2008 рік. Весна. У Польщі й Україні Кшиштоф Зануссі знімає фільм «Серце на долоні». Картину, що стане вінцем європейського кінотріумфу Богдана Ступки: на Третьому міжнародному кінофестивалі у Римі український актор отримає перший приз і статуетку Марка Аврелія за найкращу чоловічу роль.
Треба було бачити дитячу радість Богдана Сильвестровича, коли він почув щасливі новини з Риму. Без дещиці іронії актор говорив, що після престижного римського трофея надалі варто боротися тільки за Оскар. І всі, хто був поруч, щиро в це вірили. Він і сам вірив, бо тоді ще не міг уявити, скільки часу відпустить йому доля на цьому світі...
За словами продюсера фільму Олега Кохана, режисер Кшиштоф Зануссі доволі довго і трепетно зважував, хто би з видатних польських акторів міг зіграти масштабну роль приреченого олігарха у його «Серці...» Претендентів і варіантів, як завжди, було чимало, але в один прекрасний момент режисер і продюсер загорілися ідеєю запросити Ступку.
Перше, про що тоді запитав Зануссі у Ступки: чи знає він особисто когось із українських олігархів, щоби бути ще ближчим до образу свого майбутнього кіногероя? Тісних контактів із українськими багатіями Ступка не мав, але як спостережливий актор завжди підглядав за такими цікавими персонами — або на світських раутах, або в період своєї роботи в Кабміні (на посаді міністра культури України).
Богдан Ступка, кадр із фільму «Серце на долоні». Джерело: пресматеріалиУ Ступці Зануссі знайшов ідеального головного актора для стрічки «Серце...», дещо понурої польської іронічної драми про Принца (олігарх Константий із хворим серцем) і Жебрака (бідний юнак Стефан, одержимий суїцидом, що як донор може віддати серце літньому цинічному багатію).
У розмовах у своєму кабінеті Ступка миттєво переходив із української мови на польську. І це було далебі не акторське лінгво-лицедійство. Просто польську Ступка знав майже бездоганно. І то була не штучна акторська навченість, а його органічна потреба у польській мові ще з часів шаленої юності у рідному Львові, який він вважав історичним фрагментом великої Європи. Ступка часто цитував польських класиків, знав прізвища провідних польських режисерів, яких мріяв запросити на постановки в Україну. Тож нічого дивного, що Богдан Сильвестрович сам озвучив польською мовою «Серце на долоні». А для українських кіноглядачів акторську партію Богдана Сильвестровича озвучив Остап Богданович Ступка, син великого актора.
2007 рік. Богдан Ступка як очільник київського Національного театру імені Івана Франка запрошує Кшиштофа Зануссі поставити п’єсу Еріка Еммануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини». Тоді й народжується видатний українсько-польський тандем.
Зануссі хотів, щоб сам Ступка грав у його постановці головну роль Чоловіка-перевертня. Актор не зміг: був перевантажений поточною роботою в театрі й кіно. У виставі, що тривалий час мала шалену популярність, зіграли Олексій Богданóвич та Ірина Дорошенко.
Коли проходили репетиції «Злочинів», Ступка мені як близькому другу його театру дозволив тишком-нишком проникати на них. То були колосальні враження: у Зануссі відбувалися навіть не репетиції, а філософські лекції на теми історії культури. Бідних акторів іноді ніби паралізувало від розлогих режисерських промов — вони слухали Зануссі пороззявлявши роти.
2002 рік. Богдан Ступка запросив у свій український театр Збіґнєва Наймолу, режисера-інтелектуала з Національного старого театру в Кракові. Наймола запропонував поставити у Києві не касовий хіт і не драматургійний шлягер, а невідому українським глядачам п’єсу Станіслава Іґнація Віткевича «Мама, або Несмачний витвір».
Віткевич — видатний польський автор, який тривалий час не виходив на перший план театрального життя через певні ідеологічні табу. Своїми п’єсами він руйнував стереотипи совєтського реалістичного театру і творив авторський театр ідей. У «Мамі» Наймоли були задіяні найкращі франківці — Остап Ступка, Наталія Лотоцька, Ірина Дорошенко, але, на жаль, вистава мала доволі коротке життя: український глядач у нульові голосував гривнею за спектаклі-розваги, а не за спектаклі-рефлексії. Проте вже тоді у мене було відчуття і розуміння: Ступка випереджає свій час, інтегруючи український театр в європейський контекст, відкриваючи українцям невідомих польських авторів й талановитих польських режисерів.
1999 рік. «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана: Богдан Ступка грає роль Богдана Хмельницького. І мимоволі образом гетьмана в польському фільмі утверджує свою фірмову ступкіанську кіногалерею історичних персонажів: гетьмани Хмельницький, Брюховецький, Мазепа, генсек Брєжнєв.
«Вогнем і мечем» за романом Генрика Сенкевича — фільм-успіх і для польського режисера, і для українського актора. Ця стрічка зробила їх великими друзями й творчими соратниками: згодом з’явився ще один спільний фільм «Давня легенда. Коли сонце було богом». А «Вогнем і мечем» як яскрава і дивовижна історична екранізація роману Сенкевича здобула пристойні касові збори в Польщі й Україні. І навіть у США фільм знайшов свого глядача у кінотеатрах.
Уже сам літературний матеріал «Вогнем і мечем» передбачав для Ступки внутрішню напругу: ризик бути втягнутим у сучасні історичні баталії довкола взаємин України і Польщі у складні часи Хмельниччини. У вузькому колі Ступка якось зауважив: «Граючи Хмельницького в Єжи Гофмана, я ступив на історичний канат без страховки... Було передчуття тривоги: як сприймуть цю історію українці й поляки, адже у кожного народу є і буде своя історична правда. Дякувати богу, я пройшов по канату, здається, достойно: ніде не зірвався...» До речі, роль Богдана Хмельницького у виконанні Ступки високо оцінили польські ЗМІ й найавторитетніші кінокритики.
Фільм «Вогнем і мечем» і сьогодні частенько демонструють на українських телеканалах, і коли я вкотре його переглядаю, повсякчас пригадую пригоди Богдана Ступки на польському історичному канаті, з якого він не зірвався, утримавши баланс.
