Ідея звести висотний будинок у формі ступеневої піраміди не була чужою польським архітекторам. Збереглася світлина з виставки «Варшава майбутнього» 1936 року, на якій мер столиці Стефан Стажинський демонструє групі офіційних осіб на чолі з президентом Польщі Іґнацієм Мосціцьким макет-проєкт розвитку міста до всесвітньої виставки, яка планувалася на 1943 рік. На знімку помітна модель будівлі, яка своїм виглядом дуже нагадує Палац культури і науки (ПКіН). Це була спроєктована Юліушем Наґурським 250-метрова Вежа незалежності з радіопередавачами, яку планували звести на правому березі Вісли, неподалік кільцевої транспортної розв’язки рондо Вашингтона.
Виставка «Варшава майбутнього», 1936. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіСхожі архітектурні мотиви помітні і в довоєнному проєкті храму Провидіння Божого авторства Богдана Пнєвського, який планували спорудити неподалік парку Мокотувське поле. Та обидва проєкти — і вежі, і храму — залишилися тільки на папері.
Проте після війни у столиці звели Палац культури і науки. Це було свого роду виконання обіцянки, яку в лютому 1945 року дав Іосіф Сталін — що Радянський Союз покриє половину витрат на відновлення Варшави.
На знак подяки польський уряд вирішив перейменувати варшавські Уяздовські алеї на проспект Маршала Іосіфа Сталіна, Відрізок між площею Трьох Хрестів (Plac Trzech Krzyży) та площею На роздоріжжі (Plac na rozdrożu) називався так із 1945 до 1956 року. а польські архітектори почали приміряти московську обіцянку до варшавських реалій.
Як писав Зиґмунт Скібнєвський, один із засновників Бюро відновлення столиці, тоді підготували різноманітні масштабні пропозиції щодо будівництва: перша лінія метро, житлові квартали у районах Муранув і Вєжбно, дільниця міністерств на вулиці Круча та університет неподалік Сєльця.
Проте ці проєкти потрапили в шухляду, а через шість років у Москві приступили до креслення Палацу культури і науки, «подарунка народів СРСР польському народу», на зразок московських висоток у стилі соцреалізму, в яких розташувалися, зокрема, Московський державний університет, МЗС, готелі та житлові квартири. З п’яти можливих місць для такого дару влада Польської Народної Республіки обрала район на непарній стороні вулиці Маршалковської, між Єрусалимськими алеями та Свєнтокшиською. На архітектурних планах 1949 року в цьому місці можна побачити Центральний будинок культури, що зовні нагадує нинішній Палац культури і науки.
Повоєнне будівництво та відновлення Варшави у 1950-ті роки. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіЗведення ПКіН було, як казали в ті роки, великою будовою соціалізму, що нагадувала створення металургійного комбінату в Новій Гуті, але набагато важливішою у пропагандистському значенні. Книжки, газети, радіопередачі та кінохроніки захоплювалися совєтською технічною думкою та організацією робіт. Розповідалися історії про совєтських інженерів, які везли у валізках геологічні проби до московської лабораторії, щоб там остаточно переконатися, чи можна побудувати висотну будівлю на варшавському ґрунті. Люди милувалися кукурудзником, що літав уздовж Маршалковської з прикріпленою повітряною кулею: таким простим чином архітектори, стоячи на березі Вісли з боку варшавського району Праґа, визначали оптимальну висоту майбутнього палацу, щоб він не псував історичну панораму міста. Врешті погодились на тому, що будівля з вежею та шпилем сягне близько 220 м заввишки. На цьому наполягли поляки, а для росіян кожен метр угору означав збільшення витрат на будівництво.
архітектор
Нас, варшав’ян, які мріяли про майбутню велич свого міста, охопила незрозуміла одержимість висотою — після кожного розвороту літака [звучала] команда: «Вище!»
Тодішня преса не повідомляла подробиць робочих дискусій архітекторів, у ході яких, на думку історика мистецтва Вальдемара Бранєвського, намагалися «заретушувати надто московський характер початкових варіантів проєкту».
Парад робочих біля ПКіН, 1963. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіСуперечка точилася (хоча й несміливо) довкола форми будівлі, пропорцій між нижніми та верхніми частинами, деталей, що увінчували та прикрашали палац і завдяки яким він мав стати «національним за формою та соціалістичним за змістом». Дискутували і про розташування входів та ширину площі між ПКіН і Маршалковською — місце майбутніх парадів та демонстрацій.
Під час остаточних обговорень проєкту 18–19 квітня 1952 року у висловлюваннях польських архітекторів переважали вже похвали та революційний ентузіазм.
Якщо врахувати, що Польща тільки будує основи соціалізму, то «чи не рано з’являється це первородне дитя комунізму?» — запитував професор Шимон Сиркус, цитуючи письменника Валєнтіна Катаєва, який так назвав московські висотки. І сам відповідав, що сумніви зайві, оскільки будівля стане «непорушною дороговказною зіркою на нашому шляху перетворення старої Варшави на Варшаву соціалістичну». Через два дні після конференції президія уряду схвалила проєкт палацу, висловивши авторам вдячність за «надзвичайно правильне і прекрасне рішення».
Тим часом початкові роботи велися вже понад пів року. Зі совєтського боку ними керував заступник міністра будівництва Ґєорґій Караваєв, а з польського — головний архітектор Варшави Юзеф Сіґалін, який наприкінці 1951 року обійняв посаду уповноваженого уряду з питань будівництва ПКіНу. Він щомісяця писав конфіденційні звіти, які читали всього кілька людей: президент Болєслав Бєрут, прем’єр Юзеф Циранкевич, віцепрем’єр Стефан Єндриховський, міністр будівництва міст та селищ Роман Пйотровський та перший секретар Варшавського воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Віха, а потім його наступник Владислав Матвін. Ці документи без пропагандистського лакування показують реалії будівництва, участь у ньому поляків та залаштунки співпраці.
Сучасна Варшава. Джерело: Margy CraneFollow / FlickrПолітичний бізнес-план
Декрет Бєрута про вилучення нерухомості у власників варшавських земельних ділянок полегшив розчищення території під ПКіН та нову площу. Тут лежали руїни Головного вокзалу та стояли чиншові кам’яниці, частина з яких пережила війну. Все знесли, а 1450 мешканців звідси переселили в 960 житлових приміщень в інших районах Варшави.
Чимало родин виселили також із приєднаного до міста району Єльонки, де збудували товарну станцію та виробничу базу-склад для потреб ПКіН.
В Єльонках з’явилося житлове селище для приблизно трьох тисяч совєтських робітників та інженерно-технічного персоналу. Воно називалося «Дружба» і налічувало понад 170 дерев’яних бараків та будиночків, а також мало їдальню, лазню, перукарню, дитячий садок, магазини, поліклініку з пологовим відділенням, клуб, кінотеатр, вечірню школу, стадіон тощо. Будівельникам палацу також віддали будинок відпочинку у Зеґжинеку під Варшавою, а керівним кадрам вручили ключі від кількох десятків квартир у новому житловому районі Маршалковський.
Ця будівля сама собою стала незвичним подарунком, не кажучи вже про її розміри та символічність. Річ у тому, що обдарована сторона, себто польська держава, частково доклалася до витрат на цей подарунок.
Польська сторона витратилась на підготовку будівельного майданчика (розселення мешканців, знесення будинків, ліквідація старого та закладання нового укріплення ґрунту, геологічні та геодезичні роботи, а також фізична та пожежна охорона будівельного майданчика та бази разом із селищем у Єльонках); крім того, вона збудувала робочі гуртожитки для 2500 польських працівників на вулиці Елекційній, а також залізничну станцію із запасним шляхом, відділення міліції та будівлю пожежної охорони в Єльонках.
За умовами контракту, будівельникам із СРСР мали допомагати 4000 польських працівників. Їх повинні були скеровувати різні підприємства. Проте в травні 1953 року Сіґалін писав міністру Пйотровському, що заклади це спритно використовували, щоб «позбутися найслабшого трудового елемента, як-от хворих, глухих, літніх людей». До звіту додано копії заяв, написаних, вочевидь, робітниками: «Я не можу піти на Палац культури через нерви, а ще в мене хворі очі; можете мене звільнити»; «на Палац культури піти не можу, бо переніс операцію (шлунок, голова), я хворий — у мене тремтить права рука» тощо. Не вдався й набір на будівництво ПКіНу через Спілку польської молоді. «Направлений на будівництво елемент виявився погано підготовленим політично», тож вербування працівників призупинили.
Польські робітники були незадоволені умовами будівництва. У жовтні 1953 року каменотеси заробляли 2400–5100 злотих, каменярі — 2000–2500, а штукатури — 1700–2500, Середня зарплата в країні становила 920 злотих. але за це вони мали виконувати до 350 % норми. Робітники скаржилися на простої та прогалини в документації, яка до того ж була російською мовою. Не рятували ситуацію навіть 15 % надбавки за висотні роботи: негласне розслідування підтвердило, що платять не за всі види робіт і польських робітників посилають на найважчу працю. Не допомагали й сприятливі зміни «в побутовому та культурному планах» (робітникам, зокрема, виділили 4200 пар шкіряного взуття за фіксованою ціною, а для клубу в робочому гуртожитку купили радіо, програвач та 40 платівок).
Палац культури і науки у 1950-ті роки. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіПольські постачальники, а також підприємства, що отримали підряди на будівництві палацу, нарікали на розрахунки із совєтським Управлінням будівництва. Воно не погоджувалося з польськими розцінками на матеріали та послуги — згідно зі звітом Сіґаліна, у деякі місяці різниця між виставленими та оплаченими рахунками сягала 20 %. Робоча сила в Польщі була дорожчою, ніж у СРСР, й Управління будівництва намагалося нівелювати цю різницю, що суперечило положенням контракту про будівництво палацу, в якому передбачалася винагорода «відповідно до норм та ставок, прийнятих у Варшаві». Утім, без совєтської документації, яку вивезли до Москви, неможливо було визначити ні загальну вартість споруди, ні кошторис, який СРСР по-братськи переклав на польську сторону.
Польські постачальники, а також підприємства, що отримали підряди на будівництві палацу, нарікали на розрахунки із совєтським Управлінням будівництва. Воно не погоджувалося з польськими розцінками на матеріали та послуги — згідно зі звітом Сіґаліна, у деякі місяці різниця між виставленими та оплаченими рахунками сягала 20 %. Робоча сила в Польщі була дорожчою, ніж у СРСР, й Управління будівництва намагалося нівелювати цю різницю, що суперечило положенням контракту про будівництво палацу, в якому передбачалася винагорода «відповідно до норм та ставок, прийнятих у Варшаві». Утім, без совєтської документації, яку вивезли до Москви, неможливо було визначити ні загальну вартість споруди, ні кошторис, який СРСР по-братськи переклав на польську сторону.
За претензіями до розрахунків міг ховатися й інший інтерес Управління будівництва, яке водночас зводило будівлю посольства СРСР на Бельведерській вулиці.
Туди, зокрема, скерували 500 совєтських робітників із будівельного майданчика Палацу культури і науки, над інтер’єром посольства працювала численна група польських каменярів та штукатурів, а через бюро Сіґаліна на місце будови посольства доставили кілька тисяч квадратних метрів граніту та пісковику.
Жертви будівництва
Таким політично важливим будівництвом не могло не цікавитися Міністерство громадської безпеки. Будь-які сигнали, що свідчили про «прояви ворожої діяльності серед польського персоналу, а також серед ворожих елементів поза будівництвом», передавалися до Четвертого департаменту міністерства.
«Політично і морально ненадійні» працівники не допускалися або ж усувалися з роботи на будівництві — в окремі місяці їхня кількість сягала кількадесяти осіб.
В архіві Інституту національної пам’яті збереглися матеріали слідства 1952–1953 років у справі Єжи Чеховського. Він народився 1909-го, був одружений із донькою аристократа, до війни служив офіцером кавалерії, потім воював у Армії Крайовій, а після війни був виключений із Польської соціалістичної партії перед її злиттям із Польською робітничою партією 1948 року ці партії об’єдналися у Польську об’єднану робочу партію (ПОРП), що була в Польщі керівною до 1989 року. як «класовий ворог». Чеховський керував транспортним відділом у субпідрядника будівництва. В окремих папках є доноси в управління держбезпеки, підписані директором, партійним секретарем та головою Ради підприємства, а також протоколи допитів колег.
Слідчих найбільше цікавило, що Чеховський говорив про Палац культури і науки: «Це липа, а ніякий не подарунок народів СРСР, це праця польського робітника і селянина». Прислані із СРСР працівники, на думку Чеховського, були замаскованими військовими спеціалістами. Він уїдливо коментував недоліки в будівництві: «Ясна річ, совєтські голови». У ширшому колі на запитання, скільки людей вмістилося б у котловані під Палацом культури і науки, він буцімто відповів, що, мабуть, пів Варшави. «Можна було дійти висновку, що громадянин Чеховський мав на увазі Катинь, хоча це слово не пролунало», — такі свідчення дав один із колег.
Палац культури і науки у Варшаві. Джерело: PixabayМіліція переслідувала і поляків, яких звинувачували у спекуляції. 16 листопада 1952 року в селищі «Дружба» затримали виробничого охоронця Юзефа Ц. «При собі мав невеликий згорток, з якого виднівся шматочок матерії», — зазначено в службовій записці. Гроші для купівлі тканини на костюми Юзефу Ц. дали дружина, теща та невістка. Громадянин, який перевіряв перепустки, не впустив його в магазин, тоді чоловік по черзі попросив трьох росіян купити по відрізу сірої тканини. Затриманий зізнався, що якось придбав так для власних потреб леза для гоління, а іншим разом — два шматки прального мила. У клопотанні про тимчасове затримання прокурор написав: «Займався перепродажем, купуючи різні текстильні матеріали для подальшого продажу за спекулятивними цінами», — за це тоді відправляли до трудового табору. Однак Юзефу Ц. пощастило: свідчення членів родини та кравця, який мав пошити костюми, підтвердили, що спекулянтом він не був, тож прокуратура закрила справу.
Декому допомогла оголошена наприкінці 1952 року амністія — завдяки їй на волі залишилося троє працівників селища «Дружба», яких прокурор Особливої комісії з боротьби зі зловживаннями та економічним шкідництвом хотів на 14 місяців відправити у трудовий табір. Двоє вкрали зі складу ящик із 24 кг рослинного жиру, а, крім того, всі троє «систематично в совєтських торговельних точках у Робочому селищі “Дружба” скуповували м’ясні товари» і вигідно збували їх на базарі. Там працівники продавали флакони парфумів «совєтської марки».
Були й трагічні випадки. В окремому секторі православного цвинтаря у варшавському районі Воля лежать 13 совєтських будівельників — це жертви нещасних випадків при зведенні палацу.
Ще одного працівника переїхав потяг, інша робітниця втонула у Віслі, а на горищі бараку в Єльонках повісився 19-річний робітник із Дніпропетровської області — судячи з усього, причиною самогубства стала звістка про смерть матері.
З даних бюро Сіґаліна відомо, що в нещасних випадках загинуло також семеро польських робітників: наприклад, кочегар котельні в Єльонках отруївся чадним газом, транспортний робітник помер від удару по голові стрілою крана, а муляр із помічником загинули, впавши з обваленого риштування. Сталося також три автомобільні аварії зі смертельними наслідками. Так у червні 1952 року водій совєтської вантажівки задавив польську дитину — Управління будівництва Палацу культури і науки виплатило батькам компенсацію та виділило нову просторішу квартиру. Таке рішення ухвалили і щодо родичів інших жертв.
Навіщо шпиль?
Незважаючи на всі труднощі й те, що на будівництва палацу знадобилося близько мільйона ретельно відібраної цегли, споруду звели відносно швидко — за три роки. Облаштування інтер’єру, яке розпочалося 1954 року, профінансувала Польща. Проєкти, замовлені в найкращих тогочасних дизайнерів, оцінювала спеціальна комісія. Її члени, зокрема, засумнівалися у доцільності оббивати стіни кабінету директора Музею техніки мілянувським шовком, у клубі Інституту суспільних наук наказали пересунути фортепіано у бічну нішу, а на його місце поставити стіл для пінг-понгу. Професори Захватович та Ніта через «відверто будуарний характер» відкинули проєкт меблів у особистому кабінеті Бєрута в зоні палацу, призначеній для конгресів.
П’ятий Міжнародний фестиваль молоді та студентів у Варшаві, 1955. Джерело: Національний цифровий інститут ПольщіКоли 21 липня 1955 року прем’єр Циранкевич та посол Пономаренко позолоченими ножицями перерізали стрічку перед входом до палацу, пропагандистському захопленню не було меж. Його не розділяли звичайні варшав’яни, запитуючи, наприклад, навіщо палацу знадобився шпиль? І самі ж відповідали: інакше палац засунули б полякам у дупу. Письменник і режисер Тадеуш Конвіцький назвав палац «пам’ятником марнославству, статуєю несвободи». Поляки почали вживати щодо цієї споруди відоме визначення сталінської архітектури — «кошмарний сон п’яного кондитера» — приписуючи його поету Владиславу Бронєвському. За найпоширенішою версією, так сказав Федеріко Фелліні про московський парк Виставка досягнень народного господарства.
Скептично сприйняли будівництво й автори професійного журналу будівельників Przegląd Budowlany. 1955 року в ньому з’явилися дві статті, присвячені різкій критиці совєтської архітектури з боку Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, висловленої у грудні 1954-го на Всесоюзній конференції будівельників.
З цього приводу дісталося і московським хмарочосам, які донедавна вважалися одним із найвищих досягнень совєтського будівництва і зразком, гідним наслідування. Діловий і конкретний аналіз Хрущова повністю дискредитував і з естетичного, і з економічного боку ці увінчані шпилями творіння недисциплінованої фантазії.
Цензор пропустив ці слова за чотири місяці до того, як Польщі передали «дарунок народів СРСР польському народові».
Переклала Ірена Шевченко
Редакція висловлює вдячність журналу Polityka за можливість публікації
