Ми боїмось росіян. Ми боїмось росіян не на полі бою , адже відносно недавно здобули над ними велику перемогу. Серед нас ще є ті, хто воював у Варшавській битві 1920 року.
Ми боїмось російського імперіалізму — російських політичних планів. Чому росіяни воліють мати держави-сателіти — такі , як Польща, Чехословаччина чи Угорщина — замість доброзичливих, відносно нейтральних сусідів? У контексті теперішньої ситуації логічної відповіді на це питання немає. Якби сьогодні Західна Німеччина мала потужну армію, атомну зброю і виношувала б тотальну ідею відплати — тоді б роль держав-сателітів як оборонного валу Росії була би зрозуміла. Та — як ми знаємо — сучасна Німеччина не має нічого спільного з мілітаризмом. У своїй німецькій книжці , яка побачила світ 10 років тому, — я ризикнув припустити, що німецькі танки ніколи більше не з’являться на передмістях Москви. В історії повторюються певні лади і ситуативні схеми. Але в більшості випадків історія — це каталог прем’єр. Історія захоплює, адже «те саме» ніколи не є «тим самим» і майже ідентичні ситуації в нових проявах породжують геть інші результати.
І все ж через історичну зумовленість ми надто велике значення надаємо так званим імпондерабіліям Невловні речі, які неможливо ретельно виміряти чи вичислити, і все ж які можуть впливати на певні справи. , і надто мале — перемінам. Особливо літні люди — як і автор цих рядків — схильні повторювати, що, по суті, нічого ж не змінилося. Росія — імперіалістична, позаяк завжди була імперіалістичною. Інстинкт імпондерабілій нашіптує, що й Німеччина насправді не змінилася, й тільки-но зʼявиться сприятлива кон’юнктура, вона озброїться до зубів і посягне на наші західні землі.
Політика на 70 % , а, може, навіть і на всі 80 % — це дискусія на тему історії. Нікому з нас достеменно невідомо, про що на таємних нарадах у Кремлі розмовляють члени політбюро.
Жоден із нас не знає , що в глибині душі думає і планує Брєжнєв. Однак з історії відомо, що думали і планували його попередники впродовж останніх двохсот років. Тож можна зробити висновок, що Брєжнєв думає так само, як і його попередники, позаяк, по суті, нічого не змінюється.
Ясна річ , що в цій ситуації історична зумовленість може ввійти в явну суперечність із дійсністю — однак загалом історія має більшу силу навіювання, ніж сьогодення. Історія панує над сьогоденням, як батько над своїм неповнолітнім сином.
Ми дивимось на Росію , обтяжені власним історичним баластом. Але чи росіяни, дивлячись на Польщу, також обтяжені історичним баластом?
Едґар Сноу Американський журналіст і публіцист, який спеціалізувався на китайській проблематиці («Red Star Over China», 1937), відвідав Радянський Союз під час Другої світової війни. в своїй книжці «Journey to the Beginning» «Мандрівка до початків», 1958. наводить тривалу розмову віч-на-віч із Максімом Літвіновим Надзвичайний і повноважний посол СРСР в США (1941–1943); член ЦК ВКП(б) (1934–1941); народний комісар з закордонних справ СРСР (1930–19391).. Розмова відбулася без свідків 6 жовтня 1944 року в Москві.
Либонь , варто нагадати, що Літвінов був одружений із англійкою, чудово знав Захід і вільно розмовляв англійською. Тоді його кар’єра вже добігала кінця, і він це добре усвідомлював.
Коли Сноу запитав його про Польщу , Літвінов відповів, що росіяни в жодному разі не можуть погодитися на повернення «беківської» групи» (так Літвінов називав польський уряд у Лондоні).
Цікаво , що Літвінов не висував жодних застережень ідеологічного характеру. Він не говорив про польських реакціонерів, капіталістів чи великих землевласників. Натомість сказав, що польський уряд у Лондоні — особливо Сосновський — представляє концепцію польського історичного імперіалізму і прагне відновлення польської імперії ХVI i XVII століть. На думку Літвінова, заради цього Бек готовий був укласти союз із Німеччиною, а лондонські поляки з цією ж метою — союз із американцями.
Ми були на межі біологічного виживання , виснажені гітлерівською окупацією і підпільною боротьбою, ми мріяли про польський дах над головою, а не про імперію. Однак для Літвінова ми були потенційним суперником.
Особисто я здивувався , читаючи свідчення Едґара Сноу — позаяк мені видавалося трагікомічним, що досвідчений політик 1944 року міг запідозрити нас у імперіалізмі. Це так ніби хтось з усією серйозністю застерігав спухлого від голоду жебрака від небезпеки зловживання харчами і напоями.
І все ж... перечитавши слова Літвінова , я дійшов висновку, що в них немає нічого комічного. Літвінов розглядав Польщу так, як поляки розглядають Росію — з позиції історичної зумовленості.
Польський імперіалізм для росіян є історичною неопалимою купиною. Не треба заглиблюватися в дуже далекі часи , щоб віднайти свідків польської присутності в Києві.
Коли Міколайчик сказав Сталінові , що Львів ніколи не входив до складу Російської імперії , Сталін відповів: «Львів не належав Росії , проте Варшава належала». І за мить додав: «Ми пам’ятаємо , що поляки колись були в Москві».
Багато хто вважає , що поляки вже вилікувалися від імперіалізму. Однак росіяни дотримуються іншої думки. Історична зумовленість вселяє в них побоювання, що якби поляки відновили незалежність — вони пішли б імперським шляхом, з яким завжди себе ототожнювали.
Чи й справді ця імперська течія для нас канула в минуле — чи історичний російський «польський комплекс» не має під собою підстав?
Не думаю. Багато теперішніх поляків мріє не тільки про польські Львів та Вільнюс , а й про польські Мінськ та Київ. Для багатьох ідеалом є незалежна Польща у федерації з Литвою , Україною й Білоруссю. Інакше кажучи, альтернативою російському імперіалізму може бути тільки імперіалізм польський, і так було завжди.
Користуючись нагодою , мабуть, варто проаналізувати певний типовий еміграційний феномен. Після того, як на шпальтах «Культури» побачила світ моя стаття «Польська “Ostpolitik”» , я отримав численні листи від поляків із багатьох країн, які висловлювались на підтримку програми, викладеної в цій статті. Не бракувало листів і від людей пера. Дехто з них зазначав, що вже давно змирився з думкою про втрату Львова і Вільнюса, хоча вони про це і не пишуть, щоб не дражнити громадську думку.
Ми створили парадоксальну ситуацію. Погляди еміграції еволюціонують і змінюються , а погляди істеблішменту і керованої ним преси залишаються незмінними ось уже 30 років. Ба більше — в мене є докази того, що наші погляди щодо Львова і Вільнюса поділяють навіть деякі представники еміграційного істеблішменту, проте вони ніколи не визнають цього публічно, щоб не наразитися на осуд. Чий осуд?
Є дві групи людей , які відкидають будь-які аргументи та дискусії довкола цієї справи. До першої групи належать насамперед ті, хто походить зі Східної Малопольщі або Віленщини. Прив’язаність цих поляків до землі — хоч і не батьківської, та рідної — унеможливлює прийняття ними раціональних аргументів.
До другої групи належать ті , хто задля збереження принципу легалізму зводить ідею незалежності до абсурдної концепції відновлення Другої Речі Посполитої. Немає іншої Польщі, окрім як Польщі на основі довересневої конституції з президентом, сеймом і сенатом Ідеться про Конституцію Другої Речі Посполитої 17 березня 1921 року.. Тільки відроджена і незалежна Друга Річ Посполита могла б через затверджені президентом ухвали сейму відмовитися від Вільнюса й Львова.
Недоліком цієї концепції є той факт , що позаяк можна прийняти за аксіому, що якщо не ми, то наступне покоління таки дочекається незалежної Польщі, то також за аксіому слід прийняти й те, що довереснева конституція жодного дня не буде чинною на території Польщі. Визволений народ обере сейм, сейм прийме нову конституцію, що відповідатиме новим політичним, суспільним і економічним умовам. Переважна більшість суспільства і в самій Польщі, і в еміграції не має щодо цього жодних сумнівів.
В результаті цього (хоча ніхто й не вірить в приєднання Львова і Вільнюса до Польщі) цей міф офіційно підтримується з легалістичних переконань. Крім того , панує поширена думка, що позаяк еміграційний уряд, вибудуваний на легалізмі, не може вести жодну реальну політику, — все одно, чи він вважає своїми Львів і Вільнюс чи Мінськ і Київ.
Насправді ж це не все одно. Перебуваючи в еміграції , ми не можемо проводити ніяких територіальних змін, однак можемо і повинні встановити певні принципи. На Заході формується нова російська еміграція. Ми повинні розпочати діалог із цими людьми і шукати порозуміння. Перше питання в цьому діалозі має стосуватися національної проблеми.
Нові російські емігранти — антисовєтські. А втім , ми знаємо, що російськими імперіалістами були й люди дуже далекі від комунізму і навіть соціалізму. Тому індикатором політичної позиції кожного нового російського емігранта має бути його ставлення до національного питання.
Зрозуміло , що той самий критерій ми повинні застосовувати й самі до себе.
Ми не можемо дотримуватись думки , ніби кожна великоросійська програма — це імперіалізм, а польська східна програма — ніякий не імперіалізм, а висока яґеллонська ідея.
Інакше кажучи , ми можемо вимагати від росіян, щоб вони зреклися імперіалізму при умові, що ми самі раз і назавжди зречемося нашого традиційно-історичного імперіалізму у всіх його формах і виявах.
Тільки для нас яґеллонська ідея не має нічого спільного з імперіалізмом. Проте для литовців , українців і білорусів це найчистішої води традиційний польський імперіалізм. Річ Посполита Двох Народів закінчилася повною полонізацією литовської шляхти і найпалкіше освідчення в любові до Литви («О краю мій , Литво! Ти на здоров’я схожа») Перші рядки поеми «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича у перекладі Максима Рильського. було написане польською мовою. Поляк навіть уявити собі не може схожої ситуації. Чи можливо собі уявити Словацького , який пише виключно по-російськи? Росіяни намагалися нас зрусифікувати, та їм не вдалося відібрати в нас жодного поета чи прозаїка. Навпаки: русифікаційний тиск у ХІХ столітті спричинив небувалий розквіт польської мови та літератури.
Приємно зазначити , що польська література захоплива, для багатьох вона набагато цікавіша, аніж російська культура. Однак цей самий факт в оцінці литовській чи українській означає, що поляки в порівнянні з росіянами — небезпечніші асимілятори. Потрібна лише відповідна кон’юнктура, щоб поляки на повну змогли розправити свої асиміляторські крила.
У своїй підступній національній політиці росіяни розігрують козир привабливості польської культури. У Вільнюсі виходить щоденна польськомовна газета , приїжджають театри з ПНР — і так далі. Метою цієї операції є не поляки, які мешкають у Литві й спраглі рідного слова — а литовці і тільки литовці. З російського пункту бачення вплив польської культури — навіть у версії ПНР — гальмує процес утворення чисто литовського націоналізму і корінно литовської культури. Очевидно , все, що гальмує процес кристалізування литовської національної окремішності — на руку Москві.
У Східній Європі — якщо на цих землях колись судилося запанувати не тільки миру , а й свободі — неможливий жоден імперіалізм — ані російський, ані польський. Ми не можемо волати, щоб росіяни віддали українцям Київ, і водночас заявляти, що Львів має повернутися до Польщі. Оця «подвійна бухгалтерія» в минулому не давала нам подолати бар’єр історичної недовіри між Польщею і Росією. Росіяни підозрювали нас в імперіалізмі, проте тільки в стосунку до самих росіян — тобто буцім ми хочемо російський імперіалізм замінити імперіалізмом польським.
Якщо простір , що охоплює Україну, Литву і Білорусь задля зручності окреслити літерами УЛБ — то слід зазначити, що в минулому — а подекуди й сьогодні — простір УЛБ був чимось більшим, аніж яблуком розбрату між Польщею і Росією. Простір УЛБ визначав форму польсько-російських стосунків, прирікаючи нас або на імперіалізм або на сателітність.
Припущення , що визнаючи проблеми УЛБ внутрішньодержавною російською справою, Польща може налагодити свої стосунки з Росією, — божевільне. Метою суперництва між Польщею та Росією на цих теренах завжди було встановлення гегемонії , а не добросусідських польсько-російських відносин.
З російської перспективи , приєднання теренів УЛБ до Російської імперії є необхідною умовою, що уможливлює редукцію Польщі до сателітного статусу. З перспективи Москви Польща повинна бути сателітна в тій чи іншій формі. Історія вчить росіян, що по-справжньому незалежна Польща сягала по Вільно і Київ і намагалася встановити свою гегемонію на теренах УЛБ. Якби ці історичні прагнення поляків увінчалися успіхом — це було б рівнозначне ліквідації становища імперіальної Росії в Європі. Іншими словами, Польща не може бути по-справжньому незалежною, якщо Росія зберігатиме імперіальний статус в Європі.
З польської перспективи справа виглядає аналогічно. Ми шукали гегемонії в просторі УЛБ — чи то військовим шляхом , чи висуваючи федеративні плани — оскільки історія нас вчить, що Росія, яка домінує на цих теренах, — це непереможний суперник. Від суперника-переможця не можна очікувати нічого, окрім поневолення.
Я хотів би наголосити на двох пунктах. По-перше , неможливо дискутувати про польсько-російські стосунки оминаючи терени УЛБ, позаяк польсько-російські стосунки завжди були функцією ситуації, яка в цей історичний період панувала на тих теренах.
Якби не було Гітлера , якби не було Другої світової війни, якби німці були мирно налаштованими добрими європейцями — незалежність Польщі все одно була б під загрозою зі сторони Росії, позаяк 1920-го року ми здобули перемогу під Варшавою , а не під Києвом. Після смерті Сталіна закінчилися б чистки і ліквідації найкращих офіцерів совєтської армії, Росія би розпочала гонитву озброєнь, яку Польща в результаті програла б. Рано чи пізно мілітарна перевага Росії над Польщею стала б настільки суттєвою, що Москва (із чи без допомоги Німеччини) нав’язала б нам свій протекторат. Так лягали карти, i в Польщі було чимало політичних письменників, які це усвідомлювали. Адольф Бохенський блискучий публіцист, який поляг під Анконою (як він уважав, «з цієї війни не можна повертатись») у книжці, виданій Єжи Ґєдройцем на початках ери «Нової Німеччини» — коли ще ніхто в Європі ще розумів, ким є Гітлер і які його плани — радив порозумітися з Німеччиною. Метою цього порозуміння було відірвати від Росії Україну. Завжди йдеться про Україну, Литву і Білорусь, адже ситуація на цих теренах визначає польсько-російські стосунки.
По-друге. Мені здається , що наскільки росіяни завжди недооцінювали й надалі недооцінюють українців — настільки ж вони завжди переоцінювали і переоцінюють поляків. Вони завжди бачать у нас активних або ж потенційних суперників — але завжди суперників. Щоправда, Хрущов дозволив вивезти «Рацлавицьку панораму» Полотно (150х15м) Яна Стики і Войцєха Коссака 1894 року зі сценою битви під Рацлавицями (1794). 1946-го вивезена до ПНР. зі Львова , але в той самий час він був категорично проти того, щоб показувати «Панораму» польській громадськості. Адже він вважав, що вона нагадуватиме полякам про збройне повстання проти Росії. Те саме було й із відомим епізодом із постановкою «Дзядів» Міцкевича.
Широкомасштабні грудневі події в Польщі видаються мені більш ймовірними , ніж вибух збройного повстання проти Росії. На еміграції немає жодного політика, який би закликав поляків у Польщі до повстання. А от росіяни бояться не так суспільної революції в Польщі, як національного повстання. Вони також вірять у те, що робітнича революція, націлена на повалення партійного лідера і його режиму, за кілька днів втратила б економічно-суспільні риси і перетворилася б на загальнонаціональний бунт проти Росії.
Нам також не слід забувати , що саме поляки, а не росіяни пережили шок Варшавського повстання , шок зради Польщі західними союзниками, шок окупації країни совєтськими військами. Ми тотально програли війну, адже не залишилося і клаптика незалежної Речі Посполитої. Наша традиційна концепція Польщі як бастіону західної цивілізації перетворилася на попіл. Нас зрадила наша ж історія, якій ми зводили вівтарі в літературі, малярстві, музиці. Ми зробили найстрашніше відкриття, яке тільки може зробити народ: Історія — це чернетка записок із «мертвого дому», а не живе минуле, яке підтверджується сучасністю. У таких умовах полякові важко не стати історичним ревізіоністом. Не дивина, що навіть католицькі письменники і некомуністи, які відхрещувалися навіть від соціалізму — на руїнах «екзотичних коаліцій» проголошували , що наріжним каменем польської політики має стати коаліція з Радянським Союзом. Це була свідома відмова від ролі суперника і прийняття ролі васала.
Проте не варто забувати , що цей травматичний досвід часто був одностороннім і стосувався тільки поляків, але не росіян.
Немає дисципліни , яка оптимістично називається «всесвітньою історією». Не тільки немає всесвітньої історії — але немає навіть європейської історії. Існують тільки історії польська, російська, французька, німецька і так далі.
Битва під Віднем із королем Собєським на першому плані в польській історії мало нагадує битву під Віднем у світлі німецької історії.
Історія — це політика , яку зупинили на бігу. Тому політичний письменник повинен вміти бачити історію з висоти пташиного польоту. У контексті, який нас цікавить, політик повинен вміти розцінити перебіг подій і очима поляка, і очима росіянина. Адже політика — це продовження історії, і не можливо збагнути російську політику, не розуміючи, як саме росіяни прочитують історію. Польський народ завжди відігравав важливу роль в російській історії, тому нам слід дуже детально вивчати перспективу, з якої росіяни нас розглядають.
Ситуація на фінальному етапі Другої світової війни пригадувала ситуацію після битви під Єною. Наполеон панував над всією Європою і тільки дві держави лишалися ще не завойованими — Росія й Англія. Наполеон був у Москві — Гітлер був на передмістях Москви. В обох випадках головними союзниками росіян були клімат і відстані. Російські простори справляли приголомшливе враження на людей із Західної і Центральної Європи. Якщо в Франції чи Німеччині сто кілометрів — величезна відстань , то в Росії сто кілометрів — ніщо. Читаючи спогади одного німецького офіцера, я наткнувся на означення, що Росія — це край без горизонту. Якщо дістанешся до видноколу, то за ним розкинуться нові поля, узгір’я і ріки, і так нескінченно, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Німецький офіцер пише, що навіть улітку, після багатотижневих походів ці завжди безкраї російські простори навіть у найзакаменілішій людині зрештою викликають відчуття безсилля.
Росіяни зазнали величезних втрат. Та історія їх не зрадила — себто теперішнє підтвердило минуле. Армії Гітлера , так само як армії Наполеона, виснажені кліматом і російським простором, були розбиті і відтиснені далеко поза кордони Російської імперії.
Польський технологічний переворот — авіація і танки — вибив із наших рук нашу традиційну зброю — кінноту. Ми , без сумніву, мали найкращу кавалерію в Європі. Але в нашому випадку сучасність не підтвердила минуле. Навпаки, традиція виявилася беззубою старушенцією в порівнянні з моторизованими танковими колонами, які перемогли нас за якихось 17 днів.
Усе , написане вище, має на меті проілюструвати факт, що історія не зрадила Росію, а навпаки: підтвердила традиційний російський принцип. Тому росіяни — на відміну від поляків — вважають, що з часів битви під Єною нічого не змінилося. Росія має інший лад, проте, як і колись — вона імперська і непереможна. У нашого польського світу відпало дно — як образно можна сказати англійською. Проте з російського світу революція не вибила дна, позаяк Росія була і є історично ідентична, тобто імперська і загарбницька.
Візьмімо ще один приклад. Революція і поразка , яких зазнала Османська імперія внаслідок Першої світової війни, — позбавили Туреччину її історичної ідентичності. Туреччина перестала бути імперською наддержавою. Тому сучасні турки мислять геть інакше, ніж мислили їхні діди й прадіди ще кількадесят років тому. Натомість Жовтнева революція не відібрала в Росії її імперію і ні на йоту не змінила російської історичної диспозиції. Після Другої світової війни Сталін поводився і діяв як цар і самодержавець всія Росії — символ і представник імперської російської ідеї.
Усі знають , та мало хто усвідомлює, що цей російський історичний консерватизм охоплює також оцінку Польщі і поляків. Літвінов говорив про відбудову польської імперії ХVІ і ХVІІ століть, що нам видається кумедним, проте для Літвінова — на відміну від нас — ХХ століття було продовженням ХVІ і ХVІІ століття з тими самими традиційними проблемами, в тому числі й польськими.
Подібно як царі , Сталін, Літвінов і Брєжнєв вважали і вважають, що на теренах України, Литви й Білорусі можуть панувати або поляки, або росіяни. Немає третього історичного шляху — існує тільки вибір між польським і російським імперіалізмом.
Росіяни нас переоцінюють , позаяк розглядають нас із російської історичної перспективи. Натомість поляки — хоч пишаються, а ще частіше розчулюються з приводу своєї історичної минувшини — водночас вважають, що ця імперська слава не має нічого спільного з дійсністю.
Ми поводимося як шляхтич , який втратив свій маєток. Через недолугу економіку, складнощі долі, а насамперед поганого сусіда ми втратили «маєток», який нам належав за божим і людським правом. Проте ми потішаємося, що «історична справедливість» покарала українців, литовців і білорусів, бо на зміну добрим польським панам прийшли погані совєтські.
Цілі 300 років ми були гегемоном на Сході. Якщо мир Ґжимултовського (1 травня 1686 року) прийняти за переломний пункт в історії польсько-російських стосунків — варто зазначити , що тепер уже Росія 300 років як має перевагу на Сході. Оця «альтернативність» — або ми, або вони — унеможливила нормалізацію польсько-російських стосунків Оця «альтернативність» призводить до того, що поляки, як і росіяни — не вірять у третє розв’язання і позаяк tertium non datur Третього не дано (лат.). — ми приймаємо сателітність як похмурий , але неминучий стан речей. У системі «або ми, або вони» цього разу гору взяли вони.
Однак є відмінність між поляками і росіянами. Перевагу росіян підтвердила сама Історія. Натомість нашу боротьбу , повстання, навіть перемоги — Історія перетворила в ніщо. Ми дотримуємось схеми «або ми, або вони», бо не знаємо і не маємо іншої системи. Проте більшість поляків уже не вірить у цю схему, не вірить, що ми колись зможемо здобути перевагу над Росією. Плодом цієї невіри є сателітна ментальність і раболіпство.
Я теж не вірю в схему «або ми , або вони» – не вірю, що колись ми будемо в змозі відтіснити Росію з околиць Перемишля аж під Смоленськ. Я також вважаю , що вище названа схема — хоч вона й глибоко закорінена в історію — сьогодні є анахронізмом, варварським анахронізмом. У ХХ столітті українці, литовці і білоруси не можуть бути пішаками в історичній польсько-російській грі.
Ми повинні шукати контакту і порозуміння з росіянами , які готові визнати повне право на самостановлення українців, литовців і білорусів, і, що не менш важливо, ми самі раз і назавжди повинні відмовитися від Вільнюса, Львова і будь-якої політики чи планів щодо встановлення в сприятливій кон’юнктурі нашої переваги на Сході за рахунок згаданих народів. І поляки, і росіяни повинні зрозуміти, що тільки неімперіалістична Росія й неімперіалістична Польща мають шанс налагодити свої взаємини. Ми повинні зрозуміти, що будь-який імперіалізм, чи то польський, чи російський — поганий , як реалізований, так і потенційний, в очікуванні сприятливої кон’юнктури.
У майбутньому слід визнати повне право на самостановлення українців , литовців і білорусів, як того вимагають польсько-російські державні інтереси. Тільки таким шляхом можливе поховання фатальної системи «ми або вони» – системи, яка сьогодні пропонує Росії союз із сателітною Польщею, однак водночас зумовлює таку річ: якби завтра вибухнула російсько-китайська війна, переважна більшість поляків вболівала б за перемогу китайців.
Зважаючи на ці проаналізовані причини , так зване національне питання є головною проблемою — не тільки російською, а й російсько-польською. Тільки радикальне розв’язання цієї проблеми може змінити польсько-російські стосунки.
Схоже , відсоток росіян, які усвідомлюють цю проблему, зростає. Укотре я хотів би наголосити, що ментальність «ми або вони» повинна згаснути не лише серед росіян, а й серед поляків. Це процес двосторонній. Поляки, терпляче чекаючи на момент відплати та відновлення «передмур’я», інтенсивно підживлюють російський імперіалізм.
На початку цієї статті я згадував Максіма Літвінова , для якого історична система «ми або вони» 1944 року була така ж жива й актуальна, як і впродовж трьох минулих століть. Літвінов вважав, що треба нарешті закінчити справу, розпочату Андрусівським перемир’ям (3 січня 1667 року), коли Польща віддала Москві Смоленськ , Чернігівщину , Сіверщину, Сєвєж та Київ.
Рівно 30 років після розмови Едґара Сноу з Максімом Літвіновим , онук того ж Літвінова — Павел Літвінов налагодив контакт із паризькою «Культурою» і наблизився до наших переконань.
І нарешті , останній пункт цих міркувань. Поляки сьогодні неохоче ставляться до високих гасел, слоганів, всілякої романтичної фразеології. Та я не можу позбутися враження, що у своєму антиромантизмі поляки разом із купіллю вихлюпують і немовля. Політика поневоленого народу має об’єднувати людей із різними переконаннями і тому повинна ґрунтуватися на моральному ідеалі, який би очищував нашу програму незалежності та надавав їй етичного виміру. Оцього морального, понаднаціонального виміру бракує всім сучасним програмам незалежності.
Ідеєю економічного зростання чи гаслом «кольоровий телевізор у кожен дім й автівку під кожен дім» нікого не заманиш. Автівку хочуть усі , та ніхто не готовий померти за автомобілі й кольорові телевізори.
У В’єтнамі , на Кіпрі, у Середній Азії, в Північній Ірландії, Анголі чи Мозамбіку люди часто помирають за хибні, але палко сповідувані ідеї.
Сучасні поляки — і в Польщі , і за кордоном – ніщо, абсолютно ніщо не сповідують палко. Безідейники («смерть фраєрам») цілком беззахисні перед насильством і становлять класичний матеріал для масового виготовлення рабів.
Читаючи «Архіпелаг ҐУЛАҐ» , ми повинні дійти висновку, що ці велетенські, багатомільйонні табори були б неможливі без співпраці в’язнів. Філософія «смерть фраєрам», яку сповідувала переважна більшість в’язнів, у поєднанні з насильством совєтської влади перетворює «Архіпелаг ҐУЛАҐ» на прибутковий бізнес.
Ясна річ , найбільшими фраєрами є прибічники гасла «смерть фраєрам», і «Архіпелаг ҐУЛАҐ» є залізним підтвердженням цієї тези.
Ідея свободи і самовизначення братніх народів , які відділяють нас від Росії, в поєднанні зі щирим зреченням будь-яких імперіалістичних планів (до яких слід зарахувати й сподівання на домовленість із Москвою поза плечима цих народів і їхньою ціною) — така програма могла би повернути польській незалежницькій політиці високий моральний мотив, якого їй сьогодні так не вистачає.
Що ми можемо протиставити «Архіпелагові ҐУЛАҐ» — якщо вважати його символом системи? У нас немає Солженіциних — зате є Івашкевичі , апостоли ліцензійного успіху. В нашій еміграції маємо запеклий антикомунізм, який не породжує нічого, крім звірячої ненависті до Росії. Цьому антикомунізму не вистачає морального виміру, позаяк він зливається з національним егоїзмом і навіть вузьким націоналізмом. «Ґулаґ» цікавить нас лише остільки, оскільки в цій піраміді закатованих тіл і душ можна вловити передвістя розпаду Росії, що, своєю чергою, дозволило б нам повернути Вільнюс, Львів, а може, і більше.
Нам потрібно повернутися до Міцкевича. Він краще й глибше за нас розумів «свободу» і моральний вимір цього слова.
Переклала Наталя Ткачик під час перебування на Стипендійній програмі міністра культури Польщі Gaude Polonia – 2017
Текст був опублікований у часописі «Культура» (№ 9/324 , 1974 рік)
Редакція висловлює вдячність Літературному інституту «Культура» за можливість публікації.
