Вони називають себе «втікачами за власним бажанням»: збирають речі та виїжджають із великих міст назавжди, змінивши пріоритети та спосіб життя. Одні з таких — Кася та Лєшек Ґурні. Їй 37 років, йому — 38. Раніше вони жили в Бидґощі: Кася працювала у художній галереї, Лєшек — у комп’ютерній фірмі. Але вони завжди хотіли перебратися на природу, якомога далі від заторів та шуму.
Спершу, 2003 року, подружжя покинуло роботу та переїхало в Бещади, де жили батьки Касі. Там Ґурні організували так звану агротуристику — популярний у Польщі вид відпочинку в сільській місцевості, коли гості живуть в одному будинку чи на одній ділянці з господарями. Коли в околицях стало велелюдно, родина почала шукати нове спокійне місце. Такий куточок знайшовся у Високих Татрах — ділянка зі старим будинком із дірявим дахом. За словами Ґурних, вони подивилися крізь діру, побачили небо і зрозуміли, що саме тут їхня земля обітована. Подружжя купило й відремонтувало дім і тепер веде господарство, приймає туристів.
Хата Ґурних розташована на висоті 939 метрів над рівнем моря. Сюди можна дістатися тільки позашляховиком — легкові автівки доводиться залишати на 300 метрів нижче і далі йти пішки.
Я вже й не уявляю собі життя в іншому місці. Початок був складний. Потрібно було розвивати бізнес: інвестувати, вигадувати, чим зацікавити туристів і як усе облаштувати. Проте зараз у нас завжди багато гостей і, сподіваюся, так буде і надалі: насичене життя, але в оточенні чудової природи! Ми робимо те, що любимо, і відчуваємо, що живемо саме там, де наше місце.
Родина Ґурних. Джерело: особистий архівЩе 20 років тому поляки тікали з сіл у міста — за хлібом, роботою, легшим життям. Тенденція змінилася. Як стверджують фахівці Центру вивчення громадської думки (CBOS), дедалі більше поляків розмірковує над переїздом у село. Понад 40 % опитаних вважають, що краще жити поза центром міста — це на 10 % більше ніж 1998 року. Про бажання жити в селі усе частіше говорить і молодь.
Втім, мода на життя в передмісті почала зароджуватися в Польщі ще в 90-ті роки. Деякі з тих, хто переїхав у село, продовжують працювати у місті. Сільська місцевість стає свого роду спальним районом міста. І це б’є по метрополіях: найчастіше люди платять податки за місцем проживання, але при цьому користуються міською інфраструктурою. Проте міста втрачають мешканців ще й через демографічні причини: природний приріст населення невисокий, Польща старішає.
Хата Ґурних. Джерело: gornachata.blogspot.comЗа даними експертів Головного статистичного управління, у найближчі роки чисельність населення країни зменшиться, а 90 % спаду припаде на міста. Частково це обмовлене тим, що дедалі більше поляків вибирає життя в селі. Прогнозується, що з 2013 до 2035 року з міст у провінцію переїде 2,5 млн осіб.
За останні десятиліття польське село змінилося до невпізнання — цьому, безумовно, сприяли дотації Євросоюзу. Окрім природи, свіжого повітря та ринків із місцевими продуктами, заміське життя приваблює і розвиненою інфраструктурою: тут є магазини, школи, бібліотеки, будинки культури. Як свідчать опитування, людей, які задоволені життям, у селах значно більше, ніж у містах. Та й особисті історії підтверджують: кардинальна зміна способу життя робить колишніх містян щасливішими.
Анна Дeйман переїхала у село Чарже в Куявсько-Поморському воєводстві 2010 року, коли їй було 45. Роботу в банку — безсонні ночі, постійні нерви, нескінчені цифри та таблиці — вона змінила на омріяну справу: закінчила курси флористики та зважилася відкрити власних квітковий магазин. Бізнес Анни успішно розвивається. Для неї закінчилися горезвісні щурячі перегони та з’явилося більше часу на родину і щоб насолоджуватися життям, сидячи на власній веранді.
У селі життя має свій ритм. У людей є час, щоб зупинитися на вулиці, поговорити, посміятися. Тут немає такої анонімності, як у місті. Пані Крися з крамнички знає, яку ковбасу ми додаємо в яєчню, а сусід пан Ґустав за посмішку допомагає налагодити мій старенький велосипед. У саду живе фазан, який щоранку нас будить, унадився й сусідський кіт.
Яґода Красінська переїхала у село три роки тому, раніше вона працювала в Познані в косметології. Нерегулярний графік роботи, стреси та часті виїзди на курси підвищення кваліфікації далися взнаки. Яґода розповідає, що коли одного разу втомлена виходила із салону, раптом зрозуміла: вона більше не може так жити. Жінка зі своїм чоловіком вирішили повернутися у рідні місця, в ґміну Добра, де була ділянка, що дісталася в спадок від бабусі. Подружжя відремонтувало старий дім, а колишню господарську споруду обладнало під косметичний салон. Робота у Яґоди тепер під боком, вона сама собі керівниця.
Щоб жити у селі, треба мати свого роду бізнес-план, як у фірмі. За містом теж потрібне джерело доходу. Треба розуміти, що тут усе набагато далі, і до сусіднього села на трамваї не доїдеш. У селі чудово, але немає багатьох зручностей, до яких ми звикли в місті. Треба подумати про те, як відвезти дитину до школи, чи буде поруч футбольна секція, тренажерний зал і косметолог. Ми хочемо бути ближчими до природи, але водночас — мати всі зручності. Тож переїзд у село треба добре обміркувати. Щоправда, я не знаю людей, які шкодують, що переїхали з міста, але таких, що час від часу нарікають на життя — достатньо. Втім, і вони усміхаються зараз набагато частіше ніж тоді, коли були містянами.
Переклала Ірена Шевченко
