«Коли в Білорусі відбулися псевдовибори , ми зрозуміли, що репресії посиляться і потрібно буде підтримати тих, хто вирішить утікати» , — згадує Пйотр Скопець. На той час створений його дружиною Катажиною фонд допомоги дітям і дорослим із інших країн , які опинилися в Польщі, існував уже два роки. У контексті подій за східним польським кордоном білоруське питання стало для фонду одним із головних.
Якось за примхою долі або з Божої волі ми почали займатися цими біженцями , іноді треба було терміново знайти їм дах над головою, надати притулок. Так що у нас удома жили Віктор, Роман, ще один Роман, вісім місяців — сестри Аня і Таня, двоє фармацевтів із Гродна, Саша... Загалом майже десять людей у різний час.
Зазвичай гості не мали постійного спального місця , щодня кімнати розподілялися по-іншому. Все залежало від кількості людей і того, скільки серед них чоловіків і скільки жінок.
Слава та Ізидор Волосянські з донькою Анною. Джерело: Фонд Humanosh«Бажання допомагати у нас у крові» , — говорить Катажина. І це насправді свого роду сімейна традиція. Зразком для родини Скопець стала історія бабусі та дідуся Катажини, які під час війни у підвалі свого будинку 22 місяці переховували від нацистів євреїв — усього 39 людей , зокрема вісім дітей і підлітків до 16 років.
Підвал у Дрогобичі
Фонд Катажини Humanosh (поєднання слова «людина»: англійською human та івритом enosh) названий іменем її бабусі Слави й дідуся Ізека.
Нещодавно хтось мені сказав , що даремно я назвала фонд іменем «Слави та Ізека Волосянських», тому що [за формою імені] всі гадають, ніби дідусь був євреєм. Але якщо навіть так думають, то що? Хіба це погано? Євреї , яких врятували мої бабуся і дідусь, казали, що ніхто не називав його повним іменем — тільки Ізек.
Насправді дідусь був споляченим українцем , офіційно його звали Ізидор, а бабусю — Ярослава. Під час війни вони жили в Дрогобичі (сучасна Україна). Ізек працював технічним керівником на невеличкій фабриці, головним власником якої був місцевий єврей Зайферт, а співзасновником і директором — батько Ізидора, Миколай Волосянський. На їхньому підприємстві працювали і українці, і євреї, і поляки.
Фотографії Анни та Слави Волосянських. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаМиколай був людиною відкритих поглядів , трохи соціалістом за переконаннями. Це була рідкість у той час: спільна українсько-польсько-єврейська справа (третім співзасновником був українець, не знаю його прізвища). У Миколая Волосянського і Зайферта була концепція: навчати молодих людей, щоб ті могли потім отримати гарну роботу на місцевих фабриках.
Отже , Ізек працював на фабриці та жив неподалік у будинку, який теж належав Зайфертам. Якщо поїхати в Дрогобич і відшукати цю будівлю (вулиця Шашкевича, 9), — на дверних ручках можна розгледіти їхнє прізвище. На початку війни Ізек зустрів Славу, незабаром вона переїхала до нього.
Німці ще не захопили Дрогобич , але містяни розуміли, що це питання часу. Євреї тоді замислювалися над тим, як їм рятуватися.
Серед працівників фабрики були люди родом із Катовиць і Берліна , тож усі знали, що відбувається в Генеральній губернії [Адміністративна одиниця, до якої входила більша частина окупованих Німеччиною польських земель.]. Уже було відомо , що євреїв убивають. Волосянські почали готувати сховище.
Ще до приходу німців укриття під службовою квартирою мого дідуся було готове. У кухні містився люк , через який можна було потрапити до підвалу, розрахованого на три-чотири людини. Там мала ховатися родина паркетника Вольфа Штока, який працював на фабриці. Оце й усе. 1941 року до Дрогобича входять німці, тієї ж осені з’являється ґетто і приблизно в той же час дідусь ховає євреїв в укритті. Пізніше, коли виявилося, що сховок занадто тісний, його розширили.
Дрогобич. Меморіальна дошка на будинку , де жили Слава та Ізидор Волосянські. Джерело: Фонд HumanoshСпочатку євреї , переважно колеги Ізека, ховалися в укритті на кілька годин, наприклад, під час облави. Але коли більшість євреїв із дрогобицького ґетто відправили в концтабір , стало зрозуміло, що ризики серйозніші. З вересня 1942 року в підвалі Волосянських люди вже почали селитися, а не ховатися на коротко.
Коли окупанти закріпилися в місті , директором майстерні замість Миколая Волосянського став німець. Він отримав службове житло на другому поверсі того ж будинку.
Ситуація була така: Слава з Ізидором живуть на першому поверсі , над ними — німець, а під ними, в підвалі — євреї.
Спочатку бабуся і дідусь жили разом , хоча й не були одружені (на той час таке траплялося рідко). Вони вирішили узаконити стосунки, щоб у дідуся не забрали квартиру або не підселили когось, тим більше що його помешкання було краще, ніж у німця нагорі. Вони одружилися в січні 1943 року, тоді бабуся вже була вагітна. І від цього всім була користь, бо в дитячій колясці під матрацом можна було ховати їжу. Бабуся тоді бігала по дрогобицьких магазинах, щоб купити продукти на всіх, хто ховався в підвалі.
На момент весілля Слави й Ізека в укритті мешкало 14 людей. У серпні 1943 року їх було вже близько 30. Потім з’явилося ще дев’ять.
Катажина та Пйотр Скопці. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗгодом Ізек обладнав в укритті туалет , освітлення і кухню. Люди, які там жили, намагалися вести, наскільки це було можливо, звичне життя.
Мій дідусь від природи був таким собі масовиком-витівником. Іноді він частував їх яєчним лікером , сидів із ними — грали в шахи, карти. Бабуся приносила книжки. У щоденниках Хадасси Лізі згадується, як вони з Юлеком Тапером [обоє тоді були підлітками], лежачи на боці в підвалі, навчилися разом читати одну книгу.
Підвал був такий низький , що доросла людина не могла там випростатися, тож здебільшого всі сиділи або лежали — і так 22 місяці!
Їм доводилося одночасно лягати спати й одночасно вставати , тому що розкладені спальні місця займали весь простір.
Були й визначені години для користування туалетом. У цей час бабуся нагорі пускала воду в ванній , щоб заглушити звук.
Катажина Скопець із сімейними фотографіями. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗвичайно , були й небезпечні моменти, коли здавалося, що сховище можуть викрити.
В укритті були невеличкі підвальні віконця , засипані землею. Одного разу німець, який жив нагорі, підходить, вказує на них і каже: «Пані Славо, ви напевно там євреїв ховаєте», — чи то жартома, чи то серйозно. Після цього бабуся з дідусем досипали там більше землі, якось переробили. А ще вони там посипали перцем, щоб відбити запах, тому що в того німця був собака.
Друга критична ситуація склалася , коли одна дівчина в підвалі завагітніла і народила мертву дитину, після чого у неї відбулося зрощення плаценти. Ізек і Слава домовилися про операцію, привезли її вночі в лікарню, але лікар злякався і вигнав дівчину. «Вона повернулася додому сама. Кровоточила , але доповзла до дверей. Це була зима, на снігу залишилися криваві сліди» , — розповідає Пйотр. Усі думали, що це кінець.
Батько бабусиної подруги був гінекологом , на початку війни він закопав інструменти, Слава попросила його відкопати. Бабуся змусила трьох лікарів, які жили в підвалі (дантист та двоє терапевтів), зробити операцію — і у них вийшло! Дівчина вижила.
Здавалося б , людей, які ховалися в підвалі, повинні були здружити спільні труднощі, але виникали й конфлікти. «Найбільша суперечка в підвалі моєї бабусі була через гроші» , — розповідає Катажина. Якось в однієї з родин закінчилися кошти на їжу. Тоді багатші сказали, що не будуть платити за інших. На що Слава відповіла, що це ні на що не впливає: всі будуть отримувати однакові порції їжі, інакше бути не може.
Усі 39 людей , які мешкали в тому підвалі, пережили нацистську окупацію міста.
Вручення медалі в Яд Вашем. Джерело: Фонд HumanoshТроє з них зараз мешкають в Ізраїлі. А нащадки врятованих Славою та Ізидором розкидані по всьому світі.
Слава Волосянська під деревом , посадженим на її честь на Алеї праведників у Яд Вашем. Джерело: Фонд HumanoshБатьки та діти
У сімейній історії Пйотра Скопця немає таких героїчних сторінок , як у його дружини, проте і він ріс у будинку, двері якого були навстіж відчинені для гостей і всіх, хто потребував допомоги. Дивлячись на людей, яким вони з дружиною дали притулок, Пйотр згадує дитинство.
До нас із батьками приїжджали родичі з Білорусі , України: з боку батька — з поліського Дрогічина біля Пінська, а з боку мами — з Любомиля, Ковеля, Івано-Франківська. І у Володимирі-Волинському в нас є родичі. Коли в нашій квартирі на 12 поверсі проходили сімейні зустрічі, ми з бабусею переїжджали жити на балкон, оскільки на підлозі в кімнатах просто не вистачало місця для всіх.
Батьки намагалися допомагати різним людям. Років п’ять у нас жив Вадим, кухар із України, він згодом поїхав у Канаду. Потім інший хлопець, із Бреста. Коли я повертався додому, не знав, кого там зустріну і хто де буде спати. Тому для мене нормально, коли в будинку так багато людей: адже їм потрібно допомагати!
Сімейний фотоархів Скопців. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаКатажина говорить , що її як особистість (і її чоловіка також) сформував період воєнного стану та Перебудови в Польщі. «Ми пам'ятаємо часи , коли люди один до одного не дзвонили, а просто приходили. І я трохи за ними сумую» , — розповідає вона.
Нічого дивного , що цінності Катажини і Пйотра поділяють їхні діти.
2007 року , коли Зузанні було 12 років, а Франеку 4, одна газета опублікувала статтю про дівчинку з Тибету, для якої шукають дім у Польщі. Катажина та Пйотр запитали своїх дітей, як вони поставляться до того, щоб з ними жила ця дівчинка?
Франек хотів , щоб у будинку було багато дітей, бо тоді буде більше веселощів. Хоча взагалі він мріяв, щоб це були хлопчики — аби грати в футбол. А Зуза сказала: «Якщо бабуся Слава зуміла подбати про 39 євреїв у підвалі, то і я зможу подбати про одну тибетську дівчинку. Тим більше мене ніхто за це не хотітиме пристрелити».
Коли вони прийшли на зустріч , з’ясувалося, що дівчаток-підлітків троє — вони між собою двоюрідні сестри і в кожної за плечима своя історія. Вони приїхали до Польщі на запрошення одного фонду. А зважаючи на ситуацію в Тибеті, їм було краще залишитися в Європі. «Ми виявилися єдиними, хто відгукнувся», — згадує Кася.
Починалися канікули , тож ми відвезли всіх дітей до мого тестя, тата Касі: там були Хім, Зуза, Лодрома, Сонам і Франек, а ще няня Франека. Ми відвідували їх у вихідні із дядьком дівчаток, тибетським ченцем Аямламою, і, спостерігаючи за дітьми, вирішили, що найкраще, якщо з нами оселиться наймолодша з них, Сонам.
Хім і Лодрома тоді були вже майже дорослі — у 18- та 16-літньому віці , а 14-річна Сонам за віком була найближчою до Зузи. З вересня вона оселилася з нею в одній кімнаті й пішла в польську школу. І тоді Катажина і Пйотр прийняли ще одне важливе рішення.
Катажина Скопець у Тибеті. Джерело: фонд HumanoshМи подумали , що потрібно поїхати до Тибету, до батьків Сонам, щоб вони знали, де вона буде жити, який ми маємо вигляд, хто ми такі. Дівчатка спекли для них печиво. Ми поїхали до Тибету і спілкувалися з батьками за допомогою жестів, фотографій, смаколиків та інших подарунків, які привезли із собою. Ми пояснили, що їхня донька житиме з нами, що ми її любимо, що вона ходить до школи, допомагає по дому.
У Тибеті Катажина і Пйотр познайомилися з Канджу , молодшою сестрою Сонам. Вже тоді вони знали, що мама дівчаток тяжко хвора (вона померла приблизно за рік) і вирішили, що варто забрати Канджу до Польщі.
Уже понад десять років Сонам і Канджу — частина їхньої родини.
Катажина Скопець (праворуч) із мамою Сонам та Канджу , 2008. Джерело: Фонд HumanoshДалай-лама закликає мешканців Тибету рятувати дітей , даючи їм можливість виїхати з Китаю, щоб вчитися закордоном. Китай анексував Тибет 1959 року. Тоді тибетців було шість мільйонів, а зараз залишилося тільки чотири — два мільйони скоротили «м’яким способом»: відсутністю сучасної медицини, доступу до щеплень і рішеннями, які ухвалює китайський уряд.
Також Далай-Лама говорить, що з Тибету потрібно втікати, щоб мати можливість згодом створити нову державу, хоча б у вигнанні, і лобіювати у світі проблему відновлення незалежності Тибету. Тому люди свідомо віддають дітей [за кордон].
Це так, як [під час війни] у Варшаві й усюди: єврейські родини віддавали своїх дітей.
Неможливо собі уявити, як можна відіслати свою дитину. Адже, найімовірніше, батьки розлучаються з нею назавжди. Але тибетці ставляться до життя по-іншому, по-буддистськи: вони вірять у реінкарнацію, вічне добро. Може, тому їм легше.
Після поїздки до Тибету Пйотр і Катажина привезли з собою не тільки другу названу доньку , а й 17 людей, які були змушені тікати з Китаю через загрозу репресій, економічні труднощі або через стан здоров’я.
Франек і Канджу. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗараз Канджу вчиться в ліцеї , а Сонам — у медичному університеті , до того вона вже навчалася в Україні, потім була в США й встигла успішно пройти стажування в ізраїльській клініці.
У рідних та всиновлених дітей Катажини та Пйотра вже своє життя , а деякі навіть не живуть у Польщі, але всі до одного підтримують батьків і в міру сил допомагають їм із фондом.
«Мирний дім»
Одне з головних досягнень фонду Humanosh — відкритий у березні 2021 року «Мирний дім» у Варшаві: там живуть білоруси , які змушені були тікати зі своєї країни. Для реалізації цього проєкту подружжя Скопець шукало будь-яких можливостей, зверталося за допомогою до знайомих бізнесменів.
Усе почалося з того , що спочатку білоруси жили у нас удома, потім одна людина ночувала на дивані у моєї мами, ще хтось жив у нашого приятеля. Коли ми почали розповідати в ЗМІ історії біженців, до нас почали звертатися люди, які пропонували своє житло тільки за оплату комунальних послуг. І це ідеальне рішення, тому що тоді люди, які там живуть, можуть самі себе утримувати.
У «Мирному домі» є адаптаційний період — три місяці. Перший місяць люди живуть безплатно , другий і третій — за пів ціни. Кожен наступний місяць проживання обходиться в 500 злотих із людини.
У «Мирному домі». Джерело: Фонд HumanoshЗа словами Катажини , така система повинна мотивувати людей брати відповідальність за ситуацію у свої руки. Звичайно, фонд не тільки забезпечує біженців житлом. Катажина з колегами допомагають їм знайти роботу, оформити документи на перебування, номер PESEL Особистий ідентифікаційний номер, який є у всіх громадян Польщі й іноземців, які постійно проживають в країні. та рахунок у банку.
За час адаптації люди можуть зорієнтуватися і вирішити , чи варто їм жити саме в Варшаві, чи краще подумати про інші міста.
Через «Мирний дім» пройшло вже понад 20 людей , але тих, хто потребує житла, чимало. Тож багатьох із них Пйотр і Катажина, як і раніше, розміщують у себе вдома або ж допомагають щось орендувати — подружжя знайшло вже понад десяток квартир. А загалом вони допомогли понад сотні білорусів.
Ми мріємо створити щось на зразок дому культури , поєднати його з кав’ярнею, в якій всі ці люди зможуть зустрічатися. Це також буде місце для виставок і концертів. Їм це дуже потрібно!
У «Мирному домі». Джерело: Фонд HumanoshУ кожного білоруса своя складна історія. Наприклад , Марія та її донька Єва хотіли через Польщу дістатися до Швеції, але не змогли.
Польща не хотіла їх випустити , тому що такі правила. Країна, що надала гуманітарну візу або чий кордон біженці перетнули першим , зобов’язана допомагати біженцям. Якщо поїдеш далі, тебе депортують — в їхньому випадку назад до Польщі.
Маму з донькою відправили в табір для біженців під Торунем. Там один чеченець хотів , щоб Марія стала його другою дружиною. «Ми їх звідти витягли , тепер вони у нас» , — розповідає Катажина. У дівчинки, ймовірно, аутизм, для неї було б найкраще потрапити до Швеції, де живе її бабуся, але поки що це не вдається.
Те , що ми робимо зараз, націлене головним чином на Білорусь. Тому що там відбуваються абсолютно трагічні речі, і в основному люди тікають звідти не з економічних причин, а з політичних, і саме їх ми намагаємося підтримувати. Ми допомагаємо політичним біженцям.
Нас не влаштовують умови, які панують у польських таборах для біженців. Ми з чоловіком не розуміємо, чому, наприклад, там немає пласких тарілок, каструль або черпаків, чому там водяться таргани.
За словами Катажини , люди, які приїхали з Білорусі за останній рік, опинилися в жахливому стресі, а поляки загалом недостатньо добре розуміють масштаб подій у сусідній країні.
Ми всього лиш люди , і ті, хто потребує цієї допомоги — теж. Вони змушені тікати зі своєї країни: там для них усе знайоме і зрозуміле, а тут доводиться починати з самого початку.
Нерідко подружжя отримує дзвінки з пропозицією допомоги , причому не тільки фінансової. Наприклад, нещодавно друг сім’ї запропонував, щоб вони щовечора з його ресторану забирали їжу для біженців. «Коли я їхала туди вперше , то начебто прямувала в салон за новим порше: раділа як дитина!» — згадує Катажина.
Ми підтримуємо контакт з тими , кого врятували мої бабуся і дідусь, і один із перших, хто нас підтримав фінансово, зокрема в справі допомоги білорусам — Шломо з Ізраїлю, чия мама була однією з дітей у бабусиному підвалі.
Цей зв’язок дуже важливий для Катажини , і вона неодноразово повертається до історії своїх бабусі та дідуся. Їхній приклад дає їй сили долати труднощі.
У нас євангельський підхід до життя. Кожен день починається з любові до іншої людини , навіть якщо напередодні хтось тебе образив. Нам пощастило, що у нас є можливість допомагати.
Переклала Ірена Шевченко
