Валєнтін Зєлінченко

У роду мого діда Остапа Нємятого були поляки та литовці. 1938 року його арештували як польського шпигуна і посадили до в’язниці. Коли почалася війна , діда випустили та послали на фронт підвозити снаряди; після перемоги над Німеччиною його відправили воювати з Японією. Коли війна закінчилася , дід повернувся додому. Проте влада не забула, що він «шпигун», і посадила ще на кілька років. Потім, мабуть, до суддів дійшло, що Польща та СРСР тепер друзі, діда випустили. Він помер 1954 року.

Мама боялася розповідати про дідуся. У СРСР говорити на такі теми було небезпечно і «політично недалекоглядно». Якщо когось арештували, значить, він — ворог. Партія не могла помилитися.

Думаю, дід постраждав через свою волелюбність, а йому було від кого її успадкувати. У дитинстві я їздив на хутір до його батька (точніше, це був не хутір, а сільська хата, що стояла осторонь) — ставок, трохи лісу та ділянка. Прадід жив сам по собі, був волелюбний і єдиний у селі не пішов у колгосп. Гадаю, син успадкував його риси та рішучість чинити опір комуністам.

Наталья Ґурко

Мої предки по маминій лінії — поляки зі Східних Кресів. Східна частина міжвоєнної Польщі, яка після Другої світової війни ввійшла до складу СРСР. Ще 1827 року вони переїхали в Житомирський повіт Волинської губернії як чиншова шляхтаЗбідніла шляхта, змушена нарівні із селянами платити чинш магнатам за користування землею. на землях магната Домініка Радзивіла. За сімейними переказами , у них було своє виробництво смоли та прядива, які вони постачали флоту Російської імперії.

Після революції 1917 року родину мого прадіда Кароля Войцишевського розкуркулили, і вони в прямому сенсі опинилися на вулиці. Уперше в них відібрали будинок і все майно у 1920-ті роки, але тоді вони змогли сховати в лісі золоті червінці та обміняти їх на гроші. А в 30-ті, коли вони вже були звичайними селянами, майно відібрали вдруге. Вони не потрапили до Сибіру тільки тому, що в сестру моєї бабусі, Зосю, якій було всього 15 років, закохався червоноармієць. Щоб врятувати рідних, вона вийшла за нього заміж. Родина залишилася, але будинок забрали. На якийсь час їх прихистили родичі, потім довелося жити в землянці — виживали як могли.

Брат мого прадіда Домінік був різноробом на лісопильні. Його заарештували 13 листопада 1937 роки за антисовєтську пропаганду та агітацію, а 30 листопада — розстріляли. Залишилися 27-річна дружина Розалія з чотирма дітьми. На момент арешту молодшому синові було 15 днів... Вони якось вижили, їм допомагали родичі. Онуки та правнуки Домініка зараз живуть у Житомирі.

Усе це я дізналася від своєї бабусі Броніслави. Вона виросла в дуже антисовєтській родині. Її батьки, брати та сестри були католиками і поляками, як то кажуть, до мозку кісток. Бабуся завжди говорила: «Ми повинні пам’ятати , що ми —поляки, просто над нами непольське небо». Удома вони говорили тільки польською , дітей виховували в польських традиціях і свою польськість зберігали до самої смерті. Всі брати в родині одружилися з польками, а сестри виходили заміж за поляків, було тільки два «прикрих» винятки. Перший — бабусина сестра Зося, другий — сама бабуся: вона вийшла за росіянина, який визволяв їхні землі. Батьки поставили умову: наречений повинен прийняти католицтво, а вінчання пройде в костелі. Він усе виконав, але через рік повернувся до своєї фронтової дружини, а бабуся залишилася з їхньою двомісячною донькою — моєю мамою. 1946 року більшість моїх родичів по лінії прадіда переїхали до Польщі й живуть неподалік Зеленої Ґури.

Денис Міхальов

Мій прадід Вікєнтій Осипович Шишловський народився 1875 року в містечку Крошин неподалік Новоґрудка. Він із кустарів , у Крошині навчався на сировара, а потім поїхав до Москви вчитися на слюсаря в приватній майстерні і там залишився працювати на французькій меблевій фабриці. Під час Першої світової війни служив у бронеавтомобільному дивізіоні царської армії. Після революції його дивізіон евакуювали в Томськ, там він працював водієм у Червоній армії.

1921 року прадід повернувся на батьківщину, ймовірно, щоб потім перевезти туди родину — в Томську залишилася дружина Лідія Веніамінівна, теж полька, і дочка Реґіна. Пізніше в протоколі допиту про це написано: «Була евакуація біженців , я виїхав до Польщі, в містечко Крошин». Містечко було зруйноване війною , тому прадід зупинився в сусідньому маєтку Підліссє і жив там до листопада 1923 року, а потім поїхав за родиною, проте його заарештували польські прикордонники. Заставу вніс його брат Юзеф, і до травня 1924 року прадід жив у нього, а потім зміг повернутися до Томська, де і залишився.

У березні 1938 року його затримали як польського шпигуна, на допиті питали про ту поїздку. У протоколі майже немає інформації про родину, мабуть, прадід не хотів, щоб у них були проблеми. Незадовго до арешту він намагався сховати свої документи.

Розстріляли прадіда 29 квітня того ж року. У нього залишилася дружина і четверо дітей. Найстаршому, Броніславу, було 16 років, моєму дідусеві Вікєнтієві — 11. Донькам Реґіні (її назвали на честь першої, померлої дівчинки) і Катерині — 8 і 6 років. Діти не знали, де тато, і думали, що він їх залишив. Мама нічого їм не пояснювала.

Броніслав воював у Червоній армії і загинув у штрафбаті, мій дідусь змінив ім’я з Вікєнтія Вікєнтійовича на Віктора Вікторовича і в 15 років пішов на фронт добровольцем. 1947 року померла його мама Лідія, з усієї родини залишився тільки він із двома неповнолітніми сестрами.

Дідусь нічого не розповідав — було страшно, хоча в паспорті у нього писало, що він поляк. Незадовго до смерті 1995 року він відновив документи і знову став Вікєнтієм.


Аж до кінця 90-х ніхто в родині не знав , що сталося з прадідом. Відомо було тільки, що 1958 року його реабілітували за відсутністю складу злочину. Ми робили запити, але весь час отримували відмови. Інформації про нього ніде не було. За допомогою особистих зв’язків — допоміг родич — 1999 року вдалося отримати відповідь із ФСБ: справа прадіда, протокол допиту і документ про реабілітацію 1958 року. Все, що я знаю, — з цих документів.

Олена Ярмоленко

Мій дідусь Владислав Йосипович Токожевський народився 1893 року. Він жив у Генічеську неподалік Херсона. Одружився , коли йому було вже за 30. Вони з бабусею довго не мали дітей, і ось нарешті 1936-го народилася моя мама. А 1937-го дідуся арештували. Упродовж трималого часу не було жодної інформації, а потім прийшло повідомлення, що він загинув у таборах НКВС 1943 року.

Про те, що сталося з батьком, моя мати дізналася тільки після смерті Сталіна — тоді вийшла постанова про реабілітацію. Коли відкрили архіви НКВС, виявилося, що він не був у жодних таборах — його визнали шпигуном і розстріляли 1937 року в Дніпропетровській області.

Мама їздила в прокуратуру до Києва і бачила справу свого тата. Прокурор звернув увагу, що дідусь дав свідчення тільки через кілька днів після затримання. Це означає, що його катували, «обробляли», щоб він сказав, що було потрібно.

Для бабусі це була дуже болісна тема. Після арешту чоловіка вона залишилася одна з маленькою дитиною без засобів до існування, у них не було буквально нічого. Вона не знала, що з дідусем і 1941 року (коли його насправді вже не було) розірвала з ним шлюб і повернула собі дівоче прізвище, бо залишатися Токожевською було небезпечно.

Того ж року бабуся поїхала до Києва, в гості до свого брата. Приїхала 18 червня, а 22-го почалася війна , і вона вже не повернулася додому. Після війни їх хотіли виселити з міста як родину ворога народу, але брат бабусі був військовим, і він якось допоміг їм залишитися.

Андрєй Ярошевський

Донедавна в нашій родині ця історія особливо не афішувалася. Я знав , що мого прадіда Лєона з дружиною Юзефою та синами Францем і Валєнтієм вислали як куркулів із Центральної України. Вони були багатими землевласниками, ближче до поміщиків: у них була своя бричка, велике господарство, чимало худоби, дуже багато землі. 1930 або 1931 року їх вислали на Північний Урал — в поселення за 450 кілометрів на північ від Свердловська. Там жило багато поляків, фінів, кримських татар.

У 1930-х Юзефа і Валєнтій померли від голоду і хвороби. Дід розповідав, що був страшний голод, вони весь час хотіли їсти. Виходити зі спецпоселення можна було тільки з дозволу НКВС, а місцеві жителі не допомагали, адже вірили, що до них підселили шпигунів іноземної розвідки.

Дідусь із прадідом працювали на лісоповалі. Потім настав 1937 рік. Єжов підписав наказ про початок Польської операції. Прадід відразу потрапив у розстрільний список — мало того , що кулак, так ще й поляк. Його розстріляли за те, що він нібито труїв худобу, займався збором інформації серед місцевого населення і передавав її через Мінськ до Польщі.

Коли арештували прадіда, його 24-річний син, мій дідусь, уже три місяці перебував у внутрішньому спецізоляторі в Свердловську, де в результаті провів пів року. Він розповідав, як після затримання його катували, били пістолетом по голові, звинувачували в диверсіях, у спробах пустити потяг під укіс. У його справі наголошували на тому, що він — поляк, і судили його за шпигунство на користь Польщі.

Не знаю, як він вижив. Може, його пожаліли, бо був молодий. Або так збіглося — саме в цей час Єжова усунули, прийшов Бєрія, він трохи пригальмував розстріли. Слідчого, який клепав дідову справу, засудили на 24 роки. Але такий довгий термін означав, що його теж розстріляли.

Андрєй Ярошевський

Де саме вбили мого прадіда , я не знаю, інформація досі засекречена. Є два припущення: в Єкатеринбурзі в будівлі НКВС або на полігоні неподалік міста, де лежить близько 15 тисяч репресованих. Людей туди привозили вночі, розстрілювали, а тіла закопували тракторами. Там навіть була лазня для співробітників НКВС.

1957 року родичі зробили запит і отримали довідку, що прадід помер у в’язниці 1941-го від гострої печінкової недостатності. Але насправді вони розстріляли його набагато раніше...

Дідуся зняли з реєстрації в спецпоселенні 1947 року. На той час у нього вже була родина в цьому селі, народився мій батько. Раніше село називалося Замарайка, а 1962-го його перейменували в селище Ключове. Зараз там залишилося тільки кладовище і дачники. Я часто бував у дитинстві в цьому селі, пам’ятаю місцевих жителів — кримських татар , греків. Тоді я не замислювався, звідки вони тут, а з віком став розуміти.

Дідусь тільки одного разу розповів про ув’язнення моїй мамі й більше ніколи не говорив про це — такі розмови були небезпечні. Він також намагався не афішувати своє походження, адже навіть в ті роки через це могли бути проблеми. Але дідусь добре говорив польською і намагався зберігати мову; він любив Едіту П’єху, показував мені польські серіали , навчив молитися польською.

Серґєй Ольшевський

Мій батько родом із Двінська , нині це Даугавпілс. Він народився ще в царській Росії, 1915 року, в родині залізничників. Коли батько виріс, він теж працював на залізниці, його старший брат Антон був начальником станції, а їхній батько вийшов на пенсію і жив разом зі старшим сином. Періодично їх переводили з однієї станції на іншу. Так мій батько опинився в Пензенській області, а його родичі — в Ленінградській.

Приблизно 1938 року батька звільнили без попередження. Він змінив у документах національність — став росіянином. Приблизно в той же час дідусь, якого звали Янеком, став Іваном. Незабаром родичів заслали з Ленінграда до Сибіру як неблагонадійних поляків. Ймовірно, це їх урятувало: в Ленінграді вони могли загинути під час блокади, а так вижили.

Перед війною двоюрідний брат батька, який залишився жити в Латвії, втік від служби в тамтешній армії до Радянського Союзу. Там його арештували співробітники НКВС. Дядько думав, що йому прийшов кінець, але несподівано був помилуваний. Річ у тому, що він був добрим кравцем і його залишили обшивати начальство НКВС.

До певного віку батько мені про все це не розповідав, навіть не говорив, що він поляк. Я сам у нього якось запитав — мовляв, у Росії немає таких прізвищ, як у нас. І тоді він розповів про родину, двоюрідних братів і сестер, русифікацію.

Вєра Кєнік

Мій дідусь Станіслав Вікєнтійович Кєнік народився 1903 року у Волинській губернії. Незабаром через столипінську реформу родина переїхала до Сибіру. Дітей , окрім мого діда, було п’ятеро, але троє загинули, а потім помер і прадід Вікєнтій. Станіслав залишився за старшого. Середній брат Петро поїхав до Владивостоку, молодший Віктор був удома.

У лютому 1937 року в їхньому селі й у сусідніх селах почалися арешти. Всіх чоловіків віком до 60 забирали співробітники НКВС. Мого дідуся та його двоюрідного брата Петра розстріляли 27 квітня 1938 року. Віктор залишився живим тільки тому, що був у від’їзді.

Після загибелі дідуся кілька його дітей померли. Вижили троє — мій тато Міхаїл (йому тоді було п’ять), його брат Алєксандр та сестра. За тодішніми мірками у них була досить заможна родина з господарством, але після смерті діда все пішло прахом. Я питала батька, як вони жили, він розповідав: «Воші нас їли , ми крали їжу». Він не дуже добре знав історію своєї родини , але йому бракувало тата, він згадував його до кінця життя.

Після війни моя родина повернулася на Волинь, і сталося це випадково. Старший брат батька поїхав на навчання до Новосибірська, а потім осів у новому шахтарському місті — Нововолинську. Через деякий час він забрав до себе мого батька — наймолодшого в сім’ї, в Росії залишилася тільки тітка. Зараз у нас у родині говорять, що ми повернулися на батьківщину.