Nałkowska // culture.pl; Wspomnienia o Zofii Nałkowskiej / praca zbiorowa, Warszawa, 1965; W. Gombrowicz. Wspomnienia polskiе. Wydawnictwo Literackie, 2023.
Редакторка Наталя Ткачик
