Варшавське повстання, 1944. Фото: Януш Філа / Forum
Варшавське повстання, 1944. Фото: Януш Філа / Forum

Суперечки про повстання

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Варшавське повстання — одна з найважливіших подій у польській історії ХХ століття. Чи варто було його починати? Довкола цього питання вже майже 80 років точаться гарячі суперечки.

Про Варшавське повстання можна говорити в різних контекстах. У кожному буде видно його винятковість.

Перший рівень розуміння — це локальна варшавська перспектива, адже йдеться про ключовий елемент ідентичності міста. Саме 1944 року одна Варшава була стерта з лиця землі й на її місці з’явилася інша, абсолютно нова. Понад 150 тисяч містян загинуло, решту вигнали. Повстання певним чином об’єднує ці дві Варшави і є ключовим для розуміння польської столиці в наші дні.

Другий рівень — загальнопольська перспектива. Протягом двох місяців (саме стільки тривало повстання) Варшава була вільною Польщею — з офіційною владою, адміністрацією, армією та всіма атрибутами державності. Вона була тією Третьою Річчю Посполитою, яка не відбулася, але яка могла б постати після війни, якби тоталітарний план Сталіна не позбавив її цього шансу.

Ба більше, ця Річ Посполита була сучасною та демократичною державою. В умовах важких міських битв у столиці вийшли два випуски газети Dziennik Ustaw, які визначали правові рамки створення громадянської влади та готували основу для законодавства вільної країни після війни.

Третій рівень інтерпретації повстання — це найширша перспектива, історія Другої світової війни та всього ХХ століття у Європі. Насамперед вона дає змогу побачити становище, в якому наприкінці війни перебувала вся Центральна Європа — неминучість встановлення тоталітарного режиму. На прикладі Варшавського повстання також видно, що у війні брали участь три сторони, а не дві, як заведено вважати (особливо на Заході): добро і зло. Насправді Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції лише після того, як 1941 року на нього напала Німеччина, але його цілі ніколи повністю не співпадали з цілями західних союзників. Особливо гостро це відчули країни Центральної Європи, які після війни були інкорпоровані СРСР або, зберігаючи формальну незалежність, увійшли до його сфери впливу.

Кульмінаційним моментом, який ясно показав реальні наміри Сталіна і позбавив усіх ілюзій, стало Варшавське повстання, залишене без допомоги.

Перші дискусії

Не дивно, що така важлива та багатопланова подія викликає гарячі емоції й досі залишається предметом бурхливих суспільних дискусій, в яких зіштовхуються різні погляди. У цій суперечці брали участь не лише фахівці — історики, військові, політологи, соціологи, — а й публіцисти, літератори і навіть визначні духовні лідери: кардинал Стефан Вишинський та папа Іван Павло II.

Суперечка про повстання виникла ще до того, як воно почалося, на нарадах військового та цивільного командування у Варшаві. Там зіткнулися два підходи: прихильників якнайшвидшого початку відкритої боротьби та тих, хто закликав відкласти її до моменту остаточного наступу Червоної армії на Варшаву.

Поки повстання тривало, його також оцінювали по-різному: і еміграційний польський уряд (дуже критичний погляд генерала Владислава Андерса), і західні союзники (які, турбуючись про долю альянсу зі Сталіним, не надали повстанню однозначної підтримки), і СРСР разом із польськими комуністами (які цинічно використовували пропаганду для дискредитації повстання).

Суперечка про доцільність початку битв розгорілася на повну силу після розгрому повстання. Втім, після того, як остання спроба зберегти суверенітет зазнала поразки, можливості суспільної дискусії в країні майже не залишилося. Комуністи, які прийшли до влади, намагалися перекрутити пам’ять про Варшавське повстання. Відкрите визнання правди про нього мало б для них фатальні наслідки — очевидною стала б цілковита нелегітимність чинної влади. В результаті, з одного боку, офіційна пропаганда просувала (у різні періоди — різною мірою та з різною інтенсивністю) спотворене уявлення про повстання, з іншого — будь-хто, хто намагався його критикувати, ризикував бути звинуваченим у співпраці з режимом: ніхто з порядних людей не вірив офіційній пропаганді, отже, всі вони «мали» бути прихильниками повстання.

Суперечки в еміграції

Найвільніше обговорення тривало в еміграції. У цій дискусії можна виділити кілька аспектів: це мотиви рішення про початок повстання, загальна оцінка польської політики та дипломатії під час війни, і найголовніше питання — погляд на польську традицію та історію через призму повстання.

Перший аспект — рішення про повстання — був основним і найбільш очевидним. Його противники мали вагомі аргументи: перш за все, казали вони, повстанці пішли на ризик задля порятунку суверенітету країни, але цієї мети не було досягнуто, оскільки повстання зазнало військової та політичної поразки. За це рішення довелося заплатити величезну ціну — понад 150 тисяч людей загинуло, мешканців вигнали з міста, а саму Варшаву стерли з лиця землі.

Ті, хто захищали рішення розпочати повстання, вважали, що спочатку воно зовсім не було приречене на поразку. На їхню думку, військовий план розробили правильно — про це свідчить той факт, що оцінка повстанцями ситуації на східному фронті була практично ідентичною тій, яку підготувало німецьке командування. Згідно з цією інтерпретацією, значний ризик був необхідним: єдиною реальною альтернативою йому де-факто була згода на нове завоювання. Повстанці виходили з того, що Радянський Союз не зупинятиме свій наступ на Берлін, тому що з суто воєнної точки зору це не мало сенсу.

Прихильники повстання наголошували, що воно було логічним продовженням боротьби, розпочатої у вересні 1939 року, та проголошення Польської підпільної держави. Заперечуючи рішення про повстання, говорили вони, можна зайти ще далі й поставити під сумнів попередні рішення польської влади починаючи з 1939 року, всю боротьбу з Гітлером. Критики, своєю чергою, відповідали, що 1939 та 1944 років ситуація була діаметрально протилежною: 1939-го існував уряд та армія, Польща була пов’язана союзницькими зобов’язаннями, тому військовий ризик, хоч у результаті й було завдано поразки, раціонально обґрунтований. 1944-го ситуація виглядала зовсім інакше: після Тегеранської конференції та поразки операції «Буря» польська справа була очевидно програна. Прихильники повстання, втім, висловлювали два заперечення: по-перше, великий народ, який ухвалив рішення боротися не на життя, а на смерть, не може миттєво змінити свою модель поведінки, а по-друге, якщо рішення про боротьбу у Варшаві в серпні-вересні 1944 року було нераціональним, тому що «польська справа програна», то не менш безглуздими були й зусилля польських солдатів під Монте-Кассіно, в Нормандії або в битві за Арнем, якщо вони вже тоді боролися «не за свою справу».

Неминучість

У дискусії про повстання часто з’являється теза про його неминучість. Дехто з тих, хто її висловлює, наголошують, що після п’яти років жорстокої окупації місто горіло жагою до відплати, а це могло призвести до спонтанного вибуху, який використали б комуністи. З цього погляду важливе місце займав наведений вище аргумент про те, що рішення про повстання де-факто було ухвалене у вересні 1939 року, коли постала Польська підпільна держава.

Про неминучість повстання говорило й багато його критиків. На їхню думку, збройний опір лише погіршував ситуацію, свідчив про незрілість суспільства та надто емоційне сприйняття політики. Таким чином, дискусія переходила на третій рівень — польської національної традиції та історії. Тут головна лінія конфлікту стосувалася повстанської ідеї, вінцем якої мало стати Варшавське повстання. У розумінні ж критиків повстання романтична традиція — це школа політичної безвідповідальності, а з цього випливала необхідність змінити національну ідентичність поляків таким чином, щоб повстанські ідеї перестали задавати всьому тон.

На думку прихильників цього погляду, польську політику впродовж поколінь характеризувала відсутність реалізму та довгострокової турботи про національні інтереси з використанням будь-яких інших методів, окрім збройної боротьби. З польським геополітичним становищем такий підхід призводить до невідповідних втрат, тому його необхідно замінити підходом, який можна назвати «позитивістським» — цивілізаційним розвитком суспільства.

Осмислення

Для цілого покоління повстання стало найважливішою подією життя. Прислухавшись до численних полемістів, поляки зробили висновки з уроків 1944 року. Коли 1956-го в країні знову виникли передумови для повстання, люди не схопилися за зброю.

Наступне покоління на рубежі 1970-80-х років зробило спробу приголомшливого синтезу обох традицій — романтичної та реалістичної: нею стала «самообмежена революція» першої «Солідарності». Її лідери, будучи реалістами, здійснили перше в історії Польщі безкровне повстання, а фундамент для нього заклав папа Іван Павло II під час свого першого паломництва в країну 1979 року. Об’єднання двох підходів, як у промові папи, так і в діяльності опозиції під прапорами «Солідарності», 1989 року призвело до перемоги — здобуття Польщею незалежності.

Суперечка про повстання не завершилася після того, як наслідки війни було остаточно подолано. Воно залишається для поляків живою темою, яка викликає сильні емоції.

Незалежно від того, чи вважають вони помилковим рішення про початок повстання, чи підтримують його, поляки одностайні щодо того, що відповідальність за величезні жертви 1944 року лежить на двох злочинних тоталітарних режимах. Насамперед, звичайно, йдеться про німецький нацизм, кати якого вбивали поляків.

Але винен і совєтський комуністичний режим: незважаючи на те, що сам СРСР до того моменту вже три роки перебував у стані повноцінної війни з Німеччиною, він не тільки не завадив їй винищувати поляків, які вели боротьбу, а й зробив усе, щоб до них не дійшла допомога з Заходу.

Радянський Союз спочатку майже на пів року затримав наступ, щоб відтермінувати взяття Варшави, а потім не дозволяв літакам союзників, які скидали полякам провіант, сідати на своїх летовищах (були навіть випадки, коли по них стріляли). Радянський Союз не надав повстанцям артилерійської підтримки, дозволивши німцям безперешкодно знищити місто та його мешканців.

Статтю було опубліковано в журналі Biuletyn IPN, № 8-9/2009.

Переклала Марія Шагурі

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Павел Укєльський image

Павел Укєльський

Політолог, історик. Заступник директора Музею Варшавського повстання, науковий працівник Інституту політичних досліджень, викладач Collegium…

Читайте також