Коли згадуєш одного із найвидатніших польських акторів Єжи Штура, то годі не побачити багатогранності його творчих пошуків. Він стояв по обидва боки камери (зняв кілька фільмів і телевізійних вистав, а також написав до багатьох сценарії), у театрі грав та режисерував, як педагог виховав покоління польських актрис і акторів, а також довгий час був ректором Краківської державної вищої театральної школи, писав книги, а на додаток до всього вільно почувався також в італійському мовному середовищі (в Італії багаторазово грав у кіно і театрі).
Єжи Штур став обличчям кіно морального неспокою, яке в часи ПНР оголювало виродження соціалізму, й обличчям демократичної опозиції. Для багатьох людей він також став прикладом стійкості у боротьбі з хворобою: актор відкрито говорив про своє онкологічне захворювання, писав на цю тему книги.
Перші кроки
Єжи Штур народився 1947 року в Кракові, куди його прадіди приїхали з Австрії в другій половині XIX століття. У дитинстві зачитувався «Віннету» Карла Мая, що вплинуло на його подальше життя: як він згодом пояснював, це історія про велику лояльність Олда Шатергенда до меншин.
Спочатку він закінчив польську філологію в Яґеллонському університеті, а потім акторське мистецтво в Краківській театральній школі. Вже під час навчання Штур був пов’язаний з Театром STU, однією з найцікавіших незалежних студентських сцен 70-х років, а після диплому був задіяний у Старому театрі в Кракові, одному з найкращих репертуарних театрів Польщі, де дебютував у «Бісах» Достоєвського в постановці Анджея Вайди, відомого вже тоді режисера нагороджених фільмів «Канал» (Kanał, 1957), «Попіл і діамант» (Popiół i diament, 1958) та «Пейзаж після битви» (Krajobraz po bitwie, 1970). З Вайдою він працюватиме багато разів.
Загалом йому пощастило з режисерами: як молодий актор Штур працював з найважливішими постановниками польського театру — Єжи Яроцьким, Конрадом Свінарським та Єжи Ґжеґожевським. Завдяки їм він відкривав сутність своєї акторської майстерності: «Що інтимніше я говорю, то більше змушую себе до сповіді і то ціннішим це стає».
Стрімка кар’єра
Кіно відкрило його блискавично. Він грає у найважливіших фільмах другої половини 70-х років, але саме співпраця з Кшиштофом Кєсльовським, майбутнім режисером «Декалогу» (Dekalog, 1988) і «Трьох кольорів» (Trzy kolory, 1993) і Феліксом Фальком визначить його як повноцінного актора.
У «Розпоряднику балу» (Wodzirej, 1977) Фелікса Фалька Штур створить безсмертний образ маніпулятора — кар’єриста і конферансьє Лютека Данєляка, який не боїться вести жодної події, якою дурною вона б не була. Коли він дізнається, що міг би провести відкриття готелю «Люкс», що стало би проривом у його кар’єрі, то вирішує будь-якою ціною «викосити» суперників, навіть роблячи колегам підлості. Для Данєляка немає неетичних дій, є тільки ефективні.
Наступного року Штур грає вже в «Аматорі» Кшиштофа Кєсльовського, одному з найвидатніших фільмів кіно морального неспокою. Персонаж, якого він мусить втілити, кардинально відрізняється від Данєляка. Філіп Мош, постачальник у провінційному містечку, купує собі камеру. Починає зі зйомок сімейних, домашніх, інтимних сцен, але швидко отримує пропозицію зняти фільм до 25-річчя свого закладу. Мош відкриває в собі чутливого і соціально залученого митця. Повністю віддаючись мистецтву, він не помічає розпаду власного особистого життя. Його фільми отримують нагороди, ними цікавиться телебачення, а він стає серйозним режисером. Мош показує дедалі більше, а під солодкавою «реальністю» місцевої влади проступає посередність і бездіяльність, чого влада вже не може пропустити. Штур за роль Філіпа Моша отримує зокрема нагороду Фестивалю польських художніх фільмів у Ґдині.
Обидва фільми піднімають тридцятирічного Штура на вершини акторської майстерності, а він сам усвідомлює, що представляє покоління, стаючи його голосом.
1983 року йому трапляється культова роль, яка розширює його амплуа. Це Макс Парадис у комедії Юліуша Махульського «Сексмісія». Сюжет переносить нас у майбутнє, у 1991 рік. Макс (Штур) і Альберт (Ольґерд Лукашевич) погоджуються на експеримент: їх заморозять. Подію транслюють на телебаченні. Герої прокидаються 2044 року, у світі після ядерної війни, яка повністю знищила чоловічий ген, і де завдяки партеногенезу народжуються виключно дівчатка. Макс і Альберт усвідомлюють, що вони єдині чоловіки в цій дивній країні, схованій глибоко під землею.
Кадр із фільму «Сексмісія». Джерело: пресматеріалиФільм Махульського випередив свій час. Він порушує не тільки тему тоталітаризму, але й передусім — фемінізму. Єжи Штур пізніше зізнавався, що впізнаваність цієї ролі його обтяжувала, тому в наступних фільмах він намагався створювати таких персонажів, котрі не нагадували б грубого Макса, якого полюбила і якому співчувала вся Польща. Зовсім іншими будуть, звісно, ролі у фільмах «Декалог X» (Dekalog X) чи «Три кольори. Білий» (Trzy kolory. Biały) Кшиштофа Кєсльовського.
По другий бік камери
1994 року Єжи Штур дебютував як режисер, знявши «Список перелюбниць» (Spis cudzołożnic) за однойменною книгою Єжи Пільха.
Мені ніколи не було дано шансу зіграти інтелігента, яким я себе відчував. Я хотів розповісти — можливо, востаннє в моєму кінематографічному житті, — про героя свого покоління, передати все те, чим я заразився у фільмах Кєсльовського в 70-х роках і що потім, з різними відтінками, від різко комедійного до драматичного, намагався зобразити.
Це була доля польського аутсайдера, яким часто був місцевий інтелігент. Так чудово все склалося. Я не замислювався, чи «Список перелюбниць» — це добра книга чи погана. В ній написано про мене, про мої сумніви, комплекси, «моїх» жінок... Герой «Списку перелюбниць» не є цинічним — можливо, він трохи з другого плану, ніби забутий, як люди мого покоління.
Тож Штур сам зіграв головну роль Ґустава, викладача університету, який має показати шведському колезі Краків. Тим часом колега хоче повеселитися. Ґустав переглядає календар із телефонами своїх колишніх «симпатій». За цей фільм Штур отримав Спеціальну премію журі Фестивалю польських художніх фільмів у Ґдині.
Кадр із фільму «Список перелюбниць». Джерело: пресматеріалиЄжи Штур зняв також присвячені Кєсльовському «Історії кохання» (Historie miłosne, 1997), «Тиждень з життя чоловіка» (Tydzień z życia mężczyzny, 1999) — картину, про яку рецензенти писали, що це «свідчення змін менталітету польських еліт», «Велику тварину» (Duże zwierzę, 2000) за сценарієм Кшиштофа Кєсльовського (банківський службовець доглядає за верблюдом із мандрівного цирку), «Погоду на завтра» (Pogoda na jutro, 2003), де зіграв його син, чудовий актор Мацєй Штур, «Хоровод» (Korowód, 2007) — перший польський фільм, що серйозно порушує тему люстрації, і «Громадянина» (Obywatel, 2014). У своєму кіно він ішов всупереч модним віянням, полемізуючи з реальністю, в якій гуманітарію часто неможливо було віднайти себе.
Водночас він працює в театрі, ставлячи зокрема п’єси Шекспіра «Приборкання норовливої», «Макбет», «Віндзорські насмішниці», хоча зі Старого театру пішов 1991 року. 1990-ті роки стали початком його педагогічної та письменницької роботи.
А театр? Театр — це життя
Є якась таємниця в житті актора і монодрами. Грана роками, вона дозріває, стає з актором одним цілим. Таким є «Контрабасист» (Kontrabasista, 1985) Єжи Штура за книгою Патріка Зюскінда (автора «Парфумера»), якого я мав нагоду побачити через майже тридцять років після прем’єри, зіграної 1985 року. Тільки обставини були іншими, ніж багато років тому. Тепер Єжи Штур грав цю роль, пройшовши довгий, важкий життєвий шлях. Життя, мистецтво, любов, ремесло, старіння, плинність, смутки та мрії сьогодні в його інтерпретації звучать інакше. За виставою стоїть величезний життєвий простір — боротьба з рецидивною онкологічною хворобою, тож монолог звучить сильніше, болючіше, благородніше у своєму гуманістичному посланні.
Театр — це місце, де я хочу зворушувати людей. Сьогодні фільм мене ще зворушує, але театр дуже рідко. А Контрабасист у певний момент говорить: «Я прагну жінки, якої ніколи не досягну. В залі така страшна тиша. А щойно вони ридали зі сміху». Зворушення — це моє кредо.
Контрабасист, третій пульт в оркестрі, людина, яка, як ми, хотіла б іще злетіти, навіть зруйнувати свій світ в ім’я любові, здобути нове життя, красивіше, можливо, піднесеніше, а можливо, лише простіше. Хотіла би ще щось відчути, щось в собі пробудити, побачити повніше, кольорово. Текст «Контрабасиста» не може звучати сильніше.
Хвороба вчить мене смирення. Не примирення з долею, але смирення перед величчю життя і смерті.
Ця хвороба навчила мене терпимості. На кожного ближнього я вже дивитимусь крізь призму болю і страху перед ним, і розумітиму його.
Ця хвороба показала мені красу життя, мого життя. Дала мені силу, аби цього не втратити.
Ця хвороба показала, як сильно мене люблять моя дружина і діти. Дізнатися, що жінка віддано жертвує собою заради тебе після сорока років шлюбу — це великий дар, і ти робиш усе, щоб видужати, щоб дати їй себе ще кращого, більше любові, більше розуміння, дати їй радість буття разом.
Ця хвороба, про що я вже писав, показала мені, як багато людей просто мене люблять.
Глядачі, дивлячись на нього на сцені, теж почуваються трохи сильнішими, кращими, більш проникливими, контрабасистами, за третім пультом, з бажанням боротися за себе. Це більше, ніж театр.
На свій 40-річний ювілей творчої діяльності (2011) Єжи Штур обрав Чехова. Він зіграв у «32 знепритомненнях» (32 omdlenia) у постановці Анджея Домаліка у варшавському театрі «Полонія» Кристини Янди, з яким він активно співпрацював в останні роки життя. Це вистава на основі одноактних «Ведмедя» й «Освідчення».
У спектаклі зіграли Кристина Янда, Єжи Штур та Іґнацій Ґоґолевський. Порожня сцена, три стільці, музика і світло. Жодних деконструкцій драми, жодних апокрифів, жодного насильства режисера над акторами. Сцена на сцені та глядачі в залі. Криваво-червона завіса. Сутність театру, його сила, його простота, що народжується з таланту, роботи і прагнення до точності, з акторської майстерності.
Ця вистава — моє прощання з певним типом театру. Це театр, у який я вірю. Яким я займався все життя, театр слова, створення ілюзії словом. Сьогодні театральна естетика змінюється, я не бачу свого місця в майбутньому театрі. На щастя, театр все ще місткий, у ньому є люди з авангарду і такі, як ми. А Театр Полонія вирішив вшанувати цей тип акторської гри, який я представляю, який любить пані Кристина Янда, одним з найбільших представників якого є пан Іґнацій Ґоґолевський, Актор помер 2022 року. і тому ми втрьох виступаємо у виставі.
«Геній»
У лютому 2024 року у театрі «Полонія» Єжи Штур поставив спектакль «Геній» (Geniusz) за п’єсою відомого драматурга Тадеуша Слободзянека, автора зокрема важливої драми «Наш клас» (Nasza klasa, 2009) про погром євреїв у Єдвабному. Це розповідь про можливу зустріч Сталіна з Костянтином Станіславським, чий вплив на театр і акторську майстерність позначився на всьому ХХ столітті.
Штур зіграв Станіславського. Події розгортаються в Москві 20 грудня 1937 року. Станіславський приходить, щоб перед Сталіним заступитися за Мейєрхольда, Ердмана та Булгакова.
Я сприймаю цю виставу як маленьку шану всьому моєму професійному життю. Напевно, я вже не вийду на сцену так повністю. (...) Театр для мене вже закінчується. Ну бо що ще в театрі я міг би зіграти? Може, короля Ліра?
Видатний актор помер 9 липня 2024 року.
Напевно, в Європі немає людей, які мали б таке цікаве життя, як ми: в дитинстві почати під бюстом Сталіна в розпал режиму, а завершити у вільній країні, по дорозі пройшовши «Солідарність», воєнний стан, обрання Папи, визволення. Це незвичайне життя.
Переклала Марія Шагурі
