Картина Анджея Врублевського «Сюрреалістичний розстріл (Розстріл VIII)», 1949. Джерело: Національний музей у Варшаві

Картина Анджея Врублевського «Сюрреалістичний розстріл (Розстріл VIII)», 1949. Джерело: Національний музей у Варшаві

Той, хто малював смерть. Творчість Анджея Врублевського

29 серпня 2022
Пшемислав Ґловацький
Образи

Про художника післявоєнних років, який досі залишається таємницею.

Коли 1957 року Анджей Врублевський трагічно загинув , йому ще не виповнилося й 30. Однак те, що він устиг створити, забезпечило йому місце в історії післявоєнного польського мистецтва. Популярність прийшла до митця вже після смерті, коли виставили цикл «Розстріли». І все ж цей начебто добре відомий художник продовжує залишатися таємницею: що більше звертаєшся до його творчости, то більше знаходиш у ній нових відповідей і нових питань.

Ганна Врублевська , мистецтвознавиця

У польському мистецтві немає , мабуть, іншої постати, яка так довго й постійно була присутня своєю «відсутністю», як Врублевський. Яка була присутньою-відсутньою ще за життя. Ця відсутність або ж нестача завжди відігравала велику роль — як у творчості Врублевського, так і в його сприйнятті іншими.

Сьогодні вже немає значення , що стало причиною раптової смерті Анджея Врублевського під час поїздки в Татри. Важливіші здогади, які з’явилися згодом. Чи то нещасний випадок, чи то вбивство. А може, він наклав на себе руки? У записках митця заходить мова про самогубство.

Смерть супроводжувала Врублевського упродовж усього життя. Його творчість — немовби міст між помиранням і життям. Він належав до покоління , яке знало смерть найкраще. Сам він під час війни був занадто молодий, щоб воювати. Коли Врублевський формувався як особистість, цивілізацію назавжди збезчестили. Але впродовж усього життя митця універсальний аспект переплітатиметься в нього з особистою трагедією. Під час обшуку, який німці проводили вдома у Врублевських, на очах Анджея помер його батько. Однак жахіття війни — не єдиний демон, якому він був змушений протистояти як людина і як митець.

На початку 90-х виявилося , що провідна постать польського післявоєнного мистецтва залишається невідомою.

1993 року краківська галерея Zderzak видала збірку текстів Анджея Врублевського , укладену Яном Міхальським, у якій митець представлений у незвичному світлі. Тоді ж здійнялася справжня буря через те, що краківський Національний музей придбав так звану познанську картину «Розстріл» («Розстріл II»), останню в знаменитому циклі.

Чи можна залічувати до національної скарбниці картину , яка настільки близька до соцреалістичного кічу? Згодом були великі монографічні виставки в Кракові та Варшаві й багато інших показів, які демонстрували нові аспекти спадщини цього невідомого відомого художника.

Можна зауважити , що разом із поверненням у живопис фігуративности зростало визнання творчости Врублевського. 2007 року у варшавському Національному музеї відбулася виставка «Анджей Врублевський 1927–1957. У 50-ті роковини смерті митця». Експозиція зосереджувалася на вибраних мотивах його творчости, розкривала нові контексти й увиразнювала джерела натхнення, про які раніше не говорилося.

Автопортрет Анджея Врублевського з дружиною , 1954. Джерело: andrzejwroblewski.pl

Залишається питання: чи справді Анджей Врублевський настільки цікава постать , що до неї варто так завзято повертатися? А можливо, питання треба ставити інакше: що саме у творчості Анджея Врублевського є таким актуальним, що нам постійно хочеться до неї повертатися? Сьогодні свій зв’язок із ним визнають нові покоління митців, включно з наймолодшим, яке вже досягнуло успіху (наприклад, Вільґельм Сасналь).

На згаданій виставці у Варшаві представлено цикл малюнків та інсталяцій Д’янґо Ернандеса , натхненний роботами Врублевського. Чому цей молодий художник родом із Куби звертається до творчости зі, здавалося б, цілком іншого часу й іншої культури? Та разом з тим — чи до іншої політичної системи? Чи притягальним магнітом стають універсальні теми, які заторкував Врублевський? Чи, можливо, мова його робіт, їхній зміст, що виявився позачасовим? А може, він просто дуже актуальний?

Композиція Анджея Врублевського , 1948. Джерело: Національний музей у Варшаві

Анджей Врублевський навчався в краківській Академії образотворчих мистецтв. Там він зустрівся з Анджеєм Вайдою , який згодом, після смерті друга, активно добивався визнання унікальности його творчости. Перш ніж закінчити академію Врублевський здійснив поїздку Європою, відвідав знамениті музеї й захистив диплом з історії мистецтва в Яґеллонському університеті. Все життя він усвідомлював традиції й трансформації у давньому мистецтві. 1948 року митець узяв участь у Першій виставці сучасного мистецтва , яка проходила в Кракові. Це була перша й остання настільки потужна маніфестація авангарду перед наступом соцреалізму.

В той час , іще студентом, Анджей Врублевський опанував мову модерністського мистецтва. У роботах того періоду («Композиція») він вдається до синтетичних, простих форм; барва інтенсивна й рішуча, переважають різкі контрасти чистих кольорів. Така колористика притаманна більшості полотен художника. Виставлені у Кракові картини Врублевського мають у собі багато і від абстракції, і від фігуративності.

Творці експозиції поставили собі за мету зробити сучасне мистецтво доступним для простої людини — селянина , робітника. Їм здавалося, що виконати вимоги нової влади — це означає звернутися до мови новаторської, але закоріненої в досягненнях довоєнного совєтського авангарду. Врублевський написав розлогий текст, який «роз’яснював» виставку, він поринув у неї з усім своїм юнацьким ідеалізмом. Але виставка була провальною. Справа навіть не у відгуках публіки — у грі, що тоді велася, людина означала дедалі менше.

Авангардистська мова мистецтва виявилася неприйнятною для влади , і та достроково закрила виставку.

Надходив час єдино правильного і єдино можливого мистецтва — соціалістичного реалізму. Однак перш ніж перейти на бік соцреалізму , Анджей Врублевський створив свій найвідоміший цикл — «Розстріли».

Своєю чергою на краківській виставці експонували твір , який провіщав майбутній цикл — «Картину на тему жахіть війни», зелені тулуби обезголовлених риб на нейтральному білому тлі. Простий натюрморт через руйнування об’єкта передавав масовий жах Другої світової війни. Такий самий прийом фрагментації з’явиться пізніше у багатьох роботах митця. Це світ, що розпався на частини.

«Картина на тему жахіть війни (Риби без голів)» , 1948. Джерело: Національний музей у Любліні

«Розстріли» Анджей Врублевський написав у першій половині 1949 року. Картини , без яких не може обійтися жодна більш-менш серйозна ретроспектива польського післявоєнного мистецтва і репродукції яких слугують сьогодні ілюстраціями в шкільних підручниках, написані пензлем 22-річного студента.

Коли ці картини готували до посмертної виставки Анджея Врублевського (1958) , на якій їх уперше показали публіці як цілісний цикл, їм присвоїли номери. Але ці номери — результат помилки. Нам може видатися логічним, що найцікавіші картини митця були створені останніми, але це теж абсолютно помилкова думка!

Приголомшлива конфронтація ката і жертви , тобто «Розстріл з есесівцем» — картина, яку Анджей Вайда бачив у майстерні товариша — має номер VI , а написана, ймовірно, першою. Відразу після неї митець створив найбільш славетний «Сюрреалістичний розстріл»), якому присвоїли завершальний номер VIII. Спершу нам може здатися, що під стіною вишикувано в ряд чоловіків перед розстрільним взводом, якого ми, однак, не бачимо. Лише уважно придивившись, виявляємо, що Врублевський мислить у цій картині кінематографічно — використовує кадри тієї самої кінострічки.

Пйотр Пйотровський , мистецтвознавець

«Розстріл VIII» — це розписане на кілька постатей коротке оповідання про смерть однієї людини , жертви страти. Все відбувається немовби впродовж долі секунди. Це сам момент смерті. Перша постать чоловіка бачить катів, які стріляють, і дитину, що стоїть поблизу — ми, своєю чергою, впізнаємо її лише за тінню, яка відповідає тіні постаті. Чоловік усвідомлює, що його ось-ось розстріляють.

Друга і третя постаті з’єднані потиском руки — у мить, коли куля досягає тіла. Тіло першої постаті ще вміщується в рамки анатомічної конструкції живої людини, тіло другої — вже наполовину переламане, разом із тінню, яка водночас змінює напрямок.

Стискання руки — це мить, та точка в долі секунди, коли людина вмирає, ще усвідомлюючи, що відбувається, хоча тіло вже зруйноване.

Остання постать — тіло у стані анатомічної дезорганізації, а поворот голови демонструє зникнення свідомости.

Тож «Розстріл VIII» — це сама суть розстрілу, візуалізація смерті жертви, зображення часу, короткого моменту, який, проте, має власний наратив: початок, кульмінаційна точка і кінець. Це картина, виняткова в історії мистецтва.

При зіткненні з такою неймовірною силою , що міститься в цій композиції, на гадку спадає знамените «Створення Адама» на склепінні Сікстинської капели. У Мікеланджело між перстом Божим та долонею Адама в долю секунди спалахує іскра життя.

У Анджея Врублевського вміщене в центр картини рукостискання — це конвульсивна , приречена на поразку спроба людини, що помирає цієї конкретної миті, втриматися на цьому світі.

Драматизм увиразнюють також колір і наративність композиції. Перша постать твердо стоїть на землі , вона написана в реалістичних кольорах. Друга зберігає лише тілесність долонь і стоп — решта посіріла. За нею — з піднятими догори руками — людський обрис зловісного блакитного кольору. У третьої постаті лише ступні належать до світу живих. Четверта, явно відірвана від землі, вже цілком віддана всеохопній блакиті.

Фігуративні спроби передати жахіття війни в багатьох випадках виявлялися пласкими й невиразними. Анджей Врублевський виходить із ситуації переможцем. Він не звертається до абстракції чи експресіонізму , як більшість західних художників. Його герої позбавлені почуттів і байдужі. Проте цей цикл належить до найбільш емоційних творів, які були створені як відгук на Другу світову війну.

Ключ до таємниці — у метафоричності цього начебто реалістичного світу , однак у так званому познанському «Розстрілі» її забракло. Чому ж у самому кінці створюється найслабший твір? Врублевський опинився тоді перед дилемою вибору між сформованою суспільно-політичною ситуацією та спробою захистити свою мистецьку особистість.

1949 року Анджей Врублевський намагається віднайти себе в обставинах нав’язаного згори соцреалізму. Він обирає «єдино слушні» теми («Монтаж доменної печі») , але водночас прагне початково знайти місце для власної мови мистецького вираження. Однак у найближчі кілька років для індивідуальності в Польщі немає місця. Невеликий малюнок «Прагнення досконалости» (1952), який на варшавській виставці повісили між роботами соцреалістичного періоду, набагато більше говорить про муки живописця, ніж будь-який аналіз його творчости. Маленькі людські фігурки підіймаються драбинами в нескінченність, деякі лежать на землі. Людина виявилася непридатною, непридатні і її знаряддя.

Малюнки Анджея Врублевського «Монтаж доменної печі» , 1953–1954 (ліворуч) та «Прагнення досконалости», 1952 (праворуч). Джерело: пресматеріали

Картини цього періоду свідчать про спроби подолати сучасність , і не тільки мистецьку. Спроби, які завершилися поразкою. Вели у безвихідь.

Сьогодні ми дуже легко виносимо вироки щодо післявоєнної історії. Дехто бачить її винятково в категоріях білого/чорного , позитивного/негативного. Ми захоплюємося тими, хто наприкінці 40-х років пішов із мистецького життя, творив «у шухляду». Доля Врублевського показує, що чорно-білий погляд несправедливий. Ми оминаємо його соцреалістичні картини не тільки через їхню сумнівну мистецьку цінність. Їх можна було б потрактувати як докази запроданости режиму, але наскільки свідомим був цей процес у митця, який лише розпочинав свій творчий шлях, у людини, яка перебувала на вершині своїх мистецьких здібностей? У Анджея Врублевського не було відстані часу, яку ми маємо тепер. Роздуми над собою прийшли згодом. До кінця свого життя Врублевський усвідомлював, що зазнав поразки. Цей демон додався до галереї інших примар, які переслідували митця.

Картина Анджея Врублевського «Матері» , 1955. Джерело: Національний музей у Варшаві

1955 року у Варшаві пройшла Загальнопольська виставка молодого образотворчого мистецтва , відома під назвою «Арсенал». Девіз заходу — «Проти війни, проти фашизму». Звісно, проходила вона під контролем влади, але стала першим променем, який провіщав відхід від соцреалізму. Ця виставка в історії польського мистецтва вважається першим проявом відлиги. Анджей Врублевський виставив на ній картину «Матері», яка явно відрізнялася від решти робіт — хоча б рішучою колористикою. Сьогодні вона висить серед картин, відібраних до Галереї мистецтва XX сторіччя у варшавському Національному музеї, але 1955 року комісія, яка щедро роздавала нагороди після виставки, цією картиною знехтувала.

Спочатку картина мала назву , суголосну девізу виставки, — «Антифашистки». Художник перейменував її напередодні відкриття. Адже тут мова не про війну — тут важливою є життєва сила, материнство, нове життя, власний досвід художника, який став чоловіком і батьком. Хіба що це все-таки логічна відповідь на катаклізм, пам’ять про який ніколи не зітреться.

Картина Анджея Врублевського «Дзампано IV» , 1955. Джерело: Національний музей у Варшаві

В останній період творчости Анджей Врублевський із хірургічною точністю прагнув розкрити механізми , що керують людиною («Органічний портрет»). Жорстокий біологізм — це питання про людяність. Фізичну і духовну. В циклі, натхненному постаттю силача з «Дороги» Фелліні («Дзампано IV»), чоловік зображений могутнім, масивним, із розкішними м’язами. А може, з цією голівкою, посадженою на непропорційно великий тулуб, — він тільки карикатура? А може, це зведення порахунків із соцреалістичним взірцем — де ж його культ здоров’я, сили й праці на благо суспільства? Залишився тільки фігляр, який показує свої фокуси, відданий під владу натовпу.

Картина «Голова чоловіка на червоному тлі». Джерело: Любуський музей імені Яна Декерта

У творчість Анджея Врублевського повертається мотив дезінтеграції , починається процес розпаду на частини. В ескізі «Голова» лице втрачає ніс — художник відрізав його масною червоною лінією. Залишилися тільки окремі частини тіла. В гуаші «Долоня» завдяки застосуванню смислового червоного кольору великий палець перестає бути частиною цілости. Звичайні предмети набувають магічних якостей. «Риба на червоному тлі» перетворюється на позачасовий знак, має не меншу силу, ніж створені за кілька років до цього «Риби без голів».

Від дуалізму трактування робіт Анджея Врублевського нікуди не подітися. Так само як у серії монотипій «Надгробки». Людина та її призначення. Смерть і життя. Життя як почуття , любов, навіть еротика («Жіночий торс II»).
Малюнок Анджея Врублевського «Тінь Хіросіми» , 1957. Джерело: Національний музей у Вроцлаві

Постать стає простою , кутастою, позбавленою людських рис. Вона руйнується також іншим чином: її перетинають горизонтальні шрами, рани, лінії («Тінь Хіросіми I»). Надрізи точно так само характеризують людське тіло, як і матеріальність тла. Немає різниці між людиною і тим, що її оточує. Все піддається деструкції. Ми вже не можемо відрізнити, з чим маємо справу — з людиною чи предметом («Розсаджена I»).

Івона Люба , мистецтвознавиця

Врублевський вивчав і показував поведінку людей , їхню стагнацію, сумніви, які болюче охоплювали також його самого. Крах його нещодавньої віри в соцреалізм не дозволив йому захлинутися модернізмом, як це було з більшістю живописців. Він споглядав похмуре провінційне існування людини, причому спостерігав глибоко особисто. Він використовував найпростіші виражальні засоби: схематичний малюнок, чітку композицію, чистий колір.

Так , як на одній із найвідоміших останніх картин Анджея Врублевського «Черга триває». На стільцях сидять постаті — а може, це люди, які нагадують стільці? Монотонний ритм, погляд, спрямований в одну точку, якої ми вже не бачимо. Разом із героями ми застрягли в цій черзі.

Картина Анджея Врублевського «Черга триває». Джерело: Національний музей у Варшаві

З нагоди Першої виставки сучасного мистецтва Анджей Врублевський так писав про свої картини:

Анджей Врублевський

...Його картини нічим не примітні , коли бачені здаля. А зблизька вони вражають своєю виразністю. Кожна куля або риба є конкретнішою, ніж природний предмет, наприклад, голова глядача. Все в цих картинах лежить на поверхні й найпростішими словами кричить про радість і силу.

Цей опис чудово пасує також до його пізніх творів. Кольори — живі , вони притягують погляд. Є, однак, одне «але»: вони більше не говорять про радість і силу. Вони розповідають про молодого митця, якому вже не до веселощів. Про митця, замкненого між своєю біографією й сучасністю. Сучасністю його часів, але також сучасністю нашого світу.

Автор дякує Йоанні Кордяк-Пйотровській за співпрацю й допомогу в роботі над статтею.

Матеріал був опублікований у часописі «Новая Польша» , №7-8/2007.

Переклав Андрій Савенець

Читайте також