Вікна

Nyctalus noctula — вечірниця дозірна.
Pipistrellus kuhlii — нетопир білосмугий.
Eptesicus serotinus — пергач пізній.
Vespertilio murinus — лилик двоколірний.

Ці чотири живуть у місті. Але більшість із двадцяти восьми видів, що живуть в Україні, уникає міст. Наші будинки для них — печери. Так само й наші багатоповерхівки. Прочинені вікна — це щілини у скелі. Вони запрошують усередину. Люди такими їх залишали, коли тікали від війни. Думали: ось-ось повернемось, нехай провітрюється. Або: хай залишаються відчиненими, бо якщо десь поряд бабахне, ударною хвилею не виб’є шибки. Інші робили навпаки: все щільно зачиняли. Потім щось вибухало неподалік — і шибки вилітали. Часто не повністю. З’являлися тисячі нових щілин. Кажан легко надибує таку нещільність, залітає до квартири — і вже ніколи її не покидає. Бо зсередини щілина для кажана вже неочевидна. Опинившись у пастці, він не може вилетіти через вікно, щоб жити далі. Пробує — і ламає крила. Намагається видертися по рамі вікна, але це гладкий, слизький пластик. Починає кликати. Він не попереджає інших кажанів. Він просить про допомогу. Солідарні, чутливі й емпатичні, замість тікати, вони злітаються всередину. І потрапляють у пастку. Сотні, навіть тисячі. Минає якийсь час. Хтось провертає ключ у замку, відчиняє двері — а на підвіконні, на фіранках, на підлозі, на меблях і в кухонній раковині — кажанячий цвинтар.

Таких квартир було чимало. І, певно, досі є. Ми знаємо про них від Альони Шуленко, біологині з Центру реабілітації кажанів у Харкові. Між високими багатоповерхівками, у підвалі низького будинку, вечірниці, нетопирі й мишоподібні кажани отримують шанс на життя. Їх привозять сюди з усієї України, бо організація має філії і своїх людей в Ужгороді, Івано-Франківську, Львові, Вінниці та Одесі. Волонтери ходять по дитсадках, школах, радіостанціях — пояснюють і навчають. Кажан — це не гризун, не шкідник, не вампір, він не чіпляється до волосся. Всі в околиці знають, кому принести кажана, якщо він потребує допомоги. Або кому зателефонувати, коли потрібно рятувати цілу колонію. Центр реабілітації має своїх рятувальників також у Кривому Розі, Запоріжжі, Дніпрі, Миколаєві, Херсоні, Києві — де їх тільки немає! Були волонтери і в Донецьку, Луганську та Маріуполі, але відколи там рашисти, зв’язок урвався. Оскільки Центр реабілітації працював ще до війни, науковці можуть сказати, як війна змінила життя кажанів. І як змінила людей. — Люди шукають добра, — каже Альона. — Хочуть торкнутися до добра. Не можеш урятувати країну, не можеш урятувати солдата — рятуєш тварин. Не тільки котів і собак, які з погляду науки є паразитами, а й кажанів — важливу ланку екосистеми. Кажани регулюють кількість комах у природі. Захищають посіви.

Але й у місті вони допомагають людям. Коли Харків через блекаути перетворився на місто сліпців, популяція комах зросла аж удвічі. — У європейських країнах світло вуличних ліхтарів для комах безпечне, але не в нас, — каже Альона. — Міське світло їх приваблює й убиває. У Харкові світло на якийсь час згасло. Кажани так розповніли, що ми тут навіть хвилювалися, чи матимуть вони сили літати.

Чотири тисячі кажанів. Майже всі сплять, замкнені в холодильнику, у полотняних мішечках, щільно розвішених один біля одного. Взимку вони впадають у сплячку. Принаймні так має бути. Навесні мігрують, а влітку зупиняються в лісах або в міських будівлях. Народжують малят. Від однієї матері — одне кажанятко. Іноді бувають близнюки. І сироти, бо випали з дупла або під час польоту відірвалися від материнських грудей. Люди приносять їх сюди. Частіше, ніж до війни. І дедалі рідше жорстоко виганяють колонії, що оселилися на їхніх балконах. Дають кажанам спокій до весни. Навколо так багато зла. Люди не хочуть бути злими.

Коли падає снаряд, прокидаються колонії в усій околиці. Голодні, вони втрачають енергію й імунітет. Колонія, розбуджена завчасу, гине. 

Хоча ніхто не стріляє в кажанів, вони стають жертвами війни. І ще треба додати, що ми поки що не знаємо, як на кажанів впливають важкі метали. Ґрунти забруднені війною. Рослини є їжею для комах. Комахи п’ють брудну воду. Вони — їжа для кажанів. На кажанів полюють сови. І так далі. З науковою метою ми збираємо також мертвих особин, — каже Альона. — Дітям, які відвідують наш центр, ми їх, звісно, не показуємо. У присутності дітей ми випускаємо у природу вилікуваних і відгодованих кажанів. Нехай живуть.

Фрагмент друкується за виданням: Войцех Тохман. Дельфіни і Вельзевул / перекл. з польськ. А. Бондар. — Львів: Човен, 2026. — 160 с. 

Редакція висловлює вдячність видавництву Човен за можливість публікації