У Другій світовій війні Польща зазнала величезних втрат — не тільки людських, а й культурних. Змінилися як східний, так і західний кордони, ціла країна «пересунулась» на захід. З одного боку, за межами нового східного кордону залишились такі важливі для польської історії та культури центри, як Вільнюс та Львів. З іншого боку, до Польщі відійшли німецькі в минулому міста: в них намагались стерти німецьку історію і віднайти старовинну польськість, щоб виправдати теорію, що це споконвіку польські «повернені землі».

Додатковим викликом стало відновлення зруйнованих міст, насамперед — майже стертої з поверхні землі Варшави. Мільйонам поляків довелося будувати життя заново на культурно чужих для них територіях. Елементами новостворюваної ідентичності стали пам’ятники — одні скидали, інші переміщали навіть на сотні кілометрів. Ось кілька прикладів таких мандрівних монументів, які певною мірою є відображенням польської історії в нелегкому ХХ столітті.

Король Ян Собеський вирушає до моря

Пам’ятник королю Яна III Собеському, 1900-ті роки. Джерело: Вікіпедія

Подібно до того, як польська влада стирала сліди німецької історії в Щецині, Вроцлаві чи Ґданську, влада Радянської України стирала сліди польськості у Львові. Одним із таких небажаних слідів виявився кінний пам’ятник королю Яну III Собеському, переможцю турків під Віднем 1683 року. Пам’ятник урочисто відкрили 1898-го, коли місто ще перебувало в межах Австро-Угорської монархії, ліберальної до таких проявів польського патріотизму. Він височів у представницькому місці — на Гетьманських валах (тепер — проспект Свободи).

Після 1918 року багатокультурне місто стало частиною відродженої польської держави. Львів’яни продовжували гуляти біля пам’ятника королю, який народився в сусідньому Олеську. Друга світова війна все змінила. 1945 року Велика трійка на зустрічі в Ялті остаточно визначила майбутнє Львова: третє за величиною місто довоєнної Польщі мало ввійти до складу СРСР. Це означало початок поневірянь для тисяч поляків. Непевна доля чекала й польську символіку.

Навіть навсправжки розглядалась можливість перетворити пам’ятник польському монарху на монумент Богдана Хмельницького.

Врешті-решт пам’ятник таки евакуювали до Польщі. Спочатку він потрапив до безпосередньо пов’язаного із Собеським місця — в його знамениту резиденцію Вілянув. Однак у Варшаві тоді вже був монумент короля Яна III — у Королівських Лазєнках. Тож прибулець зі Львова вирушив у подальшу подорож. Спочатку думали розмістити його у Вроцлаві, позаяк після війни саме сюди переїхало багато львів’ян. Однак кінцевим пунктом мандрів монумента став Ґданськ.

Пам’ятник королю Яну III Собеському в Ґданську. Джерело: Вікіпедія

1965 року його встановили на Тарґу Джевному (Targ Drzewny). З кінця 70-х королівський пам’ятник став місцем зборів демонстрацій антикомуністичної опозиції, яка посилилася в 1980–1981 роках, під час так званого «карнавалу “Солідарності”», аж до введення воєнного стану, коли такі зібрання заборонили. Після 1989 року біля пам’ятника знову почали відзначати різні патріотичні річниці. Також на монументі вдалося відкрити таблицю з написом «Королю Яну III місто Львів», яка багато років була заслонена.

Вроцлав — другий Львів?

Якщо зв’язок між Ґданськом та Польщею був незаперечний, то післявоєнний Вроцлав, місто, де до війни практично не було поляків, мусив будувати свою польську ідентичність з нуля. Одним із її стовпів стали зв’язки з давнім Львовом, на яких наголошується і донині. Після 1945 року нові мешканці приїжджали звідусіль, проте саме завдяки львів’янам місто набуло особливого колориту.

Оссолінеум у Львові. Джерело: Вікіпедія

Багато вроцлавських закладів теж походять зі Львова. Мабуть, головний серед них — Національна бібліотека імені Оссолінських, або ж Оссолінеум. Сучасний Вроцлавський університет також створювала наукова еліта львівського Університету Яна Казимира. Одним із символів цього духовного зв’язку нижньосілезького міста зі Львовом є пам’ятник Алєксандру Фредрі, одному з найвидатніших авторів польської літератури. Скульптуру відкрили 1897 року на Академічній площі у Львові (зараз — проспект Шевченка). Там вона знаходилася до закінчення Другої світової війни, а пізніше, як і пам’ятник Яну III, опинилася у Вілянуві. 1956 року скульптуру перевезли у Вроцлав, що обґрунтовувалось історичними зв’язками літератора з містом, в якому він неодноразово бував і в околицях якого мав намір придбати садибу. Таким чином біографія Фредри, який жив і помер у Львові, символічно пов’язувала обидва міста. Пам’ятник зайняв почесне місце на вроцлавській Ринковій площі.

Національна бібліотека імені Оссолінських. Джерело: Вікіпедія

Леви, що сплять

Пам’ятники мандрували і в протилежному напрямку — із заходу на схід. Виготовлені для так званих повернених земель, вони мали прикрасити відбудовану Варшаву. До прикладу, саме таку подорож здійснила скульптура сплячого лева Теодора Каліде. Швидше за все, вона потрапила до столиці з верхньосілезького Битома. Там вона була одним із елементів монументального пам’ятника жителям Битомського повіту, загиблим у франко-прусській війні 1870–1871 років. Однак не зовсім зрозуміло, чи справді лев походив саме звідти, адже з однієї форми відлили багато однакових копій.

У Варшаві пам’ятник розмістили перед одним із входів у зоопарк. Однак на цьому його історія не закінчується. На початку XXI століття дослідники з Битома довели: варшавський лев походить із їхнього міста, і зажадали його повернення.

Сплячий лев у Варшавському зоопарку. Джерело: особистий архів Якуба Ястшембського

Через це виникла суперечка, яку, зрештою, вдалося розв’язати. Ухвалили рішення, що задовольнило обидві сторони: 2008 року оригінальну скульптуру повернули до Битома, а копію, яку профінансував один із польських банків, розмістили у варшавському зоопарку.

Італійський найманець, через якого сперечалися Варшава та Щецин

Пам'ятник Бартоломео Коллеоні в Щецині. Джерело: Вікіпедія

Схожу до сплячих левів історію має ще один пам’ятник. Це точна копія скульптури, що зображує кондотьєра Бартоломео Коллеоні, італійського найманця, який у XV столітті служив Венеції. Автор оригіналу — Андреа Верроккіо, а копія була виготовлена на початку ХХ століття для тоді ще німецького міста Щецин. Там вона була частиною музейної експозиції шедеврів світової скульптури. Після Другої світової війни, в результаті політики доконаних фактів, яку вів СРСР, прусське місто опинилось у межах Польщі. Згідно з тодішньою пропагандою, місто «повернулось на батьківщину», хоча ще з XII століття Щецин залишався поза межами Речі Посполитої.

Нова влада поспіхом докладала всіх зусиль, щоб приховати сліди німецького минулого Щецина.

На цій хвилі пам’ятник потрапив до Варшави — спочатку до Національного музею, а через кілька років його розмістили у дворі варшавської Академії образотворчих мистецтв. Після 1989 року жителі Щецина все частіше згадували про свою скульптуру. Але кінний найманець уже «вкоренився» на подвір’ї палацу Чапських, що став резиденцію мистецької альма-матері. І тільки на початку XXI століття керівництво вишу погодилося повернути мистецький твір, але в обмін на копію. Після виконання цієї умови 2002 року скульптуру розмістили на щецинській площі Пілотів — тобто на навіть набагато помітнішому місці, ніж до вивезення у Варшаву. А суперечка довкола пам’ятника вплинула на те, що скульптура італійського кондотьєра, яку колись подарували Німеччині, стала важливим елементом нової ідентичності польського Щецина.

* * *

Усі ці пам’ятники відігравали важливу роль саме в результаті історичних перипетій. Через незаплановані переїзди вони набули іншого значення, аніж мали первинно. А завдяки геть новому символізму об’єднали довкола себе мешканців. Можна сказати, що їхні непрості долі є знаковими для польської історії минулого століття.

Переклала Жанна Слоньовська