Сучасна Польща — одна з найбільш однорідних у конфесійному й етнічному вимірі європейських держав. Під час перепису населення 2011 року польську національність декларувало 97 % , а римсько-католицьке віросповідання — 87 % мешканців. Проте в історичній перспективі все постає в іншому світлі: давня Польща була поліетнічною і багатоконфесійною. Драматичні події ХХ століття кардинально змінили ситуацію, однак ще залишилися місця, де можна побачити й відчути колишній характер країни.

Один із найцікавіших у цьому аспекті регіон — Сувальщина. Цей північно-східний куточок держави , що межує з Литвою, нині входить до Підляського воєводства. Для більшости поляків Сувальщина передовсім асоціюється з прогнозом погоди, адже регіон регулярно фігурує в ньому як «польський полюс холоду». «Найнижча температура буде на Сувальщині...» — стандартна фраза телеведучих.

Цей край мальовничих льодовикових озер , а ще узгір’їв і розлогих лісів не може похвалитися видатними історичними пам’ятками. Однак найбільша його перевага, крім природи, — культурне багатство, успадковане від людей різного походження й різних релігій.

Сувальщина. Фото: Мельхіор Якубовський

У середньовіччі Сувальщину населяли ятвяги — балтійський етнос , споріднений із литовцями й латишами. Пізніше вона опинилася в межах Великого князівства Литовського, а відтак Речі Посполитої. Значну частину регіону тривалий час вкривала пуща, заселена переважно в XVI і наприкінці XVIII століть, коли сюди прибули литовські, польські й руські осадники, а згодом також євреї , татари й росіяни.

Після поділів польсько-литовської Речі Посполитої більша частина Великого князівства відійшла до Росії , але доля Сувальщини склалася інакше. Територія на захід від Німану спершу опинилася в Пруссії (1795 року), а згодом у Герцогстві Варшавському (залежному від наполеонівської Франції) та Королівстві Польському (в унії з Росією). Лише від ХІХ століття вживається окрема назва «Сувальщина», що походить від міста Сувалки, тодішньої губернської столиці. Після Першої світової війни і територіального конфлікту між Польщею і Литвою у 1919–1922 роках визначено лінію кордону, яка в цій частині (на відміну від Віленщини) збереглася досі.

Побіжно придивімося , які групи населення жили або й досі живуть на Сувальщині, та з якими місцями вони пов’язані.

Найчисленніша меншина на цій території — литовці. Хоча кордон намагалися визначити з урахуванням тодішнього розселення національних груп , у межах Польщі опинилася компактна територія, заселена здебільшого литовцями — автохтонним населенням.

Ідеться передовсім про ґміну Найменша адміністративна одиниця. — Прим. ред. Пунськ (лит. Punskas) , де литовську національність декларує три чверті населення (порівнювано висока частка національної меншости в масштабі всієї Польщі проживає ще в ґміні Чижі неподалік Білостока, де переважають білоруси). Литовці живуть також на теренах сусідніх ґмін Сейни та Шиплішки. З польськими сусідами їх об’єднує римсько-католицьке віросповідання, однак розділяє мова. Нині у ґміні Пунськ литовська мова має статус допоміжної: на дорогах можна зустріти двомовні знаки з назвами населених пунктів, литовською можна без проблеми порозумітися в магазинах, ресторанах і на вулиці.

Процесія в Пунську. Фото: Мельхіор Якубовський

Більшість назв озер , річок і сіл у регіоні мають литовське (балтійське) коріння, і вони не конче розташовані поруч із місцем проживання сучасних носіїв мови. Литовські слова й синтаксис функціонують і в місцевій польській говірці, хоча її носії часто цього не усвідомлюють. До речі, в ономастиці та мові південної частини Сувальщини, в Авґустовській пущі, явно помітно ще й білоруські впливи: звідси вже зовсім близько до Гродна.

Литовський характер має також регіональна кухня , де панують страви з картоплі: картачі, бабка й кишка. Сувальщина — одне з перших місць у Польщі, де поширилося вирощування картоплі, вже в XVIII столітті. Крім того, не можна не згадати про такі типові регіональні продукти, як риба (наприклад , ряпушка, сиг, щука, лин, корюшка) та кондитерські вироби, серед яких найвідоміший сенкач (литовська назва — шакотіс). Справжній сенкач випікається на підвішеному над вогнем валику, який поливається тістом із понад 30 яєць, сметани, масла, меду й пшеничного борошна. Ще один характерний вид десерту — мурашник. Це политі медом і посипані маком крихкі шматочки смаженого тіста (вергуни), викладені на подобу мурашника. Місцевими делікатесами можна поласувати в кількох місцях у Пунську й інших селах, однак найпопулярніший ресторан «Під оленятком» (Pod Jelonkiem) у Єлєнєві. Чудові регіональні страви подають також у ресторані «Маєток Голни» (Dworek Hołny) в селі Голни Меєра прямо біля пункту перетину польсько-литовського кордону в Оґродніках.

Випікання найбільшого в світі сенкача , Сувальщина. Фото: Анджей Сідор / Forum

Повертаючись до пам’яток Пунська , можна порекомендувати невеликий музей просто неба та етнографічну експозицію в старому парафіяльному будинку. Досконала нагода познайомитися з місцевими традиціями, з якої часто користають туристи, — храмове свято в місцевій парафії Внебовзяття Пресвятої Діви Марії 15 серпня. А під час мандрівок довколишніми селами можна побачити чимало майстерно вирізьблених із дерева високих хрестів, надзвичайно характерних для литовського народного мистецтва. На жаль, все більш рідкісним є традиційне сільське будівництво, що поєднує такі матеріали, як дерево, камінь і глина.

Другим центром литовської меншини є Сейни — столиця повіту Адміністративна одиниця другого порядку: більша від ґміни і менша від воєводства. — Прим. ред.. Повіт малолюдний: займає останнє місце у Польщі за кількістю мешканців і одне з останніх за щільністю населення.

У Сейнах розташована найцінніша пам’ятка регіону — зведений у XVII–XVIII століттях домініканський монастирський комплекс із вражаючим двовежевим фасадом костелу й цінним інтер’єром.

Домініканський монастирський комплекс у Сейнах. Фото: Мельхіор Якубовський

У каплиці зберігається чудотворна фігурка Богородиці , яка ще й надзвичайна рідкість — один із небагатьох збережених середньовічних прикладів так званої шафкової Мадонни. Під час деяких свят скульптура Діви Марії відкривається і тоді можна побачити сховане всередині зображення Святої Трійці з групою вірян.

Сейни варті уваги також з огляду на єврейську спадщину. До Другої світової війною євреї в містечках Сувальщини становили значну , а часом навіть переважну групу населення. Сьогодні там можна віднайти тільки сліди їхньої присутности — наприклад, у місті зберігся ансамбль забудови єврейської громади. Його центром є синагога з ХІХ століття, де тепер міститься мистецька галерея. Сусідній будинок — колишня єшива, відома у другій половині ХІХ століття єврейська школа прогресивного спрямування (так звана Гаскала, єврейське просвітництво). Нині тут розташований культурний центр «Пограниччя»: окрім синагоги та єшиви у Сейнах, він опікується також маєтком у сусідньому селі Красноґруда, пов’язаним із польським поетом литовського походження, нобелівським лавреатом Чеславом Мілошем.

Нагадування про євреїв можна знайти також в інших містах Сувальщини: у Пунську збереглася непоказна будівля синагоги , схожа на звичайний дім. Це один із небагатьох збережених у Європі дерев’яних молитовних будинків сповідників юдаїзму. А в Єленєві можна відвідати відновлений єврейський цвинтар.

З 80-х років XVIII століття на багатокультурній мапі регіону з’явилися старообрядці , переважно безпопівці. У ті часи російські осадники заклали низку сіл на території колишньої пущі. Щоправда, більшість із них виїхала під час Другої світової війни або після її завершення , але частина залишилася. Саме на Сувальщині розташовані три єдині на всю Польщу старообрядницькі моленни, що діють й досі: у Сувалках та в селах Ґабове Ґронди та Водзілки. Є ще колишня моленна з Поґожельца, яку перенесли в село Ґіби, де вона функціонує як католицький костел. Хоча найчисельніша спільнота старообрядців мешкає в Ґабове Ґрондах, найбільше туристів відвідує Водзілки — мальовниче село в самому серці Сувальського ландшафтного парку. Цвинтарі старообрядців збереглися в багатьох інших населених пунктах — наприклад, у селі Росохати Руґ, що розташоване вже у Віґерському національному парку.

Моленна Водзілковської старообрядницької громади. Фото: Мельхіор Якубовський

Тут варто зробити відступ про сам Віґерський національний парк , що розкинувся навколо озера Віґри. Там, на півострові (первісно — острові), розташоване чи не найчастіше відвідуване місце в регіоні — колишній кляштор камедулів у Віґрах. Камедули — це орден пустельників, які мешкали в окремих будиночках, а зустрічалися тільки на спільних молитвах. Парадоксом Віґр було те, що тутешні пустельники мали великі статки. У володіннях кляштора перебувало кілька десятків сіл із тисячами мешканців, розлогі лісові терени та десятки озер; саме камедули заснували Сувалки. Однак після поділів Речі Посполитої ченці мусили залишити Віґри , а їхнє майно перейшло до прусської держави. Мальовничо розташований посеред озера кляштор після руйнувань обох світових воєн відбудували, і сьогодні він приваблює натовпи туристів. Обираючи місце на нічліг у районі Віґр, варто звернути особливу увагу на два місця, особливо тісно пов’язані з камедульською спадщиною: можна спинитися в самому кляшторі або у дбайливо відреставрованому старовинному фільварку-маєтку в Гуті.

Окрім старообрядців , з кінця XVIII сторіччя на Сувальщині проживають євангелісти, які прибули з сусідньої Східної Пруссії (регіону, розділеного сьогодні між Польщею та Калінінградською областю Росії). Ці поселенці говорили польською мовою, однак сповідували лютеранство й перебували під значним впливом німецької культури. На колонізовані в ті часи території Великого князівства Литовського вони прибували як до поділів, так і за часів прусського панування на межі XVIII і XIX століть. Вони інтенсивно змішувалися з переважно католицьким населенням, однак під час Другої світової війни, коли Сувальщина опинилася в складі Третього райху, місцевих євангельських християн залічили до фольксдойчів і чимало з них 1944 року виїхало до Німеччини.

Однак лютерани й далі живуть на Сувальщині , а в Сувалках діє їхня кірха з XIX століття. Схожа споруда збереглася у Сейнах, однак уже не виконує функцій культової споруди.

Особливістю євангелістських спільнот була мала кількість кірх , зосереджених у містах, а також багато цвинтарів, що закладалися чи не в кожному селі, де мешкали євангелісти. Залишившись без догляду, ці сільські цвинтарі здебільшого позаростали, а частину надгробків розікрали. Однак останніми роками багато з них було впорядковано. Для прикладу , два цвинтарі на території Сувальського ландшафтного парку, в Лопухуві та Шешупці. Про культурну строкатість околиць красномовно свідчить той факт, що якраз між цими селами розташовані старообрядницькі Водзілки.

За часів російського панування у ХІХ сторіччі на Сувальщині з’явилися також православні росіяни , здебільшого чиновники та військові. Останні в Сувалках до Першої світової війни становили близько третини населення. Про них нагадує комплекс казарм, який можна побачити, в’їжджаючи до міста з південного, східного чи північно-східного боку. У ті часи в Сувалках було аж три церкви (а крім того, католицький костел, євангелістська кірха та синагога). Після Першої світової війни і революції в Росії, коли місто залишила більшість православних мешканців, дві церкви перейшли до католиків. Нечисленним сьогодні вірним служить дерев’яна церква на старому православному цвинтарі.

З діяльністю польської та російської влад у XIX сторіччі пов’язане будівництво Авґустовського каналу. Популярний нині серед туристів-байдарників , він сполучає басейни Вісли та Німану низкою шлюзів між ріками й озерами. Частина каналу сьогодні розташована на території Білорусі; Польща і Білорусь спільно клопочуться про внесення цього витвору інженерної справи, вплетеного в природний ландшафт, до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Авґустовський канал. Фото: Анджей Сідор / Forum

Остання , найменш численна група населення Сувальщини, — татари. Упродовж століть мусульмани-суніти з Криму поступово оселялися на території польсько-литовської Речі Посполитої. Частина з них творила компактні поселення, частина жила розсіяно. Єдина мечеть в історичних кордонах Сувальщини була розташована в селі Вінкшнупяй (лит. Vinkšnupiai) на території сучасної Литви, де до сьогодні зберігся татарський цвинтар. З польського боку сучасного кордону жили тільки поодинокі сім’ї. Родинний характер має найкраще місце, де можна пообідати в Сувалках — ресторан «У Аліка» (тут популярні страви татарської кухні).

Це , звичайно ж, лише частина того, що можна розповісти про культурне різноманіття регіону. Таких цікавих місць є дуже багато і до деяких досі не дісталися туристи. Найкраще відкривати їх самотужки.

Сувальщина показує неочевидну іпостась Польщі як країни , багатої на давню та сучасну різнорідність. Зрештою, застосований у цій статті етнорелігійний підхід — не єдиний спосіб розповісти про цей регіон, ба навіть не найбільш очевидний. Головним магнітом, що притягує туристів у ці околиці, є природа: можливість скупатися в чистих озерах і річках (популярні сплави на байдарках), широко розкинуті ліси, різноманітна флора й фавна, нарешті дуже мальовничий гляціальний рельєф.

Це омріяні терени для пішохідного й велосипедного туризму і ходіння на лижах. Для зручности гостей тут прокладено сотні кілометрів туристичних маршрутів. При всьому цьому на Сувальщині можна знайти як популярні й добре освоєні , так і дикі й безлюдні місцини. Тут можна зупинитися в комфортних базах відпочинку з сучасною інфраструктурою й різноманітними розвагами або ж поселитися в одному з численних агротуристичних господарств , розташованих зазвичай на озерних узбережжях.

Сувальщину цілком заслужено рекламують гаслом «Край прекрасний , наче казка». Вона дуже цікава в культурному плані , але може стати й просто чудовим місцем відпочинку в родинному колі чи з друзями.

Переклав Андрій Савенець