Я народилася в Сулєхуві (Цюлліхау) на північних окраїнах історичної Сілезії через кільканадцять років після закінчення війни. Моє дитинство минуло в Клениці (Кляйніц) на Любуській землі, а потім у Кетші (Качер) в Опольській Сілезії. Згодом я на шість років поїхала навчатися до Варшави — це була подорож не лише до іншої кліматичної й соціальної зони, але й до краю незнаних мені мовних нюансів. Згодом я повернулася до Вроцлава (Бреслау) й Валбжиха (Вальденбург), щоб нарешті осісти в околицях Нової Руди (Нойроде).
Мій батько був родом з пограниччя Галичини й Поділля, мати — зі Свєнтокшиського воєводства. Культурні відмінності між ними, різниця в їхніх звичаях були досить помітні й часто давалися взнаки, спричинюючи непорозуміння і навіть суперечки. Тож я з самого початку знала, що люди різні, та попри це можуть кохати одне одного. Бувало, я обирала, як саме оцінювати ситуацію — з материнської чи радше з батьківської перспективи. Пам’ятаю жаль, який відчула, коли в 70-х роках у батька зник його східний акцент. Найбільше мені бракувало того прекрасного сценічного задньоязикового «l», яке перетворилося на пласке «ł».
Коли в дитинстві я на канікулах їздила до бабусі з дідусем, то була переконана, що ми їдемо в якусь сусідню країну, за кордон. Мене оточувала інша архітектура, земля пахла інакше й була сухіша, a рослинність менш буйна — принаймні так мені здавалося. Люди розмовляли якоюсь дивною для дитячого вуха говіркою (зазвичай те, чого ми не розуміємо, здається нам страшним), дещо по-іншому одягалися, їли незвичні страви на вечерю. Пам’ятаю, як я сильно здивувалася, побачивши польські написи на могильних плитах. До того я вважала, що мова цвинтарів — німецька. Я думала, що її вигадали як спеціальний набір слів, якими записують минуле й історію наших померлих.
Так, я їхала на канікули за якийсь невидимий кордон, що перетинав залізничну колію десь в околицях Каліша чи Скальмежиць.
Не менш цікавою була зворотня дорога — пам’ятаю це відчуття повернення до гнізда. Високі ветхі будівлі, бруковані вулиці, регулярно підрізувані алеї дерев обабіч доріг, викладені цеглою стежини в садках, декоративні фасади, палаци, перетворені в школи й передані колгоспам, величезні старовинні парки. Наше життя складалося з тих усіх старих предметів, вивісок з написами, виведеними готичним шрифтом, сходових маршів із ажурними східцями. І з людей навколо. Наприклад, моя няня звалася Ґертруда Нітшке, вона була місцевою й погано говорила польською, а однак я любила її безумовною любов’ю. Саме завдяки їй я в дитинстві їла гарбузовий суп і особливу страву, яка — як я потім з’ясувала — називалася «сілезьке небо». Страва, яку готують переважно на Різдво. Це відварена, копчена або в’ялена свинина в соусі із сухофруктів, приправлена повидлом, корицею, лимоном, борошном і цукром.
Я — полька, глибоко занурена в польську мову й польську культуру, і водночас я — нижньосілезка.
Нещодавно Норман Дейвіс у надзвичайно цікавому інтерв’ю Норман Дейвіс: Велика Британія розпадається (розмовляв Ян Рибіцький), 9. 12. 2025, wiadomosci.gazeta.pl. нагадав, що після війни зіштовхнулося кілька старих уявлень про те, якою повинна бути Польща. В одному з них — професор відсилає тут до концепції генерала Владислава Андерса — повноправними громадянами Речі Посполитої, крім поляків, були литовці, українці, євреї й німці. Дейвіс каже: «Зрештою, сам Андерс народився в німецькій євангелістській родині. Треба пам’ятати, що в польському війську 1939 року служили люди з дуже різними національними ідентичностями. Серед захисників Вестерплятте було чимало українців». Від себе додам, що громадяни Польщі — представники національних і етнічних меншин — воювали не тільки у всіх війнах, які вела Польща, але й у всіх повстаннях, які ми звикли називати «польськими національними».
Цитую далі: Андерс «клопотався про те, щоб до його армії могли приєднатися всі громадяни Польської Республіки, незалежно від етнічного походження, мови чи віросповідання. НКВС хотів дозволити виїзд лише полякам-католикам, які розмовляють польською мовою. Незважаючи на опір, Андерсові вдалося вивезти з СРСР людей із дуже різними національними ідентичностями, за винятком німців. З очевидних причин у СРСР не дали на це згоди».
Друга ідея того, якою має бути Польща, — цілком інша. В цій концепції — що цікаво, майже ідентичній до позиції совєтів щодо армії Андерса — поляком вважався католик, який говорив польською мовою. Цю ідею Романа Дмовського Роман Дмовський (1864–1939) — лідер національних демократів. та польських довоєнних ендеків Прибічники Національно-демократичної партії — політичної сили націоналістичного спрямування, однієї з головних у країні на початку ХХ століття та в міжвоєнне двадцятиліття; опоненти Пілсудського. комуністи перейняли і творчо змодифікували. Професор Дейвіс пояснює це так: «Вони додали концепцію панслов’янської солідарности й визнання братної, провідної ролі Радянського Союзу. А згодом переселили мільйони поляків, українців, білорусів і німців. А тих, хто залишився в Польщі, примусово полонізували, щоб створити гомогенний народ, якого ніколи раніше не існувало. Після того вони перебрехали історію, щоб переконати поляків, ніби їхня країна й народ саме повернулися до своєї природної, історичної форми». «Завдяки такій інженерії, — продовжує Дейвіс, — СРСР міг виправдати відібрання в Польщі “Кресів”, які дісталися окремим народам: українцям, білорусам, литовцям. Їхні держави ввійшли до складу Союзу, що підкорявся Росії. Тим часом нові гомогенні поляки отримали нові кордони — пересунуті на захід, на “історично польські” землі. Під це підганяли ідеологічне пояснення: повернення Польщі до історичних кордонів 1000 року. Це було абсолютно суб’єктивно». Знаряддям втілення цього рішення в життя мала стати цілком нова ідентичність, нав’язана силоміць.
Пам’ятаю, я й сама в дитинстві ставала об’єктом цих пропагандистських впливів: читала свіжо написані «старі» казки про сміливих лицарів Болєслава Хороброго Болєслав I Хоробрий — перший король Польщі, який правив у 992–1025 роках. і підступних німецьких кнехтів, Піхотинці селянського походження в німецькому війську або у військах хрестоносців. про невпинне, одвічне й немовби органічне польсько-німецьке протистояння на цьому пограниччі. А отже, комуністи в націоналістичній гомогенізації (про чистоту якої дбали не лише за допомогою антинімецької істерії, але й через антиукраїнські чи антиєврейські ідеї), втілювали, по суті, концепцію Дмовського, якщо не сказати — всього націоналістичного табору, зокрема його найрадикальніших представників. З плином років, із приходом нових поколінь з’явилася й нова ідентичність. От тільки була вона інша, ніж та, про яку мріяли ендеки з комуністами.
Задумаймося, чи не збереглася в якійсь формі на приєднаних землях та андерсівсько-ґедройцівська ідея багатоетнічної й багатокультурної Речі Посполитої, в якій поляком ставав не тільки той, хто просякнув культурою і спадщиною центральної Польщі, й не тільки та, що походила з «Кресів» з цілком іншою традицією польськости. Ним ставав також єврей, який або не мав до чого повертатися, або не хотів повертатися до своїх давніх місць. Ставали ними депортовані лемки й українці, роми, які осіли тут багато століть тому й масово після 1945 року, а також німці, настільки прив’язані до землі, що вирішили залишитися — серед них і ті, що вважали себе поляками (звучить як парадокс, правда?). А ще греки й македонці, які після 1948 року знайшли тут прихисток від громадянської війни, а також величезна кількість репатріантів із Франції, Бельгії та Німеччини, які повірили в кращу, справедливішу молоду країну, де вони збудують своє майбутнє. Іншими словами — справжня довоєнна Польща, різнорідна й багатоетнічна, магічним чином відродилася в Нижній Сілезії, Любуській землі та на північних теренах у рамках химерного геополітичного експерименту.
Але сьогодні, у третьому-четвертому поколінні, відбулося дещо ще більш дивовижне. Уся ця мішанина народів, які прибули на західні землі після війни, увесь цей мовний, культурний, релігійний, ментальний тигель у глибоких процесах колективної свідомости сформував власний тип ідентичности, неприхильний до політичної, комуністично-націоналістичної пропаганди і втомлений від її роботи. Додам із усміхом, що цього не вдалося б здійснити такою мірою, якби не жінки, які становили значну більшість мешканців цих земель у повоєнний період.
Спільнота, яка формувалася тут від основ, від «закону і п’ястука», «Закон і п’ястук» — художній фільм 1964 року, події якого розгортаються на західних приєднаних землях. Головний герой — колишній в’язень концтабору — вирушає захищати покинуте німцями місто від мародерів і вступає в боротьбу з бандою грабіжників. виконала вражаючу роботу, надавши нав’язаному соціальному експерименту власне обличчя й характер, не погоджуючись на маску, яку їй намагалися вдягнути силоміць. Завдяки дії потужних сил відродження, відновлення, асиміляції, оптимізму і творчого підходу до життя з особливої суміші народів, що ходила вулицями цих міст 80 років тому, виникло однорідне в своїй пристрасті, відкрите суспільство поляків і європейців. Людей у себе вдома. На своїй землі. Ці риси дають нам змогу оптимістично дивитися в майбутнє, навіть якщо воно обіцяє бути дуже буремним.
А позаяк ми живемо не тільки в просторі, але й у часі, неможливо ігнорувати минуле наших місць. Щоб відчувати сенс і тяглість, ми повинні включити у власний досвід також пам’ять про працю й зусилля людей, які жили тут до нас, без огляду на те, якою мовою вони говорили і до яких державних структур належали. В культурному й духовному розумінні вони також є нашими предками.
Я не маю з цим жодних проблем. На каміні в моєму домі стоять фотографії його попередніх німецьких власників, які в ньому жили і з великими зусиллями, старанно ремонтували його ще після попередніх мешканців — тих, які заклали перший фундамент на скелі кілька сотень років тому, в часи Тридцятилітньої війни. Вони для мене — сім’я. Все те, про що я говорю, схиляє мене до роздумів про зародження тут, на західних і північних землях Польщі, своєрідної нової ідентичности, якій я даю робочу назву «трансгресивної ідентичности».
Це ідентичність більш містка й розлога, ніж та, яку людина отримує при народженні. Вона виходить поза межі генетичного спадку й культурної спадщини предків. Це результат свідомого й активного існування в світі, динамічної участи у ньому — фізичної, інтелектуальної й емоційної. Але передовсім вона є наслідком власної роботи й рефлексії, невпинно стимульованої питанням: «Хто я?». Вона витворюється через суперечку з нав’язаним, негнучким і незмінним. Вона не ув’язнює, а звільнює і відкриває очі. Це ідентичність, яка безперервно досліджує інші способи, моделі, режими й форми існування, завдяки чому стає ідентичністю, що перебуває в пошуку, а також утілює в себе нові, невідомі й інші. Її сутність — розумна й водночас смілива трансформація.
Сьогодні ми маємо нагоду вдумливо відповісти собі на питання, чим були ці 80 років новітньої історії, яку ми збудували і які мусили втратити. І хто ми такі.
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
Редакція висловлює вдячність фонду Ольги Токарчук за можливість публікації
