Ми помітили їх десять років тому. Приблизно тоді мої сербські друзі почали розповідати про іноземців зі смаглявою шкірою, яких зустрічали в містах, розташованих уздовж траси Е–75, що вела в напрямку Угорщини.
У переважній більшості це були молоді люди з Афганістану, Ірану й Бангладешу. Один стояв у черзі до банкомата в Белграді, іншій сідав у старезний автобус у Новому Саді. До центру прикордонної Суботиці вони приходили парами, купити хліб та воду. Пакували все в пакети й швидко поверталися за місто. Однієї неділі, коли під ратушею відбувалось святкування і такий собі гурт грав Pink Floyd, двоє з них долучилися до натовпу і якийсь час розважалися разом з усіма.
Між словами
Це відбувалося за два роки до першої гучної аварії човна біля італійського острова Лампедуза — тоді в Сербії ніхто ще не говорив про них: «мігранти». «Вони», «ті», «араби», «хлопці» — визначення були різні, жодного точного, всі нейтральні.
Вони ніби й були інші, проте вписалися в багатокультурний ландшафт Воєводини. Коли прийшла зима і мороз скував соняшникові поля біля Суботиці, Тібор Варґа, місцевий священник-євангеліст, приносив їм їжу. Кілька кілометрів далі, в угорському селі Рьошке 70-літній Іштван Туро, начальник сусідської дружини, який ділив тісне приміщення із місцевим рибальським клубом, допомагав угорським прикордонникам затримувати тих, хто нелегально перетинав кордон. «Я їм співчуваю. І ні в чому не звинувачую», — говорив він.
Варґа і Туро знали один про одного, навіть мали телефонні номери. Один «хлопцям» допомагав, а другий їм перешкоджав, проте ні у Варґи до Туро, ні в Туро до Варґи не було жодних претензій.
Так спливали останні спокійні тижні на сербсько-угорському кордоні. Закінчився час, коли, втративши орієнтацію серед звивистих приток Тиси, на безмежній рівнині людина не завжди знала, в якій країні перебуває і хто тут «свій», а хто «чужий».
Такого кордону ще довго не буде.
Річ умовна
«Ну, були, якісь були. Ввечері пройшли селом». «Питали, кудою йти, то ми показали».
Так мешканці околиць польської Гайнувки в серпні 2021 року відповідали на питання про людей на кордоні. Борек, одне з розташованих тут сіл, відділяють від Суботиць тисячі кілометрів. Але коли я слухаю Камілу Пліс, сільську голову Борека, корінну жительку Підляшшя, у мене з’являється дежавю.
Ми їх сприймаємо як тих, хто шукає дорогу, мандрівників. Ми не кажемо: «мігранти», «біженці». І вже точно не «загарбники». Окей, зараз вони тут, а потім пішли собі далі.
Ще до того, як цю тему підхопили засоби масової інформації, тут уже знали, що щось відбувається. Знайомі медичні рятувальники їздили допомагати на болота в Біловезьку Пущу.
Я знаю, що не всі прикордонники погоджуються з поточною політикою. У мене склалось враження, що ми намагаємось втиснути всю цю ситуацію в рамки, яких самі до кінця не можемо визначити.
Для Каміли Пліс кордон — «річ умовна». Бо ж усього-на-всього хтось у якийсь момент вирішив, що він пролягатиме саме в цьому місці.
У нас змішані подружжя, ми маємо друзів з-за кордону. Люди з того боку ніколи не видавалися нам незвичними. Допоки в них добрі наміри щодо мене, я не переймаюся. Адже поки я їх не зустріну, я їх ще не знаю.
Де найкраще
Навесні 2015 року, на закинутому цегляному заводі в передмісті Суботиці, Валід, 15-річний пуштун зі східного Афганістану, чистив вологими серветками чорні кросівки. Через два дні він мав іти далі, та не знав куди.
Трьома місяцями раніше — коли його батьки, двоє братів та сестра загинули в бомбардуванні — він утік із країни. Юнак іще боровся з думками, чи добре вчинив, залишивши наймолодшого, останнього із живих братів під опікою дядька.
Чистити взуття було для нього справою не з легких. Вітер здіймав хмари пилу, а Валід не відчував правої руки. Кілька днів тому болгарський поліціянт вразив його електрошокером. Час від часу юнак підіймався на гору сухої глини і дивився на північ, у бік Угорщини.
Врешті він запитав мене, де в Європі найкраще. Здивований, я ляпнув, що, «мабуть, у Німеччині». Пізніше вже я зрозумів, що саме того дня він вирішував своє подальше життя.
Листя польське, листя білоруське
Зараз таке ж запитання могли б поставити 32 людини з Афганістану, які з 16 серпня в оточенні польських та білоруських солдатів живуть на кордоні поблизу польського села Уснаж Ґурний у Сокульському повіті. Можливо, хотів би про це поговорити ще 41 курд із Іраку — вони опинилися у схожій ситуації на латвійсько-білоруському кордоні.
Однак вони ні про що не запитають, позаяк на відміну від «хлопців» з-за сербського кордону, опинилися в тому місці та в тому часі, коли кордон (не так, як його сприймають Варґа, Туро і Пліс) — до болю конкретний.
Біженці на кордоні між Польщею та Білоруссю. Фото: Міхал Косць / ForumЗ точки зору міністерств у Варшаві, інакше й бути не може. Кордон держави — уявна лінія, яка пролягає між точками перетину прямих, намальованих на верхньому ребрі сусідніх прикордонних стовпів — навіть листя одного дерева ділиться на польське та білоруське. За винятком відрізків, які проходять судноплавними річками (тут кордон пролягає серединою головного фарватеру чи течії, яка може дещо змінюватися), Польща виміряна до сантиметра. Її форма визначається прямими лініями. І кутами між ними. Бо саме тут — як це не парадоксально, в місці, де закінчується панування влади — влада найповніше застосовує свою силу.
Перша причина
Людей на кордоні — їхніх страждань та наших суперечок — не було б, якби не політика Білорусі. Ще до виборів у серпні 2020 року Алєксандр Лукашенко погрожував сусідам, що припинить пильнувати кордони і «затопить» Європу мігрантами й наркотиками.
Наприкінці весни – на початку літа білоруські авіалінії Belavia відновили рейси до Мінська з іракських міст: Басри, Ербілю та Сулейманії (два останні розташовані в автономному регіоні Курдистану). Також збільшилася частота рейсів із Багдаду. У липні литовські прикордонні служби щодня фіксували до 300 людей, які нелегально перетинають кордон. Причому за весь 2020 рік таких випадків було близько сотні.
За мовчазної підтримки ЄС, який за місяць до важливих виборів у Німеччині побоювався кризи на своїх зовнішніх кордонах, у Вільнюсі поспіхом внесли зміни до законодавства. Зараз, згідно з литовськими законами (хоча це суперечить міжнародному праву), можна повертати людей із кордону, не дозволяючи їм подати заяву про захист. Подібні зміни ввела також Латвія.
Брюссель змусив Ірак призупинити польоти до Білорусі. Їх досі видно на табло в багдадському аеропорту, але купити квиток неможливо. Офіційно вони розпродані, але літаки просто не злітають. Belavia натомість збільшила частоту рейсів зі Стамбулу. До Мінська, з пересадкою в Ємені, літають з Іраку й приватні реактивні літаки.
За литовськими даними та підрахунками білоруської опозиції, в прикордонній зоні досі перебуває щонайменше 5 тисяч людей із Близького Сходу, яких відповідні служби не допускають до кордону.
Короткий підсумок дій Лукашенка: із 4140 осіб, які дісталися до Литви, 2803 — громадяни Іраку, переважно курди та єзиди, представники груп, які не переслідуються. Ще 83 людини — громадяни Афганістану.
Біженці на кордоні між Польщею та Білоруссю. Фото: Міхал Косць / Forum«Містерія Мосту»
22 серпня, тиждень по тому, як під Уснажем Ґурним розгорнулася трагедія 32 людей, у Красноґруді (ґміна Сейни, поблизу кордону з Литвою) відбулася щорічна «Містерія Мосту» — закінчення серії зустрічей та концертів, які проходять у садибі Мілоша, мистецьке свято краси та багатогранності пограниччя.
Елементом «Містерії Мосту» була акція проведення кордону серед громадськості. Такого, який розділив її на дві половини, подекуди він пролягав навіть через родини. Між людьми вишикувались спеціальні «бойовики», потім ми запалили лінію вогнів. У Красноґруді в нас є свій простір «невидимого мосту» єднання.
На траві залишається чорний шрам від вогню. Досі, коли я туди їду, моє серце крається.
Уже тридцять один рік Чижевський, його співробітники та друзі працюють над порозумінням понад кордонами. І не сумніваються в існуванні такого порозуміння та його сенсі.
Кордон із Білоруссю — це зовнішній кордон Польщі та Європейського Союзу. Природно, що за нього відповідає багато держав. З іншого боку, це внутрішній кордон Європи. Проблеми, які виникають на ньому, стосуються не лише суверенності однієї держави.
Я запитую, про що сьогодні свідчить ситуація на польсько-білоруському кордоні.
Що нам загрожує ворог, яким є Лукашенко. І що ігнорувати це не можна. Однак ми повинні захистити також і внутрішньо людський кордон. Він як дзеркало: показує, які ми насправді. Це неприпустимо, що дати людям воду чи ліки на кордоні, становить проблему.
Тепер Польща
Коли посилили охорону литовського кордону, увага білоруських служб зосередилася на Польщі. Наприкінці червня прикордонна служба почала затримувати іранських курдів та єзидів. Пізніше — громадян Афганістану. З січня до 21 серпня Управління в справах іноземців зареєструвало 625 заяв від громадян Афганістану про надання міжнародного захисту. Однак ці дані неповні, бо допит затриманих на кордоні займає час, і в цю кількість не враховано людей, яких уряд евакуював із Кабулу.
Незважаючи на присутність 1800 солдатів та прикордонників на майже 200-кілометровому відрізку кордону з Білоруссю, який не пролягає вздовж Бугу, до Польщі досі нелегально потрапляють люди.
Войцєх Кононьчук, аналітик Центру східних досліджень та співробітник видання Tygodnik, вважає, що через цей кордон не буде масової міграції з Афганістану.
Більшість афганців, які останнім часом дісталися до Польщі, подорожували через Центральну Азію та Росію.
Однак це не означає, що Кремль не має наміру використати біженців.
Можна очікувати міграції у невеликих масштабах, яку зможуть контролювати білоруські та російські спецслужби, ймовірно, із застосуванням авіації.
Іншими словами, на польському східному кордоні й поблизу нього відбувається щось, що водночас можна вважати трагедією конкретних людей, і чимось, що виходить за межі цієї трагедії. Мають рацію ті, хто вважає, що для Польщі нічого не вартує прийняти людей з-під Уснажа Ґурного. Мають рацію й ті, хто переконаний, що Білорусь і надалі буде використовувати біженців.
Не забуваймо і про контекст: про білорусько-російські навчання ЗАПАД–2021, які розпочинаються 10 вересня неподалік кордону з Польщею і балтійськими країнами.
Згідно з білоруською пропагандою, Польща затримує й нелегально відправляє людей у Білорусь. Лукашенко заявляє, що бореться з нелегальною міграцією і власне її подолання передбачене в програмі цих навчань. Не можна виключати провокації з білорусько-російського боку.
Ми не покинемо вас
Пізньою зимою 1993 року з казарм у передмісті Сараєва вирушив конвой мирних сил ООН. Його командир, французький генерал Філіпп Моріллон, повинен був доставити гуманітарну допомогу в один із санаторіїв у східній Боснії, де багато місяців перебували мусульмани, які втекли від громадянської війни, що тривала понад рік.
Коли конвой прибув на місце, його оточили люди й не давали виїхати. Вони знали, що присутність французького генерала гарантує їм тимчасову безпеку. Через кілька неспокійних годин, які Моріллон провів у будинку місцевої пошти, викурюючи цигарку за цигаркою, він вирішив вивісити на площі блакитний прапор ООН. Потім висунувся у вікно і в ручний гучномовець оголосив: «Відтепер ви під захистом сил Об’єднаних Націй. Я ніколи вас не покину».
Це викликало аплодисменти місцевих жителів і прискорене серцебиття дипломатів у нью-йоркському осередку ООН, які були змушені санкціонувати його свавілля. Рада безпеки невдовзі ухвалила резолюцію, якою в Боснії встановлювалося шість «зон безпеки».
Санаторій, в якому західний генерал пообіцяв людям безпеку, називався Сребрениця. Через неповних два роки, коли його покинули міжнародні об’єднані сили й захопила армія боснійських сербів, воно перетворилося в місце масового вбивства.
Уже тоді було зрозуміло, що обіцянки безпеки будуть дотримані за однієї умови: якщо це дозволить актуальна політика.
Ми покидаємо вас
За кільканадцять місяців до ескапади Моріллона, Польща ратифікувала Конвенцію про статус біженців, що разом із іншими Женевськими конвенціями була найсміливішою обіцянкою в історії захищати жертви воєн і переслідувань.
Цей документ, якому понад 70 років, сьогодні виявився потрібнішим, ніж будь-коли раніше, і водночас найбільш непристосованим до сьогодення. Він не передбачає явища змішаної міграції, не регулює наслідки заморожених конфліктів і гібридних воєн. В час, коли його писали, ніхто не знав, хто такі кліматичні біженці. Дедалі частіше цією конвенцією нехтують. Останніми днями її порушила Польща. Раніше — інші країни Євросоюзу. Багато держав її взагалі не ратифікували.
Дискусія про неї — це не суперечка «відкритих» лівих із «закритими» правими. Ліберальний прем’єр-міністр Марк Рутте пропонував, щоб Нідерланди відступили від конвенцій 1951 року. Політики данської соціал-демократичної партії закликали більше не шукати прихистку в їхній країні. Грецький міністр зі справ міграції стверджує, що конвенція — це не квиток у будь-яку країну, куди хотілося б переїхати.
Сам Євросоюз обходить конвенцію, домовляючись із сусідами. Туреччина отримала шість мільярдів євро — підписане навесні 2016 року порозуміння зменшило масштаб так званої міграційної кризи. Через рік Марко Мінніті, голова МЗС Італії, запросив до Риму представників 60 фракцій і етнічних груп із Лівії: в замін за фінансову допомогу з Європи вони мали зупинити емігрантів.
Тільки коли я довів їм, що сам родом із Калабрії — регіону, де умови скріплюють кров’ю, — вони погодилися підписати документ.
Такий собі Аль-Бія, горезвісний командир відділу лівійської прибережної служби, колись хвалився в фейсбуці двома речами: розкішною яхтою та запрошенням, яке отримав від Міжнародної організації з міграції на «навчання з проведення рятівних операцій».
Жоден із цих фактів не виправдовує те, що польська прикордонна служба розвертає людей із білоруського кордону, однак всі вони віддзеркалюють контекст.
Якомога ближче
У травні 2016 року Надер, тоді 40-річний бухгалтер, час від часу підходив до краю схилу і дивився у долину, на своє рідне селище у Сирії. Він бачив мечеть та шпиталь. Перевіряв, чи в його сусідів горить світло, чи його вимкнули. Ми говорили з ним у північному Лівані, в селищі Біра. Щоб подивитися на свою домівку з іншого боку кордону, Надер мусив подорожувати через Індію. Раніше він працював і заробляв гроші в Об’єднаних Арабських Еміратах, як і чимало сирійців. Одного дня він отримав рішення: його депортують і в нього є 24 години на те, щоб покинути країну.
Він сів у автобус до сусіднього Оману. У Маскаті, столиці цієї держави, він узявся оббивати пороги закордонних посольств. Візу йому дав консул Індії. Лише звідти Надер прилетів до Лівану. Йому сказали, що тут він може залишатися до року. Він переїхав до Біри, щоб мати змогу бачити свій дім. Обдзвонив посольства всіх європейських країн. Питав про візу. І щоразу чув: ні.
Хто відчиняє браму
Якщо на тіло, на яке не діють жодні сили, або сума сил, що діють на нього, дорівнює нулю, тіло зберігає стан спокою або рівномірного прямолінійного руху.
Перший закон динаміки Ісаака Ньютона стосується також і людей. Станом на кінець 2020 року в світі понад 82 мільйони осіб були змушені втікати через переслідування, війни, насилля або режим, що порушує права людини. Однак сьогодні змінилися закони цього руху. Образ воєнного біженця, який самотужки перетинає кордон за кордоном, є настільки ж іконічним, наскільки рідкісним.
Через пів року після моєї розмови з Валідом в околицях сербської Суботиці про неї стало відомо в усьому світі. Восени 2015 року 7 тисяч людей щоденно — майже всі біженці із Сирії — перетинали цей кордон, допоки Угорщина не поставила на ньому огорожу з колючого дроту.
У 2015–2016 роках грецькі острови в Егейському морі були одним із небагатьох пунктів на довгій трасі з Сирії, де подорожні не залежали від волі і цін контрабандистів. Транспорт забезпечував грецький уряд — це було в інтересах і подорожніх, і мешканців островів. Уряди Сербії, Хорватії та Словенії подавали потяги, що ходили до самого австрійського кордону. У Славонському Броді облаштували один із реєстраційних пунктів. Це була формальність — місце, де хорватський міністр внутрішніх справ Ранко Остоїч міг сфотографуватися у військових штанах та сорочці на тлі пункту роздавання води.
Біженці з Сирії та Іраку поблизу Греції. Джерело: ВікімедіаТоді грецькі острови стали брамою в Європу зважаючи на географію: вони лежать усього в кільканадцяти милях від Туреччини. Сьогодні «брама в Європу» твориться з огляду на політику. Відкривати й закривати цю браму можуть місцеві ватажки, командири підрозділів лівійської прикордонної служби, ключові для Заходу політики (як Ердоган) або авторитарні правителі (як Лукашенко).
Між лінією та місцем
Людина ніколи не вибере для себе гіршого.
Я називаю себе «тутешня». Тут народилися мої батьки та дідусі й бабусі. Я добре знаю, що історія Польщі, подана в підручниках, написана з перспективи столиці. Чим ближче живеш до кордону (неважливо якого: білоруського, моравського чи словацького), — тим краще знаєш, що найважливіша історія — далеко не та, за яку в школі отримуєш п’ятірки. Для моєї бабусі війна не почалася першого вересня. Солдати Червоної армії побачили тут церкви, почули людей, які говорили їхньою мовою. Ніхто не сприймав їх як окупантів, але спробуйте пояснити це сьогодні в Польщі.
Також сільська голова Борека додає:
Може, це війна між Лукашенком і ЄС. Можливо, проте за кожною політикою стоять люди. Кордон — це завжди закони. Чи то кордон національного парку, чи нашого подвір’я. Але те, що ми не пускаємо цих людей, погано про нас свідчить. Ми повинні дати їм шанс. Поставмо їм біотуалети і сприймаймо їх як людей. Впустімо.
Подалі від рації
Емоційні висловлювання нікому не допомагають, лише поляризують, стигматизують кожну зі сторін, виставляють зрадниками або вітчизни, або християнства, або людства. Вони сприяють Лукашенкові та Ердоганові. Без нашої балаканини вони б цього не досягли.
Також, на думку Кшиштофа Чижевського, в контексті ситуації в Уснажі Ґурному головне — не хто правий, головне — спільними зусиллями досягти чогось доброго, а часом для цього треба поступитися своїми переконаннями.
Якщо ми цього не зробимо, ситуація біженців тільки погіршиться і загостриться внутрішньо польська культурна війна.
В Красноґруді «Містерія мосту» закінчилася поєднанням розділених людей.
У якийсь момент ми запросили переляканих глядачів пройти нижче. Ми зійшли з пагорба, цього тріумфу завойовників, місця рації, символу розподілу. Ми легко спускалися, бо внизу на нас чекало щось близьке, спокійне, насправді найважливіше.
Під Уснажем Ґурним, тобто уже понад два тижні, люди не можуть підійти одне до одного. Їх розділяє держава. Чижевський наголошує, що щось важливе вислизає в нас з-під ніг. Що зовнішні кордони укріплюються тільки тоді, коли слабшає центр.
Пригадую свою розмову з чоловіками в Сиракузах, які допомагали людям у морі. Здебільшого це були рибалки. Я запитав, чи, на їхню думку, прибуття нових людей не загрожує їхній культурі, на що ті відповіли: «Позбавте нас права допомагати людям на воді, і ми не знатимемо, хто ми».
З братами
На початку червня 2017 року угандські солдати, які охороняли кордон із Південним Суданом, де на той момент три з половиною роки тривала громадянська війна, говорили, що, мабуть, бої припинилися, адже попереднього дня кордон перейшло «всього 400 осіб».
Того ранку до посту в селі Ораба дісталася 31 людина з Судану, переважно жінки та діти з селища, що було за п’ять кілометрів звідти, — за кілька годин до цього на нього напали повстанці.
Десятилітній Вінстон із подій тієї ночі запам’ятав тільки момент, коли нападники кинули вогнепальну зброю і почали різати людей ножами. Він мало говорив, а ми не хотіли питати, малювали на папері то сонце, то місяць, то дім — раз ми, раз він.
Він поглядав на двох своїх молодших братів. Саме тоді й усвідомив, що відтепер повинен дбати про них.
Якийсь водій завів двигун і тут проявився парадокс кордону: угандські солдати захищали біженців, хоча поряд у черзі до контролю в іншому напрямку, наче нічого й не було, стояли вантажівки з товаром.
Переклала Ірена Шевченко
Редакція висловлює вдячність виданню Tygodnik Powszechny за можливість публікації.
