Великоанадольське лісове господарство. Фото: Ірина Малишко«Степ лісу боїться» , — так говорили в старі часи. Ліси споконвіку зупиняли навали кочівників. Не стало винятком і ХХІ сторіччя. У Донецькому степу, на підконтрольній Україні території, що прилягає до зони воєнних дій , розкинувся рукотворний Великоанадольський ліс. І, либонь, невипадково саме вздовж нього пролягає лінія розмежування з окупованими територіями Донецької та Луганської областей.
Історію степових лісів потрібно розповідати з самого початку , з тих часів, коли схід та південь сучасної України називалися Диким полем. Наприкінці XVIII століття в Європі відбувся перерозподіл, унаслідок якого Російська імперія суттєво збільшила кількість земель. Після трьох розподілів Речі Посполитої (1770 , 1793, 1795 років) до Росії відійшли великі густонаселені території сучасної Польщі, Литви та Білорусі. Після ліквідації Запорізької Січі (1775 року) імперія стала єдиновладним господарем північної частини Дикого поля, тобто так званих запорізьких вольниць. Після анексії Російською імперією Кримського півострова (1783 року) та ліквідації Кримського ханства (1791 року), до її складу ввійшли також Крим та степові простори Таврії.
Заволодівши цими великими дикими територіями , російський уряд почав процес їхнього освоєння. Землі мають приносити дохід — бо навіщо тоді їх приєднувати? Неосвоєний степовий простір колонізували двома шляхами: за рахунок внутрішнього ресурсу — підданих імперії (селян Лівобережної України та запорізьких козаків, ще в період Нової Січі, Останній етап існування Запорізької Січі, 1734–1775 роки. які почали стихійну колонізацію своїх степових територій) та запрошених іноземців. Так в українських степах з’явилися меноніти , які мають пряме відношення до нашої історії.
Меноніти — одна з протестантських деномінацій. Здебільшого вони були вихідцями з Голландії , фризами та фламандцями. Релігійний канон менонітів передбачав відмову від насильства та вбивства (навіть для захисту батьківщини чи власного життя), що стало головною причиною їхнього поневіряння. Єдиною формою протесту, яку меноніти собі дозволяли, була еміграція: якщо їм не дозволяли жити за законами їхньої віри, ці працьовиті та спокійні люди розверталися та йшли на нове місце, залишаючи за собою квітучі сади — у прямому значенні цих слів.
Лісництво Кам’янська лісова дача. Фото: Ірина МалишкоРіч Посполиту називали «державою без вогнищ» , вона вирізнялася толерантністю до різношерстних іновірців, і меноніти знайшли притулок на її території, неподалік Ґданська та низовини Жулава. Однак після другого розподілу Польщі ці території ввійшли до складу Пруссії , а прусський військовий дух радикально суперечив пацифізму менонітів. Їм нічого не залишилося, як прийняти пропозицію Катерини II «плодитися , розмножуватися» і, звичайно, працювати за щедру матеріальну винагороду на її пустельних, неосвоєних степових територіях, отримавши статус колоністів (іноземців) Російської імперії.
За період проживання менонітів на території Речі Посполитої в їхню громаду , прийнявши їхню віру, ввійшло й кілька поляків, тому серед менонітів зустрічалися польські прізвища: Козловський, Роґальський, Телицький, Щепанський.
Прийнявши пропозицію Катерини II , меноніти покинули терени сучасної Польщі і з 1793 року почали облаштовуватися в українських степах. Спочатку вони селилися в районі острова Хортиці, потім — недалеко від Мелітополя, де було створено Молочанський менонітський округ, і нарешті під Маріуполем , у Маріупольському менонітському окрузі.
Приблизно тоді ж там постали колоністські округи: Маріупольський та Молочанський , де проживали німецькі колоністи — католики й лютерани. Це були селяни з Пруссії, які також відгукнулися на пропозицію російської імператриці.
Одним із обов’язків німецьких колоністів та менонітів було висадження дерев у степу. Річ у тому , що споконвіку великий степ відлякував не тільки ймовірними навалами кочівників, а й поганою погодою. Ще в позаминулому столітті кліматолог Алєксандр Воєйков відкрив так звану велику вітряну річку, що починається над Карським морем, «протікає» через азійські схили Уральського хребта, «вливається» в Прикаспійську низовину, а далі через калмицькі, донські, донецькі та таврійські степи доходить до румунських Карпат, де й зникає. Цей вітряний потік, що в народі називається суховієм, дуже небезпечний, особливо для землеробства, адже приносить посухи та пилові бурі. Єдиним союзником людини у боротьбі зі степовою стихією могли стати ліси. Необхідність «зеленого захисного щита» стала очевидною ще на ранніх етапах освоєння степових просторів.
Лісовий табір менонітів , Великоанадольське лісове господарство. Фото: Ірина МалишкоВарто зазначити , що висаджувати дерева у степу — напрочуд важке заняття. Навіть працьовиті меноніти, незважаючи на щедру допомогу держави, часто не витримували і поверталися. У тому, що ідея висадження лісів у степу взагалі втілилася, велику роль відіграв виходець із середовища менонітів, простий колоніст із державним мисленням. Звали його Йоган Корніс, він народився у Польщі, під Ґданськом (Данциґом), але ще дитиною переселився в українські степи, і головною його пристрастю був ліс. «Якщо людина хоче , щоб ліс у степу ріс, — ліс ростиме», — любив він повторювати і , кажуть, навіть палицею бив колоністів, змушуючи їх добряче працювати.
Корніс розробив технологію висаджування лісу в степу. Згодом селища менонітів та німецьких колоністів перетворилися на маленькі парки і вельми вирізнялися на тлі сусідніх поселень.
Цікавий ще один факт: разом із менонітами та німецькими колоністами в український степ із колишніх територій Речі Посполитої переїхали євреї. На їхні звичні заняття (торгівлю , ремесло, утримання шинків тощо) російська влада дивилася несхвально і намагалася їх забороняти, долучаючи євреїв до «справжньої праці». Їх почали запрошувати селитися на незасвоєних степових просторах на правах колоністів, надаючи суттєві пільги. Так в українському степу виникли й єврейські колоністські округи. Навчання євреїв, які раніше не займалися сільським господарством, поклали на менонітів. Це стосувалося й вирощування лісу.
Лісництво Кам’янська лісова дача. Фото: Ірина МалишкоОтже , меноніти, німці та євреї, які приєдналися до них, згідно з приписом, висаджували у своїх колоніях лісові посадки, але, можливо, це не набуло б великого масштабу, якби якось у Молочанські колонії до Йоганна Корніса не заїхав граф Павел Дмітрієвич Кісєльов, перший глава Міністерства державного майна Російської імперії. Сам граф, до речі, теж мав зв’язки з Польщею: його дружиною була Зоф’я Потоцька — дочка польського магната Станіслава Щенсного Потоцького та відомої авантюристки Зоф’ї Ґлявоне (тієї, на честь якої назвали уманський парк Софіївка).
На момент зустрічі Корніса та Кісєльова вже було ясно зрозуміло , що ліси у степу суттєво збільшують продуктивність сільського господарства. Тож міністр вирішив поставити вирощування лісу в степу на державні рейки. Заснування, не побоюся цього слова, першого у світі степового лісництва 1843 року доручили молодому підпоручику Корпусу лісників Віктору фон Граффу, наполовину німцю (точніше, курляндцю: його батько був родом із Курляндії, що колись входила до складу Речі Посполитої), наполовину італійцю.
Під лісництво обрали незаймане плугом Великоанадольське степове пустище на території сучасної Донецької області , де на площі 150 гектарів і з’явився посаджений фон Граффом Великоанадольський ліс.
Самовідданість фон Граффа варта окремого роману: понад десятиліття він жив у хатці за 12 верст від лісництва , без будь-яких поселень навколо, без доріг, поза благами цивілізації, без грошей (йому часто забували платити зарплатню), практично наодинці з кількома учнями, селянськими хлопчиками. І при цьому йому вдалося не просто посадити ліс, а закласти основи степового лісорозведення державного масштабу.
Дуби фон Граффа. Фото Ірина МалишкоЯк писав послідовник справи фон Граффа , лісник Азовського лісництва Казимир Хлєвінський, через ситість місцевого селянства, яке не бажало працювати у лісництвах, ситуацію рятували лише лісові команди менонітів. Як ми пам’ятаємо, вони не могли брати зброю до рук і Катерина II обіцяла поважати закони їхньої віри. Проте російська державна пам’ять коротка: після реформ Алєксандра II менонітам почала загрожувати служба в армії. Частина з них відразу емігрувала до Америки та Канади, а тим, хто залишився, російський уряд дозволив альтернативну службу в степових лісництвах. Так за збігом обставин меноніти знову вийшли на авансцену степового лісорозведення.
Лісові команди менонітів існували до 1917 року; більшість менонітських казарм у лісництвах буквально згоріла у вогні революції , тоді ж загинули і значні масиви лісу. Але, на щастя, окремі будівлі, що колись належали цим командам, збереглися: в деяких живуть люди, а залишки інших розташовані буквально за кілька кілометрів від зони воєнних дій , які, на жаль, не шкодують і лісу.
Лісовий табір менонітів , Старобердянське лісництво. Фото: Ірина МалишкоВарто зауважити , що порівняно коротка історія степових лісів — майже 200 років — мала багато сумних сторінок.
Незважаючи на те , що ліс важливий для сільського господарства, про нього часто забували. Так повелося ще з часів фон Граффа: створену ним школу лісників закрили, що для нього стало особистою трагедією.
Цю школу знову відкрили тільки тоді , коли на степові райони нахлинула екологічна катастрофа, а гори чорнозему, насипані пиловими бурями, перекрили проїзд залізничному транспорту. По суті, такою є всі історія степових лісів: про них згадуватимуть тільки в разі крайньої потреби — після голоду, глобальної посухи чи чергової екологічної катастрофи.
Проте , закладаючи ліс у степу, Віктор фон Графф та його послідовники мали мету набагато масштабнішу, аніж просто створити «зелений щит» для сільськогосподарських угідь. Піонерів-лісознавців мотивували ідеї екологічності (за допомогою лісу вони прагнули поліпшити суворий континентальний клімат степу) й освіти: на прикладі лісництв вони прагнули показати важливість лісу, боролися з байдужістю місцевих селян, які вбачали у рукотворних лісах лише панську забаву. Про це писали у своїх роботах і фон Графф, і Хлєвінський, і Павло Сівіцький, лісник Старобердянського лісництва.
Для самих першопрохідців степів ліс був символом оновлення. Взагалі наприкінці XIX століття з легкої руки братів Ґрімм , які ідею німецького лісу (Deutscher Wald) взяли за культурну основу об’єднання Німеччини, ліс став відігравати особливу роль у європейській культурі.
Ідеєю лісу як символу нового щасливого прогресивного та , що особливо важливо, екологічного життя, просякнута п’єса Чехова «Дядя Ваня».
Просто дивно , наскільки монологи чехівських героїв близькі до ідей уславлених лісівників степів: «…коли я чую, як шумить молодий ліс, посаджений моїми руками, я усвідомлюю, що клімат частково і в моїй владі, і що коли через тисячу років людина буде щасливою, то в цьому частково буде й моя вина». Важко з упевненістю сказати, чи читав Антон Павлович роботи фон Граффа, Хлєвінського та Сівіцького, але народившись у Таганрозі, між морем та степом, він не міг не знати про новаторський проєкт того століття — ліси в степу.
Російська імперія , виступивши інвестором лісового проєкту та подарувавши світові імена знаменитих лісівників, вважала (і в постаті сучасної Росії досі вважає), що ліс у степу — суто російський винахід.
Великоанадольське лісове господарство. Фото: Ірина МалишкоЗ іншого боку , Борис Іваницький, директор Лісового департаменту уряду Української Народної Республіки у 1917–1918 роках, перебуваючи в еміграції, небезпідставно писав 1936-го в двотомнику «Ліси України» (виданому, до речі, у Варшаві) про ліс у степу як чисто український національний продукт , адаптований до українських реалій. Він вважав Україну родоначальницею степового лісорозведення, яка подарувала світові цілу плеяду відомих українських лісників.
Про свій внесок у виникнення степового лісорозведення не забули і меноніти , а дерева, які виросли з жолудів дубів Корніса, гарно ростуть у Канаді та Америці.
Поляки теж можуть вважати степові ліси плодом своєї праці , враховуючи чимало точок дотику з польською історією та польськими діячами , причетними до створення лісового дива, — це не тільки згадані Хлєвінський та Сівіцький, а й Білянський, Зубачевський, Полянський, Плавінський, Бартосевич, Бєлявський…
Я не братиму на себе сміливість визначати національну приналежність степових лісів: правду кажучи , історія степового лісорозведення мультикультурна, як колись був мультикультурним і схід України. На жаль, саме був: катастрофи ХХ століття не оминули ці території. Інтернування німців перед Першою світовою війною у Поволжя , боротьба німецьких колоністів і менонітів із Червоною армією та Махно у 1919–1920-х роках (опинившись на межі винищення, меноніти вперше у своїй історії були змушені порушити закони віри та взятися за зброю), Голодомор у 20–30-ті роки, колективізація, сталінські репресії , національні операції НКВС у роки Великого терору (німецька, польська, грецька, болгарська), депортація німців зі сходу України до Казахстану 1941 року, Голокост у роки Другої світової — усе це не могло минути безслідно. Зникали цілі народи , з ними було втрачено величезні пласти культури, стиралася історична пам’ять. Залишилися лише степові ліси — мовчазні охоронці пам’яті минулого. Вони, як і в давнину, зеленим щитом перегороджують шлях «кочівникам» XXI століття.
Переклала Ірена Шевченко
