Про те, що на півночі Польщі, в околицях Ґданська, розташований регіон Кашубія, відомо чи не кожному жителю Польщі. Та найчастіше уявлення про цей терен вичерпується набором інформації, який можна назвати туристично-фольклорним. Зазвичай він охоплює набір даних «під туриста» — так, щоб той відчував, що щось та й дізнався про Кашубію, але водночас не мусив докладати надважких інтелектуальних зусиль. Повна версія такого інформ-пакету здебільшого охоплює чотири основні питання: географія, мова, культура і ландшафт.

Кашубія для туристів

По-перше, де ж знаходиться Кашубія? Це край, розташований на захід від гирла Вісли. Його північна межа пролягає береговою лінією Балтійського моря, південна приблизно сягає міста Хойниці, а західна умовно проходить між містами Слупськ і Мястко. На цій території зараз проживає близько 230 тисяч людей, які ідентифікують себе як кашуби. Декого з них ми знаємо з перших газетних шпальт: це і політики (найвідоміший — Дональд Туск), і діячі мистецтва (зокрема, популярні акторка Данута Стенка й співачка Наталія Шредер).

Кашубія на сучасній мапі Польщі. Джерело: wczasypolskie.pl

По-друге, кашуби мають власну мову. Її часто помилково називають діалектом, проте кашуби довели, що говорять окремою мовою в повному сенсі цього слова. У них є свої словники, правила орфографії та граматики, а також література, що налічує вже кількасот років. 2005-го кашубську визнали однією із західнослов’янських мов.

Чимало лінгвістів вважає, що кашубська мова зберегла свою слов’янську первинність більшою мірою, ніж польська — попри великий пласт німецьких запозичень, які з’явилися внаслідок багатовікової німецької домінації на цій території.

Зараз кашубською мовою розмовляє приблизно сто тисяч людей.

Вивіски міської адміністрації польською та кашубською мовами. Джерело: Вікіпедія

Різницю між мовою і діалектом добре ілюструє один анекдот. На телепрограму запросили горянина з Підгалля, сілезця і кашуба. Кожен мав говорити «по-своєму». Коли третім почав виступати кашуб, запис перервали. Чому? Бо не було кому перекладати. Коли говорив горянин і сілезець, у цьому не було необхідності, вона з’явилася, тільки коли в студії зазвучала кашубська. І не дивно, адже ця мова буває незрозумілою для поляків. Наприклад, якщо слово «дівчина» звучить схожим чином («dziewczyna» по-польськи і «dzéwczã» по-кашубськи), то, наприклад, «штани» по-польськи буде «spodnie», а по-кашубськи — «bùksë», «дім» відповідно «dom і «chëcz», а «до побачення» — «do widzenia» i «do ùzdrzeniô». Якщо носій польської мови не знає цих слів, то він не зрозуміє кашуба.

По-третє, народна культура. Кашуби зазвичай асоціюються з традиційним одягом, вишивкою, вживанням тютюну й специфічними музичними інструментами, такими як бурчибас і диявольська скрипка. Між іншим у Ґданську діє Кашубський інститут, тут знаходиться осередок Кашубсько-Поморського об’єднання, видаються наукові та науково-популярні публікації. Загалом у Ґданську живе понад 10 тисяч кашубів; за деякими оцінками що четвертий житель Ґдині (сучасне портове місто з населенням 200 тисяч) має кашубське коріння.

Кашуби в національному одязі з «Кашубськими нотами». Фото: Томаш Сломчинський

По-четверте, пейзаж. Дивовижно, але в трьох туристів, які повертаються з Кашубії, можуть бути вкрай різні враження від природи й ландшафту. Один побуває на морі й згадуватиме пляжі, дюни, низькорослі сосни, луки та сільськогосподарські угіддя, що простягнулися в низинах. У іншого після мандрів центральною Кашубією (так звана кашубська Швейцарія — околиці міст Картузи й Косцєжин) у пам’яті залишаться круті узгір’я, порослі лісом, де переважає бук. А ще він згадуватиме характерні подовгуваті озера, що мальовничо розкинулись у долинах. Озера запам’ятаються і третьому туристу, який провів відпустку у південній Кашубії. Втім, тут уже немає височин, а ґрунт сухий, піщаний і росте на ньому практично тільки сосна, яку часто висаджують «під лінійку».

На жаль, по всій Кашубії переважає сучасна забудова — без регіональних особливостей і зв’язку з традицією. Щоправда, де-не-де видніються старовинні будинки, які зазвичай називають «картатими».

«Картатий» будинок. Джерело: Вікіпедія

Вони мають каркасну конструкцію (такий її різновид називають шахулець), побілені стіни, здебільшого глиняні, і темні балки — такі будинки й справді наче в клітинку і їх заведено вважати типово кашубськими. На півдні регіону зустрічаються дерев’яні хати — так звані боров’яцькі. На півночі чимало садиб і палаців, які колись належали кашубській шляхті, а з часом перейшли у власність німців. Ще інший вигляд мають, наприклад, рибальські хатинки, якими можна милуватися вздовж пішохідної вулички в Гелі…

Тож усупереч поширеній думці, Кашубія далеко не однорідний у культурному й ландшафтному планах регіон, де всі говорять своєю мовою, носять народний одяг і живуть у «картатих» будинках.

Як рівний із рівним

Рибак, Кашубія, 1935. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Предки сучасних кашубів прийшли на ці землі — себто на південні береги Балтії — приблизно в VI–VII століттях, коли простір Центральної Європи заселяли інші слов’янські народи. Сьогодні цей регіон має назву Помор’я, а місцевих жителів поморянами називали ще середньовічні літописці.

У німецькому дискурсі під поняттям «Помор’я» розуміється дещо інше, ніж у польському. Для німців це здебільшого землі, розташовані на схід від річки Ельби, тож німецькою «Померанія» (Pommern) означає те, що в Польщі — Західне Помор’я. У нас поняття «Помор’я» охоплює і ці землі, і Ґданське Помор’я, себто місце проживання сучасних кашубів (Pommerellen, Східне Помор’я).

Тож поморяни заселили терени від Одри (часом наводять і острів Рюґен), уздовж балтійського берега, аж по сучасний Ґданськ. З півдня їхнє розселення обмежувала лінія важкопрохідних багнищ, утворених розливами річок Варта та Нотець. Якщо поглянути на мапу території, яку до XI століття займали поморяни й пракашуби, стає зрозуміло, що клаптик землі поблизу Ґданська, який сьогодні вважається Кашубією, — лише невелика частина території, яку раніше займав цей слов’янський народ.

На порозі другого тисячоліття Помор’я в політичному та адміністративному планах було окремим формуванням.

У червні 1046 року при дворі німецького правителя Генріха III Чорного (невдовзі його коронує імператор) відбувся з’їзд слов’янських володарів. У замку міста Мерсебурґ чеський Бржетіслав, польський Казімєж і поморський Земомисл, які ворогували між собою, уклали мирний договір. Про це згадується у літописі бенедиктинського монастиря в Альтайху (Нідеральтайх, Баварія). Автор джерела нічого не говорить про те, що Помор’я — частина якогось іншого самоврядного політичного утворення; очевидно, це така ж автономна й політична одиниця, як край західних полян або чехів.

Але чи можна Зємомисла, першого правителя Помор’я, називати кашубом? Тут постає істотне питання: наскільки сьогодні доречно співвідносити назву «Помор’я» (з центром біля гирла Одри) з «Кашубією» (яка сьогодні розташована неподалік Ґданська)? Чи доречно ставити між ними знак рівності?

Спершу слід з’ясувати, коли в історії з’явилося поняття «кашуби». Перша згадка про них датована 1238 роком — у папській буллі, написаній через 200 років після з’їзду в Мерсебурзі. Цей документ підтверджує, що князь Боґуслав — «славний володар Кашубії» — і його предки передали землі в Староґраді (місто на річці Іні) та його околицях ордену іоанітів. Мова іде про засновника династії Грифітів (Грифічів), які володіли Західним Помор’ям до XVII століття, a від XIII століття називали себе «володарями Кашубії», «володарями кашубів» і гравіювали цей титул на своїх печатях.

Дівчата в кашубському націольному одязі, 1933. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Проте Грифіти, себто «володарі Кашубії», володіли Західним Помор’ям, себто територією, що лежала за кількасот кілометрів від околиць Ґданська, сьогоднішньої землі кашубів. А тут, у Ґданську, у той час правила інша династія — Собєславиців, які тоді не іменували себе «володарями кашубів». То як пояснити той факт, що ці два князівства сьогодні вважаються колискою Кашубії?

На думку сучасних поморських істориків, всі поморяни, що населяли терен від Одри до Вісли, були предками кашубів i становили єдиний культурний (але не політичний!) організм.

Сама назва з’явилася спершу стосовно Західного Помор’я (між Одрою й Ельбою), а потім почала вживатися також щодо населення, яке проживало в околицях Ґданська. Чому ж у такому випадку сьогодні годі знайти численних кашубів у Щецині або Колобжезі? Причина цьому — германізація, що тривала від Середньовіччя, зокрема витіснення слов’янської культури німецькою, яка ішла із заходу. Ґданське Помор’я мало тісні відносини з Польщею і католицизмом, тож тут збереглася слов’янська культура, яку сьогодні ми називаємо кашубською. Сучасні кашуби — останні представники слов’янського народу, який колись населяв південне узбережжя Балтійського моря від Одри на заході й по Віслу на сході.

«Гніздо грифа. Енциклопедія кашубських символів, пам’яті і традицій культури»

У кашубській культурі Помор’я і Кашубія часто сприймаються як синоніми, себто сьогоднішню Кашубію вважають частиною Помор’я, а Помор’я — кашубською прабатьківщиною.

Кашубам так ніколи й не вдалося створити власну державу у повному розумінні цього слова. Надто сильним був культурний, політичний і воєнний тиск — з боку польських і особливо німецьких сусідів.

Невелика (в порівняні з ХІІІ століттям) територія кашубів на південний захід від Ґданська, на якій їм вдалося зберегти свою автентичність, входила до складу держави Тевтонського ордену, потім Пруссії, а згодом — об’єднаної Німецької імперії.

Демони германізації й влада солдафонів

В епопеї «Життя та пригоди Ремуса» Алєксандра Майковського — виданій 1938 року і тільки 1963-го перекладеній польською — головний герой подорожує батьківщиною, щоб пробудити в земляках кашубську самосвідомість. Та йому на перешкоді стає, з одного боку, Черник (свого роду демон, що уособлює все німецьке), а з іншого — його власні демони: Праця, Страх і Не Варто. Це метафора становища кашубів на зламі XIX–XX століть. Власне безсилля в збереженні та плеканні своєї культури, традиції та ідентичності накладається на експансивні та агресивні процеси германізації. Ремус рішуче протестує проти того, що земляки розпродують німцям своє майно та покірно підпорядковуються зовнішній силі, що прирівнюється до чистого зла.

Внутрішнє оздоблення кашубського будинку кінця XVIII століття. Джерело: Magro_kr / Flickr

Звичайно, це тільки літературний образ, але сила цього найвідомішого роману, написаного кашубською мовою, полягає в переконливому описі ситуації, у якій опинилися кашуби напередодні Першої світової війни, коли Польщі не було на мапі Європи, і здавалося, що вони приречені на повну асиміляцію з Німеччиною.

Однак серед кашубських інтелектуалів народилася ідея, яку вони з плином часом почали висловлювати все виразніше та голосніше: ми слов’яни, наші брати поляки борються за незалежність, ми повинні стати з ними пліч-о-пліч, а коли настане відповідна мить, то голосно вимагати приєднання нашої батьківщини до відродженої Польщі. Цей постулат швидко набирав популярність.

1918 та 1919 років кашуби готувалися до повстання, що мало витиснути німців із Ґданського Помор’я. Однак у повстанні не було потреби: в результаті Версальського мирного договору більша частина Кашубії відійшла Польщі, що викликало загальний ентузіазм серед мешканців цих земель.

Тож 1920 року регіон ввійшов до складу Другої Речі Посполитої. Точних даних про те, скільки людей у міжвоєнне двадцятиліття вважали себе кашубами або говорили кашубською мовою, немає, оскільки в переписі населення не було можливості вказати таку приналежність. За приблизними оцінками вчених, у той період кількість кашубів становила близько 150–170 тисяч.

Кашубія, 1920-1939. Джерело: Національний цифровий архів Польщі

Коли регіон ввійшов до складу польської держави, серед кашубів запанувало розчарування. Адже якщо для німців кашубська ідентичність була чимось надто «польським», то, як виявилося, для поляків вона була чимось надто «німецьким». Місцеве населення було кашубсько- і німецькомовним: тут ходили в німецькі школи, а польську мову знало небагато людей.

Коли 1920 року улани Блакитної армії генерала Юзефа Галлера (ця неофіційна назва походить від кольору уніформи) зайняли територію Померанії, склалась ситуація, для опису якої слово «непорозуміння» слід вважати, м’яко кажучи, евфемізмом. Ян Карновський, один із видатних пропольських кашубських активістів, назвав період правління польських військових у Кашубії «ганебним правлінням солдафонів». І дійсно, як випливає з маловідомого звіту Поморської комісії, польська військова адміністрація не розглядала жителів цих земель як співвітчизників, що впродовж століть чинили спротив германізації. Низка економічних та адміністративних рішень призвела до раптового зубожіння місцевого населення, яке до цього під німецькою владою жило у відносному добробуті (принаймні краще, ніж у тогочасній Галичині чи російському Конгресовому Польському Королівстві). Крім того, відомі випадки пограбувань, тілесних покарань та викрадень жінок.

Фестиваль кашубів у Ґданську. Фото: Томаш Сломчинський

Причин такого стану речей, безумовно, багато, й одна з них — проблема нерозуміння місцевої специфіки, яку пізніше, у міжвоєнний період, називали «кашубським питанням». Прагнення кашубів до автономії, до права самостійно вирішувати за себе самих, до самоврядування в межах польської держави сприймалося як прояв небезпечного сепаратизму й бажання відокремити цю землю від Польщі.

Скажімо, кашубських діячів, пов’язаних із часописом Zrzesz Kaszëbskô, який видавався в Кашубії, переслідували й піддавали репресіям. У них конфісковували цілі наклади, декого змушували переїхати в інші регіони.

Головний редактор часопису Алєксандер Лябуда відкрито виступав за можливість місцевого, кашубського політичного життя і підіймав питання, щоб визнати кашубську окремою мовою, не говіркою. Він був одним із головних прихильників тієї точки зору, що кашуби — окремий народ. За таку позицію в міжвоєнне двадцятиліття Лябуда поплатився кількома судовими справами: йому присудили штрафи і навіть умовні терміни.

Традиційні кашубські візерунки. Фото: Томаш Сломчинський

Польська влада вдавалася до таких дій, керуючись переконанням, що «надмірне» акцентування на етнічній самобутності становить загрозу: це ознака сепаратистських та пронімецьких симпатій. Слід додати, що в той самий час Німеччина проводила пропагандистську кампанію, переконуючи кашубське населення в тому, що в складі німецької держави йому було б краще.

Війна

Невдовзі настав 1939 рік, і ця пропагандистська містифікація показала своє справжнє обличчя. Стало зрозуміло, що ні про яке особливе ставлення до кашубської самоідентифікації мова не йде. Власне на території Помор’я нацисти вчинили перші масові вбивства під час Другої світової війни. Йдеться про так званий Поморський злочин — найкривавішу частину Intelligenzaktion, операції терору проти польської еліти. Упродовж кількох місяців, від початку весни 1940 року, в Помор’ї було вбито за різними оцінками від 30 до 40 тисяч людей. До стінки ставили, зокрема, і кашубську інтелігенцію — лікарів, вчителів, священників, місцевих активістів та підприємців.

Їх арештовували та методично розстрілювали згідно з попередньо підготовленими списками тих, хто після 1920 року навіть найменшим чином підкреслював свою прихильність до Кашубії, Помор’я та Польщі. Метою операції було ліквідувати поморську еліту. У лісах біля села Велика Пясниця нацисти розстріляли приблизно 12–14 тисяч людей, у лісах біля села Мнішек — 10 тисяч, а в Шпенґавському лісі, — орієнтовно 7–8 тисяч. По всьому Помор’ї розсіяні тисячі могил.

Кашубська ідентичність, яка в міжвоєнний період для поляків була проявом сепаратизму і німецькості, тепер знову стала для німців проявом польськості й означала смертний вирок.

Про те, що принесло кашубам закінчення Другої світової війни й наступні десятиліття, можна прочитати в другій частині цієї статті.

Переклав Валерій Бутевич