Порівнюючи сучасну політичну мапу Європи з тією, що була до Другої світової війни, неважко помітити, що Польщу «пересунули» зі сходу на захід. Довоєнна Друга Річ Посполита простягалася значно далі на схід, охоплюючи частину сучасних України, Білорусі та Литви, проте не мала теперішніх західних земель, які на той час належали Німеччині.
Поляки з гіркотою говорили, що, ухвалюючи рішення про новий поділ Європи, Черчилль, Рузвельт та Сталін поставилися до їхньої країни, як до меблів, які можна спокійно переставляти.
Наслідком цих домовленостей стало небачене досі переселення народів: німців — у нову, усічену в кордонах Німеччину, поляків — із втраченого сходу Польщі на захід, росіян — у щойно створену Калінінградську область РРФСР, українців — із Польщі до УРСР тощо. Вирішили пристосувати не кордони до людей, а людей до кордонів.
Так у межах Польщі опинилися західні та північні регіони, які історично належали їй або в далекому Середньовіччі, або взагалі чисто ілюзорно. Звісно, деякі землі, що до війни належали Німеччини і 1945 року ввійшли до Польщі, були пов’язані з нею і в новітні часи: вони входили до складу Речі Посполитої до розподілів, Територія держави була поділена між Росією, Пруссією та Австрією 1772 року, 1793-го, врешті, остаточно — 1795-го. але не були включені в кордони відродженої держави після Першої світової війни. Йдеться насамперед про околиці Ґданська, Вармії та північно-західну Великопольщу. Ці території, звісно, не були для Польщі «чужими» — на них збереглася польська культура та пам’ять про приналежність до Речі Посполитої.
Тому в цій статті розповідається про ту частину країни, яка до 1945 року була набагато тісніше пов’язана з Німеччиною й Чехією. Щоб зрозуміти, про які саме території йдеться, звернімося до сучасного адміністративного поділу. Ми розглянемо — якщо дивитися з півдня за годинниковою стрілкою — західну частину Сілезького, Опольського, Нижньосілезького, Любуського, майже все Західно-Поморське, окремі частини Поморського і переважну частину Вармінсько-Мазурського воєводств. Якщо вживати історичні назви, то це Верхня та Нижня Сілезії, частини Лужиці та Любуської землі, Західна Померанія та Мазурія (Східна Пруссія). Загалом майже третина площі сучасної Польщі.
Землі, що ввійшли до Польщі після 1945 року, на сучасній політично-адміністративній мапі країни Передісторія
Коли за часів раннього Середньовіччя формувалися центральноєвропейські держави, політична приналежність багатьох регіонів була ще нестабільною. На західнослов’янських землях найважливіші державні центри постали в Чехії, Великопольщі та Малопольщі, об’єднані правлінням польських П’ястів. Сілезія не раз переходила від них до чеських Пржемисловичів і поверталася назад. Західною Померанією правили місцеві князі, які тільки періодично визнавали сюзеренітет Польщі. Натомість пруси, балтськомовний народ, який займав території сучасної північно-східної Польщі та російської Калінінградської області, були повністю незалежними.
У другій половині XI століття закріпилася приналежність Сілезії до держави П’ястів. Про тодішнє велике значення цього регіону свідчить той факт, що коли 1138 року Болєслав Кривоустий розділив володіння між своїми синами, Сілезія дісталася найстаршому з них, Владиславу Вигнанцю. У наступні століття там правили його нащадки.
Сілезька лінія П’ястів була дуже розгалужена, що призвело до розпаду володіння на багато маленьких князівств.
Утім, політична роздробленість не стала на заваді розвитку економіки. У XIII столітті до Сілезії прибували численні поселенці з Німеччини, у регіоні з’являлися міста та копальні, розвивалися сільське господарство, торгівля й ремесла. Сілезькі князі кілька разів опинялися в панівній ролі щодо князів розділеної Польщі: на краківському троні, що зберігав свій символічний статус, сиділи Генрик Бородатий, Генрик Набожний та Генрик Пробус (Праведний). Але також зростав вплив усе могутнішого Чеського королівства: наступні князі з роду П’ястів визнавали чеський сюзеренітет, а 1335 року Казімєж Великий відмовився від претензій Королівства Польського на Сілезію. З того часу і до XVIII століття регіон поділяв долю Чеського королівства, з яким 1526 року ввійшов до складу володінь австрійських Габсбургів. Останній із сілезьких П’ястів, леґніцький князь Ґеорґ Вільгельм, помер 1675 року.
Лужиці належали державі П’ястів лише епізодично і були скоріш об’єктом суперництва Богемії (Чехії) та німецьких князівств. У XIV столітті там встановили чеське правління, на зміну якому в XVII столітті прийшли саксонські курфюрсти. Своєю чергою Любуська земля, що тривалий час розділяла долю Сілезії, стала в XIV столітті спірною територією Богемії та Бранденбурґу, а з XV віку остаточно ввійшла до складу Бранденбурґу під правлінням Гогенцоллернів. У Західній Померанії з XII століття існувало окреме герцогство династії Грифічів (нім. Ґрейфи). Цей рід згас у XVII столітті, під час Тридцятирічної війни, після якої Померанію розділили Бранденбурґ та Швеція.
Землі прусів у XIII столітті захопив Тевтонський орден, який створив там власну державу. 1466 року, після поразки ордену в Тринадцятирічній війні, його територія була розділена: західна частина, яка отримала назву Королівська Пруссія (у тому числі та, де правили місцеві єпископи Вармії), відійшла до Польщі, а східна частина володінь Тевтонського ордену стала васалом польської корони. З 1525 року землі ордену опинилися під правлінням Гогенцоллернів і називалися герцогством Пруссія.
У середині XVII століття Гоґенцоллернам вдалося звільнитися від польського сюзеренітету, а 1701 року — отримати королівську корону. Так постало Королівство Пруссія.
У XVIII і на початку XIX століття Пруссія Гогенцоллернів заволоділа всіма важливими для нас землями. Ще до того Гогенцоллерни, які були правителями герцогства Пруссія та Бранденбурґу, правили в Мазурії, на Любуській землі та частині Померанії. На початку століття, під час Великої північної війни, вони заволоділи значною територією шведської Померанії, включно зі Щецином. 1740 року Фрідріх Великий захопив Габсбурзьку Сілезію. У період розподілів Речі Посполитої 1772, 1793 та 1795 роках Пруссія здобула більшу частину сучасної території Польщі — ці землі називаються прусським поділом. І, нарешті, на Віденському конгресі 1815 року до Пруссії відійшла частина саксонських Лужиць і останні шведські володіння в Померанії. 1871 року всі перераховані території ввійшли до складу Німецької імперії.
«Повернення»
Якщо в Сілезії та Західній Померанії і було щось польське, то до 1945 року воно вже залишилося в далекому минулому. За століття існування в орбіті німецької цивілізації туди приїхало безліч переселенців із центральних районів Німеччини, а місцеві слов’яни зазнали германізації. Польськомовне населення у помітній кількості проживало лише в Мазурії, Опольському регіоні та окремих частинах Померанії (Помор’я). Але пропаганда Польської Народної Республіки відразу і назавжди назвала ці території «поверненими землями».
Офіційна інтерпретація у комуністичний період була такою: 1945 року Польща повернулася на свою історичну територію, віднайшла «п’ястівську» спадщину, несправедливо відібрану німецькими загарбниками. Пропаганда постійно оспівувала набуток на заході Польщі, замовчуючи втрати на сході. Зважаючи на загальну схожість контурів на мапі з державою перших П’ястів, влада мала аргумент наголошувати на «поверненні до коріння» та «вітчизні великих Болєславів».
Ідеологи намагалися всіма способами затушувати «німецький» характер місцевості та підсилити асоціацію з «польським Середньовіччям».
Пріоритетним вважалося вивчати та реставровувати середньовічні пам’ятки, а доля пізніших об’єктів, часто більшої художньої цінності, залишалася незавидною. У більшості міст на «повернених землях» і досі можна зустріти «П’ястівські райони» та вулиці Болєслава Хороброго й Болєслава Кривоустого. Але найабсурднішими є «вулиці визволення», названі так на честь завершення Другої світової війни. Єдиним «визволенням», яке відбулося на тих територіях 1945 року, було, відверто кажучи, лише «визволення» від колишнього населення…
Ще один повсюдний пережиток пропаганди ПНР — пам’ятники та меморіальні дошки.
Меморіальна дошка на ратуші у Клодзку. Джерело: polska-org.plВізьмемо, наприклад, пам’ятник Ґрюнвальдській битві 1410 року, який увічнив перемогу польських (загалом польсько-литовських) військ над Німеччиною (а насправді — Тевтонським орденом).
І справжній курйоз — меморіальна дошка на ратуші в Клодзку з написом: «Історичною справедливістю Польща повернула собі Клодзко. Травень 1945 року». Річ у тому, що це місто, розташоване в Судетах, взагалі ніколи раніше Польщі не належало — Клодзька долина навіть за часів перших П’ястів була чеською.
Про давньо-історичний характер кордонів повоєнної Польщі нагадують і в центрі країни. Наприклад, на плоцькому замку розміщено меморіальну дошку на честь Болєслава Кривоустого, який «встановив кордони країни по Балтійському морю, Одрі та Нисі Лужицькій». Цей точний топографічний опис не має нічого спільного з кордонами XII століття, які були дуже невизначеними, натомість відповідає західному кордону ПНР та сучасній Польщі.
Офіційні виступи рясніли кліше про «історичну необхідність» та «одвічну польськість» земель, відібраних у Німеччини. Втрата Німеччиною східних провінцій подавалася як заслужене покарання народу, що пішов за Гітлером.
Нові жителі
Але, на відміну від тріумфальної пропаганди, звичайні люди почувалися на нових територіях невпевнено. Польсько-німецький кордон не був міжнародно визнаним, і хоча загалом «змістити» Польщу на захід вирішили спільно Черчилль, Рузвельт і Сталін, остаточна лінія кордону ґрунтувалася виключно на рішенні Іосіфа Сталіна. Східна Німеччина визнала кордон по Одрі та Нисі 1950 року, а Західна — тільки 1970-го. Відразу після Другої світової війни ніхто взагалі не знав, чи будуть польські територіальні надбання постійними і чи німці не повернуться у свої залишені будинки.
Основну групу поселенців на «повернених землях» становили переселенці зі східних територій довоєнної Польщі, включених до складу СРСР.
Їх називали «репатріантами», тобто тими, хто «повертається на батьківщину», хоча власне свою батьківщину вони змушені були залишити та перебратися на цілком чужі для них землі.
У міру можливості люди забирали зі своїх пожитків усе, що тільки могли. Переїжджали також цілі установи, перевозилися культурні цінності. Нерідко можна почути думку, що нинішній польський Вроцлав має більше спільного із довоєнним польським Львовом, ніж із довоєнним німецьким Бреслау.
Зі Львова до Вроцлава переїхала значна частина співробітників університету, важлива науково-культурна організація «Оссолінеум» (Національна бібліотека імені Оссолінських), відома гігантська картина «Рацлавицька панорама». «Переїздили» і пам’ятники, так львівський пам’ятник Яну III Собеському «вирушив» до Ґданська. У Торуні оселилися співробітники Віленського університету. Німецькі церкви (здебільшого євангелістські) забрало собі католицьке духовенство зі східних теренів. Мігрувало й сільське населення — це блискуче висвітлено в культовій кінокомедії «Всі свої» (1967). Ще один фільм на цю тему, який варто подивитися, — «Закон і кулак» (1964). Тут «повернені землі» представлено як царство беззаконня із самотнім борцем за справедливість, майже як в американських вестернах.
«Закон і кулак» привертає увагу до важливої особливості ситуації 1945 року. Перші переселенці прибували на землі, спустошені війною, звідки нещодавно панічно втікали німецькі жителі і де проходила лінія фронту. Водночас у Польщі тривали бої між комуністами, яких підтримувала Москва, та підпіллям, що боролося за незалежність, всі говорили про Третю світову війну між СРСР та США. Ситуація явно була нестабільною, а нові землі могли дати чимало можливостей, хоч і не менше небезпек. Крім «репатріантів» зі сходу, у пошуках кращого життя туди кинулися натовпи шукачів легкої наживи з інших польських регіонів. Розграбування залишених німцями цінностей розгорталося у гігантських масштабах. Хоча, по суті, на «повернених землях» усі жили в чужих будинках і користувалися чужими, «колишніми німецькими» речами.
На західні землі також відправляли людей, які для влади були неблагонадійні й не відповідали її уявленням про Польщу. 1947 року в рамках операції «Вісла» У квітні 1947 року оперативна група військ «Вісла» здійснила операцію примусового виселення непольського населення з південно-східних регіонів Польщі на північні та західні території, які раніше входили до складу Німеччини. В результаті в п’ять західних та північно-західних воєводств переселили 137 833 людини. туди переселили лемків та інших українців із південного сходу Польщі. Таким чином українське підпілля, що діяло в тих місцях, мало втратити соціальну базу. Цілі села стояли пусткою, тож туристи й сьогодні можуть милуватися безлюдними лісовими просторами Бещад та Низьких Бескидів. Мешканців цих сіл розпорошили по «повернених землях» малими групами, щоб вони не змогли зорганізуватися та асимілювалися серед польської більшості. На щастя, повністю реалізувати цей план не вдалося, тож сьогодні на заході Польщі можна знайти чинні греко-католицькі та православні церкви у «колишніх німецьких» цегляних готичних соборах.
«Колишні німецькі»
«Колишні німецькі» — ключова категорія для життя на «повернених землях». «Колишнім німецьким» там було все: міста та села, будинки та речі, мистецтво та природа. Усе «колишнє німецьке» було чужим і ненадійним. У фільмі «Всі свої» один із героїв, купуючи кота, запитує: «Колишній німецький?» — і отримує від продавця запевнення, що кіт родом із центральної Польщі. Але, з іншого боку, люди швидко стали помічати якість довоєнної німецької продукції й згодом «колишній німецькій» стало престижним визначенням.
Навіть сьогодні трапляється, що, порівнюючи солідну довоєнну бруківку з дірявим сучасним асфальтом, хтось влучно зауважує: бруківка — «колишня німецька». І все зрозуміло.
«Колишнє німецьке» з роками ставало все менш чужим і все більш своїм. Люди, які народилися після війни в Сілезії або на Помор’ї, на відміну від своїх батьків не сприймали ці землі як тимчасовий та ненадійний притулок. Ще, здавалося б, нещодавно фраза «Я родом зі Щецина» могла викликати природне запитання: «А звідки родом твоя сім’я?» (з Вільнюса, Львова, Тернополя?..) Та сьогодні вже ні. На «колишніх німецьких» землях виросло кілька поколінь поляків.
Варто зазначити, що німецьку спадщину поляки сприйняли доволі добре. Після краху комунізму почали відкрито говорити не тільки про втрачені східні території (так звані Східні креси, або ж у розмовній польській мові часто просто Креси), але й про непольське минуле «повернених земель». Сама назва використовується досі (хоча рідше і зазвичай через звичку) без надокучливого пропагандистського акценту. З 1989 року почали розвиватися низові ініціативи польсько-німецької співпраці. У багатьох містах і селах нащадки колишніх мешканців разом із сучасними жителями відновлюють пам’ятники, упорядковують цвинтарі та меморіали. Втім, це не означає, що повністю зник страх перед тим, що німці «повернуться і все відберуть», — як і раніше, його підживлюють політичні радикали з обох боків кордону.
Формування колективної ідентичності відбувається поступово, але іноді цьому сприяють окремі події, як-от спільно пережита катастрофа. 1997 року у Вроцлаві сталася так звана повінь тисячоліття: тисячі жителів боролися тоді за порятунок своїх будинків та міста від затоплення. За розповідями, для деяких із них це стало моментом усвідомлення: те, за що вони борються, і є їхня мала батьківщина. Це вже не найбільше місто вигаданої концепції «повернених земель», не осередок «колишньої німецької» архітектури, а просто їхнє місто, Вроцлав, який сьогодні може похвалитися як польською сучасністю, так і німецько-чеською спадщиною минулих століть.
Переклала Ірена Шевченко
