Вона була красунею: висока, струнка брюнетка, фіналістка конкурсу «Міс Полонія» 1930 року. Вона в ньому не перемогла, але здобула титул «Зірка краси».
Кристина Скарбек народилася 1908 року в селі Тшепниця біля Лодзі. Згодом у підроблених документах, виготовлених для шпигунської місії, її омолодили — вписали 1915 рік. Зрештою, і щодо Тшепниці немає певности — в деяких документах вказано інше місце народження.
Офіційно вона використовувала ім’я «графиня Мар’я Кристина Яніна Скарбек гербу Авданець». Батько був збіднілим поміщиком, але мав графський титул. Мати походила з родини лодзьких єврейських банкірів, і її посаг значно підвищив рівень життя подружжя.
Кристина любила пустощі — подейкують, її вигнали з католицької школи після того, як вона вилізла на дерево без спідньої білизни. За іншою версією, дівчину відрахували за те, що вона підпалила сутану ксьондза — буцімто хотіла перевірити, чи він перерве месу, щоб загасити полум’я. Постаті шпигунів від їхньої ранньої молодости оповиті неймовірними легендами, адже все їхнє існування будується на таємницях.
Як справжня аристократка Кристина обожнювала їзду верхи, лижі й альпінізм. А також чоловіків, яких вона притягувала, як магніт. Їх приваблювало неймовірне поєднання вроди, розуму й фантазії. З першим чоловіком — Ґуставом Ґеттліхом, який походив із Паб’яниць, — Кристина прожила в шлюбі лише пів року. Він був директором фабрики фіранок і познайомився з майбутньою дружиною в автосалоні «Фіата», де вона працювала. Він водив дівчину по ресторанах і кінотеатрах на фільми з Ґретою Ґарбо. Пара їздила до Закопаного, де Кристина задля жарту разом із горянами перевозила цигарки й алкоголь через польсько-словацький кордон. З таким характером вона зовсім не пасувала до Ґустава, котрому була потрібна статечна дружина, а не запальна любителька нічних клубів, якою виявилася Кристина. Тому подружжя невдовзі розлучилося.
Кристина Скарбек. Джерело: Музей Варшавського ґеттоТим часом помер батько Кристини, а банк, яким володіла сім’я її матері, збанкрутував. Кристина переїхала до Варшави й поринула у вир світського життя. Вона оберталася в колах митців, серед її друзів був відомий письменник Вітольд Ґомбрович.
1931 року в Закопаному Кристина — вона саме здобула титул «Міс лижі» — познайомилася з Єжи Ґіжицьким, письменником, дипломатом і мандрівником. У листопаді 1938 року вони одружилися. Пара виїхала до Кенії, де Ґіжицький чекав на посаду в посольстві сусідньої Абіссинії (Ефіопії). Однак незадовго до початку Другої світової війни, себто перед вереснем 1939 року, вони повернулися до Європи, де їхні дороги розійшлися. Єжи залишився у Франції, а Кристина вирушила до Великої Британії.
Кристину Скарбек завербувало британське Управління спеціальних операцій (SOE). Ця спецслужба з’явилася 1940 року для організації шпигунської діяльности і саботажу на територіях, окупованих Німеччиною. Свою шпигунську кар’єру Кристина розпочала в Угорщині, куди приїхала вже з новою ідентичністю — як журналістка Крістіна Ґренвіл. Хоча Угорщина невдовзі стала союзницею Третього Райху, вона прийняла польських солдатів, які відступали перед німецькою армією. Багато з них хотіли приєднатися до польських формувань, які воювали на Заході. Кристина налагоджувала контакти з інтернованими, збирала серед них інформацію й допомагала їм утікати. Свою місію Скарбек виконувала разом з Анджеєм Коверським. Вони познайомилися ще до війни — Анджей був діловим партнером її батька. Кристина і Анджей дуже зблизилися, адже вона легко закохувалася.
Згодом Кристина пробиралася до окупованої Польщі. Її шлях вів через «зелений кордон» і гори, які вона добре знала. У Варшаві Кристина намагалася намовити матір утікати, але так її й не переконала. Мати загинула від рук німців 1942 року.
Кажуть, Кристина була одним із кількох британських шпигунів, котрі незалежно одне від одного роздобули план «Барбаросса» — проєкт нападу Третього Райху на Радянський Союз. Але достовірних підтверджень цьому немає.
Відчуття небезпеки додавало їй адреналіну. Якось вона нелегально перевозила чеських офіцерів з Угорщини до Югославії. Дорогою автівка зіпсувалася, і тоді Кристина переконала німецьких солдатів перештовхати машину через кордон.
Знімок із документів Кристини Скарбек. Джерело: WikimediaЗ часом гітлерівці зрозуміли, що на території Угорщини діють британські шпигуни. На вокзалах з’явилися плакати з портретами Скарбек і Коверського. Врешті їх спіймали. Після того, як ґестапо заарештувало Кристину в Будапешті, вона прокусила собі язик і кашляла кров’ю, вдаючи, ніби хвора на туберкульоз. Але німці не були такі наївні й привели до Кристини угорського лікаря. Той справді виявив зміни в легенях жінки, на що й розраховувала Кристина, адже до війни вона працювала в автомобільному салоні й постійно вдихала отруйні вихлопні гази. Хитрощі вдалися, і жінку випустили. З Угорщини Кристина втекла до Югославії, виїхавши в багажнику автомобіля польського посольства.
Скарбек подолала шлях з Бєлграда до Стамбулу, а далі через Сирію й Ліван до Палестини. Кінцевим пунктом став Єгипет, де вона провела два роки. В Єгипті Кристина співпрацювала з польською організацією «Мушкетери». У всьому її загадковому життєписі цей епізод оповитий найбільшою таємницею. «Мушкетери» — об’єднання польських офіцерів, яке співпрацювало з британською розвідкою, а з часом почало підпорядковуватися Армії Крайовій. Проте його очільник, капітан Стефан Вітковський, контактував також із німецькою владою, за що підпільний суд засудив його до смертної кари.
Підозри у таємних зносинах із німцями нависли над усією групою «Мушкетерів», зокрема Кристиною Скарбек. Упродовж двох років вона майже не брала участи в шпигунській діяльності. Її вислали до Алеппо, щоб вона підготувала план підриву мосту через Євфрат. Але насправді про цей період життя Скарбек відомо дуже мало. Відсутність інформації компенсують чутки — говорили, наприклад, що в неї був роман із сином короля Афганістану.
На службу Кристина повернулася 1944 року під новим іменем — Полін Арман. Їй доручили місію в окупованій Франції, адже вона чудово володіла французькою мовою. Кристину скинули з парашутом в ніч на 7 липня над французьким селом Васьє. Вона потрапила до партизанського загону і — в цьому немає жодних сумнівів — брала участь в операції підриву мосту: збереглася навіть її фотографія на тлі руїн.
На французькому перевалі Ларш Скарбек зустріла поляків, яких примусово мобілізували до Вермахту. Вона переконала їх дезертирувати і приєднатися до партизанів. Стверджують, буцімто (це «буцімто» поширене у всій її історії) вона намовила до дезертирства дві тисячі поляків, сказавши їм: «Ми з моїми французькими друзями хотіли б, щоб ви зняли цю форму й воювали проти німців. Але воювати в їхній формі ви не можете, а іншої, на жаль, у нас немає. Тому вам доведеться йти вперед, роздягнувшись до пояса!». І, як переказує легенда, дві тисячі солдатів зірвали з себе сорочки.
У французькому Дінь-ле-Бені Скарбек провернула найефектнішу операцію. Вона добилася звільнення трьох агентів британської розвідки. У поліційному управлінні Кристина представилася небогою фельдмаршала Бернарда Лоу Монтгомері, дала начальнику ґестапо хабар й пообіцяла, що після війни подбає про те, щоб він не поніс жодного покарання. У результаті отримала автівку й пістолет.
Коли почалося Варшавське повстання, Скарбек хотіла, щоб її скинули в польській столиці, але цього не сталося.
Подейкують, Вінстон Черчилль називав Кристину Скарбек «своїм улюбленим розвідником». Її нагородили Орденом Британської імперії, Медаллю Георга та французьким Воєнним хрестом. Її воєнні подвиги вражають, але справжній урок історії розпочався після війни. Адже лише тоді стало ясно, як суспільство ставиться до героїв — вони часто виявляються зайвими, забутими, нерідко не можуть вписатися в мирне життя.
Така доля спіткала багатьох польських солдатів, які під час Другої світової служили на Заході. Після війни вони не хотіли повертатися до комуністичної Польщі, позаяк побоювалися — і цілком слушно, — що потраплять до в’язниці. Але і в еміграції їхня доля бувала важкою. У Великій Британії після війни з’явився Польський корпус підготовки та розселення, який допомагав колишнім солдатам повернутися до цивільного життя. Однак багато польських військових погано знало англійську мову, й в результаті навіть добре освічені офіцери часто бралися за фізичну роботу — працювали будівельниками чи шахтарями. Це при тому, що серед понад 200 тисяч польських комбатантів на Заході було, за даними Польського корпусу підготовки та розселення, 10 тисяч людей із вищою освітою, зокрема 65 професорів, 617 юристів, 400 інженерів, 790 лікарів.
Символічною постаттю в цьому сенсі можна вважати генерала Станіслава Мачека, який працював у единбурзькому готелі швейцаром і барменом. Або ж генерала Станіслава Сосабовського, який став комірником на заводі електродвигунів у Лондоні.
Кристина Скарбек завершила свою службу в Каїрі у квітні 1945 року. Виплата 100 фунтів, яку вона отримала, становила третину місячної зарплатні у Великій Британії. Британського громадянства Кристина не мала. Після війни Скарбек працювала покоївкою, телефоністкою, продавчинею в універмазі Harrods і стюардесою на пасажирських лайнерах, які курсували між Англією і Південно-Африканською Республікою.
Кристина Скарбек. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі1947 року Кристина познайомилася з Ієном Флемінгом — колишнім офіцером розвідки й майбутнім автором шпигунської серії романів про Джеймса Бонда. Кажуть, їхній роман тривав рік (Флемінг тоді вже був одружений). Вони зустрічалися завжди поза Лондоном, але підтверджень цьому немає. Ймовірно, Кристина Скарбек стала прототипом першої дівчини Джеймса Бонда, Веспер Лінд у романі «Казино “Руаяль”».
2024 року у світовий прокат вийшов польсько-британський фільм про Кристину Скарбек («Партизанка»). Проте більшість відгуків на нього негативні.
1951 року Кристина як стюардеса відправилася в рейс на судні з Великої Британії до Австралії й Нової Зеландії. На борту вона познайомилася зі стюардом Деннісом Малдауні, який закохався в неї по самі вуха. Кристина не відповідала взаємністю, але спочатку досить близько підпускала його до себе. З часом Денніс став тим, кого ми сьогодні назвали б переслідувачем чи сталкером. Він скрізь ходив за Кристиною, вичікував її під крамницями й ресторанами. Найімовірніше, він страждав від психічної хвороби. Дитинство Малдауні минуло в сиротинці, він був неговіркий і замкнутий.
Кристина намагалася від нього втекти. З цією метою вона вирушила до Льєжа в Бельгії. Вночі 15 червня 1952 року Денніс вичікував її в рецепції готелю «Шелбурн» під Лондоном. Він запитав, чи вона справді хоче виїхати, і коли почув ствердну відповідь, ввігнав їй ніж у серце.
Після цього Денніс без спротиву здався поліції. Він хотів, щоб його щонайшвидше стратили, бо вважав, що таким чином зустрінеться зі своєю коханою. За секунду до того, як вдарити Кристину ножем, він сказав: «Убити — це оволодіти назавжди».
Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик
