У замкнутому колі «чоловічої професії» Казімєра Іллаковичівна опинилася випадково, адже ніколи не мріяла займатися дипломатією. Вона народилася у Вільні (Вільнюсі) як позашлюбна дитина Барбари Іллаковичівни, вчительки іноземних мов і музики, та адвоката Клєменса Зана, сина відомого поета Томаша Зана. Як дату народження Казімєри зазвичай вказують 6 (19) серпня 1892, але найімовірніший рік її появи на світ — 1888 (так вважає сестра поетки Барбара Червійовська з уточненням, що дівчинка народилася за кілька місяців до загадкової смерті батька в березні 1889-го). Щоб зберегти таємницю батьківства і не завдати моральної травми донькам, мама в актах про народження дівчат записала батьками своїх родичів. Після її ранньої смерті Казімєру і Барбару виховувала польська поміщиця, графиня Зоф’я Буйно у своєму маєтку поблизу Двінська. Нині — Дáугавпілс, друге за величиною та значенням місто Латвії після Риги.
Названа мама вчила дівчаток іноземних мов, гарних манер і вмінню образно висловлювати думки. Сестри навчалися у Двінській російській гімназії та престижній приватній школі для дівчат Цецилії Платер-Зиберківни у Варшаві. Однак, прагнучи самостійності, Казімєра виїхала до Петербурга, де вступила до Покровської жіночої гімназії при громаді сестер милосердя.
1905 року на шпальтах часопису Tygodnik Ilustrowany з’явився вірш Казімєри «Яблуні» («Jabłonie»), що стало літературним дебютом. Юну поетку помітили, а мотив розквітлої яблуні помандрував далі її поезією.
Казімєра Іллаковичівна. Джерело: Національний архів ПольщіЗгодом життя закинуло Казімєру Іллаковичівну далеко від місць її дитинства, проте вона завжди відчувала зв’язок із литовськими і латвійськими землями, які повсякчас виринали в її творчості.
Від Оксфорда до Кракова
Невдовзі Казімєра вирушила до швейцарського Фрібурга, де тоді перебувала її названа матір. Зоф’я Буйно відправила дівчину спершу до Женеви поглибити знання англійської мови, а згодом — до Оксфорда на курси для іноземок, організовані Асоціацією освіти для жінок. Упродовж вересня 1908 року — березня 1909-го поетка закінчила 5-місячний курс англійської мови, англійської літератури та історії в коледжі Notham Holl Оксфордського університету. Для поглиблення знання англійської Казімєра читала в оригіналі Шекспіра (згодом вона використовуватиме такий підхід для вивчення інших іноземних мов). Саме тут уперше поруч з повним іменем та прізвищем поетки з’явився запис — Ілла (згодом її так часто називатимуть). Піврічне навчання дало Казімєрі підстави планувати своє майбутнє як філологині.
Певний час Іллаковичівна жила в Лондоні, де відвідувала інтелектуальні заняття в літературному салоні «Дім простого життя» ірландської письменниці Ельзи Д’Естер-Келлінг. Інтер’єр цього будинку був вкрай простий: увага гостей і мешканців мала зосереджуватися тільки на вивченні англійської, німецької і французької літератур, опануванні художньої композиції, а ще — практичних вправах із публічного мовлення і ведення дискусій.
У Лондоні Казімєра познайомилася з суфражистками і зацікавилася жіночим рухом, навіть, було, продавала на вулицях феміністичні газети і брошурки. Завдяки цим контактам серед активного жіноцтва вона через багато років повернеться до Англії з лекціями і поетичними виступами.
Продовжити освіту Іллаковичівна вирішила в Яґеллонському університеті, куди вступила 1910 року на польську та англійську філологію, а предметом студентського дослідження обрала гумор у поемі «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича.
У домі Пілсудських
Казімєра часто відвідувала сестру Барбару, вільну слухачку університету, яка винаймала невелику кімнату в домі Пілсудських. За помешкання Барбара «платила» послугами: перекладала для Юзефа Пілсудського військову літературу і редагувала підпільні журнали.
У цьому «повному людей домі» Казімєра познайомилася з майбутнім прем’єр-міністром Валерієм Славеком та майбутніми міністрами — Титусом Філіповичем (закордонних справ), Алєксандером Пристором (праці й соціального страхування), а також іншими публічними особами. Такі зустрічі були для поетки дуже важливі, позаяк надихали на творчість, а деякі навіть мали безпосередній вплив на її подальшу долю.
1911 року краківське видавництво Książki видало дебютну поетичну збірку Іллаковичівни «Ікарові польоти» («Ikarowe loty»), яка принесла авторці славу. Поетична мова та стиль Казімєри дуже вирізнялися на тлі тогочасної літератури, тож не дивно, що її ім’я почало з’являтися в пресі поряд з іменами Мар’ї Конопніцької, Броніслави Островської, Марилі Вольської та інших відомих письменниць.
Сестра милосердя, коректорка, письменниця
Під час Першої світової війни, від січня 1915 року, Казімєра Іллаковичівна два роки перебувала на фронті як сестра-жалібниця шостого («польського») відділення Всеросійського союзу земель допомоги хворим і пораненим солдатам. Влітку 1916 року вона захворіла на важку форму дизентерії і ледь не померла в переповнених холерних бараках, де була єдиною жінкою.
Сьогодні у світі ніхто не думає про те (та й тоді навряд чи хтось знав), що під час війни поляки служили в обох ворогуючих арміях — німецько-австрійській та російській. Прокляття неволі. Наші воїни не мали вибору, вони були змушені присягати, воювати й помирати за справу, яка не була їхньою.
Через хворобу Казімєру демобілізували, відзначивши нагородами за мужність і жертовність на фронті.
З січня 1917 року Казімєра Іллаковичівна працювала в Петрограді коректоркою у польській друкарні, тоді ж стала свідкою російської лютневої революції. У цей, як вона сама писала у спогадах, «надзвичайно тяжкий, голодний і небезпечний» час, поетка видала дві збірки («Колядки польського лиха. У Святвечір повернення» («Kolędy polskiej biedy. W wigilię powrotu») та «Три струни» («Trzy struny», з присвятою Юзефу Пілсудському) і написала свій перший прозовий твір «Казкова історія про королевича Ля-Фі-Чаня, воїна Соя і дівчинку Кіо» («Bajeczna historia o królewiczu La-Fi-Czaniu, o żołnierzu Soju i o dziewczynce Kio»). У цій казці, в основу якої ліг далеко не казковий досвід авторки як фронтової сестри-жалібниці, в сатиричних тонах замальовано революційні події лютого-березня 1917 року в Росії. Обкладинкою на виданій за рік уже в Варшаві книжці став малюнок Станіслава Віткевича (Віткация): з ним Казімєра познайомилася в Петербурзі, куди його евакуювали з пораненням, отриманим під час Брусилівського прориву.
Перша жінка на посаді референта
У серпні 1918 року Казімєра переїхала до Варшави й замешкала в домі знайомої аристократки Мар’ї Собанської. Собанська теж нещодавно повернулася з Петрограда, де з ризиком для життя допомагала борцям за польську державність. У польській столиці вона продовжила свою громадську діяльність і почала провадити літературний салон, в якому щотижня збиралися відомі літератори, вчені й політики.
Після того, як 11 листопада Польща відродила незалежність, новостворене Міністерство закордонних справ, як і інші державні органи, шукало професійних кадрів, особливо таких, що добре знали іноземні мови. Перший міністр закордонних справ Титус Філіпович іще з краківських зустрічей у Пілсудських пам’ятав Іллаковичівну, зокрема її блискуче знання мов (вона вільно володіла англійською, німецькою, французькою, російською), відповідальність та надзвичайну організованість. Філіпович запропонував Казімєрі роботу в міністерстві й вона без вагань погодилася.
Казімєра Іллаковичівна. Джерело: Національний архів ПольщіДипломатична служба Казімєри розпочалася 15 листопада 1918 року — вона стала молодшою референткою, співробітницею восьмого рангу, іншими словами — першою жінкою на відповідальній штатній (хоч і низький) посаді.
Бути першою жінкою на посаді референта для мене було безсумнівною честю.
Першим офіційним завданням Казімєри, яка працювала в канцелярії міністра, було перекласти французькою і набрати на друкарській машинці текст телеграми-повідомлення «Про утворення незалежної польської держави, яка охоплює всі землі об’єднаної Польщі». Вже наступного дня телеграму підписали Головнокомандувач Армії Польської Юзеф Пілсудський та очільник зовнішньополітичного відомства Титус Філіпович. Документ надіслали президенту Сполучених Штатів Америки та урядам Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Німеччини й інших країн. Світ дізнався про відродження незалежної Польщі з телеграми, до створення якої безпосередньо причетною була Казімєра Іллаковичівна. Через багато років 16 листопада офіційно стане Днем польської дипломатії.
Зі зміною міністра Казімєру перевели на посаду молодшого референта у політичному відділі. Їй доводилося виконувати різні доручення, зокрема перекладати важливі дипломатичні конференції. Та чи не найскладнішою функцією була місія дипломатичного кур’єра. Казімєрі доводилося перевозити до Лондона (через Ґданськ, Берлін, Кельн, Париж) гроші і пошту — у величезних торбах і без охорони (адже жінка не могла бути дипломатичним кур’єром!).
Казімєра Іллаковичівна на першій сторінці журналу Kobieta Współczesna, 1927, № 21. Джерело: Університетська бібліотека в ТоруніКазімєра була свідкою важливих історичних подій, зокрема на власні очі бачила загибель новообраного президента Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича.
Попри жваву дипломатичну діяльність, Іллаковичівна продовжувала писати. З’являлися друком нові вірші, побачив світ її перший прозовий твір з обкладинкою пензля Віткация. Видрукувана власним коштом у маленькій варшавській друкарні на вулиці Пєнькній книга кілька років пролежала на складі, позаяк Казімєра не мала ні часу, ні досвіду на її просування, і тільки згодом забрала наклад додому і взялася самотужки рекламувати казку.
Обкладинка першого прозового твору Казімєри Іллаковичівни. Джерело: WikipediaТим часом ішла польсько-більшовицька війна, об’єднані польська й українська армії здійснили успішний Київський похід, однак більшовикам таки вдалося розпочати контрнаступ. У серпні 1920 року, коли Червона армія підступала до Варшави, польські міністерства почали готуватися до евакуації (у Познань). Казімєра разом із колегами вдень і вночі поспіхом пакували документи, деякі спалювали.
На плечі Іллаковичівни лягла ще одна, особлива місія — супроводжувати в евакуації хворого Роджера Рачинського, очільника відділу нацменшин у МЗС. Однак Казімєра була поруч із Рачинським у важку мить не тільки тому, що мала досвід сестри-жалібниці, і не тільки тому, що він обіймав високу посаду в зовнішньополітичному відомстві. Вони були близькими друзями, а знайомі навіть перешіптувалися про взаємне кохання. З часом життєві шляхи Казімєри і Роджера розійшлися, хоч їм іще не раз довелося контактувати в службових справах.
У орбіті «Скамандру»
На початку 1920-х Казімєра Іллаковичівна долучилася до «Скамандру» як одна із поетів-сателітів. Стале гроно цієї поетичної групи становила так звана велика п’ятірка: Юліан Тувім, Антоній Слонімський, Ярослав Івашкевич, Казімєж Вєжинський та Ян Лєхонь. Кожен із цих письменників був близьких Іллаковичівні за духом, а дехто (зокрема Тувім та Івашкевич) згодом стали її колегами-дипломатами. На відміну від місця праці, де Казімєра була єдиною жінкою, серед сателітів «Скамандру» у неї була товаришка: вельми популярна поетка Мар’я Павліковська-Ясножевська, «юна старосвітська пані», як її називав Тувім, чи «русалка», «чарівниця», за визначенням Лєхоня.
Хоч 1922-го вийшли водночас дві збірки Іллаковичівни («Смерть Фенікса» (Śmierć Feniksa») і «Дитячі рими» («Rymy dziecięce»)), свою поетичну творчість вона вважала другорядним заняттям державної службовиці.
Я дуже зайнята людина: працюю в державній установі як радник міністерства, пишу вірші в неробочий час, але мушу також знайти хвильку, щоб відвідати людей, які виявляють до мене ввічливість, і ще вирішити безліч дрібних питань.
Особиста секретарка Пілсудського
1923 року Казімєру з постійної посади на контракт (тогочасна кадрова політика передбачала лише таку форму праці жінок) у секції національних меншин Політичного відділу, і тільки 1925 року вона повернулася до своєї основної роботи, а ще через рік, після перевороту, отримала запрошення на посаду особистого секретаря Юзефа Пілсудського.
Ця пропозиція стала для Казімєри несподіванкою, але водночас великою честю, адже Юзеф Пілсудський був для неї героєм, символом боротьби за незалежність. І вже 25 травня 1926 року Казімєра отримала безстрокове службове відрядження до Міністерства військових справ для виконання обов’язків особистого секретаря міністра, залишаючись співробітницею МЗС. 1928 року її затвердили на посаді радника міністерства з підвищенням рангу до шостого службового.
Безпосередньо справами міністра займалася його особиста секретарка, поручниця Ванда Ґерц, яка очолювала секретаріат.
До обов’язків Казімєри входило переглядати листи та звернення до прем’єр- міністра Пілсудського та його дружини Алєксандри, а також відповідати на кореспонденцію і виділяти матеріальну допомогу тим, хто за нею звертався.
За 9 років роботи Казімєра прочитала 250 000 листів та прохань. Також вона організовувала прийняття високопоставлених гостей (зокрема президента Іґнація Мосціцького), проводила «пришвидшені курси з дипломатичного протоколу» для ад’ютантів міністра, дбала про протокол одягу: виробила для себе відповідний стиль – довга сукня з рукавами та закритим декольте, адже перебувала в чоловічому середовищі і не хотіла провокувати непорозуміння своїм виглядом.
Питання одягу в офісі чи на будь-якій іншій роботі не є тривіальним. Одяг — доповнення до людини, він виражає тисячі переваг і недоліків нашого характеру.
Але й «другорядна праця» (себто література) продовжувала приносити славу Іллаковичівні. Зокрема, вона серед «знаних авторок і громадських діячок» була гостею літературного вечора журналу Kobieta Współczesna, що відбувся під патронатом дружини президента Міхаліни Мосціцької і Алєксандри Пілсудської. Учасниці зібрали кошти для дітей, постраждалих від повені 1927 року.
1929-го Іллаковичівна отримала погодження Пілсудського на поїздку до Великої Британії з лекцією про Польщу. Вона наважилася запитати маршалка, чи за кордоном може розповідати про нього. Маршалок погодився і наголосив: «Нехай дістають інформацію про Польщу — в Польщі, а не десь по дорозі». Таким чином, завдяки своїм лекціям Іллаковичівна стала сполучною ланкою між суспільствами інших країн і Польщі, розповідаючи світові про незалежну Другу Річ Посполиту.
За межами Польщі посольства і консульства організовували заходи з популяризації народної культури, художні виставки, лекції за участю видатних діячів. Казімєра Іллаковичівна була першою жінкою-дипломаткою, яка популяризувала історію боротьби за незалежність Польщі та її героїв за допомогою інструментів публічної дипломатії.
Казімєра Іллаковичівна. Джерело: Національний архів ПольщіУ 1929—1934 роках Іллаковичівна виступала англійською мовою у Лондоні, Празі, Женеві, Копенгагені. Під час поїздок помітила, що за кордоном працює багато поляків, які хотіли б, щоб хтось розповів їм про Польщу. Тому вирішила організовувати лекції польською мовою, розповідала про Польщу у доступній формі, водночас представляючи релігійно-патріотичну поезію та вірші, присвячені Юзефу Пілсудському. Відтак на початку 1930-х років зустрічалася з поляками в Берліні, Відні, Моравській Остраві, Щецині, Цєшині, Пілі, Квідзині та в містечках Данії. Почала передавати польські книжки для формування бібліотечок, щоб заохотити до читання рідною мовою.
Після смерті Юзефа Пілсудського 1935 року Іллаковичівна написала книжку спогадів і поетичну збірку, присвячені маршалку. Влітку 1935 року представила програму «Мучеництво і героїзм» для польської діаспори — про діяльність маршалка Юзефа Пілсудського та архієпископа Яна Цєплака. Ян Цєпляк (1857-1926) — архієпископ, віленський митрополит, переслідуваний російською владою за патріотичні проповіді та участь у національних мітингах. 1923 року засуджений у Москві до смертної кари, однак вирок замінили на 10 років ув’язнення.
Завдяки цим лекціям поляки за кордоном дізналися не лише про Юзефа Пілсудського як національного героя та борця за незалежність Польщі, а й про інших польських патріотів, а також — совєтську загрозу для світу.
Визнанням літературної праці Іллаковичівни став Золотий Академічний Лавр — заснована 1934 року нагорода Польської академії літератури, а закордонне визнання засвідчив Лицарський хрест ордена Почесного легіону Франції.
«МЗС було моїм домом»
Повернувшись 1936 року на постійну працю до Міністерства закордонних справ, Казімєра Іллаковичівна зосередилася на закордонних поїздках з лекціями. Їхати було з чим: саме вийшла поетична збірка «Вірші про Маршалка Пілсудського 1912–1935» («Wiersze o Marszałku Piłsudskim 1912–1935»).
Тим часом у світі небезпечної сили набував фашизм, а сталінська державна машина винищувала інакодумців, остаточно вкорінюючи тоталітаризм. У таких умовах розповідати про незалежну польську державу та її героїв було свого роду викликом. Однак у 1936–1938 роках Казімєра відвідала з виступами Болгарію, Румунію, Великобританію, Ірландію, Швейцарію, Швецію, Естонію, Фінляндію та Нідерланди, планувала піврічну подорож Канадою. Її нагородили Офіцерським хрестом Відродження Польщі, медаллю «За вислугу років у Міністерстві закордонних справ», Лицарським хрестом ордена «Відзнаки Румунської корони» та іншими відзнаками.
Наприкінці 1938 року вийшла книжка спогадів Казімєри про Юзефа Пілсудського «Стежка вздовж дороги» («Ścieżka obok drogi», на титулі вказано 1939 рік). Неочікувано для авторки вибухнув скандал: її звинуватили у тому, що вона більше розповідає про себе, ніж про Пілсудського, що перебільшує свою роль і маніпулює фактами. Головною опоненткою Іллаковичівни була публіцистка Мар’я Вєльопольска, книжка якої «Юзеф Пілсудський у щоденному житті» («Józef Piłsudski w życiu codziennym») побачила світ роком раніше. Однак спогади Іллаковичівни не лише знайшли свого читача, а й досі оживають на сценах польських театрів.
Обкладинка книжки «Стежка вздовж дороги». Джерело: пресматеріалиНапередодні Другої світової війни, у серпні 1939 року, Казімєра за розпорядженням міністра закордонних справ знову долучилася до приготування до евакуації через загрозу нападу німців на столицю. Разом із колегами вона пакувала документи з надією, що виїжджає ненадовго.
Іллаковичівна поїхала, офіційно отримавши відпустку до часу, поки «Міністерство закордонних справ у Варшаві знову не почне функціонувати». У дорогу майже нічого не взяла, окрім друкарської машинки.
Еміграційне життя і повернення до Польщі
Під час Другої світової війни Казімєра Іллаковичівна жила в Румунії, зокрема Трансильванії, в повіті Клуж, що переходив під владу то Румунії, то Угорщини. Тут вона викладала іноземні мови, вивчала угорську за творчістю Шандора Петефі, перекладала і видавала переклади (зокрема поезій Ендре Аді, Лайоша Апрілі) в таких виданнях, як «Nowa Polska» Польський католицько-націоналістичний тижневик, який видавали поляки у Бухаресті у 1939–1940 роках. та «Wieści Polskie», «Nasza Świetlica – Materiały Obozowe», «Tygodnik Polski» від 1940-го до 1944 року.
Іллаковичівна намагалася налагодити культурну співпрацю з Румунією та Угорщиною і навіть отримала літературну нагороду Культурно-освітньої комісії при Громадянському комітеті опіки над польськими біженцями в Угорщині.
1947 року Іллаковичівна повернулася в Польщу, подавши ще до виїзду заяву до МЗС про поновлення на дипломатичній службі. Однак отримала відповідь, що міністерство вважає офіційні відносини з нею закінченими ще з серпня 1945-го.
Деякий час Казімєра Іллаковичівна їздила з виступами польськими містами, не наважуючись обрати місце проживання. Завдяки своєму красномовству, збирала великі аудиторії (навіть понад 500 слухачів). Зрештою, Казімєра оселилася в Познані, в невеличкій кімнаті на вулиці Ґайовій, 4. Відтоді почався новий період її життя — вже суто як поетеси, перекладачки та викладачки іноземних мов.
Колишню секретарку Пілсудського в ПНР не переслідували, ба більше: вона завше була оточена шаною колег-письменників, читачів, учнів, сусідів по тісній квартирі. Іллаковичівна не шукала кращих умов проживання, хоч отримувала такі пропозиції від влади міста.
Одна за одною виходили нові збірки і книжки, зокрема мемуарні. Наприкінці 1950-х «Казкова розповідь про королевича Ла-фі-Чаня» отримала нове життя — вже як суто книжка для дітей. Тепер уже визнана письменниця мала достатньо досвіду в просуванні своїх творів, тому 1958 року в Познані з’явилося друге видання казки з малюнками відомої ілюстраторки Божени Трухановської і Вєслава Майхжака, а 1972 року — з ілюстраціями відомого художника Яна Марціна Шанцера, першого художнього керівника Польського телебачення і натхненника архітекторів проєкту «Кривого будинку» в Сопоті.
Казімєру Іллаковичівну відзначили й численними нагородами за перекладацтво, адже в її доробку — п’єса Шиллера «Дон Карлос», роман Гейне «Рабин з Бахараха», трагедія Гете «Еґмонт», повість Бюхнера «Ленц», Найбільшим і, за спогадами письменниці, найскладнішим для перекладу, був роман Льва Толстого «Анна Карєніна». Вона не симпатизувала героїні і ніколи не перечитувала переклад. Перекладала Іллаковичівна і твори сучасників.
Вручення нагороди Казімєрі Іллаковичівні. Джерело: Національний архів ПольщіВ той час з-під пера письменниці вийшло кілька книжок мемуарної прози: «З розбитого фотопластикону» («Z rozbitego fotoplastikonu», 1957), «Невчасні одкровення» («Niewczesne wynurzenia», 1958), «Тразименський заєць» («Trazymeński zając», 1968).
Однак велике напруження й посилена робота далися взнаки — Казімєра Іллаковичівна почала втрачати зір. Відтоді біля неї завжди були помічниці. 1981 року Університет імені Адама Міцкевича присвоїв Іллаковичівні звання почесного професора (honoris causa). Вручення нагороди відбувалося вдома через невтішний стан здоров’я письменниці. А 16 лютого 1983 року її не стало.
Пам’ять про Казімєру Іллаковичівну втілена в багатьох меморіальних місцях (зокрема познанській музеї-квартирі, де вона провела велику частину свого життя (вул. Ґайова, 4/8), пам’ятних дошках, названих на її честь вулицях у Варшаві, Вроцлаві, Катовицях, Лодзі, Познані, Щецині тощо. 8 березня 2024 року одну з кімнат в будівлі Міністерства закордонних прав назвали на честь Казімєри Іллаковичівни.
Меморіальна дошка Казімєрі Іллаковичівні у Познані. Фото: Sidrom / WikipediaУкраїнською мовою вірші Казімєри Іллаковичівни перекладали Марта Тарнавська, Дмитро Павличко, Наталія Бельченко, Іван Гайовий та інші.
Величезний літературний і перекладацький доробок Казімєри Іллаковичівни, отримані численні нагороди і відзнаки, названі її іменем вулиці, музеї і кімнати засвідчують її визнання як письменниці і водночас її відданість дипломатії.
Статтю підготовлено за результатами досліджень у рамках Стипендіальної програми Polonista NAWA, фінансованої Національною Агенцією Академічних Обмінів.
Джерела: Archiwum Akt Nowych, № 1777 Akta Kazimiery Iłłakowiczówny; W. Hulewicz. Kazimiera Iłłakowiczówna. Przemówienie na uroczystym posiedzeniu Wileńskiej Rady Miejskiej dnia 9 marca 1930 roku z okazji wręczenia Poetce w Literaturze imienia Adama Mickiewicza; E. Daszewska, Dada, Iłła, Kika. Listy z komodu, Katowice 2016; Prawda i prostota. Rozmowa z Kazimierą Iłłakowiczówną, ”Glos Wielkopolski”, 18 marca 1981; K. Iłłakowiczówna, Wspomnienia i reportaże, Warszawa 1997; K. Iłłakowiczówna, Proza, Warszawa 2018; Biblioteka Kórnicka PAN, Archiwum Kazimiery Iłłakowiczówny, sygn. BK 12001/10; J. Sibora, Dyplomacja polska w I wojnie światowej, Warszawa 2013; M. Kolmasiak, Wanda Gertz, Warszawa 2022; I. Maciejewska, Kazimiera Iłłakowiczówna, w: Obraz literatury polskiej XIX i XX wieku, seria 6, Literatura polska w okresie międzywojennym, t. 2, red. nacz. K. Wyka, Kraków 1979; J. Ratajczak, Lekcje u Iłłakowiczówny (szkice, wspomnienia, listy i wiersze), Poznań 1986; L. Danielewska, Portrety godzin: o Kazimierze Iłłakowiczównie, Warszawa 1987; K. Iłłakowiczówna. Poradnik bibliograficzny, oprac. U. Bzdawka, Poznań 1987; J. Ratajczak, Kazimiera Iłłakowiczówna – homo religiosus, „Przegląd Powszechny” 1998, nr 2, s. 164-172. P. Bystrzyński, Pani Kazimiera, w: Kiedy przebije się źródło, napijemy się wszyscy. W 25.rocznicę odejścia Kazimiery Iłłakowiczówny, red. J.K. Pytel, Poznań 2008; J. Kuciel-Frydryszak, Iłła. Opowieść o Kazimierze Iłłakowiczównie, Warszawa 2017; L. Marzec, Litwa wyobrażona Kazimiery Iłłakowiczówny, w: Wspólnota wyobrażona. Pisarki Europy Środkowej wobec problemów literackich, społecznych i politycznych lat 1914-1945, t. 2, red. G. Borkowska, K. Nadana-Sokołowska, I. Boruszkowska, Warszawa 2017, s. 141-156; L. Marzec, Kazimiera Iłłakowiczówna mniej więcej znana, w: Poznańskie Studia Polonistyczne Seria Literacka 2018, nr 32 (52); K. Iłłakowiczówna, Ścieżka obok drogi, Warszawa 1939; A. Budnik, Iłła: zapominana i odkrywana, https://kulturaupodstaw.pl/illa-zapominana-i-odkrywana-kazimiera-illakowiczowna-agnieszka-budnik/ [dostęp 01.04.2024].
Редакторка Наталя Ткачик
