«Коли в Білорусі відбулися псевдовибори, ми зрозуміли, що репресії посиляться і потрібно буде підтримати тих, хто вирішить утікати», — згадує Пйотр Скопець. На той час створений його дружиною Катажиною фонд допомоги дітям і дорослим із інших країн, які опинилися в Польщі, існував уже два роки. У контексті подій за східним польським кордоном білоруське питання стало для фонду одним із головних.
Якось за примхою долі або з Божої волі ми почали займатися цими біженцями, іноді треба було терміново знайти їм дах над головою, надати притулок. Так що у нас удома жили Віктор, Роман, ще один Роман, вісім місяців — сестри Аня і Таня, двоє фармацевтів із Гродна, Саша... Загалом майже десять людей у різний час.
Зазвичай гості не мали постійного спального місця, щодня кімнати розподілялися по-іншому. Все залежало від кількості людей і того, скільки серед них чоловіків і скільки жінок.
Слава та Ізидор Волосянські з донькою Анною. Джерело: Фонд Humanosh«Бажання допомагати у нас у крові», — говорить Катажина. І це насправді свого роду сімейна традиція. Зразком для родини Скопець стала історія бабусі та дідуся Катажини, які під час війни у підвалі свого будинку 22 місяці переховували від нацистів євреїв — усього 39 людей, зокрема вісім дітей і підлітків до 16 років.
Підвал у Дрогобичі
Фонд Катажини Humanosh (поєднання слова «людина»: англійською human та івритом enosh) названий іменем її бабусі Слави й дідуся Ізека.
Нещодавно хтось мені сказав, що даремно я назвала фонд іменем «Слави та Ізека Волосянських», тому що [за формою імені] всі гадають, ніби дідусь був євреєм. Але якщо навіть так думають, то що? Хіба це погано? Євреї, яких врятували мої бабуся і дідусь, казали, що ніхто не називав його повним іменем — тільки Ізек.
Насправді дідусь був споляченим українцем, офіційно його звали Ізидор, а бабусю — Ярослава. Під час війни вони жили в Дрогобичі (сучасна Україна). Ізек працював технічним керівником на невеличкій фабриці, головним власником якої був місцевий єврей Зайферт, а співзасновником і директором — батько Ізидора, Миколай Волосянський. На їхньому підприємстві працювали і українці, і євреї, і поляки.
Фотографії Анни та Слави Волосянських. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаМиколай був людиною відкритих поглядів, трохи соціалістом за переконаннями. Це була рідкість у той час: спільна українсько-польсько-єврейська справа (третім співзасновником був українець, не знаю його прізвища). У Миколая Волосянського і Зайферта була концепція: навчати молодих людей, щоб ті могли потім отримати гарну роботу на місцевих фабриках.
Отже, Ізек працював на фабриці та жив неподалік у будинку, який теж належав Зайфертам. Якщо поїхати в Дрогобич і відшукати цю будівлю (вулиця Шашкевича, 9), — на дверних ручках можна розгледіти їхнє прізвище. На початку війни Ізек зустрів Славу, незабаром вона переїхала до нього.
Німці ще не захопили Дрогобич, але містяни розуміли, що це питання часу. Євреї тоді замислювалися над тим, як їм рятуватися.
Серед працівників фабрики були люди родом із Катовиць і Берліна, тож усі знали, що відбувається в Генеральній губернії [Адміністративна одиниця, до якої входила більша частина окупованих Німеччиною польських земель.]. Уже було відомо, що євреїв убивають. Волосянські почали готувати сховище.
Ще до приходу німців укриття під службовою квартирою мого дідуся було готове. У кухні містився люк, через який можна було потрапити до підвалу, розрахованого на три-чотири людини. Там мала ховатися родина паркетника Вольфа Штока, який працював на фабриці. Оце й усе. 1941 року до Дрогобича входять німці, тієї ж осені з’являється ґетто і приблизно в той же час дідусь ховає євреїв в укритті. Пізніше, коли виявилося, що сховок занадто тісний, його розширили.
Дрогобич. Меморіальна дошка на будинку, де жили Слава та Ізидор Волосянські. Джерело: Фонд HumanoshСпочатку євреї, переважно колеги Ізека, ховалися в укритті на кілька годин, наприклад, під час облави. Але коли більшість євреїв із дрогобицького ґетто відправили в концтабір, стало зрозуміло, що ризики серйозніші. З вересня 1942 року в підвалі Волосянських люди вже почали селитися, а не ховатися на коротко.
Коли окупанти закріпилися в місті, директором майстерні замість Миколая Волосянського став німець. Він отримав службове житло на другому поверсі того ж будинку.
Ситуація була така: Слава з Ізидором живуть на першому поверсі, над ними — німець, а під ними, в підвалі — євреї.
Спочатку бабуся і дідусь жили разом, хоча й не були одружені (на той час таке траплялося рідко). Вони вирішили узаконити стосунки, щоб у дідуся не забрали квартиру або не підселили когось, тим більше що його помешкання було краще, ніж у німця нагорі. Вони одружилися в січні 1943 року, тоді бабуся вже була вагітна. І від цього всім була користь, бо в дитячій колясці під матрацом можна було ховати їжу. Бабуся тоді бігала по дрогобицьких магазинах, щоб купити продукти на всіх, хто ховався в підвалі.
На момент весілля Слави й Ізека в укритті мешкало 14 людей. У серпні 1943 року їх було вже близько 30. Потім з’явилося ще дев’ять.
Катажина та Пйотр Скопці. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗгодом Ізек обладнав в укритті туалет, освітлення і кухню. Люди, які там жили, намагалися вести, наскільки це було можливо, звичне життя.
Мій дідусь від природи був таким собі масовиком-витівником. Іноді він частував їх яєчним лікером, сидів із ними — грали в шахи, карти. Бабуся приносила книжки. У щоденниках Хадасси Лізі згадується, як вони з Юлеком Тапером [обоє тоді були підлітками], лежачи на боці в підвалі, навчилися разом читати одну книгу.
Підвал був такий низький, що доросла людина не могла там випростатися, тож здебільшого всі сиділи або лежали — і так 22 місяці!
Їм доводилося одночасно лягати спати й одночасно вставати, тому що розкладені спальні місця займали весь простір.
Були й визначені години для користування туалетом. У цей час бабуся нагорі пускала воду в ванній, щоб заглушити звук.
Катажина Скопець із сімейними фотографіями. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗвичайно, були й небезпечні моменти, коли здавалося, що сховище можуть викрити.
В укритті були невеличкі підвальні віконця, засипані землею. Одного разу німець, який жив нагорі, підходить, вказує на них і каже: «Пані Славо, ви напевно там євреїв ховаєте», — чи то жартома, чи то серйозно. Після цього бабуся з дідусем досипали там більше землі, якось переробили. А ще вони там посипали перцем, щоб відбити запах, тому що в того німця був собака.
Друга критична ситуація склалася, коли одна дівчина в підвалі завагітніла і народила мертву дитину, після чого у неї відбулося зрощення плаценти. Ізек і Слава домовилися про операцію, привезли її вночі в лікарню, але лікар злякався і вигнав дівчину. «Вона повернулася додому сама. Кровоточила, але доповзла до дверей. Це була зима, на снігу залишилися криваві сліди», — розповідає Пйотр. Усі думали, що це кінець.
Батько бабусиної подруги був гінекологом, на початку війни він закопав інструменти, Слава попросила його відкопати. Бабуся змусила трьох лікарів, які жили в підвалі (дантист та двоє терапевтів), зробити операцію — і у них вийшло! Дівчина вижила.
Здавалося б, людей, які ховалися в підвалі, повинні були здружити спільні труднощі, але виникали й конфлікти. «Найбільша суперечка в підвалі моєї бабусі була через гроші», — розповідає Катажина. Якось в однієї з родин закінчилися кошти на їжу. Тоді багатші сказали, що не будуть платити за інших. На що Слава відповіла, що це ні на що не впливає: всі будуть отримувати однакові порції їжі, інакше бути не може.
Усі 39 людей, які мешкали в тому підвалі, пережили нацистську окупацію міста.
Вручення медалі в Яд Вашем. Джерело: Фонд HumanoshТроє з них зараз мешкають в Ізраїлі. А нащадки врятованих Славою та Ізидором розкидані по всьому світі.
Слава Волосянська під деревом, посадженим на її честь на Алеї праведників у Яд Вашем. Джерело: Фонд HumanoshБатьки та діти
У сімейній історії Пйотра Скопця немає таких героїчних сторінок, як у його дружини, проте і він ріс у будинку, двері якого були навстіж відчинені для гостей і всіх, хто потребував допомоги. Дивлячись на людей, яким вони з дружиною дали притулок, Пйотр згадує дитинство.
До нас із батьками приїжджали родичі з Білорусі, України: з боку батька — з поліського Дрогічина біля Пінська, а з боку мами — з Любомиля, Ковеля, Івано-Франківська. І у Володимирі-Волинському в нас є родичі. Коли в нашій квартирі на 12 поверсі проходили сімейні зустрічі, ми з бабусею переїжджали жити на балкон, оскільки на підлозі в кімнатах просто не вистачало місця для всіх.
Батьки намагалися допомагати різним людям. Років п’ять у нас жив Вадим, кухар із України, він згодом поїхав у Канаду. Потім інший хлопець, із Бреста. Коли я повертався додому, не знав, кого там зустріну і хто де буде спати. Тому для мене нормально, коли в будинку так багато людей: адже їм потрібно допомагати!
Сімейний фотоархів Скопців. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаКатажина говорить, що її як особистість (і її чоловіка також) сформував період воєнного стану та Перебудови в Польщі. «Ми пам'ятаємо часи, коли люди один до одного не дзвонили, а просто приходили. І я трохи за ними сумую», — розповідає вона.
Нічого дивного, що цінності Катажини і Пйотра поділяють їхні діти.
2007 року, коли Зузанні було 12 років, а Франеку 4, одна газета опублікувала статтю про дівчинку з Тибету, для якої шукають дім у Польщі. Катажина та Пйотр запитали своїх дітей, як вони поставляться до того, щоб з ними жила ця дівчинка?
Франек хотів, щоб у будинку було багато дітей, бо тоді буде більше веселощів. Хоча взагалі він мріяв, щоб це були хлопчики — аби грати в футбол. А Зуза сказала: «Якщо бабуся Слава зуміла подбати про 39 євреїв у підвалі, то і я зможу подбати про одну тибетську дівчинку. Тим більше мене ніхто за це не хотітиме пристрелити».
Коли вони прийшли на зустріч, з’ясувалося, що дівчаток-підлітків троє — вони між собою двоюрідні сестри і в кожної за плечима своя історія. Вони приїхали до Польщі на запрошення одного фонду. А зважаючи на ситуацію в Тибеті, їм було краще залишитися в Європі. «Ми виявилися єдиними, хто відгукнувся», — згадує Кася.
Починалися канікули, тож ми відвезли всіх дітей до мого тестя, тата Касі: там були Хім, Зуза, Лодрома, Сонам і Франек, а ще няня Франека. Ми відвідували їх у вихідні із дядьком дівчаток, тибетським ченцем Аямламою, і, спостерігаючи за дітьми, вирішили, що найкраще, якщо з нами оселиться наймолодша з них, Сонам.
Хім і Лодрома тоді були вже майже дорослі — у 18- та 16-літньому віці, а 14-річна Сонам за віком була найближчою до Зузи. З вересня вона оселилася з нею в одній кімнаті й пішла в польську школу. І тоді Катажина і Пйотр прийняли ще одне важливе рішення.
Катажина Скопець у Тибеті. Джерело: фонд HumanoshМи подумали, що потрібно поїхати до Тибету, до батьків Сонам, щоб вони знали, де вона буде жити, який ми маємо вигляд, хто ми такі. Дівчатка спекли для них печиво. Ми поїхали до Тибету і спілкувалися з батьками за допомогою жестів, фотографій, смаколиків та інших подарунків, які привезли із собою. Ми пояснили, що їхня донька житиме з нами, що ми її любимо, що вона ходить до школи, допомагає по дому.
У Тибеті Катажина і Пйотр познайомилися з Канджу, молодшою сестрою Сонам. Вже тоді вони знали, що мама дівчаток тяжко хвора (вона померла приблизно за рік) і вирішили, що варто забрати Канджу до Польщі.
Уже понад десять років Сонам і Канджу — частина їхньої родини.
Катажина Скопець (праворуч) із мамою Сонам та Канджу, 2008. Джерело: Фонд HumanoshДалай-лама закликає мешканців Тибету рятувати дітей, даючи їм можливість виїхати з Китаю, щоб вчитися закордоном. Китай анексував Тибет 1959 року. Тоді тибетців було шість мільйонів, а зараз залишилося тільки чотири — два мільйони скоротили «м’яким способом»: відсутністю сучасної медицини, доступу до щеплень і рішеннями, які ухвалює китайський уряд.
Також Далай-Лама говорить, що з Тибету потрібно втікати, щоб мати можливість згодом створити нову державу, хоча б у вигнанні, і лобіювати у світі проблему відновлення незалежності Тибету. Тому люди свідомо віддають дітей [за кордон].
Це так, як [під час війни] у Варшаві й усюди: єврейські родини віддавали своїх дітей.
Неможливо собі уявити, як можна відіслати свою дитину. Адже, найімовірніше, батьки розлучаються з нею назавжди. Але тибетці ставляться до життя по-іншому, по-буддистськи: вони вірять у реінкарнацію, вічне добро. Може, тому їм легше.
Після поїздки до Тибету Пйотр і Катажина привезли з собою не тільки другу названу доньку, а й 17 людей, які були змушені тікати з Китаю через загрозу репресій, економічні труднощі або через стан здоров’я.
Франек і Канджу. Фото: Алєксандра Кононченко / Нова ПольщаЗараз Канджу вчиться в ліцеї, а Сонам — у медичному університеті, до того вона вже навчалася в Україні, потім була в США й встигла успішно пройти стажування в ізраїльській клініці.
У рідних та всиновлених дітей Катажини та Пйотра вже своє життя, а деякі навіть не живуть у Польщі, але всі до одного підтримують батьків і в міру сил допомагають їм із фондом.
«Мирний дім»
Одне з головних досягнень фонду Humanosh — відкритий у березні 2021 року «Мирний дім» у Варшаві: там живуть білоруси, які змушені були тікати зі своєї країни. Для реалізації цього проєкту подружжя Скопець шукало будь-яких можливостей, зверталося за допомогою до знайомих бізнесменів.
Усе почалося з того, що спочатку білоруси жили у нас удома, потім одна людина ночувала на дивані у моєї мами, ще хтось жив у нашого приятеля. Коли ми почали розповідати в ЗМІ історії біженців, до нас почали звертатися люди, які пропонували своє житло тільки за оплату комунальних послуг. І це ідеальне рішення, тому що тоді люди, які там живуть, можуть самі себе утримувати.
У «Мирному домі» є адаптаційний період — три місяці. Перший місяць люди живуть безплатно, другий і третій — за пів ціни. Кожен наступний місяць проживання обходиться в 500 злотих із людини.
У «Мирному домі». Джерело: Фонд HumanoshЗа словами Катажини, така система повинна мотивувати людей брати відповідальність за ситуацію у свої руки. Звичайно, фонд не тільки забезпечує біженців житлом. Катажина з колегами допомагають їм знайти роботу, оформити документи на перебування, номер PESEL Особистий ідентифікаційний номер, який є у всіх громадян Польщі й іноземців, які постійно проживають в країні. та рахунок у банку.
За час адаптації люди можуть зорієнтуватися і вирішити, чи варто їм жити саме в Варшаві, чи краще подумати про інші міста.
Через «Мирний дім» пройшло вже понад 20 людей, але тих, хто потребує житла, чимало. Тож багатьох із них Пйотр і Катажина, як і раніше, розміщують у себе вдома або ж допомагають щось орендувати — подружжя знайшло вже понад десяток квартир. А загалом вони допомогли понад сотні білорусів.
Ми мріємо створити щось на зразок дому культури, поєднати його з кав’ярнею, в якій всі ці люди зможуть зустрічатися. Це також буде місце для виставок і концертів. Їм це дуже потрібно!
У «Мирному домі». Джерело: Фонд HumanoshУ кожного білоруса своя складна історія. Наприклад, Марія та її донька Єва хотіли через Польщу дістатися до Швеції, але не змогли.
Польща не хотіла їх випустити, тому що такі правила. Країна, що надала гуманітарну візу або чий кордон біженці перетнули першим, зобов’язана допомагати біженцям. Якщо поїдеш далі, тебе депортують — в їхньому випадку назад до Польщі.
Маму з донькою відправили в табір для біженців під Торунем. Там один чеченець хотів, щоб Марія стала його другою дружиною. «Ми їх звідти витягли, тепер вони у нас», — розповідає Катажина. У дівчинки, ймовірно, аутизм, для неї було б найкраще потрапити до Швеції, де живе її бабуся, але поки що це не вдається.
Те, що ми робимо зараз, націлене головним чином на Білорусь. Тому що там відбуваються абсолютно трагічні речі, і в основному люди тікають звідти не з економічних причин, а з політичних, і саме їх ми намагаємося підтримувати. Ми допомагаємо політичним біженцям.
Нас не влаштовують умови, які панують у польських таборах для біженців. Ми з чоловіком не розуміємо, чому, наприклад, там немає пласких тарілок, каструль або черпаків, чому там водяться таргани.
За словами Катажини, люди, які приїхали з Білорусі за останній рік, опинилися в жахливому стресі, а поляки загалом недостатньо добре розуміють масштаб подій у сусідній країні.
Ми всього лиш люди, і ті, хто потребує цієї допомоги — теж. Вони змушені тікати зі своєї країни: там для них усе знайоме і зрозуміле, а тут доводиться починати з самого початку.
Нерідко подружжя отримує дзвінки з пропозицією допомоги, причому не тільки фінансової. Наприклад, нещодавно друг сім’ї запропонував, щоб вони щовечора з його ресторану забирали їжу для біженців. «Коли я їхала туди вперше, то начебто прямувала в салон за новим порше: раділа як дитина!» — згадує Катажина.
Ми підтримуємо контакт з тими, кого врятували мої бабуся і дідусь, і один із перших, хто нас підтримав фінансово, зокрема в справі допомоги білорусам — Шломо з Ізраїлю, чия мама була однією з дітей у бабусиному підвалі.
Цей зв’язок дуже важливий для Катажини, і вона неодноразово повертається до історії своїх бабусі та дідуся. Їхній приклад дає їй сили долати труднощі.
У нас євангельський підхід до життя. Кожен день починається з любові до іншої людини, навіть якщо напередодні хтось тебе образив. Нам пощастило, що у нас є можливість допомагати.
Переклала Ірена Шевченко
