«Харків — поранений, але непереможний». Історія польського волонтера Єжи Юрчинського

Наталя Ткачик: Ким ви хотіли стати в дитинстві? 

Єжи Юрчинський: Моряком. І мрія певним чином здійснилася. Я їжджу в далекі подорожі — з Польщі на схід України. У Харків, Херсон, на деокуповані території. Такі мандрівки переносять ніби в іншу реальність, як океанський рейс.

Єжи Юрчинський та Наталя Ткачик. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: І ще ви працюєте в Харкові з водою.

ЄЮ: Працював. І на мені темно-синій мундир рятувальних служб — ну, майже, як моряк. Я працюю з Департаментом надзвичайних ситуацій Міської ради Харкова. По суті, це штаб кризового управління, який координує роботу всіх служб — після прильотів ми виїжджаємо на місця. Для мене це честь. Харківські рятувальники — еліта. 

НТ: Часто такі виїзди?

ЄЮ: Достатньо поглянути на статистику обстрілів Харкова. 2025 року їх було 728. Кожне таке влучання означає виїзд. Бувають ночі (а тепер уже і дні), коли дрони летять цілими зграями у бік Харкова. Наш департамент має доступ до всіх даних, і ми під землею (бо там розташований наш центр) постійно чекаємо наступної атаки на місто. Тому я жартую, що ми — ждуни. Як тільки щось прилітає — ми одними з перших вирушаємо на місце. 

НТ: Як саме ви працюєте на виїздах?

ЄЮ: Оцінюємо масштаби збитків, часто шукаємо «шахеди» чи ракети, які десь неподалік впали і не вибухнули. Тоді в тих чи інших районах обшукуємо парки, іноді — дитячі майданчики. Серед наших завдань — щонайшвидше відновити роботу зруйнованої критичної інфраструктури: опалення, водопостачання, електропостачання. Бо військові займаються військовими аспектами, пожежники гасять вогонь, поліція й прокурори фіксують докази злочину, а завдання департаменту — надати людям першу соціальну допомогу. 

НТ: Ви вже згадували, що перед тим, як почали працювати у департаменті, допомагали харківськими пожежниками. Як усе почалося?

ЄЮ: У червні 2022-го до польського фонду, в якому я працюю, прийшов запит від харківської пожежної частини. Я саме був із гуманітарною допомогою в Покровську. Ми передаємо допомогу, куплену за зібрані поляками кошти, й веземо її під біло-червоними прапорами — для нас надзвичайно важливо, щоб вона потрапляла саме туди, де її справді потребують. Тому я вирішив поїхати з Покровська не назад до Львова, а у Харків — перевірити ситуацію на місці.

Коли я приїхав до пожежної частини, виявилося, що в них, крім усього, величезний дефіцит рятувальників, які працюють на висотах. Адже вся Салтівка — це багатоповерхівки. Я спершу з цікавості напросився з пожежниками на виїзд, подивився, як вони працюють, і зрозумів, що мені ця специфіка роботи, спорядження знайомі. Бо ж я — спелеолог, досліджував печери. А пожежники використовували техніки дуже схожі до тих, що й ми, коли спускалися під землю. Я зрозумів, що можу бути їм корисний і запропонував допомогу. Вони мене «перевірили» один день у роботі, а потім попросили дозволу в командування. Відтоді я почав з ними їздити на місця прильотів. Тоді нас, так званих висотних рятувальників, було лише троє на весь Харків: вони двоє — професійні пожежники, і я — спелеолог.

Єжи Юрчинський. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: Як саме ваш досвід спелеолога став у нагоді в Харкові? 

ЄЮ: Коли ми зустрічаємося з колегами з Клубу варшавських спелеологів, я жартую, що мав би бути печеролазом, а став завалолазом, тобто «лажу» по завалах напівзруйнованих будинків. Власне на початку 2022 року я мав їхати з клубом у експедицію до Італії, але почалася повномасштабна війна, і я замість Італії поїхав в Україну. 

Виїзди в печеру — це командні виїзди, де можна розраховувати лише на членів своєї групи. Так само і в роботі на завалах. У печери ми спускаємося ніби в колодязь — згори вниз. І так само на напівзруйнованих висотках: спершу ти заходиш або підіймаєшся за допомогою крана на найвищий вцілілий елемент будівлі — і вже згори починаєш роботу, пересуваючись нижче. Моїм завданням тут є не стільки розбирання самих завалів, скільки підготування території для роботи інших спеціалістів.

НТ: Що це означає на практиці?

ЄЮ: Ми оглядаємо місце, по можливості шукаємо тіла чи живих постраждалих, які можуть бути під «горішніми» завалами. Усуваємо за допомогою крана певні будівельні елементи, щоб дати можливість працювати іншим рятувальникам, пожежникам, щоб вони могли зайти всередину. Перевіряємо вцілілі конструкції на міцність. Інколи допомагаємо підготувати будинок до демонтажу. Або ж перевіряємо вцілілі конструкції на міцність.

Розкажу такий випадок. Може, це й дрібниці, але вони добре показують душу Харкова. В один із університетів влучила ракета й зірвала дах. Ми, висотна група, з’явилися там одні з перших, щоб оглянути завалене горище й прибрати пошкоджені елементи, аби пожежники внизу могли спокійно працювати і їм на голову нічого не сипалося. І от уявіть: ми у повному спорядженні, в комбінезонах, касках, піднімаємося на найвищий поверх будинку, в який пів години тому влучила ракета, а там уже стоять прибиральниці з мітлами й совками, і побачивши нас, питають: «То ми вже можемо прибирати? Ви вже закінчили?» Це незламний Харків. Місто живе та працює.

Якось, коли ми розбирали завали на Салтівці, почався обстріл: ракети летіли в бік центру, а поруч біля нас комунальники спокійно продовжували косити траву. Величезна повага до харківських комунальників. Це справжні герої. Незалежно від того, друга чи третя ночі, незалежно в який район влучило — там відразу ж з’являються рятувальні служби, а за мить — комунальні. І всі ці чудові люди в помаранчевих і зелених жилетках невтомно все розчищають, прибирають. Харків живе, Харків працює.

НТ: У Познані ви мали комфортний офіс у хмарочосі, а у Харкові перші майже два роки жили в конференційному залі пожежної частини. 

ЄЮ: То був цікавий досвід. Уявіть: велике приміщення, не пристосоване для життя, і в кутку моє двоповерхове ліжко. Спершу я спав нагорі, а потім «переїхав» вниз – так я міг швидше зібратися, коли треба було терміново виїжджати. Удень я їздив із пожежниками-рятувальниками, які працюють на висотах, а вночі — зі «звичайними» пожежниками на ХТЗ. Раніше також «Соцмістечко Новий Харків» — житловий масив, розташований в Індустріальному районі на сході Харкова. Назва ХТЗ походить від Харківського тракторного заводу. Взагалі це було, як у казці про Алі-Бабу: один ненормальний поляк і сорок українських пожежників.

Єжи Юрчинський. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: Як вони вас, людину з іншої країни і професійного пожежника, прийняли у свою команду?

ЄЮ: Спочатку ставилися з певною підозрою. Не розуміли, чому я вирішив допомагати, ризикувати своїм здоров’ям. Пригадую, на перший виклик ми їхали машиною, старішою за мене. Тоді наш фонд вирішив купити для цих пожежників дві сучасні пожежні машини. Потім, коли нам на вищому рівні натякнули, що, може, ці машини все ж перекинути до Львова чи Києва, я сказав категоричне «ні». Ми ще в Польщі спеціально на дверцятах написали «Харків 11» — бо це 11-та харківська частина — щоби ніхто не зміг перепризначити машини кудись інде. І за три роки вони вже виїжджали на сотні пожеж і досі щодня рятують людські життя. Оце і є приклад філософії ефективної допомоги, яку ми сповідуємо в фонді Poland Helps: допомагати тим, хто рятує інших.

Коли я виїжджав на якийсь час до Польщі, мої харківські рятувальники казали: «Коли ти їдеш, ми боїмося, що ти нас покинув, бо вже не віриш у все це, бо думаєш, що все програно, що Харків здадуть. А коли ти з нами на виїздах — нам ніби спокійніше. Бо поруч є хтось із іншої країни, хто добровільно виходить з нами під удари й ризикує життям, — це додає нам віри, коли в нас опускаються руки, що все має сенс, попри корумповану владу, неефективність, безгосподарність». Тому я завжди кажу: слава героям — тим, що зі зброєю, і тим, що без зброї, захищають Україну. Слава тим, хто залишився захищати свій дім. Вічний сором тим, хто втік.

НТ: У Харкові зараз дуже небезпечно. Чому ви вирішили допомагати саме там на місці, а не, скажімо, тільки передавати гуманітарну допомогу?

ЄЮ: До лютого 2022 року я працював у фонді Siepomaga — це найбільша в Польщі платформа зі збору коштів на благочинність. 

У перші тижні повномасштабної війни ми збирали та перераховували кошти на допомогу Україні. Але якось, коли ми вкотре мали відправляти медичне обладнання — а це була термінова допомога для бійців на фронті — я щось запідозрив (мабуть, інтуїція). І між палетами з вантажем заховав GPS-локатор. Через кілька днів бачу, що, згідно з планом, товар приїхав до Львова. Минув тиждень — товар все ще у Львові. Через два тижні місце локації змінилося — товар «переїхав» з-під однієї стіни складу до іншої стіни того ж складу. Це був критичний момент, і я вирушив, щоб особисто зі всім розібратися. А за кілька днів я поїхав із іншим нашим вантажем до Покровська, звідти — до Харкова. Щоб допомогти ефективно, потрібно бути там, де допомога справді потрібна. Чому я залишився в Харкові — ви вже знаєте… 

НТ: Не шкодуєте?

ЄЮ: Ні, я завжди повторюю: не така вже велика цінність — допомагати матеріально, коли в тебе є кошти. Справжня цінність — дати щось більше: побратимство. За три роки в Харкові, Куп’янську, Херсоні я зрозумів, що саме там відроджується справжнє братерство Польщі й України. Саме там, не у Львові, а на сході України. Я бував у різних місцях на Донбасі, і часто зустрічав людей із нашивками з бандерівською символікою — але це не було спрямоване проти Польщі. Ми з ними стояли разом на межі нашої цивілізації, бо далі — тільки смерть і руїна. Ось це справжнє побратимство. Коли кожен з нас усвідомлює, що він може померти тут за вашу і нашу свободу.

НТ: Майже за чотири роки повномасштабної війни ваш фонд Poland Helps надав величезну допомогу Україні. Яку саме, кому і куди?

ЄЮ: Якщо по напрямках — то передусім це Харків і Херсон, але теж Бахмут, Дніпро, Куп’янськ, Вовчанськ й інші міста, багатьох із яких зараз уже, по суті, немає. 

Якщо мовою цифр — то це допомога на приблизно 40 мільйонів злотих. На ці кошти ми купили і доставили пожежні машини, бронемашину для евакуації людей, понад тисячі аптечок, електрогенератори, багато міношукачів. Також ми передали операційні мікроскопи для військових шпиталів, ендоскопи для операцій на хребті, — не в кожній лікарні Євросоюзу є такі прилади. І, до речі, такі круті лікарі: кваліфікація українських військових медиків — найвищого світового рівня. В одному із херсонських шпиталів є лікар, який лише за останні пів року зробив чотири-п’ять операцій на відкритому серці. Який доктор у Польщі має такий досвід? Але українським медикам потрібна ще й техніка, і ми її постачаємо в міру можливостей.

Чимало коштів пішло і на гарячі страви для харківських пунктів незламності в зимові періоди. Крім того, ми передавали на деокуповані території сотні тонн консерв, загалом цілі фури із продуктами, засобами гігієни, генератори.

Єжи Юрчинський. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: Стандартні речі першої необхідності.

ЄЮ: Але нестандартні теж. Були запити на дуже смішні речі, як-от крамничні манекени. 

НТ: Навіщо?

ЄЮ: То нас військові просили — як приманку для ворожих снайперів.

НТ: Звідки надходять кошти у фонд? 

ЄЮ: Це приватні донати поляків. В нас немає жодних грантів. Тому кожну витрачену гривню ми перевіряємо двічі. Ми відповідальні перед поляками, які нам довірилися, і профінансована ними допомога має бути доставлена саме туди, де вона справді потрібна. 

НТ: Ви час від часу їздите до Польщі і, мабуть, чули від деяких поляків, що «це не наша війна». Що на це відповідаєте?

ЄЮ: Я б тут почав не з поляків, а з українців — чоловіків, які повтікали за кордон і нічим не допомагають, нічого не роблять задля завершення війни. Це дуже болюча тема. У мене багато знайомих українців у Польщі, і чимало з них кажуть: «Я не можу воювати, бо у мене дружина, у мене дитина, у мене хвора мама». Але тоді питання: а ті хлопці, які воюють, які десятками потрапляють до лікарень, часто після ампутацій… Чи в них немає дітей? Немає матерів? Немає дружин? Є, правда ж? То що, вони — якісь інші, гірші? Звісно, це справа вибору кожного. Це будуть дуже важкі розмови після війни. Вони вже починаються між українцями: «Де ти був? Де ти воював?». Ті, хто зараз за кордоном ховається за спідницями своїх жінок і вважає, що це не їхня війна, мають здати українські паспорти. Безповоротно.

Але та сама проблема була б і в Польщі. Зараз проводять дуже багато тренінгів, конференцій на тему цивільної оборони. Я іноді в них беру участь. Там розповідають як розробити плани евакуації, самооборони, як діяти в екстрених ситуаціях, надавати першу допомогу. А я насправді не певен, чи є сенс проводити таке навчання, бо половина з присутніх утече. Дехто з тих, хто сьогодні говорить, що буде давати відсіч на війні, при першій небезпеці змінить свою думку, бо на нього почнуть тиснути рідні, наприклад, дружина скаже: «Ти не можеш собі дозволити ризикувати життям, бо у нас двоє дітей, я сама їх не потягну, тому ми мусимо їхати до тітки у Францію». І вони поїдуть до тітки у Францію. І це природний сценарій. Усе дуже складно. Це нормально, що не в кожного є ДНК воїна. Проте жахає те, як багато людей у Польщі й загалом в Європі вже забули, що таке батьківщина та патріотизм.

НТ: Ви аж так не вірите у своїх співвітчизників?

ЄЮ: Це не я, а опитування — вони показали, що тільки близько 45 % поляків готові боронити свою країну. Де ж решта нації?

НТ: Чому так?

ЄЮ: Це наслідок західноєвропейського достатку. У Росії, бідній країні, маси людей готові воювати, щоб заробити. А тут суспільство в «теплій ванні». І постане питання, що для нього важливіше: його конкретні квартира і автомобіль у кредит — чи дедалі абстрактніше поняття «батьківщина», за яку потрібно ризикувати життям. Сьогодні ніхто не замислюється над тим, що таке батьківщина. У тік-тоці цьому не вчать.

У Польщі часто кажуть: НАТО нас захистить. Але з досвіду України Польща мала б засвоїти, що допомагають лише тим, хто сам починає потужно боротися. Тим, хто готовий ризикувати, платити життям за свою батьківщину. Ми часто чуємо поняття «колективна війна», «колективна відповідальність», «колективна оборона», НАТО — це «колективна безпека». З цим треба бути дуже обережними, бо це знімає з нас відповідальність за власну країну, стирає в нас патріотизм. Нам нав’язують, що хтось воюватиме замість нас. І так ми стаємо беззахисними. 

А тим полякам, які кажуть про Україну — «це не наша війна», я відповідаю: ні, це таки наша війна. Бо історія Польщі показує, що Росія — імперська потвора, яка не зупиниться. Її мета — не захопити шматок України, не загарбати землю. Її мета — відбудова Російської імперії. І кордони цієї імперії проходять уздовж кордону Росії з Німеччиною. Так-так, я не обмовився — вздовж кордону Росії з Німеччиною. Завжди так було.

НТ: Повертаючись до роботи вашого фонду — він також допомагає евакуйовувати людей з прифронтових зон. 

ЄЮ: Я допомагав в евакуації з прифронтових районів, яку здійснювали чудові харківські волонтери з організації «Я врятований», колишні наркозалежні. Я їздив із цими хлопцями і бачив, як вони ризикують життям — не за гроші, не за славу, а з відчуття обов’язку. Ми з ними евакуйовували переважно тих, хто вже нікому не потрібен — самотніх людей, хворих, інвалідів, тих, кого покинули рідні.

Пам’ятаю історію з Вовчанська під обстрілами. Приїжджає бригада якимись старими бусами, якими зазвичай возять картоплю на базар. А за хвилину в ці буси хлопці на руках заносять і складають просто на підлогу в простирадлах, у ковдрах хворих стареньких — щоб якомога швидше вивезти з місця, де щомиті може прилетіти снаряд. І це не кіно. Це реальність. То ніби був пансіонат для літніх, та насправді то був хоспіс. Остання послуга, яку можна було зробити для цих людей — вивезти їх звідти до геріатричних лікарень чи інтернатів десь, де безпечніше. Ці хлопці, колишні наркозалежні, показали мені тоді, що таке милосердя, відвага та любов до ближнього.

Єжи Юрчинський. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: З яких місць ви евакуйовували людей?

ЄЮ: Це були місії у Харківській області, переважно в районі Куп’янська. Тоді я намагався все знімати на відео. І коли згодом ми передивлялися ці кадри — просто плакали.

Особливо добре пам’ятаю історію жінки, яку ми зустріли у центрі Ківшерівки. Вона розповідала, що її син три дні пролежав перед її під’їздом без голови — його розірвало снарядом. І не було кому його забрати, бо все обстрілювали.

Інша історія — один староста на деокупованій території розповідав, що росіяни, аби змусити його співпрацювати, забрали й ґвалтували його доньку. Це не кіно. Це «русскій мір».

Честь і слава всім беззбройним героям, українцям, що не воюють зі зброєю в руках, але допомагають таким людям.

НТ: Що допомагає вам не зламатися після важких виїздів? 

ЄЮ: Я про це не думаю. Концентруюся на роботі. Хоча, гадаю, в мене чистий ПТСР. І не тільки у мене. У Харкові живе 1 400 000 людей, які щодня переживають повітряні тривоги, розуміють, що нині можуть загинути. Це — травма. Майже півтора мільйона травмованих людей — і це тільки Харків. А скільки ще міст під обстрілами. Не кажучи вже про фронт. Із чимось подібним людство мало справу тільки під час світових воєн. Те, що ми тут переживаємо, незворотно нас змінює. Когось — на краще, когось — на гірше...

А щодо психічного здоров’я... Знаєте, я цілком нормальний. У мене навіть є довідка. Ні, я серйозно. Одного разу в Херсоні ми зустрілися з головним лікарем психіатричної лікарні. Він розповідав, що їм потрібно. А половину того всього я б забув, тому попросив його дати мені конкретний список. І от він на якомусь аркуші від руки написав: чотири ходунки, два судна, три туалетні крісла, один матрац, чайник… Я кажу: «Пане докторе, від вас офіційних звернень до фонду не потрібно, — я вам і так довіряю. Достатньо цього списку. Але на всяк випадок — поставте, будь ласка, якусь печатку». І він завірив двома печатками — директора лікарні і своєю, лікаря-психіатра. Список той — українською, в Польщі ніхто не розуміє, що там написано, але я всім кажу: «Ось моя довідка з двома печатками, що я — нормальний».

НТ: Який був найнебезпечніший для вас момент у Харкові? 

ЄЮ: Я намагаюся цього не аналізувати. Це нікому не потрібно. Оскільки я досі живий, то, мабуть, такого моменту ще не було, або я його просто не помітив. Кожен рятувальник у Харкові чи Херсоні та їхні родини чудово розуміють, що будь-якої миті можуть загинути. Цього достатньо... Вічна пам’ять і шана тим, хто відійшов.

НТ: Як ви долаєте страх?

ЄЮ: Подібно до того, як у печерах: коли спускаєшся у цю чорну прірву, мусиш зосередитися тільки на мотузці й на тому, що робиш у цей конкретний момент. Якщо розсієшся увагою на щось інше — можеш загинути. Так само й тут: коли починається виїзд — потрібно щонайшвидше одягнути спорядження, сконцентруватися думками на завданні, а не на ризику. Не думати: чи є в мене страхівка? як я житиму без руки, без ноги? що відчуватимуть рідні? До мами та родини подзвониш уже потім, щоб розповідати казочки.

НТ: Мама знає, де ви?

ЄЮ: Так, і часто розпитує про обстріли.

НТ: І що ви їй кажете?

ЄЮ: «Мамо, та то лише по телевізору показують таке всяке страшне. А тут, у Харкові, все спокійно». 

НТ: Як загалом ваші рідні в Польщі відреагували на рішення допомагати українцям у Харкові?

ЄЮ: Скажімо так, — вони змирилися. Це було моє рішення. Я стараюся щомісяця до них їздити. Але коли я в Польщі, на телефон все одно приходять сповіщення про обстріли: де, що, яка ситуація. І я в цей момент думаю: ні, я мушу їхати туди, мушу там бути. І це не про те, що нібито саме я можу там на місці якось особливо зарадити, ні. Просто я інакше не можу. Можливо, в цьому й полягає моя ненормальність. Хоча інколи все ж у мені закрадаються сумніви, особливо коли я чую про якісь корупційні скандали чи гучні вечірки в Україні. І тоді собі думаю: чому я, поляк, маю їм допомагати?

НТ: То чому, ви, поляк, маєте «їм», тобто нам, допомагати?

ЄЮ: Як це чому? Щоб засоромити всіх цих емігрантів-ухилянтів. А якщо серйозно — тому що я зустрів у Харкові, Херсоні, Куп’янську чи Краматорську людей, які не мають жодних сумнівів; вони борються за ті цінності, у які вірю і я. Тому що я плакав, бачачи людей, яких російська орда позбавила всього, зокрема людської гідності. І насамперед тому, що я маю таку можливість. Це наша спільна війна з чужою цивілізацією.

Єжи Юрчинський. Фото: Мацєй Станік / Нова Польща

НТ: Ви теж допомагаєте евакуйовувати тварин.

ЄЮ: Ну, майже. Це історія про те, як я став найманцем і крадієм курей. А було все так, що ми поїхали нашим броньованим автомобілем вивозити бабусь з-під Куп’янська. В подяку одна з них подарувала нам дві живі курки в мішку. І от їдемо ми в броньовику і я починаю знімати ролик, розповідаю, що ми були там-то, вивезли стільки-то людей і далі кажу: «Окрім людей, ми ще й евакуюємо нетипових пасажирів». І товариш за моєю командою розв’язує мішок, однак курка вилітає, верещить, б’ється крильми, дереться мені на голову, а я в цей момент їй кажу: «Курко, та не переживай ти так, усе буде добре!». І російська пропаганда взяла це наше відео в свій телеграм і прокоментувала: «Ось як польські найманці втікають з-під Куп’янська й дорогою крадуть українських курей. Ця курка не доживе до волі».

Але, що цікаво, в Польщі відразу після публікації ролика до нашого фонду було кілька дзвінків від різних людей: «Якщо ця курка потребуватиме дому, ви тільки скажіть — ми відразу все їй забезпечимо».

НТ: Що ви робите у Харкові у вільні дні, якщо вони є?

ЄЮ: Їду до Херсона. 

НТ: А в самому Харкові? 

ЄЮ: Це такий парадокс війни: вранці — людина може допомагати на завалах чи при евакуації, а ввечері — сидіти на органному концерті в філармонії. Так, я люблю класичну музику. 

 В Харкові мені ще дуже подобається зоопарк — він найкрасивіший у Європі. Тварин не евакуювали. Попри обстріли, за ними дбайливо доглядають працівники. Зоопарк безплатний, як і міський транспорт, до речі.

Поруч — чудовий парк Шевченка, в якому є кав’ярня «Кристал» зі смачним вершковим пломбіром. Оце мої улюблені місця.

НТ: Ви вже відчуваєте себе харків’янином? 

ЄЮ: Наполовину — так. Моє життя поділене між Харковом і Польщею. А тепер я ще й офіційно амбасадор Харкова. 30 жовтня 2025 року мер Харкова Ігор Терехов присвоїв Єжи Юрчинському звання «Почесний амбасадор Харківської міської територіальної громади». Якби не жителі Харкова, які самі почали захищати своє місто, воно давно було б російським. Незламні люди. Харків — мій другий дім. 

НТ: Коли ви це зрозуміли? 

ЄЮ: Коли відчув, що більше радію приїзду до Харкова, ніж поверненню додому в Польщі. 

НТ: Можливо, ви допомагаєте українцям тому, що українцем був ваш дід, який народився в Заліщиках? 

ЄЮ: Насправді дід походив з-під Заліщиків, із села Слобідка. Його вивезли на роботи до Німеччини, там він познайомився з моєю бабцею-полькою. Дід страшенно хотів після війни перебратися до Франції, але бабця — патріотка — змусила його їхати з нею в ПНР. І там він змінив свою ідентичність: почав казати, що він — поляк. Вдома я чув від нього тільки польську мову. 

Я їздив у Слобідку. Там навіть магазину немає. Зате є пам’ятник загиблим у «Великій вітчизняній війні». І, що цікаво, на плиті, серед інших, є й ім’я мого діда. Я дуже хочу розплутати, що там насправді сталося. Не знаю, чому мій дід утікав з України. Можливо, його погнали бандерівці, бо він не хотів з ними співпрацювати. А може, навпаки — він сам був бандерівцем й втікав від совєтів. Щось там мусило статися. Я обов’язково ще раз поїду в Слобідку, куплю пляшку горілки й піду розпитувати старих людей.

НТ: Ви нагороджені двома медалями за оборону міста-героя Харкова та почесною грамотою Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) за мужність, а в жовтні 2025 року мер Терехов присвоїв вам звання «Почесний амбасадор Харківської міської територіальної громади». Ви віджартовуєтеся, що мусите їх відпрацювати. Як довго ще збираєтеся «відпрацьовувати»?

ЄЮ: Скільки буде потрібно. До перемоги. Тільки так. 

НТ: А що для вас перемога?

ЄЮ: Я багато думав і не знаю відповіді на це питання. Хай це для себе вирішать українці. Сам факт, що зараз у Харкові, який лежить за якихось кількадесят кілометрів від лінії фронту, живе майже півтора мільйона людей, — свідчить про їхню незламність. І якщо буде потрібно (але, сподіваюся, до цього не дійде), вони битимуться до кінця, за кожен будинок. Медаль «За оборону міста Харкова» мене багато до чого зобов’язує, отже, іншого плану, ніж бути там до кінця, у мене немає. Харків, — місто поранене, але непереможне.

Редактор Євген Клімакін