Матеуш Водзінський: Війна входить у кров, зупинити це неможливо

Зоряна Вареня: Росія може напасти на Польщу?

Матеуш Водзінський: Вважаю, в Росії для цього замало сил. Значною мірою саме завдяки українцям, які вже чотири роки обороняються і тим самим суттєво послаблюють російську армію. Тому з цього приводу я не надто хвилююся. 

Натомість я живу дуже близько до кордону з Білоруссю — буквально за півтора кілометра, у містечку Криньки, на схід від Білостока. Тут ситуація дещо інша. Йдеться не про безпосередні військові дії, а про провокації, гібридні операції та спроби з боку Росії у співпраці з Білоруссю випробувати нашу стійкість. РФ віддавна цим займається, і з часом тільки посилює свої дії. У цьому плані я налаштований не надто оптимістично. 

ЗВ: Коли почалися ці провокації?

МВ: Приблизно 2021 року. Раніше у нас була спокійна околиця, де ніколи нічого особливого не відбувалося. А тепер все перевернулося з ніг на голову. Вже кілька років у нас проблеми з нелегальними мігрантами, яких білоруська влада разом із Росією спрямовує в напрямку Польщі. Через це тут багато військових і різних служб — зараз ми живемо в надзвичайно мілітаризованому середовищі. 

Потенціал для провокацій зберігається постійно, ба більше зростає, хоча наразі це не так помітно, оскільки ситуація загалом під контролем. Крім того, Росія військово сконцентрована на сході України й не має особливих можливостей робити нові кроки на нових ділянках. У нас відносний спокій порівняно з тим, що могло би бути, якби Росія захопила Україну.

ЗВ: Допомагаючи Україні, ви допомагаєте Польщі?

МВ: Однозначно. Росія завжди вважатиме нас, поляків, ворогом. Тому що слабша російська армія, то сильніша наша безпека. Наші інтереси, українські й польські, співпадають.

Матеуш Водзінський (третій зліва) передає автівку військовим. Джерело: особистий архів

ЗВ: Однак останнім часом польсько-українські відносини погіршилися. Ви це відчуваєте на собі?

МВ: Я — ні, бо в мене і без того є невтомна група власних гейтерів. Як би не змінювалися відносини між Польщею та Україною, для мене в цьому сенсі все, як було. Відколи я став відомим волонтером, який допомагає Україні, на мене почалися нападки — 24 години на добу, сім днів на тиждень. 

ЗВ: За що саме?

МВ: Інколи доходить до абсурду. На фронті зараз чимало автомобілів із польськими номерами. Всі машини, які я передаю, пофарбовані в чорний матовий колір і мають білі написи EXEN, проте гейтери приписують мені абсолютно всі автомобілі з Польщі. І якщо десь в Україні відбувається якийсь інцидент за участю таких автівок, відповідальність одразу покладають на мене.

Гейтери звинувачують мене у тому, що, мовляв, ТЦК їздить Україною на машинах із польськими номерами й викрадає людей просто з вулиць. Вони стверджують, буцімто це мої автівки, а отже, я нібито причетний до того, що відбувається.

ЗВ: Як ви на це реагуєте?

МВ: Сприймаю все як нісенітниці, з яких залишається хіба що посміятись. Я відповідальний суто за 361 автомобіль, який на цей момент передав українським військовим, а не за десятки тисяч інших машин, які їздять територією України.

ЗВ: Вас гейтять російські й проросійські боти?

МВ: Авжеж. Їх тьма, але серед них є й чимало поляків — так званих корисних ідіотів.

ЗВ: Погіршення польсько-українських відносин впливає на кількість людей, які донатять на автівки?

МВ: Думаю, певною мірою. Але не було так, що раптом з’явилася критика і всі відразу перестали підтримувати Україну. Це радше поступовий процес, який триває вже четвертий рік. Війна настільки затягнулася, що люди втрачають до неї інтерес. Такий природний хід подій — люди втомилися. Два-три роки тому ми возили по чотири-п’ять автомобілів кілька разів на місяць, зараз — лише по два двічі на місяць. І це болить. Запитів на автівки дедалі більше, бо їх на фронті часто знищують дрони. Раніше такого не було — машини служили довго, і щоб в автівку потрапив ворожий снаряд, треба було мати, ну, дуже велике невезіння.

Нині ж позашляховик — одна з головних мішеней для росіян. Тож, з одного боку, ми можемо возити на фронт менше машин, бо маємо менше коштів, а з іншого — цих автівок потрібно щоразу більше, бо вони на фронті «живуть» значно коротше. 

Я завжди наголошую, що звітую про кожен виїзд і показую, як привезені нами автомобілі реально працюють на фронті. 

Матеуш Водзінський. Джерело: особистий архів

ЗВ: Чому ви займаєтесь саме автомобілями? Більшість волонтерів спочатку возила спорядження, дрони, тепловізори, їжу…

МВ: На початку 2022 року в мене був старий позашляховик. Спершу я не знав, що з ним робити: хотів продати, а потім подумав, що, може, краще відправити його в Україну. То були перші місяці війни, я уважно стежив за всіма подіями. У березні Київ напівоточили. На півночі застрягла величезна колона російської техніки, близько 60 кілометрів завдовжки. Кілька днів вона стояла на місці, не просувалася — я не розумів, чому.

Згодом з’ясувалося, що коли їхня техніка з’їжджала з асфальту, то загрузала у болоті. Я зрозумів, що умови там майже такі ж, як у місцевості, де я живу, і що позашляховики українській армії дуже стануть у нагоді. У червні я відвіз військовим свою машину і відкрив збір, щоб купити наступні.

ЗВ: Ви вже доставили 361 автомобіль. Це дуже багато. До кого ці автівки потрапляють? 

МВ: В основному до вiйськових чи військових медиків. Зазвичай до нас звертаються ті, кому ми вже передавали автомобілі, але ці машини знищив ворог. Ці хлопці часто надсилають мені відео: показують, як користуються машинами, як їх ремонтують і як за ними доглядають — я бачу їхнє сумлінне ставлення до переданої техніки. Тому навіть у разі втрати ними автомобіля ми обов’язково доставимо їм наступний. І я впевнений, що машина потрапить у надійні руки й буде служити максимально ефективно.

Нам постійно надходять нові запити, але, на жаль, вони потрапляють у довгу чергу, і щоб дійти з допомогою до крайнього в цій черзі, потрібні навіть не місяці — роки.

ЗВ: Можете назвати кілька підрозділів?

МВ: На сторінці збору є повний список підрозділів, яким ми передали автомобілі, все розписано від першої до 361-ї машини. Загалом це дуже різні підрозділи: Третя штурмова бригада, перший корпус «Азов», 53-тя бригада, «Хартія». З тих, кого я добре знаю, — 26-та артилерійська бригада. Вони навіть возили мене подивитися «Краби», польські самохідні артилерійські установки.

ЗВ: Чому ваше прізвисько — Exen?

МВ: Це не пов’язане з акцією із позашляховиками. Так називалася моя перекладацька фірма. Колись я створив акаунт у твіттері Exen, так назва і прижилась. Цікавої історії за цим немає.

Якщо зараз поїхати на фронт, скажімо, десь на Донбас, то в день можна побачити одну-дві машини з таким написом. Вони їздять в Ізюмі, Слов’янську, Краматорську… Я цим справді пишаюся.

Матеуш Водзінський (перший зліва) передає автівку військовими. Джерело: особистий архів

ЗВ: Розкажіть про ваше життя до 24 лютого 2022 року. 

МВ: Я — перекладач з англійської мови. Працював онлайн з дому. Протягом перших двох років війни продовжував перекладати, паралельно займаючись позашляховиками для України. Проте в якийсь момент зрозумів, що вже не можу поєднувати два заняття. Тоді запитав своїх підписників, чи хочуть вони, щоб я й надалі проводив акцію, і запропонував їм підтримувати мене через Patronite, спеціальну платформу для донатів. Треба ж якось жити і утримувати сім’ю.

Підписники погодились і відтоді, ось уже майже два роки, вони фактично стали моїми роботодавцями. Саме завдяки їм я можу продовжувати справу з автівками.

ЗВ: Що змусило вас так масштабно зайнятися допомогою, покинувши звичне життя?

МВ: Усе відбувалося поступово. У мені наростав гнів. Зараз ми їздимо до Ізюма, Краматорська, Слов’янська, де відносно безпечно. Але раніше, коли ще не було стільки дронів, ми доїжджали майже до лінії фронту. У Бахмуті було всього кілометр до росіян, в Авдіївці — 2, у Нью-Йорку — теж близько кілометра або навіть менше, у Сіверську та багатьох інших місцях так само.

Після стількох поїздок і всього, що я там бачив і пережив — не раз ми тікали від обстрілів — війна входить у кров, зупинити це неможливо. Але й не можна припинити їздити туди, адже там досі багато моїх друзів, які воюють. Про це дуже важко говорити. Я знаю, що там небезпечно, але не можу не їздити. 

ЗВ: Через адреналін?

МВ: Частково через адреналін, але в основному мене спонукає відчуття, що я роблю щось корисне і важливе, що має сенс. Це найкраще видно, коли ти на фронті. Здалеку це не так очевидно. Я привожу машину, передаю її солдатам, спілкуюся з ними, видно, що вони щиро вдячні, і це для них потрібно, навіть життєво необхідно. 

Матеуш Водзінський. Джерело: особистий архів

ЗВ: Яким була ваша перша поїздка на фронт у червні 2022 року? Пригадуєте свої емоції?

МВ: Це був дуже пам’ятний виїзд. І в мене великі сентименти до тієї першої машини. Я раніше ніколи не бував в Україні. Поїхав із сусідом із мого села, Лукашем, на прізвисько Попек. Ми відправилися моїм позашляховиком, який передали армії. Усе пройшло дуже добре. Ми поїхали до Києва, звідти — до Кременчука і назад до Києва. Там залишили машину і ще передали допомогу від мого знайомого. Машина потрапила до полку Каліновського — білорусам, які воюють на боці України.

Повертатися планували потягом із Києва до Варшави, а звідти — додому. Все йшло за планом, поки ми не дісталися київського вокзалу, де мали купити квитки.

ЗВ: Що пішло не так?

МВ: Панянка в касі сказала: «Все чудово, але перші вільні місця є тільки через місяць». Ми здивувались, ми не думали, що квитки варто купувати аж так заздалегідь. А додому ж треба якось повертатись, тому ми поїхали поїздом до Львова, звідти ще добиралися до кордону, а потім автобусом до Варшави і ще й далі до нашого селища. Жахіття. Відтоді я зрозумів, що якщо їздити в Україну, то вже краще мати машину на зворотну дорогу. 

ЗВ: Кажете, ви ніколи не були в Україні до 2022 року. Але цікавилися тим, що там відбувалося?

МВ: Коли захоплювали Крим, підпалювали Донбас я, звісно, стежив за подіями. Але потім на кілька років усе трохи затихло, тож я не перевіряв щодня, що саме відбувається. Тема відійшла на другий план. Та коли почалася повномасштабна війна, я не міг просто сидіти на місці. Для мене з самого початку було ясно, де сторона добра, а де — зла. Важко знайти більш очевидний приклад ситуації, в якій так чітко зрозуміло, хто агресор, а хто — жертва. 

ЗВ: Скільки разів ви вже були в Україні?

МВ: Близько 140. Щоб сказати точно, треба знайти старий закордонний паспорт, де більшість штампів. Зараз у мене новий, бо той надто вже зносився і сторінка з фотографією відпала. Довелося приклеювати її клеєм, щоб узагалі якось повернутися з України до Польщі. На кордоні це поставило під сумнів можливість перетину, але таки вдалося.

Матеуш Водзінський (третій зліва) передає автівку військовим. Джерело: особистий архів

ЗВ: В які найнебезпечніші ситуації ви потрапляли?

МВ: У Куп’янську ми потрапили під сильний обстріл. У Торецьку також було дуже небезпечно: нині дрони всюди. Не обов’язково перебувати близько до фронту чи до росіян, щоб опинитися під загрозою — навіть за 40-50 кілометрів від лінії бойових дій на тебе можуть полювати. Тож радше можна говорити про постійний стан загрози, ніж про окремі події.

ЗВ: Як родина реагує на ваші поїздки?

МВ: Зараз вони вже звикли. Спочатку було важко, але з часом змирились.

ЗВ: Ви особисто доставляєте автівки? 

МВ: Я їду в кожному конвої, але ми веземо одразу кілька позашляховиків. Окрім мене, їде ще двоє-троє водіїв. Зазвичай рушаємо чотирма машинами: три залишаємо на фронті, а однією повертаємося.

Так ми задумали від самого початку: передавати машини особисто військовим на фронті, аби бути впевненими, що вони дійсно на передовій і реально працюють на захист. Звісно, це можна було б робити швидше, дешевше і безпечніше. Якби ми залишали машини під кордоном чи в Києві, частина з них могла б так і не потрапити на фронт. У мене було б менше контактів із солдатами, менше фото і відео від них — а це важливо для моїх підписників, які долучаються до зборів. На платформі Х у мене їх понад 90 тисяч, і всі вони мають бути впевнені, що машини на передовій — і я постійно висвітлюю це в інтернеті. 

Якби я діяв як міжнародна організація з потужними донорами, можна було б не заглиблюватись в такі деталі. Але я починав акцію з нуля, і спочатку про неї ніхто не знав. Тому довіру доводилося будувати з самого початку — показувати кожен етап: від купівлі, ремонту й фарбування до доставки, передачі та подальшого використання машин солдатами. Щоб люди бачили: їхні гроші не пішли намарно.

ЗВ: Скільки донорів у вас було за весь час?

МВ: Загалом ми отримали понад 21 тисячу внесків, хоча чимало людей робили пожертви по кілька разів. За весь час вдалось зібрати майже вісім з половиною мільйонів злотих.

ЗВ: 2024 року до вас приїздив премʼєр-міністр Польщі Дональд Туск. 

МВ: Він приїздив до Білостока і Криньок у зв’язку з мігрантською кризою на кордоні. У нього були заплановані офіційні заходи, а оскільки я живу зовсім поруч, його співробітник зв’язався також зі мною. Я знав, що він може приїхати, але це ж прем’єр — ніколи не відомо, чи не зміниться щось в останню хвилину, тож остаточної певності не було.

Зрештою Туск приїхав — разом із численною охороною. Вони оточили будинок, усе перевірили. Він пройшовся по дому, потім ми вийшли на подвір’я. Я показав йому автомобілі, які ми підготували для фронту: наступного дня ми мали вирушати в чергову поїздку до України. На зустрічі були й водії, які мені допомагали. Туск оглянув позашляховики, ми ще трохи поговорили — і на тому все.

Матеуш Водзінський (другий зліва) з Дональдом Туском та водіями акції. Джерело: Donald Tusk / X

ЗВ: Про що ви говорили?

МВ: Про нашу діяльність, допомогу, український фронт, війну загалом. Він, звичайно, не знав усіх деталей, але добре розумів загальну картину. Було дуже приємно, що премʼєр приїхав до мого дому, оглянув машини, сфотографувався з нами — це був своєрідний жест довіри. 

ЗВ: Ви отримали багато нагород: Stand with Ukraine Awards, від міністра закордонних справ Радослава Сікорського, від газети Rzeczpospolita. Яке вони мають для вас значення?

МВ: Для мене це радше можливість налагодити нові контакти задля розширення кола підтримки акції. А якщо говорити про нагороди як такі, то ні, мені вони не дуже потрібні. Для мене значно важливіші слова визнання і вдячності від тих, кому ми привозимо автомобілі. Саме тому, як я вже казав, мені подобається їздити на фронт, зустрічатися з солдатами: там я бачу, відчуваю справжність того, що роблю. Звичайно, я загалом чую багато теплих слів, але це не те саме, що почути їх безпосередньо від воїнів.

Матеуш Водзінський під час вручення Stand with Ukraine Awards. Джерело: Євромайдан-Варшава

ЗВ: У вас з’явилися справжні друзі на фронті?

МВ: Звичайно. Не скажу, що їх багато, але кілька є. Навіть якщо я не везу для них машину, то все одно заїжджаю — на каву чи просто на кілька хвилин поговорити. Часом вдається організувати для них щось додаткове — інструменти, генератор чи «екофлоу». Це ще одна нагода зустрітися.

На початку війни таких друзів у мене було більше, але згодом майже всі загинули. Це стало для мене важким ударом, я впав у дуже депресивний стан. Відтоді ставлюся до всього з більшою відстороненістю, бо сьогодні людина є, а завтра її може вже не бути — така закономірність війни. 

Редакторка Наталя Ткачик