Приблизно у квітні 1920 року мене викликали до Бельведеру. Після відродження польської незалежності 1918 року палац Бельведер був резиденцією лідера держави Юзефа Пілсудського. Зараз це одна з резиденцій президента Польщі. Там я довідався, що маю їхати до Кам’янця-Подільського. Згідно з угодою між польським урядом та українським, себто урядом Української Народної Республіки, Польща відрядила до УНР на міністерські посади двох поляків: Станіслава Стемповського — міністром народного господарства Станіслав Стемповський (1870–1952) — польсько-український політичний діяч періоду Української Народної Республіки, суспільний і освітній діяч у Другій Речі Посполитій, публіцист, перекладач, партнер Мар’ї Домбровської, батько публіциста Єжи Стемповького. і Генрика Юзевського — віцеміністром внутрішніх справ. Це завдання нагрянуло на мене зовсім несподівано. Кілька тижнів тому комендант саме дав мені відпустку.
Ще в Києві 1914 року я познайомився з великою польською актрисою Станіславою Висоцькою. Вона залучила мене до створення театру-студії на зразок російського МХАТу. Я зробив сценографію до «Цвіркуна за комином» Діккенса і «Баладини» Словацького, і став сценографом і театралом. З пані Станіславою, крім того, вів нескінченні розмови про театр. Не довго це тривало. У листопаді 1915 року мене відрядили у службових справах до Саратова. До Києва я повернувся у червні 1914 року. Познайомився і заприятелював із Вінцентом Драбіком. Вінцент Драбік (1881–1933) — польський художник театру, актор. Коли 1920 року я прибув до Варшави, Драбік запропонував мені співпрацю в польському театрі. Я поїхав до Кам’янця вже не в ролі сценографа, а особи, якій довірено відповідальне і важке політичне завдання.
Щасливо склалося, бо супроводжував мене Станіслав Стемповський. З першого погляду він став для мене дуже близьким, рідним, окрасою моїх днів, місяців і років. Із паном Станіславом ми брали участь не в одній справі і разом пережили не одну подію. Станіслав Стемповський відігравав роль особи, яка допомагала гостріше відчувати принади життя. Ми його звали батьком або батьком Стемповським.
Був ранок. Ледве я встиг привести себе в порядок по дорозі, як переді мною з’явився ад’ютант Петлюри. Приїхав, щоб відвезти мене на засідання Ради Міністрів УНР. І так усе почалося...
Генрик Юзевський. Джерело: Національний архів Польщі *
Українська справа була для мене не першою-ліпшою, а навпаки, — дуже цікавою і важливою. Йшлося про польско-український союз, про визволення України з-під більшовицького ярма, себто московської неволі. Це, власне, свідчило про Польщу, про те, що Польща є Польщею.
Навіть сьогодні я зустрічаюсь з відомими особами зі світу польских інтелектуалів, котрі заявляють, що «похід на Київ» був помилкою, погано розрахованим і невдалим маневром. Проте я зустрічався з чимось зовсім іншим. Не йдеться тут про такі відомі, історичні постаті, як Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра, про їхніх найближчих соратників чи певні кола і прошарки суспільства — говорячи так, я маю на думці безіменний польський народ, і ще більшою мірою український, тобто «простих людей». І тут, власне, українсько-польська та польско-українська правда виявляє свою подібність, однакове обличчя.
*
Моя петлюрівська епопея почалася в той момент, коли мене запросили на засідання Ради Міністрів УНР. Я зайшов до залу, коли засідання вже почалося, вклонився і зайняв вказане мені місце. Головував Петлюра. Тоді я побачив його вперше. Я придивлявся до нього з цікавістю, слухав, як той говорить. На засіданні обговорювали поточні справи і пропозиції окремих міністрів.
Після засідання Петлюра запросив мене до свого кабінету. Відбулася вступна бесіда. Відтоді я бачився з отаманом досить часто.
Я брав участь в організації міністерства, розробці законодавчих пропозицій, розпоряджень, циркулярів. Для того використовувалися матеріали польского Міністерства внутрішніх справ. Практичне ведення адміністративної роботи було обмеженим. Терени України огорнула війна. Тільки на невеликих клаптиках території була можливість нормально вести службову роботу.
*
Як я вже згадував, моя служба в міністерстві була вторинною діяльністю. Мене поглинала роль довіреної особи двох народів, перебіг актуальних справ між Україною і Польщею, а також формування політичного українського світу і, передусім — особа отамана Петлюри.
Петлюра був усіма визнаним авторитетом. Українські погляди спрямовувалися на нього. Він правив, видавав накази, вирішував, вів за собою — був вождем України в повному значенні цього слова. Він, і передусім він, міг виступати від імені України, яка виборювала собі волю.
Жвавого темпераменту, завжди діяльний, сповнений ініціативи, часом суворий і невблаганний, був водночас чуйний, мав у собі «український ліризм», який наповнює життя українців і забарвлює українські пісні.
Юзеф Пілсудський справив на Петлюру велике враження, зблизив із Польщею, полегшив порозуміння з нею. Можна сміливо ствердити, що якби не Пілсудський, не дійшло б до польско-української єдності. Не дійшло б також, якби не Петлюра. В тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-українське «ми».
*
Найбільшою подією вінницького періоду був приїзд Юзефа Пілсудського і зустріч із Петлюрою. Ця тема занадто широка, щоб тут її обговорювати. Зверну тільки увагу, що на офіційному урочистому прийомі мене, як і загалом інших українських міністрів, Петлюра представив комендантові як українського міністра.
Пам’ятаю всю урочистість. Уряд УНР in corpore. З лат. — у повному складі. Вище військове командування, урочистий бенкет. Почесні місця за столом у формі підкови зайняли Петлюра і Пілсудський. В певний момент Петлюра встав і на честь Пілсудського виголосив довгу промову. Петлюра говорив з надзвичайним талантом, говорив зворушливо, з властивою українцям щирістю, говорив окрилено. Говорив про Пілсудського, вождя Польщі, про українсько-польске братерство, про польську допомогу в борні за волю України. Усі відкритим серцем слухали промову Петлюри. Це не було офіційно, формально, для «годиться». Від його промови віяло правдою.
Через деякий час узяв слово Пілсудський. Його слухали з величезним напруженням — слухали як віщого слова, як пророцтва. Пілсудський говорив про польсько-український союз, про братерство по зброї, про боротьбу України за волю і допомогу Польщі у цій боротьбі, врешті про те, які зусилля чекають на Україну на шляху до збереження здобутої волі.
День перебування Пілсудського у Вінниці викликав емоційне піднесення.
*
Через деякий час за дорученням отамана я вирушив до Києва. Цього разу моя місія була вельми відповідальна і також вельми українська. Я мав від імені уряду УНР прийняти владу над Києвом з рук генерала Ридза-Сміґлого і призначити українського комісара Києва. Крім того, мав зв’язатися з групою української інтелігенції, яка гуртувалася навколо особи усіма шанованого Сергія Єфремова, і від імені отамана й уряду УНР закликати її до участі в державній роботі. У кількох розмовах з отаманом ми цю тему детально обговорили.
*
Насувалася гроза. Я повертався до Вінниці в атмосфері загальної знервованості. Не пам’ятаю, як це сталося, але повертався товарним поїздом. В Білій Церкві у вагоні з’явився Кароль Ярошинський, змінений на лиці, задиханий і, як стояв, ліг на сумнівної чистоти солому. Через деякий час прийшов невідомий мені ротмістр, знайомий Ярошинського, і оповістив прорив фронту Будьонним. А отже, ще раз мені дано було глянути на Київ в умовах незвичайних.
*
Фронт відступав. Вінницькі дні спливали інакше, ніж тоді, коли фронт посувався наперед. У відповідний момент я отримав доручення евакуювати місто. Більшовики, як повідомлялося, були вже ось-ось. Я мав вислати всіх і виїхати останнім. Так і сталося. Пам’ятаю мій ранішній від’їзд автівкою. За пару годин на вулицях Вінниці в будинках з’являються більшовики. Був чудовий літній ранок. Зі Жмеринки ми поїхали далі на захід. Врешті, після різних пригод, зупинилися в Станиславові. Це був наступний етап державного правління, та й не тільки правління. Ми стали еміграцією в повному значенні цього слова. Розпочалося нормальне життя в умовах еміграції, з еміграційним урядом, парламентом, військом.
Згодом ми переїхали ще далі на схід від Ряшева, а потім до Тарнова. Тут затрималися найдовше, а точніше — «напостійно», до підписання Польщею Ризького миру. У ті часи я кілька разів виїжджав службово до Варшави. Вирішував справи, доручені мені українським урядом і отаманом Петлюрою. Врешті разом з паном Станіславом ми взагалі перебралися до Варшави.
Наше помешкання в палаці Рачинських стало ще одним центром УНР. Ми мали постійний контакт з українським посольством з алеї Руж, з послом Андрієм Левицьким. Ми проводили переговори з польськими представниками політичних кіл і урядовими інституціями. Це була свого роду українська урядова діяльність. Пам’ятаю конференцію в Бельведері з маршалом Пілсудським. Ми обговорювали поточні потреби української еміграції. Від отамана Петлюри я отримав ряд листів з дорученнями.
І так спливав час, аж надійшла хвиля, котра потрясла життям поляків. Насування більшовицької навали, брак допомоги з Заходу, Польща полишена сама перед лицем супротивника, котрий ішов завойовувати Європу. Тоді, коли здавалося, немає надії, польські війська здійснили контратаку над річкою Вепр, потім відбулася битва під Варшавою і розгром більшовицької армії.
Тоді і я отримав наказ коменданта прийняти керівництво диверсією на той випадок, якщо більшовики займуть Варшаву. До диверсії не дійшло. Більшовики Варшави не зайняли. Часом я забував про обов’язки, які тяжіли наді мною у зв’язку з моїм «українством», коли з покинутого приміщення українського посольства на алеї Руж вечорами і ночами спостерігав артилерійські спалахи під Радзиміном.
*
Після перемоги Польща зітхнула з полегшенням. Перевів подих український світ і українська еміграція. Вдалині замаячили перспективи. Підрозділи українського війська брали участь в обороні Польщі від більшовиків.
Розпочалися переговори в Ризі і настав день підписання Ризького мирного договору. Незабаром мене із паном Стемповським викликали до тодішнього міністра закордонних справ Скірмунта для участі у важливій конференції. Вона відбувалася в Сеймі, в кабінеті, який межував із залом засідань. З залу долинав гамір. Міністр Скірмунт повідомив, що «завтра до Тарнова вирушає змішана польсько-більшовицька комісія для з’ясування місця перебування отамана Петлюри, який за рішенням Ризького договору був позбавлений права притулку». Це було нестерпно. Ображало почуття гордості, пекло, наче вогнем.
Ця заява прозвучала, як грім серед білого дня. Мені довелося пізнати гіркий смак політики так званої «необхідності», яка не має нічого спільного з людською мораллю. Не пам’ятаю, чи я попрощався з міністром Скірмунтом. Я не міг гаяти часу. Вирішив діяти на власний розсуд, на власну відповідальність. Я швидко організував виїзд до Тарнова. Я опинився в вагоні в супроводі двох членів Польскої військової організації (ПВО), наказав їм узяти зброю. У такому ескорті я прибув у Тарнув. Негайно направився до помешкання отамана і не застав його. Він кудись вийшов. Несподівано зустрів міністра Ніковського і заявив йому, що маю до отамана невідкладну справу. Через кілька хвилин по тому до кімнати ввійшов отаман. Розмова відбулася віч-на-віч. Я поінформував його про ситуацію, що склалася. Заявив, що говорю від власного імені і дію на власний розсуд без порозуміння з будь-ким і беруся отамана переховати. Тому пропоную терміново виїхати зі мною до Варшави. Отаман повинен мені повірити.
Петлюра зробив це без вагання. Я нагадав про цілковите збереження таємниці. Ніхто не повинен знати, де, з ким і куди він вибирається. За хвилину він вийшов зі мною на вулицю, одягнений у пальто і капелюх. Мій «певеовський» ескорт чекав на нас.
Ми пішли пішки на вокзал. «Певеовці» йшли за нами. Було темно. Ми чекали в натовпі на поїзд, який мав їхати до Кракова і Варшави. Звичайний пасажирський поїзд. Ми сіли, потяг рушив. Моєму ескортові вдалося здобути ціле купе для нашої четвірки, і так ми доїхали до Варшави. В присмерку ми з отаманом сіли в таксівку і за мить були в палаці Рачинських, у нашому помешканні. Нас зустрів із чарівною, як завжди, посмішкою пан Станіслав Стемповський. На отамана вже чекала кімната. Так він зник з людських очей.
Симон Петлюра. Джерело: ЦДАВО України*
Отаман замешкав із дружиною і дочкою Лесею у мого сердечного друга Володимира Редліха на вулиці Мокотовській, 5, помешкання 6. Одного дня заглянув до мене Редліх з вісткою про совєтську ноту з обвинуваченням, що отаман Петлюра мешкає у Варшаві на Мокотовській під прізвищем Володимира Редліха. Польське керівництво якось впоралося з цим інцидентом.
На Мокотовській отаман жив довго. Потім виїхав до Парижа, де перебував еміграційний український уряд. У Парижі отаман загинув на вулиці від руки Шварцбарта, поцілений п’ятьма кулями. Шварцбарт був євреєм і більшовицьким агентом. Як пізніше сповіщалося, йому вдалося виїхати до Південної Америки, найкращого, як виявилося, притулку для політичних убивць.
*
Після Першої світової війни Україну ми побачили самостійною, вільною, самобутньою державою, що змагалася за своє існування у веремії революції та розвалу повоєнного життя. Від 1917 року аж до підписання Ризького перемир’я крутився швидким темпом калейдоскоп подій — різні обставини, різні уряди та влади, українські й неукраїнські.
Історія оцінить колись етапи становлення України. У цьому процесі на передній план виходить те, що пов’язується з особою отамана Симона Петлюри. Він є символом боротьби за волю України, найбільш українською постаттю серед усіх, кому доля веліла відіграти ту чи іншу роль у становленні самостійного буття України.
Тому й Петлюру та петлюрівщину так запекло знищує совєтська Росія — саме тому.
Перекладач Василь Назарук
Текст був опублікований у «Новій Польщі» 2001 року
