Святкування сотої річниці «Заручення Польщі з морем». Фото: Лукаш Дейнарович / Forum
Святкування сотої річниці «Заручення Польщі з морем». Фото: Лукаш Дейнарович / Forum

Кашуби: хто вони й звідки? Частина 2

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Про окремий народ, що живе на півночі Польщі.

Ми вже розповідали про те, ким були предки кашубів, як цей народ упродовж століть зазнавав германізації, важко відстоював свою самостійність у міжвоєнній Польщі, а потім страждав під час нацистської окупації. Тепер мова піде про те, що принесло кашубам закінчення війни, епоха правління комуністів і останні десятиліття.

* * *

Ще одна трагедія відбулася навесні 1945 року. Цього разу її спричинили солдати Червоної армії.

Поморська операція розпочалася наприкінці лютого 1945-го. Із заходу та півдня на Помор’я наступали війська Першого та Другого білоруського фронтів, маючи завдання — захопити Ґданськ. Совєтські солдати досі воювали в регіонах, де проживали практично тільки німці. Тож вони й надалі були переконані, що знаходяться на території «проклятої Німеччини».

Це пояснюється тим, що 1939 року Адольф Гітлер включив цю територію до складу райху. Якщо на більшості польських земель було створено окреме адміністративно-територіальне утворення Генеральна губернія, то в Помор’ї відбулася анексія.

Під час війни вбито тисячі автохтонних кашубів і поморян, ще тисячі депортовано до таборів або вивезено на «примусові роботи» вглиб Німеччини, а на їхнє місце привезли німецьких колоністів.

Тож на цих землях змінилися етнічні пропорції — зросла кількість німців, зменшилася частка корінного населення. Крім того, існувала й проблема фолькслісту Спеціальний документ, який влада Третього райху видавала «етнічним німцям» за межами Німеччини, які пройшли процес натуралізації. Він відігравав водночас роль паспорта і довідки про «чистоту походження»., який кашубів змушували підписувати. За відмову ж загрожувала конфіскація майна, депортація цілої родини до концтабору чи табору праці або розстріл. Фольксліст підписало 54,5 % населення Помор’я. Наслідком цього став примусовий призов молодих чоловіків у Вермахт. За переховування тих, хто отримав повістку до армії й не з’явився, смерть загрожувала всій сім’ї.

А тепер поставмо собі запитання, можливо, риторичне: чи міг звичайний солдат-фронтовик знати про всі ці нюанси? Коли він бачив у сільській хаті фотографію чоловіка у формі Вермахту, то для нього все було зрозуміло. Він знав, що має робити, адже не раз читав заклики совєтського пропагандиста Ільї Ерєнбурґа.

Ілья Ерєнбурґ, «Прийшла розплата», 1945 рік

Ми йдемо Померанією, а перед нашими очима розорена, закривавлена Білорусія… Тепер Гітлер мовчить, а німці й німки кричать, стогнуть, виють… Крутіться, горіть, вийте смертним виттям — настала година розплати.

Безсумнівно, що і поморські, і кашубські жінки, громадянки довоєнної Польщі, розділили долю німкень. Над ними масово чинили сексуальне насильство. Тут складно наводити якісь цифри, проте численні свідчення очевидців вказують на те, що жодна жінка тут не могла почуватися безпечно.

Даніель Червінський, історик, Інститут національної пам’яті

Не те щоб Червона армія не знала про все це, про складні міжнаціональні відносини. Знала. Але тільки офіцери. Чи міг про все знати рядовий фронтовик? Сумніваюсь.

За численними свідченнями, совєтські офіцери жорстоко карали солдатів за знущання з місцевих жінок. Траплялися випадки, коли злочинців розстрілювали на місці. Відомі також непоодинокі спогади очевидців, з яких випливає, що вони самі брали участь у цих злочинах. Можливо, офіцери не могли повністю контролювати своїх підлеглих.

Із доповіді співробітника Міністерства інформації та пропаганди Польщі, 1945 рік

Польські жінки перебувають під постійною загрозою зґвалтування солдатами Червоної армії. Коменданти стверджують, що солдати тривалий час перебувають поза родинами, а оскільки немає німецьких жінок, їхні потреби змушені вдовольняти польки .

Свідки згадують, що коли совєтські солдати входили в села, то займали житлові та сільськогосподарські приміщення на кілька годин або днів. Влаштовували полювання на жінок, ув’язнювали їх на деякий час, ґвалтували ватагою.

Іноді ґвалтування здійснювалися в поспіху майже під час бойових дій, наприклад у бункері, де ховалися цивільні особи. Деякі жінки вибрали самогубство. Ґвалтували навіть неповнолітніх дівчат.

Часто все відбувалося на очах цілого села, у присутності дітей цих жінок, їхніх чоловіків, батьків та сусідів. Так було, наприклад, у селі Борово-Млині (Битовський повіт), у Ґдині, а також у селах поблизу міст Косьцежина та Картузи (автор цих рядків особисто розмовляв із кільканадцятьма безпосередніми свідками злочинів).

Кшиштоф Філіп, історик, ґданське відділення Інституту національної памʼяті

Було зґвалтовано десятки тисяч жінок. Масштаби цього явища величезні.

Звичайно, усе тримали в таємниці й роками замовчували.

Кшиштоф Філіп, історик, ґданське відділення Інституту національної памʼяті

У червні 1945 року санітарні служби Ґданська зафіксували п’ять тисяч нових випадків захворювань на венеричні хвороби. У травні 1945-го у Староґрадському повіті зареєстрували три тисячі захворювань, у Тухольському — 1700.

Інші дані також опосередковано вказують на масштаби явища. Досить лише заглянути в парафіяльні книги, де реєструвалися народження: у них окремо зазначені «діти без батька». У парафіяльних книгах містечок Хойниці, Бруси та Картузи зафіксовано, що впродовж року перед приходом Червоної армії у цю категорію в середньому потрапляло 16 % новонароджених. Натомість через дев’ять місяців після приходу совєтських солдатів категорія народжених «без батька» становила вже 32 %.

Червона армія ще дечим запам’яталася кашубам. Совєтська військова влада виловлювала місцевих жителів, переважно чоловіків, яких згодом висилала в табори на Сибір. Позаяк вони мешканці «Німеччини», то повинні «спокутувати» злочини нацистів. Заведено вважати, що так на «нелюдській землі» «На нелюдські землі» — назва табірних мемуарів польського художника і письменника Юзефа Чапського. Українською вони побачили світ 2017 року в перекладі Олеся Герасима. опинилося близько 40 тис. жителів Помор’я, зокрема понад 10 тис. кашулбів.

Нові часи

Почався період Польської Народної Республіки, а з нею — нові приниження. Жителі Помор’я, зокрема й кашуби, які підписували фольксліст, тепер повинні були довести що вони — поляки. Розпочалася так звана акція верифікації.

Рішення ухвалював суд або чиновник, який зазвичай приїжджав із іншої частини країни. Він мав вияснити, чи людина підписала фольксліст, щоб «уникнути жорстокого переслідування», — як було зазначено в законі. Тільки в цьому випадку воно вважалося виправданим.

Проте часто цю статтю інтерпретували довільно... Крім усього, слід було довести, що під час війни людина,«ризикуючи життям або свободою, активно надавала допомогу польському суспільству». Заперечний висновок верифікації означав примусове виселення в Німеччину. Часом вистачало донесення сусіда з особистої помсти, а інколи — відсутність грошей на хабар для чиновника.

Друга світова війна в Кашубії протікала по-іншому, ніж, скажімо, неподалік Варшави чи Кракова. Можна тут навести розповідь, яку часто повторюють в околицях Картузів чи Косцєжини. 1939 року німці вбили війта, вчителя або лікаря, — за його «польськість». Його вдова 1943 року підписує фольксліст. У неї немає виходу: вона відома серед знайомих своїми пропольськими поглядами довоєнних часів, а у випадку відмови її й дітям загрожує концентраційний табір або розстріл. Врезультаті вона як громадянка Третього райху змушена змиритися з тим, що її найстарші сини ідуть на фронт у формі Вермахту. Вони гинуть в окопах. А коли війна закінчується, жінку та її доньок як «німкень» ґвалтують солдати Червоної армії. Її рідних, зокрема, братів як «німців» вивезли в табори на Сибір. Сама ж вона ніяк не може довести, що підписувала фольксліст під загрозою смерть і «активно надавала допомогу польському суспільству». Вона просто намагалася вижити у той страшний час. Врешті-решт її змусили виїхати в Німеччину, де вона як переселенка і «полька» зазнає нового приниження. Наприкінці життя жінка повернулася в рідні краї. По-польськи вже говорить погано, переважно розмовляє кашубською (яка завжди була її першою мовою) і німецькою (яку вона вчила ще в школі до 1920 року). Тепер вона стала об’єктом насмішок і принижень зі сторони земляків, які вважають її німкенею.

Совєтські солдати в Клодзко, 1945. Джерело: magazynkaszuby.pl

І такі історії по кашубських селах переповідаються доволі часто.

Влада Польської Народної Республіки ставилася до кашубів схожим чином, як і влада Другої Речі Посполитої. Зазичай їм дозволяли культивувати традиції, але зведені тільки до фольклору і так званої народної культури.

Кашубські ансамблі народної музики були бажаними гістьми на офіційних святкуваннях. І все. Нічого більше.

Служба безпеки опрацьовувала кашубських «радикалів» — себто тих, хто намагався добитися якихось привілеїв у області, як би ми зараз сказали, місцевого самоуправління. Наприклад, у першій половині 1950-х років встановили стеження за Алєксандером Лябудою, Яном Трепчиком та Іґнацієм Шутенберґом. У чому їх підозрювали? Окрім уже звичного «сепаратизму», з’являється ще одне звинувачення: у німецькому ревізіонізмі. Кашубським діячам приписували «підозрілі зв’язки» із Союзом ґданців у Німеччині.

Сепаратизм і «пронімецькі» настрої кашубів — себто, по суті, нелояльність у стосунку до польської держави — була свого роду ідеологічним і пропагандистським батогом, за допомогою якого влада ПНР впродовж багатьох років придушували всі спроби підкреслити етнічну окремішність. Розмірковувати над кашубською мовою (яка офіційно вважалася діалектом), згадувати про кашубський народ, його історію, незалежних від Польщі поморських князів — усе це вважалася антидержавницькою позицією.

Директива Воєводського комітету Польської обʼєднаної робітничої партії в Ґданську, 1949 рік

З метою придушення сепаратистських тенденцій слід уникати таких слів, як «кашуб», «Кашубія», вживаючи замість них «місцеве населення».

Через 21 рік у Щецині, Ґданську, Ґдині й Ельбльонґу працівники вийшли протестувати проти підвищення цін і ширше — проти «народної влади». Йдеться про події грудня 1970 року — криваве придушення повстання робітників. Солдатів, яких привезли в Ґданськ, щоб придушувати протести робочих, начальство переконувало, що вони їдуть боротися з німецькими кашубами, які хочуть приєднати Помор’я до Західної Німеччини. Це, звісно, було абсурдною нісенітницею, але саме формулювання свідчило про ставлення комуністичної влади до кашубів. А той факт, що молоді резервісти повірили в це, можна вважати доказом того, наскільки ефективною була тодішня пропаганда.

Тут не можна не згадати про Кашубсько-поморське об’єднання (КПО). Незважаючи на підозріле ставлення органів держвлади до всіляких спроб самоорганізації й незалежницьких проявів, 1964 року таке об’єднання вдалося створити внаслідок злиття двох організацій: Кашубського і Коцєвського об’єднань. КПО діє й досі, саме цій організації належать головні заслуги у збереженні кашубської культури в період ПНР і після змін 1989 року.

Представники Кашубсько-поморського об’єднання на марші в Ґдині в День незалежності Польщі, 2010. Джерело: Вікіпедія

Кашуб чи поляк?

Так ми дійшли до сучасності. Спробу описати Кашубію другої декади ХХІ століття варто розпочати зі статистичних даних. Скільки кашубів зараз проживає у Польщі?

Звісно, якщо говорити про кашубів «за кров’ю», неможливо назвати якусь конкретну цифру. Часом говорять (за приблизними підрахунками), що в Польщі проживає близько пів мільйона осіб із кашубським корінням. Вірогіднішим критерієм є самоідентифікація. І в цьому плані є дуже точні цифри — дані переписів населення 2002 і 2011 років.

2002 року можна було подати тільки дну національну приналежність. Таким чином кашуби були змушені вибирати між своєю польською і кашубською ідентичністю. У переважній більшості опитувані зазначили польську національність. 2002 року кашубами себе назвали 5062 людини.

А 2011-го була діаметрально протилежна ситуація. З’явилася можливість відзначити приналежність більше ніж однієї національної ідентичності й виявилося, що в Польщі живе 232 547 людей, які почувають себе кашубами, причім частина з них на перше місце ставить польську ідентичність, а на друге — кашубську, або ж навпаки.

16 тисяч людей вказали тільки одну ідентичність — кашубську. Тобто кількість таких людей за дев’ять років зросла більш ніж утричі.

Чимало з тих, хто вважає себе тільки кашубом, об’єднані організацією Kaszëbskô Jednota. Вони активно добиваються визнання кашубів національною меншиною і наділення їх відповідними правами, які мають у Польщі, скажімо, лемки й татари.

Родина на з’їзді Кашубів, 2005. Джерело: Вікіпедія

У цьому середовищі відкрито говорять про полонізацію, яка полягає у постійному витісненні кашубської культури польською і, на думку національних активістів, являє собою зараз найбільшу загрозу для кашубів. Відбувається це також і на індивідуальному рівні, особливо в ситуації, коли людина хоче бути водночас і кашубом, і поляком. Як вважають прихильники однозначного національного самовизначення, така людина в підсумку відмовиться від своєї кашубської ідентичності на користь польської.

Варто наголосити: так стверджує кількапроцентна меншість. Переважна більшість представляє позицію, яку в самій Кашубії називають «подвійна ідентичність». За цією концепцією, польська і кашубська ідентичності функціонують на різних площинах (мала і велика батьківщина) і жодним чином не суперечать одна одній, ба більше, навіть взаємодоповнюються.

Власне триває черговий перепис населення. Кашубська спільнота з нетерпінням чекає його результатів.

Так добре, так погано

У якому стані зараз перебуває кашубська культура? З одного боку, вона, либонь, ще ніколи не мала таких добрих умов для розвитку. З іншого — вона, мабуть, ще ніколи не була змушена боротися з такими серйозними проблемами. Погляньмо спершу на світлу сторону медалі, себто чому справи ще ніколи не йшли так чудово.

Після 1989 року в Польщі створено фінансові, юридичні, політичні й організаційні рамки для діяльності на користь культури регіонів. Після вступу Польщі в Європейський Союз розширилася можливість фінансувати проєкти, що зміцнюють ідентичність етнічних груп, таких як кашуби. Зараз видаються книжки кашубською мовою, організовуються масові заходи (як-от Світовий з’їзд кашубів, у якому беруть участь тисячі учасників), майже 20 тисяч дітей вивчають кашубську мову в школах (держава виділяє на це величезні дотації), на Помор’ї можна слухати кашубськомовне радіо, а на державних радіо та телебаченні йдуть програми про кашубів і часто по-кашубськи.

Чи це означає, що зараз нічого не стоїть на заваді розвитку кашубської культури? На жаль, ні. Ця медаль має й іншу, темну сторону. І головна проблема тут — кашубська мова. Чи зможе вона вижити у сучасному світі? Невідомо. Багато чинників вказують на те, що це буде дуже важко. Якщо йдеться про вживання цієї мови, то в Кашубії є так звана поколіннєва діра. Внаслідок політики комуністичної влади кашубська мова була витіснена зі шкіл і громадського простору. Траплялося, що кашубськомовних дітей у школах навіть карали, зокрема фізично, а мову висміювали, називаючи її «зіпсутою польською», «мовою селюків». Внаслідок цього тепер кашубського розмовляють люди, яким за 60 (вони знають її змалечку, позаяк говорили нею з батьками) й інколи діти, які зараз вивчають її в школах.

Представники середнього покоління не вживають кашубську мову, вони її не винесли з дому: упродовж кількох десятиліть самі кашуби вважали, що не варто звертатися одне до одного рідною мовою, якщо це завдає стільки проблем.

Тому так важко сьогодні знову зробити кашубську мову загальновживаною і щоденною. Існує великий ризик, що кашубська, головний носій цієї культури, поповнить ряди мертвих мов. Можливо, нею публікуватимуть книжки й журнали, а діти в школах вчитимуть вірші кашубською, але ніхто не вживатиме її в щоденному житті. Це вперше в історії Кашубії рідною мовою спілкується такий малий відсоток кашубів.

Прапор Кашубії. Фото: Томаш Сломчінський

Складнощі з мовою — не єдина загроза для кашубської культури.

Фольклоризація кашубів і Кашубії, себто надмірне акцентування на тому, що пов’язане з сільською народною культурою, також вважається серйозною проблемою. Тим більше, що частина цього фокльористичного набору — теж свого роду муляж. Наприклад, кашубський народний одяг, який зараз вважається однією з візитівок регіону, був спроєктований у 60-ті роки на замовлення тодішнього державного підприємства Cepelia, яке займалося популяризацією «народної культури». Модельєри, перед якими стояло завдання туристичного просування регіону, навіть не були родом із Кашубії.

Схожим чином склалася і з музикою — та, яка зараз вважається «традиційною», суттєво відрізняється від тієї, яка тут панувала сто років тому. Після Другої світової війни енергійні танці відкинули й призабули як такі, що надто нагадують німецькі. Їх замінили спрощеною, поверхневою версією — нехитра розвага для туристів.

На жаль, самі кашуби сьогодні надто часто ототожнюють свою культуру з «народністю». Традиційний одяг вони вдягають лише на фестивалі за участю туристів й там (і тільки там) залюбки розмовляють по-кашубськи. Таким чином ідентичність стає не більше ніж емблемою, яка відповідає на туристичний запит.

Та це ще не все. Існує окрема проблема, тісно пов’язана з історичними перипетіями, на мою думку, — ключова. Ідеться про кашубський комплекс і стереотип кашуба.

Кашуби — люди з села, неотесані, неосвічені, схильні до набожності, з вузьким світоглядом. Вони з недовірою ставляться до інших, підозрілі, неприязні. Вони не усміхаються, розмовляють ламаною польською, що ще більше підкреслює їхню «сільськуватість». А до всього, вони ще й підозріло «пронімецьки» налаштовані: так чи сяк, а їхні діди воювали у Вермахті проти польських патріотів… І взагалі вони — сепаратисти, хочуть від’єднатися від Польщі, доказом чого є постійне наголошування на їхній мовній окремішності.

Ось такий він, стереотип кашуба, який досі можна зустріти в Польщі. А як відомо, стереотип має властивість проникати у свідомість людини, якої він стосується. Кашубський комплекс породжує явище, яке називають регресом етнічності.

Десятиліттями кашуби не вельми охоче говорили про своє коріння — вони не хотіли наражатися на неприємності. Так було ще донедавна. Але ситуація змінюється.

Все частіше у громадському просторі можна зустріти символи, які унаочнюють кашубську ідентичність: чорно-золоті прапори, наклейки на автівках з грифом, одяг із вишивкою й принтом із традиційними візерунками.

І все ж повністю вивільнитися від комплексу і позбутися стереотипу не вдасться в одну мить.

А якщо це все-таки відбудеться, то з’явиться реальний шанс на повну ревіталізацію кашубської мови, якою молоді люди захочуть розмовляти на щодень, відчуваючи гордість за свою приналежність до кашубської спільноти. А якщо виживе мова, то виживе і розвиватиметься вся культура.

* * *

Для туристів Кашубія — мальовничий регіон, де живуть гостинні люди, які пригощають нюхальним тютюном і на свята одягаються в традиційні костюми. Однак, можливо, хтось із туристів колись натрапить на слова, написані Ґюнтером Ґрассом (німцем із кашубським корінням) у «Бляшаному барабані», замислиться над Кашубією глибше:

Ґюнтер Ґрасс, «Бляшаний барабан»

Бо кашубам переїздити нікуди не можна, вони мають лишатися на своїй землі й підставляти свої довбешки, щоби інші по них молотили, бо наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній, а коли ти вже кашуб, то цього замало й німцям, і поляками, їм подавай щось одне — або те, або те Переклад Олексія Логвиненка..

Переклав Валерій Бутевич

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Томаш Сломчинський image

Томаш Сломчинський

Журналіст, публікувався, зокрема, у виданнях Duży Format, Tygodnik Plus Minus, співпрацює з порталами tvn24.pl i wp.pl. Автор книжки…

Читайте також