Ідея звести висотний будинок у формі ступеневої піраміди не була чужою польським архітекторам. Збереглася світлина з виставки «Варшава майбутнього» 1936 року , на якій мер столиці Стефан Стажинський демонструє групі офіційних осіб на чолі з президентом Польщі Іґнацієм Мосціцьким макет-проєкт розвитку міста до всесвітньої виставки , яка планувалася на 1943 рік. На знімку помітна модель будівлі, яка своїм виглядом дуже нагадує Палац культури і науки (ПКіН). Це була спроєктована Юліюшем Наґурським 250-метрова Вежа незалежності з радіопередавачами, яку планували звести на правому березі Вісли, неподалік кільцевої транспортної розв’язки рондо Вашингтона.

Виставка «Варшава майбутнього» , 1936. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Схожі архітектурні мотиви помітні і в довоєнному проєкті храму Провидіння Божого авторства Богдана Пнєвського , який планували спорудити неподалік парку Мокотувське поле. Та обидва проєкти — і вежі, і храму — залишилися тільки на папері.

Проте після війни у столиці звели Палац культури і науки. Це було свого роду виконання обіцянки , яку в лютому 1945 року дав Іосіф Сталін — що Радянський Союз покриє половину витрат на відновлення Варшави.

На знак подяки польський уряд вирішив перейменувати варшавські Уяздовські алеї на проспект Маршала Іосіфа Сталіна , Відрізок між площею Трьох Хрестів (Plac Trzech Krzyży) та площею На роздоріжжі (Plac na rozdrożu) називався так із 1945 до 1956 року. а польські архітектори почали приміряти московську обіцянку до варшавських реалій.

Як писав Зиґмунт Скібнєвський , один із засновників Бюро відновлення столиці, тоді підготували різноманітні масштабні пропозиції щодо будівництва: перша лінія метро , ​​житлові квартали у районах Муранув і Вєжбно , дільниця міністерств на вулиці Круча та університет неподалік Сєльця.

Проте ці проєкти потрапили в шухляду , а через шість років у Москві приступили до креслення Палацу культури і науки, «подарунка народів СРСР польському народу» , на зразок московських висоток у стилі соцреалізму, в яких розташувалися, зокрема, Московський державний університет, МЗС, готелі та житлові квартири. З п’яти можливих місць для такого дару влада Польської Народної Республіки обрала район на непарній стороні вулиці Маршалковської, між Єрусалимськими алеями та Свєнтокшиською. На архітектурних планах 1949 року в цьому місці можна побачити Центральний будинок культури, що зовні нагадує нинішній Палац культури і науки.

Повоєнне будівництво та відновлення Варшави у 1950-ті роки. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Зведення ПКіН було , як казали в ті роки, великою будовою соціалізму, що нагадувала створення металургійного комбінату в Новій Гуті, але набагато важливішою у пропагандистському значенні. Книжки, газети, радіопередачі та кінохроніки захоплювалися совєтською технічною думкою та організацією робіт. Розповідалися історії про совєтських інженерів, які везли у валізках геологічні проби до московської лабораторії, щоб там остаточно переконатися, чи можна побудувати висотну будівлю на варшавському ґрунті. Люди милувалися кукурудзником, що літав уздовж Маршалковської з прикріпленою повітряною кулею: таким простим чином архітектори, стоячи на березі Вісли з боку варшавського району Праґа, визначали оптимальну висоту майбутнього палацу, щоб він не псував історичну панораму міста. Врешті погодились на тому, що будівля з вежею та шпилем сягне близько 220 м заввишки. На цьому наполягли поляки, а для росіян кожен метр угору означав збільшення витрат на будівництво.

Юзеф Сіґалін ,
архітектор

Нас , варшав’ян, які мріяли про майбутню велич свого міста, охопила незрозуміла одержимість висотою — після кожного розвороту літака [звучала] команда: «Вище!»

Тодішня преса не повідомляла подробиць робочих дискусій архітекторів , у ході яких, на думку історика мистецтва Вальдемара Бранєвського, намагалися «заретушувати надто московський характер початкових варіантів проєкту».

Парад робочих біля ПКіН , 1963. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Суперечка точилася (хоча й несміливо) довкола форми будівлі , пропорцій між нижніми та верхніми частинами, деталей, що увінчували та прикрашали палац і завдяки яким він мав стати «національним за формою та соціалістичним за змістом». Дискутували і про розташування входів та ширину площі між ПКіН і Маршалковською — місце майбутніх парадів та демонстрацій.

Під час остаточних обговорень проєкту 18–19 квітня 1952 року у висловлюваннях польських архітекторів переважали вже похвали та революційний ентузіазм.

Якщо врахувати , що Польща тільки будує основи соціалізму, то «чи не рано з’являється це первородне дитя комунізму?» — запитував професор Шимон Сиркус , цитуючи письменника Валєнтіна Катаєва, який так назвав московські висотки. І сам відповідав, що сумніви зайві, оскільки будівля стане «непорушною дороговказною зіркою на нашому шляху перетворення старої Варшави на Варшаву соціалістичну». Через два дні після конференції президія уряду схвалила проєкт палацу , висловивши авторам вдячність за «надзвичайно правильне і прекрасне рішення».

Тим часом початкові роботи велися вже понад пів року. Зі совєтського боку ними керував заступник міністра будівництва Ґєорґій Караваєв , а з польського — головний архітектор Варшави Юзеф Сіґалін, який наприкінці 1951 року обійняв посаду уповноваженого уряду з питань будівництва ПКіНу. Він щомісяця писав конфіденційні звіти, які читали всього кілька людей: президент Болєслав Бєрут, прем’єр Юзеф Циранкевич , віцепрем’єр Стефан Єндриховський, міністр будівництва міст та селищ Роман Пйотровський та перший секретар Варшавського воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії Владислав Віха, а потім його наступник Владислав Матвін. Ці документи без пропагандистського лакування показують реалії будівництва, участь у ньому поляків та залаштунки співпраці.

Сучасна Варшава. Джерело: Margy CraneFollow / Flickr

Політичний бізнес-план

Декрет Бєрута про вилучення нерухомості у власників варшавських земельних ділянок полегшив розчищення території під ПКіН та нову площу. Тут лежали руїни Головного вокзалу та стояли чиншові кам’яниці , частина з яких пережила війну. Все знесли, а 1450 мешканців звідси переселили в 960 житлових приміщень в інших районах Варшави.

Чимало родин виселили також із приєднаного до міста району Єльонки , де збудували товарну станцію та виробничу базу-склад для потреб ПКіН.

В Єльонках з’явилося житлове селище для приблизно трьох тисяч совєтських робітників та інженерно-технічного персоналу. Воно називалося «Дружба» і налічувало понад 170 дерев’яних бараків та будиночків , а також мало їдальню, лазню, перукарню, дитячий садок, магазини, поліклініку з пологовим відділенням, клуб, кінотеатр, вечірню школу, стадіон тощо. Будівельникам палацу також віддали будинок відпочинку у Зеґжинеку під Варшавою, а керівним кадрам вручили ключі від кількох десятків квартир у новому житловому районі Маршалковський.

Конрад Рокіцький , історик, з книжки «Збудувати Варшаву прекрасною…»

Ця будівля сама собою стала незвичним подарунком , не кажучи вже про її розміри та символічність. Річ у тому, що обдарована сторона, себто польська держава, частково доклалася до витрат на цей подарунок.

Польська сторона витратилась на підготовку будівельного майданчика (розселення мешканців , знесення будинків, ліквідація старого та закладання нового укріплення ґрунту, геологічні та геодезичні роботи, а також фізична та пожежна охорона будівельного майданчика та бази разом із селищем у Єльонках); крім того, вона збудувала робочі гуртожитки для 2500 польських працівників на вулиці Елекційній, а також залізничну станцію із запасним шляхом, відділення міліції та будівлю пожежної охорони в Єльонках.

За умовами контракту , будівельникам із СРСР мали допомагати 4000 польських працівників. Їх повинні були скеровувати різні підприємства. Проте в травні 1953 року Сіґалін писав міністру Пйотровському, що заклади це спритно використовували, щоб «позбутися найслабшого трудового елемента , як-от хворих, глухих, літніх людей». До звіту додано копії заяв , написаних, вочевидь, робітниками: «Я не можу піти на Палац культури через нерви , а ще в мене хворі очі; можете мене звільнити»; «на Палац культури піти не можу, бо переніс операцію (шлунок, голова), я хворий — у мене тремтить права рука» тощо. Не вдався й набір на будівництво ПКіНу через Спілку польської молоді. «Направлений на будівництво елемент виявився погано підготовленим політично» , тож вербування працівників призупинили.

Польські робітники були незадоволені умовами будівництва. У жовтні 1953 року каменотеси заробляли 2400–5100 злотих , каменярі — 2000–2500, а штукатури — 1700–2500, Середня зарплата в країні становила 920 злотих. але за це вони мали виконувати до 350 % норми. Робітники скаржилися на простої та прогалини в документації , яка до того ж була російською мовою. Не рятували ситуацію навіть 15 % надбавки за висотні роботи: негласне розслідування підтвердило, що платять не за всі види робіт і польських робітників посилають на найважчу працю. Не допомагали й сприятливі зміни «в побутовому та культурному планах» (робітникам , зокрема, виділили 4200 пар шкіряного взуття за фіксованою ціною, а для клубу в робочому гуртожитку купили радіо, програвач та 40 платівок).

Палац культури і науки у 1950-ті роки. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Польські постачальники , а також підприємства, що отримали підряди на будівництві палацу, нарікали на розрахунки із совєтським Управлінням будівництва. Воно не погоджувалося з польськими розцінками на матеріали та послуги — згідно зі звітом Сіґаліна, у деякі місяці різниця між виставленими та оплаченими рахунками сягала 20 %. Робоча сила в Польщі була дорожчою, ніж у СРСР, й Управління будівництва намагалося нівелювати цю різницю, що суперечило положенням контракту про будівництво палацу, в якому передбачалася винагорода «відповідно до норм та ставок , прийнятих у Варшаві». Утім , без совєтської документації, яку вивезли до Москви, неможливо було визначити ні загальну вартість споруди, ні кошторис, який СРСР по-братськи переклав на польську сторону.

Польські постачальники , а також підприємства, що отримали підряди на будівництві палацу, нарікали на розрахунки із совєтським Управлінням будівництва. Воно не погоджувалося з польськими розцінками на матеріали та послуги — згідно зі звітом Сіґаліна, у деякі місяці різниця між виставленими та оплаченими рахунками сягала 20 %. Робоча сила в Польщі була дорожчою, ніж у СРСР, й Управління будівництва намагалося нівелювати цю різницю, що суперечило положенням контракту про будівництво палацу, в якому передбачалася винагорода «відповідно до норм та ставок, прийнятих у Варшаві». Утім, без совєтської документації, яку вивезли до Москви, неможливо було визначити ні загальну вартість споруди, ні кошторис, який СРСР по-братськи переклав на польську сторону.

За претензіями до розрахунків міг ховатися й інший інтерес Управління будівництва , яке водночас зводило будівлю посольства СРСР на Бельведерській вулиці.

Туди , зокрема, скерували 500 совєтських робітників із будівельного майданчика Палацу культури і науки, над інтер’єром посольства працювала численна група польських каменярів та штукатурів, а через бюро Сіґаліна на місце будови посольства доставили кілька тисяч квадратних метрів граніту та пісковику.

Жертви будівництва

Таким політично важливим будівництвом не могло не цікавитися Міністерство громадської безпеки. Будь-які сигнали , що свідчили про «прояви ворожої діяльності серед польського персоналу , а також серед ворожих елементів поза будівництвом» , передавалися до Четвертого департаменту міністерства.

«Політично і морально ненадійні» працівники не допускалися або ж усувалися з роботи на будівництві — в окремі місяці їхня кількість сягала кількадесяти осіб.

В архіві Інституту національної пам’яті збереглися матеріали слідства 1952–1953 років у справі Єжи Чеховського. Він народився 1909-го , був одружений із донькою аристократа, до війни служив офіцером кавалерії, потім воював у Армії Крайовій, а після війни був виключений із Польської соціалістичної партії перед її злиттям із Польською робітничою партією 1948 року ці партії об’єдналися у Польську об’єднану робочу партію (ПОРП), що була в Польщі керівною до 1989 року. як «класовий ворог». Чеховський керував транспортним відділом у субпідрядника будівництва. В окремих папках є доноси в управління держбезпеки , підписані директором, партійним секретарем та головою Ради підприємства, а також протоколи допитів колег.

Слідчих найбільше цікавило , що Чеховський говорив про Палац культури і науки: «Це липа , а ніякий не подарунок народів СРСР, це праця польського робітника і селянина». Прислані із СРСР працівники , на думку Чеховського, були замаскованими військовими спеціалістами. Він уїдливо коментував недоліки в будівництві: «Ясна річ , совєтські голови». У ширшому колі на запитання , скільки людей вмістилося б у котловані під Палацом культури і науки, він буцімто відповів, що, мабуть, пів Варшави. «Можна було дійти висновку , що громадянин Чеховський мав на увазі Катинь , хоча це слово не пролунало» , — такі свідчення дав один із колег.

Палац культури і науки у Варшаві. Джерело: Pixabay

Міліція переслідувала і поляків , яких звинувачували у спекуляції. 16 листопада 1952 року в селищі «Дружба» затримали виробничого охоронця Юзефа Ц. «При собі мав невеликий згорток , з якого виднівся шматочок матерії» , — зазначено в службовій записці. Гроші для купівлі тканини на костюми Юзефу Ц. дали дружина, теща та невістка. Громадянин, який перевіряв перепустки, не впустив його в магазин, тоді чоловік по черзі попросив трьох росіян купити по відрізу сірої тканини. Затриманий зізнався, що якось придбав так для власних потреб леза для гоління, а іншим разом — два шматки прального мила. У клопотанні про тимчасове затримання прокурор написав: «Займався перепродажем , купуючи різні текстильні матеріали для подальшого продажу за спекулятивними цінами», — за це тоді відправляли до трудового табору. Однак Юзефу Ц. пощастило: свідчення членів родини та кравця , який мав пошити костюми, підтвердили, що спекулянтом він не був, тож прокуратура закрила справу.

Читати далі

Місця

Відновленню не підлягає

Якуб Ястшембський

Декому допомогла оголошена наприкінці 1952 року амністія — завдяки їй на волі залишилося троє працівників селища «Дружба» , яких прокурор Особливої комісії з боротьби зі зловживаннями та економічним шкідництвом хотів на 14 місяців відправити у трудовий табір. Двоє вкрали зі складу ящик із 24 кг рослинного жиру, а, крім того, всі троє «систематично в совєтських торговельних точках у Робочому селищі “Дружба” скуповували м’ясні товари» і вигідно збували їх на базарі. Там працівники продавали флакони парфумів «совєтської марки».

Були й трагічні випадки. В окремому секторі православного цвинтаря у варшавському районі Воля лежать 13 совєтських будівельників — це жертви нещасних випадків при зведенні палацу.

Ще одного працівника переїхав потяг , інша робітниця втонула у Віслі, а на горищі бараку в Єльонках повісився 19-річний робітник із Дніпропетровської області — судячи з усього, причиною самогубства стала звістка про смерть матері.

З даних бюро Сіґаліна відомо , що в нещасних випадках загинуло також семеро польських робітників: наприклад, кочегар котельні в Єльонках отруївся чадним газом, транспортний робітник помер від удару по голові стрілою крана, а муляр із помічником загинули, впавши з обваленого риштування. Сталося також три автомобільні аварії зі смертельними наслідками. Так у червні 1952 року водій совєтської вантажівки задавив польську дитину — Управління будівництва Палацу культури і науки виплатило батькам компенсацію та виділило нову просторішу квартиру. Таке рішення ухвалили і щодо родичів інших жертв.

Навіщо шпиль?

Незважаючи на всі труднощі й те , що на будівництва палацу знадобилося близько мільйона ретельно відібраної цегли, споруду звели відносно швидко — за три роки. Облаштування інтер’єру, яке розпочалося 1954 року, профінансувала Польща. Проєкти, замовлені в найкращих тогочасних дизайнерів, оцінювала спеціальна комісія. Її члени, зокрема, засумнівалися у доцільності оббивати стіни кабінету директора Музею техніки мілянувським шовком, у клубі Інституту суспільних наук наказали пересунути фортепіано у бічну нішу, а на його місце поставити стіл для пінг-понгу. Професори Захватович та Ніта через «відверто будуарний характер» відкинули проєкт меблів у особистому кабінеті Бєрута в зоні палацу , призначеній для конгресів.

П’ятий Міжнародний фестиваль молоді та студентів у Варшаві , 1955. Джерело: Національний цифровий інститут Польщі

Коли 21 липня 1955 року прем’єр Циранкевич та посол Пономаренко позолоченими ножицями перерізали стрічку перед входом до палацу , пропагандистському захопленню не було меж. Його не розділяли звичайні варшав’яни, запитуючи, наприклад, навіщо палацу знадобився шпиль? І самі ж відповідали: інакше палац засунули б полякам у дупу. Письменник і режисер Тадеуш Конвіцький назвав палац «пам’ятником марнославству, статуєю несвободи». Поляки почали вживати щодо цієї споруди відоме визначення сталінської архітектури — «кошмарний сон п’яного кондитера» — приписуючи його поету Владиславу Бронєвському. За найпоширенішою версією, так сказав Федеріко Фелліні про московський парк Виставка досягнень народного господарства.

Скептично сприйняли будівництво й автори професійного журналу будівельників Przegląd Budowlany. 1955 року в ньому з’явилися дві статті , присвячені різкій критиці совєтської архітектури з боку Першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, висловленої у грудні 1954-го на Всесоюзній конференції будівельників.

Евґеніюш Стрийковський та Стефан Куровський

З цього приводу дісталося і московським хмарочосам , які донедавна вважалися одним із найвищих досягнень совєтського будівництва і зразком, гідним наслідування. Діловий і конкретний аналіз Хрущова повністю дискредитував і з естетичного, і з економічного боку ці увінчані шпилями творіння недисциплінованої фантазії.

Цензор пропустив ці слова за чотири місяці до того , як Польщі передали «дарунок народів СРСР польському народові».

Переклала Ірена Шевченко

Редакція висловлює вдячність журналу Polityka за можливість публікації