Сучасна Польща — одна з найбільш однорідних у конфесійному й етнічному вимірі європейських держав. Під час перепису населення 2011 року польську національність декларувало 97 %, а римсько-католицьке віросповідання — 87 % мешканців. Проте в історичній перспективі все постає в іншому світлі: давня Польща була поліетнічною і багатоконфесійною. Драматичні події ХХ століття кардинально змінили ситуацію, однак ще залишилися місця, де можна побачити й відчути колишній характер країни.
Один із найцікавіших у цьому аспекті регіон — Сувальщина. Цей північно-східний куточок держави, що межує з Литвою, нині входить до Підляського воєводства. Для більшости поляків Сувальщина передовсім асоціюється з прогнозом погоди, адже регіон регулярно фігурує в ньому як «польський полюс холоду». «Найнижча температура буде на Сувальщині...» — стандартна фраза телеведучих.
Цей край мальовничих льодовикових озер, а ще узгір’їв і розлогих лісів не може похвалитися видатними історичними пам’ятками. Однак найбільша його перевага, крім природи, — культурне багатство, успадковане від людей різного походження й різних релігій.
Сувальщина. Фото: Мельхіор Якубовський У середньовіччі Сувальщину населяли ятвяги — балтійський етнос, споріднений із литовцями й латишами. Пізніше вона опинилася в межах Великого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої. Значну частину регіону тривалий час вкривала пуща, заселена переважно в XVI і наприкінці XVIII століть, коли сюди прибули литовські, польські й руські осадники, а згодом також євреї, татари й росіяни.
Після поділів польсько-литовської Речі Посполитої більша частина Великого князівства відійшла до Росії, але доля Сувальщини склалася інакше. Територія на захід від Німану спершу опинилася в Пруссії (1795 року), а згодом у Герцогстві Варшавському (залежному від наполеонівської Франції) та Королівстві Польському (в унії з Росією). Лише від ХІХ століття вживається окрема назва «Сувальщина», що походить від міста Сувалки, тодішньої губернської столиці. Після Першої світової війни і територіального конфлікту між Польщею і Литвою у 1919–1922 роках визначено лінію кордону, яка в цій частині (на відміну від Віленщини) збереглася досі.
Побіжно придивімося, які групи населення жили або й досі живуть на Сувальщині, та з якими місцями вони пов’язані.
Найчисленніша меншина на цій території — литовці. Хоча кордон намагалися визначити з урахуванням тодішнього розселення національних груп, у межах Польщі опинилася компактна територія, заселена здебільшого литовцями — автохтонним населенням.
Ідеться передовсім про ґміну Найменша адміністративна одиниця. — Прим. ред. Пунськ (лит. Punskas), де литовську національність декларує три чверті населення (порівнювано висока частка національної меншости в масштабі всієї Польщі проживає ще в ґміні Чижі неподалік Білостока, де переважають білоруси). Литовці живуть також на теренах сусідніх ґмін Сейни та Шиплішки. З польськими сусідами їх об’єднує римсько-католицьке віросповідання, однак розділяє мова. Нині у ґміні Пунськ литовська мова має статус допоміжної: на дорогах можна зустріти двомовні знаки з назвами населених пунктів, литовською можна без проблеми порозумітися в магазинах, ресторанах і на вулиці.
Процесія в Пунську. Фото: Мельхіор ЯкубовськийБільшість назв озер, річок і сіл у регіоні мають литовське (балтійське) коріння, і вони не конче розташовані поруч із місцем проживання сучасних носіїв мови. Литовські слова й синтаксис функціонують і в місцевій польській говірці, хоча її носії часто цього не усвідомлюють. До речі, в ономастиці та мові південної частини Сувальщини, в Авґустовській пущі, явно помітно ще й білоруські впливи: звідси вже зовсім близько до Гродна.
Литовський характер має також регіональна кухня, де панують страви з картоплі: картачі, бабка й кишка. Сувальщина — одне з перших місць у Польщі, де поширилося вирощування картоплі, вже в XVIII столітті. Крім того, не можна не згадати про такі типові регіональні продукти, як риба (наприклад, ряпушка, сиг, щука, лин, корюшка) та кондитерські вироби, серед яких найвідоміший сенкач (литовська назва — шакотіс). Справжній сенкач випікається на підвішеному над вогнем валику, який поливається тістом із понад 30 яєць, сметани, масла, меду й пшеничного борошна. Ще один характерний вид десерту — мурашник. Це политі медом і посипані маком крихкі шматочки смаженого тіста (вергуни), викладені на подобу мурашника. Місцевими делікатесами можна поласувати в кількох місцях у Пунську й інших селах, однак найпопулярніший ресторан «Під оленятком» (Pod Jelonkiem) у Єлєнєві. Чудові регіональні страви подають також у ресторані «Маєток Голни» (Dworek Hołny) в селі Голни Меєра прямо біля пункту перетину польсько-литовського кордону в Оґродніках.
Випікання найбільшого в світі сенкача, Сувальщина. Фото: Анджей Сідор / ForumПовертаючись до пам’яток Пунська, можна порекомендувати невеликий музей просто неба та етнографічну експозицію в старому парафіяльному будинку. Досконала нагода познайомитися з місцевими традиціями, з якої часто користають туристи, — храмове свято в місцевій парафії Внебовзяття Пресвятої Діви Марії 15 серпня. А під час мандрівок довколишніми селами можна побачити чимало майстерно вирізьблених із дерева високих хрестів, надзвичайно характерних для литовського народного мистецтва. На жаль, все більш рідкісним є традиційне сільське будівництво, що поєднує такі матеріали, як дерево, камінь і глина.
Другим центром литовської меншини є Сейни — столиця повіту Адміністративна одиниця другого порядку: більша від ґміни і менша від воєводства. — Прим. ред.. Повіт малолюдний: займає останнє місце у Польщі за кількістю мешканців і одне з останніх за щільністю населення.
У Сейнах розташована найцінніша пам’ятка регіону — зведений у XVII–XVIII століттях домініканський монастирський комплекс із вражаючим двовежевим фасадом костелу й цінним інтер’єром.
Домініканський монастирський комплекс у Сейнах. Фото: Мельхіор Якубовський У каплиці зберігається чудотворна фігурка Богородиці, яка ще й надзвичайна рідкість — один із небагатьох збережених середньовічних прикладів так званої шафкової Мадонни. Під час деяких свят скульптура Діви Марії відкривається і тоді можна побачити сховане всередині зображення Святої Трійці з групою вірян.
Сейни варті уваги також з огляду на єврейську спадщину. До Другої світової війною євреї в містечках Сувальщини становили значну, а часом навіть переважну групу населення. Сьогодні там можна віднайти тільки сліди їхньої присутности — наприклад, у місті зберігся ансамбль забудови єврейської громади. Його центром є синагога з ХІХ століття, де тепер міститься мистецька галерея. Сусідній будинок — колишня єшива, відома у другій половині ХІХ століття єврейська школа прогресивного спрямування (так звана Гаскала, єврейське просвітництво). Нині тут розташований культурний центр «Пограниччя»: окрім синагоги та єшиви у Сейнах, він опікується також маєтком у сусідньому селі Красноґруда, пов’язаним із польським поетом литовського походження, нобелівським лавреатом Чеславом Мілошем.
Нагадування про євреїв можна знайти також в інших містах Сувальщини: у Пунську збереглася непоказна будівля синагоги, схожа на звичайний дім. Це один із небагатьох збережених у Європі дерев’яних молитовних будинків сповідників юдаїзму. А в Єленєві можна відвідати відновлений єврейський цвинтар.
З 80-х років XVIII століття на багатокультурній мапі регіону з’явилися старообрядці, переважно безпопівці. У ті часи російські осадники заклали низку сіл на території колишньої пущі. Щоправда, більшість із них виїхала під час Другої світової війни або після її завершення, але частина залишилася. Саме на Сувальщині розташовані три єдині на всю Польщу старообрядницькі моленни, що діють й досі: у Сувалках та в селах Ґабове Ґронди та Водзілки. Є ще колишня моленна з Поґожельца, яку перенесли в село Ґіби, де вона функціонує як католицький костел. Хоча найчисельніша спільнота старообрядців мешкає в Ґабове Ґрондах, найбільше туристів відвідує Водзілки — мальовниче село в самому серці Сувальського ландшафтного парку. Цвинтарі старообрядців збереглися в багатьох інших населених пунктах — наприклад, у селі Росохати Руґ, що розташоване вже у Віґерському національному парку.
Моленна Водзілковської старообрядницької громади. Фото: Мельхіор ЯкубовськийТут варто зробити відступ про сам Віґерський національний парк, що розкинувся навколо озера Віґри. Там, на півострові (первісно — острові), розташоване чи не найчастіше відвідуване місце в регіоні — колишній кляштор камедулів у Віґрах. Камедули — це орден пустельників, які мешкали в окремих будиночках, а зустрічалися тільки на спільних молитвах. Парадоксом Віґр було те, що тутешні пустельники мали великі статки. У володіннях кляштора перебувало кілька десятків сіл із тисячами мешканців, розлогі лісові терени та десятки озер; саме камедули заснували Сувалки. Однак після поділів Речі Посполитої ченці мусили залишити Віґри, а їхнє майно перейшло до прусської держави. Мальовничо розташований посеред озера кляштор після руйнувань обох світових воєн відбудували, і сьогодні він приваблює натовпи туристів. Обираючи місце на нічліг у районі Віґр, варто звернути особливу увагу на два місця, особливо тісно пов’язані з камедульською спадщиною: можна спинитися в самому кляшторі або у дбайливо відреставрованому старовинному фільварку-маєтку в Гуті.
Окрім старообрядців, з кінця XVIII сторіччя на Сувальщині проживають євангелісти, які прибули з сусідньої Східної Пруссії (регіону, розділеного сьогодні між Польщею та Калінінградською областю Росії). Ці поселенці говорили польською мовою, однак сповідували лютеранство й перебували під значним впливом німецької культури. На колонізовані в ті часи території Великого князівства Литовського вони прибували як до поділів, так і за часів прусського панування на межі XVIII і XIX століть. Вони інтенсивно змішувалися з переважно католицьким населенням, однак під час Другої світової війни, коли Сувальщина опинилася в складі Третього райху, місцевих євангельських християн залічили до фольксдойчів і чимало з них 1944 року виїхало до Німеччини.
Однак лютерани й далі живуть на Сувальщині, а в Сувалках діє їхня кірха з XIX століття. Схожа споруда збереглася у Сейнах, однак уже не виконує функцій культової споруди.
Особливістю євангелістських спільнот була мала кількість кірх, зосереджених у містах, а також багато цвинтарів, що закладалися чи не в кожному селі, де мешкали євангелісти. Залишившись без догляду, ці сільські цвинтарі здебільшого позаростали, а частину надгробків розікрали. Однак останніми роками багато з них було впорядковано. Для прикладу, два цвинтарі на території Сувальського ландшафтного парку, в Лопухуві та Шешупці. Про культурну строкатість околиць красномовно свідчить той факт, що якраз між цими селами розташовані старообрядницькі Водзілки.
За часів російського панування у ХІХ сторіччі на Сувальщині з’явилися також православні росіяни, здебільшого чиновники та військові. Останні в Сувалках до Першої світової війни становили близько третини населення. Про них нагадує комплекс казарм, який можна побачити, в’їжджаючи до міста з південного, східного чи північно-східного боку. У ті часи в Сувалках було аж три церкви (а крім того, католицький костел, євангелістська кірха та синагога). Після Першої світової війни і революції в Росії, коли місто залишила більшість православних мешканців, дві церкви перейшли до католиків. Нечисленним сьогодні вірним служить дерев’яна церква на старому православному цвинтарі.
З діяльністю польської та російської влад у XIX сторіччі пов’язане будівництво Авґустовського каналу. Популярний нині серед туристів-байдарників, він сполучає басейни Вісли та Німану низкою шлюзів між ріками й озерами. Частина каналу сьогодні розташована на території Білорусі; Польща і Білорусь спільно клопочуться про внесення цього витвору інженерної справи, вплетеного в природний ландшафт, до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Авґустовський канал. Фото: Анджей Сідор / Forum Остання, найменш численна група населення Сувальщини, — татари. Упродовж століть мусульмани-суніти з Криму поступово оселялися на території польсько-литовської Речі Посполитої. Частина з них творила компактні поселення, частина жила розсіяно. Єдина мечеть в історичних кордонах Сувальщини була розташована в селі Вінкшнупяй (лит. Vinkšnupiai) на території сучасної Литви, де до сьогодні зберігся татарський цвинтар. З польського боку сучасного кордону жили тільки поодинокі сім’ї. Родинний характер має найкраще місце, де можна пообідати в Сувалках — ресторан «У Аліка» (тут популярні страви татарської кухні).
Це, звичайно ж, лише частина того, що можна розповісти про культурне різноманіття регіону. Таких цікавих місць є дуже багато і до деяких досі не дісталися туристи. Найкраще відкривати їх самотужки.
Сувальщина показує неочевидну іпостась Польщі як країни, багатої на давню та сучасну різнорідність. Зрештою, застосований у цій статті етнорелігійний підхід — не єдиний спосіб розповісти про цей регіон, ба навіть не найбільш очевидний. Головним магнітом, що притягує туристів у ці околиці, є природа: можливість скупатися в чистих озерах і річках (популярні сплави на байдарках), широко розкинуті ліси, різноманітна флора й фавна, нарешті дуже мальовничий гляціальний рельєф.
Це омріяні терени для пішохідного й велосипедного туризму і ходіння на лижах. Для зручности гостей тут прокладено сотні кілометрів туристичних маршрутів. При всьому цьому на Сувальщині можна знайти як популярні й добре освоєні, так і дикі й безлюдні місцини. Тут можна зупинитися в комфортних базах відпочинку з сучасною інфраструктурою й різноманітними розвагами або ж поселитися в одному з численних агротуристичних господарств, розташованих зазвичай на озерних узбережжях.
Сувальщину цілком заслужено рекламують гаслом «Край прекрасний, наче казка». Вона дуже цікава в культурному плані, але може стати й просто чудовим місцем відпочинку в родинному колі чи з друзями.
Переклав Андрій Савенець
