Особливості польсько-німецьких відносин
Відносини з Німеччиною для Польщі мають особливий характер. Тільки в грудні 1970 року ФРН визнала встановлений після війни польсько-німецький кордон, а остаточне його підтвердження від імені об’єднаної Німеччини відбулося аж у листопаді 1990-го; в червні наступного року країни підписали договір про добросусідство та дружню співпрацю. З 1999-го року Польща й Німеччина є союзниками в НАТО, а з 2004 року — партнерами в рамках ЄС. І хоча їхні інтереси не завжди збігаються, обидві столиці дбають про максимально добрі відносини.
Причім ці розбіжності серйозні, а їхнім символом став Nord Stream (укр. «Північний потік»), а в останні роки також Nord Stream–2. Балтійський газопровід — дуже яскравий приклад того, як Берлін нехтує життєво необхідними інтересами не тільки України, але й Польщі, яка постійно протестує проти реалізації цього німецько-російського проєкту. Після російської агресії проти України й отруєння Сєрґєя Скрипаля та Алєксєя Навального в Німеччині також почали ставити під сумнів законність будівництва Nord Stream–2, проте позиція німецького уряду щодо газопроводу на дні Балтійського моря лишається незмінною.
Німецький уряд не втомлюється переконувати: його мета — розвивати якомога кращі відносини як з Варшавою, так і з Києвом. Однак польсько-німецькі стосунки мають зовсім інший характер, ніж українсько-німецькі. Досить двох слів: географія та історія. Ці фактори, зрештою, взаємопов’язані.
Історичне тло
Загалом важко порівнювати німецько-українські й польсько-німецькі відносини. 1918 року, коли Польща боролася за незалежність, стосунки між поляками та німцями вже були зіпсовані. У польській колективній пам’яті закарбувалася зловісна роль Пруссії як ініціатора та бенефіціара трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793 та 1795 років). 1918 року в Польщі ще жила пам’ять про політику германізації та боротьбу проти польськості на загарбаних землях. Тож не дивно, що коли з поразкою райху 1918 року з’явився шанс відбудувати польську державу, за польсько-німецькі спільні кордони розгорнулися криваві бої (повстання у Великопольщі в 1918–1919 роках та три повстання у Верхній Сілезії: 1919, 1920 та 1921 років). Німецькі політичні сили суголосно визнали ганебним те, що наприкінці червня 1919 року райх підписав Версальський договір. Обурення німців обернулося насамперед проти Польщі, якій не могли пробачити, що вона повернула від Німеччини частину територій, загарбаних свого часу Пруссією. Польща стала об’єктом масової ревізіоністської пропаганди Веймарської республіки.
З німецькою агресією 1 вересня 1939 року розпочався найжахливіший період у тисячолітній історії Польщі. Тож природньо, що це закарбувалося в пам’яті поляків. Чи не кожна польська родина відчула на собі наслідки цієї агресії.
Відчули її й ті, кого гітлерівська окупація не торкнулася безпосередньо. Депортовані, репресовані, знищені НКВС теж стали жертвами змови Гітлера й Сталіна та нападу Німеччини на Польщу. Навіть Волинська різанина польського населення 1943 року, яку вчинили українські націоналісти, не відбулася б без німецької агресії — спочатку проти Польщі 1939 року, а потім проти Радянського Союзу — 1941-го.
Уже перші дні бойових дій у Польщі супроводжувалися численними злочинами німецьких солдатів різних формувань. Під час вересневої кампанії у масових розправах брали участь і члени німецької меншини у Польщі. Німецька окупація польських земель — одна з найжорстокіших у Європі 1939 року, адже вона оперта на терорі, принципі колективної відповідальності та грабіжницькій економічній експлуатації. Умови повсякденного життя були нестерпні через низький рівень платні та катастрофічний дефіцит продовольчих товарів.
Відлуння війни
Під час Другої світової загинуло близько шести мільйонів громадян Польщі, зокрема три мільйони польських євреїв. Спочатку терор був спрямований проти польської еліти, особливо інтелігенції, але згодом поширився на всі суспільні прошарки. Найбільше постраждало цивільне населення міст і сіл. З 1939 року німецькі солдати та загони допоміжної поліції винищували польське населення у містах та «умиротворених» селах, зазвичай під приводом боротьби з «бандитами», тобто польськими партизанами. У перші дні серпня 1944 року, під час придушення Варшавського повстання, за кілька днів було вбито від 30 до 60 тис. мешканців тільки одного варшавського району — Волі Трагедія закарбувалася в польській історії як Різанина на Волі.. Загалом у Варшавському повстанні загинуло понад 150 тис. цивільних.
Під час Варшавського повстання. Джерело: Cпеціальний випуск варшавського тижневика «Столиця»Невідомо, скільки з цієї війни вийшло поранених і хворих (зокрема й психічно). Багато з них — жертви псевдомедичних експериментів, які проводилися у німецьких таборах смерті, особливо в таборі Аушвіц. Слід пам’ятати про майже три мільйони поляків, яких змусили до невільницької праці для Німеччини. Понад 130 тис. із них померло під кінець війни. Окрема тема — викрадення та германізація польських дітей. Згідно з підрахунками, так постраждало понад 200 тис. польських дітей, з яких після війни додому повернулося тільки близько 30 тис. Під час німецької окупації з рідних домівок насильно виселили сотні тисяч поляків.
У результаті війни та окупації 1939–1945 років Польща втратила близько 38 % національного багатства, яку вона мала до війни (як зазначено у рапорті 1947-го), у тому числі: 50 % залізничної інфраструктури, 55 % інфраструктури медичної служби, понад 64 % хімічної промисловості, майже 60 % електротехнічної, 53 % харчової, 48 % металургійної та 55 % текстильної. Німці знищили близько 14 тис. заводів, 84 тис. ремісничих майстерень, понад 350 тис. сільських господарств. Крім того, зруйновано сотні тисяч домогосподарств. Символом польських матеріальних втрат були руїни столиці, зокрема найцінніших пам’яток: після придушення Варшавського повстання восени 1944 року німці методично руйнували забудову. Поляки втратили понад 40 % культурного надбання. За приблизними оцінками вартість художніх творів, які німці вивезли з Польщі, сьогодні становить десятки мільярдів злотих. Знищили цінні архіви та бібліотеки. Відділ воєнних відшкодувань Президії Ради міністрів 1947 року оцінив вартість польських матеріальних збитків — як 13 національних доходів Речі Посполитої за 1938 рік. Проте неможливо оцінити людські втрати й страждання тих, хто вижив.
Був ще один наслідок війни, яку розпочала Німеччина. Польща на 45 років опинилася у совєтській сфері впливу як держава, цілком залежна від СРСР. Недемократична країна, якою керували комуністи із незначною громадською підтримкою, з нав’язаною (на зразок совєтської) неефективною економічною системою, з важкою промисловістю, налаштованою передусім на зміцнення військового потенціалу Східного блоку. Держава, яка волею Кремля відмовилася від допомоги за планом Маршалла й була приречена самостійно відбудовувати країну, спустошену війною.
Повоєнна політика Німеччини
Повоєнна Польща була розчарована м’якими вироками західнонімецького правосуддя військовим злочинцям та поблажливістю до вбивць, які так ніколи і не постали перед судом. Деякі з них зробили політичну кар’єру в ФРН.
Группенфюрер СС Гайнц Райнефарт (ліворуч), Варшава, 1944. Джерело: Видавництво Bellona Кат варшавської Волі, колишній группенфюрер СС Гайнц Райнефарт Йдеться про згадане вище в статті знищення цивільного населення під час Варшавського повстання, Різанину на Волі., засідав у земельному парламенті в Шлезвіґ-Гольштайні та був шанованим мером міста Вестерленд на острові Зильт (помер у своїй резиденції 1979 року, отримував генеральську пенсію).
Крім того, Польщу непокоїло, що переважна більшість німців та нові уряди ФРН не визнавали Потсдамські рішення Великої Трійки щодо повернення Польщі земель на схід від Одри та Ниси Лужицької. Поширені у Західній Німеччині ревізіоністські настрої та небажання розраховуватися за криваве минуле суттєво ускладнювали польсько-німецьке порозуміння, якого прагнули певні кола обох держав. Тож не дивно, що невизнання Федеральною Республікою Німеччини кордону на Одрі та Нисі Лужицькій використали польські комуністи, щоб легітимізувати свою владу в Польщі.
Справжнім проривом став договір, який 7 грудня 1970 року підписали канцлер Віллі Брандт та прем’єр-міністр Юзеф Циранкевич (у присутності Владислава Ґомулки) про розвиток відносин між ФРН і ПНР та визнання Західною Німеччиною недоторканності західних кордонів Польщі.
Однак знадобилося ще півтора року, щоб ФРН ратифікувала цей договір. Утім, справа недоторканності польського західного кордону виринула знову 1990 року: в спекотні місяці, що передували об’єднанню Німеччини, канцлер Гельмут Коль із внутрішньополітичних міркувань утримався від остаточного визнання кордону по лінії Одра — Ниса Лужицька.
Навіть наприкінці 80-х частина німецької громадськості неприязно ставилася до жестів примирення з поляками. Візит президента Ріхарда фон Вайцзекера до Польщі 1 вересня 1989 року в 50-ту річницю нападу на Польщу був під загрозою через впливових політиків з кола німецьких християнських демократів. За даними демоскопічних досліджень, у січні 1989 року майже 56 % респондентів були проти візиту федерального президента до Польщі саме цього дня. Існували побоювання, що Вайцзекер міг сказати щось, що стало б «зайвим» визнанням німецької провини. А федеральний міністр фінансів Теодор Вайґель ще 2 липня 1989 року на з’їзді Земляцтва сілезців у Гановері висував претензії на колишні східні території райху.
Серед невирішених німецьких питань — території по інший бік від Одри та Ниси. У міжнародному праві немає жодного офіційного акту, за яким би ці східні частини були відділені від німецького райху Тут під поняттям «райх» ідеться про німецьку державу загалом, а не конкретно про Третій Райх..
Кінець 80-х – початок 90-х років ознаменувався нормалізацією відносин між двома державами. Пізніше Польща та Німеччина стали союзниками в НАТО та партнерами у рамках Європейського Союзу. Визначення «польсько-німецьке примирення» почали вживати в усіх можливих ситуаціях. Лунали думки, що пам’ять про німецькі злочини проти поляків не повинна стати на перешкоді формуванню добросусідських відносин.
Колективна пам’ять і війна пам’ятників
Протягом десятиліть історики Федеративної Республіки ретельно досліджують німецькі злочини Другої світової війни, а результати досліджень часто популяризують мас-медіа. Шкода, що наші західні сусіди мало знають про німецькі злочини проти польського народу. Полякам добре відома історія Німеччини, тоді як для німців історія Польщі — в тумані і стереотипах. Навіть президент ФРН Роман Герцоґ, вирушивши до польської столиці на відзначення 50-ї річниці Варшавського повстання 1944 року, переплутав цю подію з повстанням у Варшавському ґетто 1943 року. Хвиля обурення прокотилася Польщею і через німецький художній серіал «Наші матері, наші батьки» (2013 року) на державному телебаченні, в якому солдати польської Армії Крайової зображені в образах похмурих бандитів, що полюють на євреїв, а це суперечить історичним даним.
Натомість у Німеччині з новою силою розгорнулися дискусії про виселення німецького населення з земель, які відійшли до Польщі, себто розташованих на схід від кордону по Одрі й Нисі Лужицькій, визначеного на Потсдамській конференції 1945 року.
У Німеччині цей процес однозначно інтерпретують як вигнання, а дехто в певному сенсі покладає відповідальність за нього на польську державу і простих поляків, ігноруючи при цьому той факт, що рішення про всі повоєнні переселення ухвалили лідери трьох держав: не тільки СРСР, а й демократичних англосакських держав — США та Великобританії.
Німецьке волевиявлення щодо примирення з польським народом та запевнення у розкаянні за жертви і злочини, завдані полякам, супроводжується (починаючи з часів Конрада Аденауера й аж до сьогодні) непохитною позицією влади ФРН щодо відшкодування за злочини та втрати Польщі під час окупації. Німецька сторона досі використовує заяву про відмову від німецьких репарацій, яку Кремль змусив підписати безвладний комуністичний уряд Болєслава Бєрута 1953 року, у період найбільшої залежності Варшави від Москви.
Вцілілим польським жертвам нацистського переслідування ФРН погодилася виплатити тільки 500 млн марок (угода з жовтня 1991 року). Тільки після надзвичайно складних перемовин 1999 року американського уряду та єврейських спільнот німецька сторона переказала 484 тисячам польських жертв примусової праці майже мільярд євро (виплати закінчилися 2006 року). Зважаючи на величезні польські втрати та страждання, це ганебно малі суми. Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр 1 вересня 2019 року виголосив у Варшаві зворушливу промову, в якій йшлося про німецьку провину та сором за злочини проти польського народу. Однак уже через кілька днів у інтерв’ю для італійського журналу Corriere della Sera він переконував, що питання матеріального відшкодування жертвам німецької окупації закрите.
Для багатьох поляків були незрозумілі дискусії навколо проєкту зведення у центрі Берліну так званого Polendenkmal — пам’ятника польським жертвам німецьких злочинів у 1939-1945 роках. Встановлення такого пам’ятника в Берліні 2012 року ініціював польський історик та політик Владислав Бартошевський, прихильник польсько-німецького примирення. Однак німецька сторона на це відреагувала неоднозначно. Через п’ять років, у середині листопада 2017-го, група німців звернулася до Бундестагу з проханням встановити пам’ятник полякам — жертвам війни та німецької окупації. Ініціатори запропонували встановити пам’ятник на Асканішер-плац поруч із збереженими руїнами Ангальтського вокзалу. На цій площі розташована будівля Deutschlandhaus, в якій відкриється постійна виставка, присвячена примусовому виселенню, а насамперед «вигнанню» німців після Другої світової війни.
Руїни Ангальтського вокзалу, Берлін. Джерело: ВікіпедіяПроєкт спричинив жваві дискусії істориків та публіцистів на шпальтах німецької преси. Звучали думки, що в Берліні і так багато пам’ятників й виокремлення поляків призведе до того, що інші нації (росіяни, українці та білоруси) вимагатимуть вшанування пам’яті своїх жертв. Деякі автори навіть вважали проєкт проявом «націоналізування» трагедії, позаяк не слід згадувати про національність жертв. Один із істориків стверджував, що Берлінський меморіал польським жертвам може стати свого роду підтримкою польських правих сил.
У червні 2020 року з’явилася ініціатива замість пам’ятника польським жертвам створити у Берліні документальний центр, де на тлі історії німецької окупації в усій Європі особливе місце буде відведене злочинам німецької окупації на польських землях. Через чотири місяці німецький Бундестаг після півгодинних дебатів прийняв заяву чотирьох партій (коаліційних CDU/CSU i SPD Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз і Соціал-демократична партія Німеччини. та опозиційних «Cоюз 90» / «Зелені» та FDP Вільна Демократична Партія Німеччини.) про створення в центрі Берліна місця пам’яті польським жертвам німецької окупації 1939–1945 років. Об’єкт постане на Асканській площі, хоча в заяві не передбачено локалізації. А чи разом з ним з’явиться пам’ятник замордованим полякам — сказати важко.
Під час дебатів німецький парламент визнав, що німці мало знають про злочини, скоєні проти поляків у часи німецької окупації 1939–1945 років. Лунали слова про «білі плями у німецькій пам’яті», а сам міністр закордонних справ Гайко Маас звернув увагу, що для його співвітчизників поняття «Варшавське повстання» часто асоціюється з повстанням у Варшавському ґетто, наголосив, що окупація Польщі тривала найдовше, і зазначив:
Саме в Польщі вперше проявилося расове божевілля та ідеологічна війна на знищення.
Якщо Бундестаг втілить план, це, ймовірно, зменшить необізнаність німців з історією німецької окупації польських земель та злочинів проти поляків. Проте значна частина німецького суспільства, за даними демоскопічних досліджень, вважає, що про страждання поляків під час Другої світової війни у Німеччині відомо достатньо.
Зрештою, не тільки історія Польщі маловідома в Німеччині. Дві третини німців ніколи не бували у Польщі. За даними опитування, проведеного кілька років тому, тільки 29 % респондентів відчували приязнь до поляків (з польської сторони приязнь до німців набагато більша). Зважаючи на все це, ніяк не можна погодитися з твердженням, що польсько-німецьке примирення дійсно відбулося.
Переклала Ірена Шевченко
