Те, що ви зараз тримаєте в руках, бачите на екранах телефонів чи комп’ютерів, — результат багаторічних кропітких досліджень історика Бартломєя Ґ. та митця Бартломєя К. Ми спільними зусиллями продиралися крізь тисячі сторінок запилюжених фоліантів, вирушали в найнебезпечніші закутки Польщі, працювали на розкопках, занурювалися в глибінь Балтійського моря та Вісли. Розмовляли з королем Сиґізмундом Авґустом та маршалом Юзефом Пілсудським. І все для того, щоб відкрити «Найправдивішу історію Польщі». Ми намагалися бути максимально точними. Уникати когнітивних спрощень, контроверсійних порівнянь, псевдоісторичних аналогій і вульгаризмів. Ми не скупились на примітки та бібліографію. 

Чому це спільна робота історика й художника? Ми обидва вважаємо, що самого тексту замало. Краще уявити події польської історії, про які ми хочемо оповісти, допоможуть ілюстрації. Запевняємо: вони створені з урахуванням найновіших археологічних знахідок. Ми використовували тривимірні моделі та штучний інтелект. Тому це найсправжнісінька реконструкція. 

Ви можете подивитися на польську історію крізь призму тлумачення двох Бартломєїв — представників покоління поляків, які виросли вже у вільній Польщі. Тому природно, що на минуле нашої країни й на роль, яку це минуле відіграє сьогодні в суспільному й політичному житті Польщі, ми дивимося по-іншому порівняно з нашими старшими й молодшими колегами. 

Сподіваємося, мандрівка «Найправдивішою історією Польщі» принесе вам стільки ж задоволення, скільки вона принесла нам. А для нас це стало справжньою захопливою пригодою.

P.S. Цю публікацію не варто сприймати як підручник історії. Ми просто хочемо вас зацікавити.

1. Хрещення Мєшка, 966 рік

Бартломєй Кєлбович «Хрещення Мєшка». Джерело: Нова Польща

Ми не знаємо, ні де це відбулося, ні коли точно. Не знаємо, хто саме брав у цьому участь. Не маємо найменшого уявлення, як виглядав герой церемонії. Та це не змінює того факту, що хрещення князя полян Мєшка І — одна з головних подій в історії Польщі, завдяки якій країна стала частиною західної цивілізації. Але це дуже важливо, якщо говорити про колективну пам’ять: факти не можуть переобтяжувати буйну народну уяву. Якби якийсь історик захотів написати книжку, в яку ввійшло б тільки те, що відомо напевно, — це було б найкоротше історичне видання у світі. Mesco Dux Poloniae baptizatur (Мєшко, князь Польщі, охрестився) — процитував би він аннали Краківської капітули з XIII століття.

2. Ґнєзненський з’їзд, 1000 рік

Бартломєй Кєлбович «Ґнєзненський з’їзд». Джерело: Нова Польща

Вважається, що на берегах річки Квіси Болєслав Хоробрий, князь полян і майбутній король (1025), привітав Оттона III, короля Німеччини (983–1002) й імператора Священної Римської імперії (996–1002). Не знаєте, де протікає Квіса? Не переймайтеся. Більшість поляків теж не в курсі. 

Чи з берегів Квіси Болєслав і Оттон відправилися на Жаґань і Свєбодзін, щоб вискочити на Автомагістраль Свободи А2 Берлін–Варшава в напрямку Ґнєзна? В середньовічних хроніках про це ані слова. Зате відомо, що перед очима римського імператора постав величезний будівельний майданчик. Вочевидь, при дворі Болєслава діяло потужне лоббі забудовників. Вони звели йому будинки, себто городища, в Ґечі, Познані, Сандомирі, Плоцьку, Колобжезі, Ґданську, Вроцлаві та Ґнєзні. Скільки правитель платив за квадратний метр — нам, на жаль, не відомо. Але безперечним фактом є те, що держава процвітала й відігравала все більшу роль. Саме тому римський імператор вирішив відвідати країну, про яку в Європі мало що знали. 

Оттон ІІІ ламав собі голову над тим, як створити універсальну християнську державу, в яку б ввійшли слов’янські землі нарівні з Італією, Німеччиною та Францією. Другою, не менш важливою причиною, було бажання провідати могилу свого друга — єпископа Адальберта (Войцєха), вбитого в Пруссії під час місії християнізації. Болєслав викупив його тіло і поховав у столиці своєї держави — Ґнєзні. 999 року Рим оголосив єпископа Войцєха святим. Цим не забарився скористатись Болєслав: мати свого святого в ті часи було настільки ж важливо, як сьогодні володіти космічними супутниками. Виявилося, що Болєслав не тільки добре справлявся з лоббі забудовників, а й мав чудові маркетингові здібності. 

Побачивши Ґнєзно, Оттон ІІІ, як гласить хроніка Ґалла Аноніма, вигукнув: «О! Присягаюся короною своєї імперії: все, що я бачу, своєю славою перевершує все, що я чув». Помолившись на могили єпископа Войцєха, правителі три дні гуляли. Після бенкетування Болєслав роздарував гостям усе срібне й золоте столове приладдя. Тепер ви знаєте, звідки бере початок знаменита польська гостинність. 

А що ж Болєслав отримав натомість? Незалежне від німецьких господарів архієпископство у Ґнєзні. Це якийсь час діяло як щит, який захищав від претензій підданих римського імператора на ці землі.

А ще обидва панове обмінялися дарами: римський імператор отримав рамено святого Адальберта, а правитель полян — цвях із хреста Господнього та спис святого Маврикія. Крім того, Оттон ІІІ наділив Болєслава правом обирати єпископів. Чому це важливо? Тому що це право мали лише королі. Однак королем у 1000 році Болєслав не став, хоча Оттон ІІІ і вдягнув йому на голову діадему — на знак дружби. На корону Болєславу довелося чекати до 1025-го. 

У 1000 році Польща символічно стала повноправним членом християнського світу. Хвилинку, — я написав «Польща»? Ах так, адже саме тоді, найімовірніше, вперше з’явилася ця назва. 

3. Заснування університету в Кракові, 1364 рік

Бартломєй Кєлбович «Заснування університету в Кракові». Джерело: Нова Польща

Політики часто хворіють на особливий різновид короткозорости. Їхні плани зазвичай не сягають далі, ніж тривалість їхньої каденції. Тому варто належно оцінити дітище польського короля Казимира Великого (1333–1370), якому 2064 року виповниться 700 років.

Для середньовічного правителя заснування університету означало приблизно стільки ж, скільки сьогодні розвиток технологій ШІ. Всі хотіли робити це з міркувань престижу і можливої користи в майбутньому. Однак сьогодні, займаючись ШІ, ніхто не мусить просити дозволу Папи Римського. 

На щастя, польський король Казимир Великий не мав із цим клопоту. Згоду на заснування університету в Кракові, відомого сьогодні як Яґеллонський, він отримав від папи Урбана V. Університет став другим (після празького) навчальним закладом такого рангу в цій частині Європи. В ньому навчалися такі інтелектуальні тузи, як Павло Влодкович, Миколай Коперник, Ян Кохановський, Франциск Скорина, Віслава Шимборська, Станіслав Лем. Проте університет — це не тільки навчання, а й студентські святкування — так звані ювеналії. Ви тільки уявіть собі таку гулянку й обкуреного Коперника — відразу стане зрозуміло, як йому в голову прийшла ідея геліоцентричної системи світу. І все завдяки Казимирові! 

4. Грюнвальдська битва, 1410 рік

Бартломєй Кєлбович «Грюнвальдська битва». Джерело: Нова Польща

Французи мають Астерікса й Обелікса, — героїв, які вдвох натовкли ребра сотні римлянам. А поляки — Грюнвальдську битву, в якій розгромили німців. Однак на цьому схожість не закінчується. Так само, як двійко відважних галів — усього лише витвір уяви авторів коміксу, так і тверде переконання про перемогу над німцями — радше видавання бажаного за історичну дійсність, яка, зазвичай, набагато складніша. 

Серед лицарів Тевтонського ордена (саме з ними зійшлися на полі битви війська польського короля й великого князя литовського Владислава Ягайла) було близько 300 воїнів німецького походження. Насправді ж поляки, литовці й русини перемогли Європу: адже хрестоносці походили з Франції, Італії, Швейцарії, а також… Сілезії і… сусідньої з Польщею Померанії. Тільки полякам про це нічичирк — аби раптом у когось із них від такого успіху не замакітрилося в голові. 

5. Люблінська унія, 1569 рік 

Бартломєй Кєлбович «Люблінська унія». Джерело: Нова Польща

Для поляків Люблінська унія — предтеча майбутнього Європейського Союзу. Для білорусів, литовців та українців — це махінація, що призвела до панування поляків та їхньої культури. Усі по-своєму мають трохи рації. І всі грішать аісторизмом, розглядаючи історію Речі Посполитої крізь шкельця національних окулярів. А вони ж викривлюють реалії тієї епохи.

Майже 200 років існувала персональна унія між Королівством Польським і Великим князівством Литовським, перш ніж вирішили перейти на новий етап відносин. До того обидві держави об’єднувала тільки фігура правителя. У Любліні постало «одне єдине і неподільне тіло», як записали в акті унії.

І все ж це була виняткова подія — ніхто нікого не завойовував, не пролилася ані краплина крові. Литовці, поляки й русини, на щастя, не вписалися в тогочасні європейські тренди. За 10 років до цього закінчилися Італійські війни (1494–1559), які показали, що західні європейці набагато вправніші у взаємній різанині, грабежах й зґвалтуваннях, ніж в інтеграціії. 

Новоспечена держава стала другою за величиною в тогочасній Європі. У Речі Посполитій був спільний правитель, Сейм і зовнішня політика. У Короні (Польському королівстві) і Литві також карбували монети тієї самої вартості. Ба більше: залежно від місця карбування, на них зображували символ Королівства Польського — орла в короні або Великого князівства Литовського — Погоню. Так-так, саме до цього прийому сьогодні вдаються емітенти спільної європейської валюти — євро. Де-факто існували три офіційні мови: латина, польська та руська. 

З іншого боку, не можна забувати про те, що акт Люблінської унії ухвалили і підписали за відсутности представників Великого князівства Литовського. Вони покинули засідання Сейму раніше: траєкторія, якою поточилися перемовини, не припала їм до смаку. Це трохи так, якби Польщу прийняли до Європейського Союзу без присутности її делегатів. Звісно, це було б негоже, проте в кінцевому підсумку більшість, мабуть, змирилася б із цим фактом — адже гра вартувала свіч. Так сталося і з представниками Великого князівства Литовського. До того ж до Королівства Польського ввійшло Підляшшя й руські князівства. Удільні князівства, які входили до складу Київської Русі, Великого князівства Володимирського, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і функціонували з IX по XVI століття. Особливо наполегливо цього домагалися представники волинської шляхти, оскільки… хотіли таким чином отримати права, які захищали б їх від сваволі литовських правителів. 

Усі ці пазли в єдину картину склав Сиґізмунд ІІ Авґуст — литвин, споріднений із руськими Рюриковичами по лінії батька, а по матері в його жилах текла італійська й іспанська кров. А якщо добре пошукати, то можна в ній знайти й німецько-угорські домішки. Сьогодні його навряд чи вважали б справжнім поляком. І цей факт ми виокремимо так, мимохідь, — на випадок, якщо комусь заманеться звинуватити нас у пропольській пропаганді.

6. Поляки в Кремлі, 1612 рік

Бартломєй Кєлбович «Поляки в Кремлі». Джерело: Нова Польща

Як ощасливити поляка? Нагадати йому, що лише два народи мали приємність хазяйнувати в московському Кремлі: польський і французький. Причому поляки були першими. В історії зустрічається обмаль речей, які можуть принести таке задоволення, як та, що поляк, литвин і русин свого часу спільно залляли сала за шкуру москалеві. Ну, гаразд, може, когось більше радуватиме те, що поляки нам’яли боки німцям під Грюнвальдом. Але, дорогий читачу, якщо ти дійшов до цих рядків, то вже знаєш, — це якраз і неправда. 

Уся ця історія з поляками в Кремлі — чудовий матеріал для польсько-російської версії «Гри престолів». З тією лише різницею, що сьогодні він припорошений пилом і залитий кров’ю взаємних упереджень і кривд, які накопичилися за понад 400 років, що минули після тих подій. Сьогодні ця тема більш популярна в Росії, де святкують «День національної єдности», і в Польщі, коли говорять про «присягу руських царів». 

Тому що Грішку Отрєп’єва, який зіграв роль Лжедмітрія І — нібито дивом уцілілого сина Івана IV Грозного — підтримувала не Річ Посполита, а авантюристи й піддані польського короля Вишневецькі й Мнішеки. Всупереч волі польського правителя й Сейму. Однак ця авантюра не варта була б виїденого яйця, якби не підтримка Отрєп’єва з боку Романових — майбутньої владної династії. Досить специфічний приклад польсько-московського союзу, чи не так? Саме тому російський історик Васілій Ключєвський написав, що самозванця «тільки спекли в польській печі, а заквасили — в Москві». 

Лише вбивство Лжедмітрія І й воцаріння Василя Шуйського, який 1609 року уклав союз зі Швецією — заклятим ворогом Польщі — призвело до того, що Річ Посполита втрутилася у внутрішній московський конфлікт. І з таким результатом, що син Сиґізмунда ІІІ Вази Владислав ледь не став московським царем. А точніше, став, але лише на коротку мить. Найцікавіше у цьому те, що в його документах комар носа не підточив би, адже через рід Гедиміновичів він був споріднений із… Рюриковичами. 

 Ви ще тут? Тоді запам’ятайте: поляки не захоплювали московський Кремль. Чому? Та тому що їх туди запросили. Хто? Бояри, які підтримували кандидатуру королевича Владислава. Тому коли під Москву підійшли загони Пожарського й Мініна, насправді це виглядало трохи так, немовби руські взяли в облогу руських. Або поляки поляків — кому що більше до вподоби. Бо у Мініна й Пожарського їх також не бракувало. Розкішна польська інтрига, еге ж? 

7. Конституція 3 травня 1791 року

Бартломєй Кєлбович «Конституція 3 травня 1791 року». Джерело: Нова Польща

У цій історії є всі складові політичного трилера. Однак його б не зняли у Голлівуді, бо він, на жаль, не закінчується гепі-ендом. 

Головну роль тут відіграв король Станіслав Авґуст Понятовський. Саме він після майже 20 років правління під російське диктування нарешті зважився відкрито кинути виклик цариці Катерині ІІ. Додамо — своїй колишній коханці. Причому він зробив це у співпраці з тодішнім лідером опозиції, затятим республіканцем Іґнацієм Потоцьким. Це було так, як сьогодні би Дональд Туск і Ярослав Качинський взялися разом реформувати державу. Понятовському й Потоцькому допомагали мислитель-просвітник Гуго Коллонтай та королівський секретар, італієць Сціпіоне П’яттолі.

Коли 3 травня 1791 року посли на Сейм, званий Чотирилітнім (1788–1792), збиралися в Королівському замку в Варшаві, його мури оточили війська під проводом племінника короля, князя Юзефа Понятовського. Справа вже дійшла до голосування за підготовлений згаданою вище четвіркою документ, якому судилося ввійти в історію як Конституція 3 травня. Та тут один із послів, Ян Сухожевський, взявся погрожувати, що вб’є свого кількарічного сина, бо, на його думку, конституція порушувала шляхетські вольності. Проте опозиція жонглювала й іншими аргументами: обговорення документа суперечило регламенту Сейму, а записаний у конституції принцип наслідування трону не відповідав принципу вільного вибору (елекції).

Бурхливе обговорення тривало сім годин. Коли врешті король підняв руку, аби знову взяти слово, прихильники конституції помилково прийняли це за жест складення присяги. Згодом Станіслав Авґуст Понятовський згадував: «Бачачи, що це можна зробити, я це зробив». Дивіться, які великі можливості створює воля випадку. Конституцію 3 травня ухвалили. У Речі Посполитій запровадили спадкову монархію, скасували принцип liberum veto, обмежили права магнатів. Одним словом: недужа держава мала ступити на шлях оздоровлення. 

Однак Конституції 3 травня не судилося довге життя: цього не могла допустити Росія. Вона покликала на поміч… опозиційно налаштовану шляхту, заздалегідь підготовану в Петербурзі. Щось це нагадує, правда? Програна Річчю Посполитою війна (1792), а згодом повстання під проводом Косцюшка (1794) призвели не тільки до анулювання дії Конституції, а й до падіння держави. Її розділили між собою Австрія, Пруссія та Росія — країни, у кожної з яких у гербі по чорному орлу. 

А що ж сьогодні залишилося полякам від усієї цієї історії? Відчуття, що вони самі можуть оновити й реформувати свою державу. Однак їм варто пам’ятати одну латинську сентенцію, яку любила повторювати польська шляхта: «І Геркулес — дупа, як ворогів купа» (Nec Hercules contra plures, досл. ‘і Геракл не впорається з натовпом’). Саме тому вони так цінують Європейський Союз і НАТО. 

8. Поділи Польщі, 1772, 1793 і 1795 роки

Бартломєй Кєлбович «Поділи Польщі». Джерело: Нова Польща

Один із найдовших спорів у історії Польщі: хто більше винен у поділах — безвідповідальна шляхта, через яку держава ослабла? зрадники, що співпрацювали з Петербургом? чи все-таки загребущі сусіди: Австрія, Пруссія і Росія?

Незалежно від того, до якої версії схиляється той чи інший поляк, беззаперечне одне: втрата державности — одна з найбільших національних травм. «Обидва імператорські двори, а також Його Королівська Величність Король Прусський, визнали за необхідність скасувати все, що може нагадувати про існування Королівства Польського», — записали правителі Росії, Австрії та Пруссії в Конвенції про остаточний поділ Польщі 1797 року, поставивши крапку в історії трьох поділів: 1772, 1793 та 1795 роках. Польща зникла з мапи світу на 123 роки. 

Якщо колись на польському застіллі ви захочете похизуватися обізнаністю в польській політиці, вам варто запам’ятати слово «Торговиця». Більшість поляків, зокрема політики, не зможуть показати цього місця на мапі. Та це їм не перешкоджає час від часу горлати в мікрофон: «Торговиця!». Причому робити це потрібно максимально екзальтовано — інакше не той ефект. Мета крикунів — зовсім не продемонструвати своє географічне невігластво. Торговиця — синонім зради, бо саме в цьому містечку зародилася змова шляхтичів за підтримки Петербурга, яка призвела до анулювання Конституції 3 травня. 

P.S. Сьогодні Торговиця — село в Голованівському районі Кіровоградської области. 

9. Повстання, 1830–1831, 1863–1864 роки

Бартломєй Кєлбович «Повстання». Джерело: Нова Польща

«Від зачаття ми, поляки, вже готові плести змови», — писав у ХІХ сторіччі польський письменник Віктор Ґомуліцький. Звісно, в цитаті чимала доля іронії, але погляньмо на справу серйозно: так, як сьогодні німці славляться потужною автомобільною промисловістю, американці — інформаційними технологіями, а китайці — дешевими електроавтівками, так поляки в ХІХ сторіччі вміння плести змови й організовувати повстання зробили своєю національною професією. Багато хто впізнав себе в рядках Адама Міцкевича: «Перед царем, як вуж, вдавав я німоту». Із поеми «Дзяди» в перекладі Віктора Гуменюка.

Починаючи від повстання під проводом Косцюшка (1794) чи не кожне покоління поляків хапалося за зброю проти загарбників (1830–1831, 1846–1848, 1863–1864, 1905–1906). І робили вони це не тому, що їм так хотілося, а через те, що були змушені. Польська держава зникла з мапи світу на 123 роки (1795–1918), і важко поляків звинуватити у відсутности логіки: для того, щоб будувати власну промисловість, конструювати автомобілі та розвивати технології ШІ, спочатку потрібно було повернути втрачену державність. 

Логіки, полякам, може, й не бракувало, але з практикою справи були набагато гірші. Це найкраще видно на прикладі двох найбільших повстань: 1830–1831 та 1863–1864 років. Про перше, розпочате підпоручником Пйотром Висоцьким, генерали, які невдовзі мали очолити польські загони, довідалися чи не останніми. А другому бракувало того, що мало перше, — армії та грошей. Попри це, воно тривало довше й призвело до створення підпільної держави — феномена світового масштабу, який один із найближчих соратників Гітлера Гайнріх Ґіммлер велів вивчати німцям під час окупації Польщі в часи Другої світової війни. Звісно ж, щоб краще підготуватися до того, що може їх чекати з боку польських конспіраторів. 

У вас може виникнути слушне питання: чому обидва повстання були спрямовані передусім проти Росії, якщо Польщу ділили також Пруссія й Австрія? Невже це прояв знаменитої польської русофобії? Ні, це радше проста математика: після Віденського конгресу, що знаменував завершення наполеонівських воєн, саме в кордонах імперії Романових опинилося 81 % територій колишньої Речі Посполитої. 

 Для одних поляків усі ці збройні виступи — про молодечу легковажність і глупоту, стратегією яких була відсутність стратегії. Для інших повстання, хай і програні, стали успішним методом закарбувати в головах європейців, що поляки не розчинилися в культурах країн-окупантів. І ніколи не розчиняться. Без повстань, додають вони, не було б 11 листопада 1918 року. Не було б і блискучих творів Юліуша Словацького і Адама Міцкевича, та й Фридерик Шопен не створив би свої чудові композиції на чолі з «Революційним етюдом». Не прозвучало б гасло «За нашу і вашу свободу». Чи є щось, що поєднує два протилежні погляди? Авжеж. Прагнення, аби більше ніколи не потрібно було повставати. Адже краще інвестувати в ШІ, електроавтомобілі та польоти в космос, чи не так? 

10. Польський поет-пророк Адам Міцкевич (1798–1855)

Бартломєй Кєлбович «Польський поет-пророк Адам Міцкевич». Джерело: Нова Польща

Мабуть, не потрібно нікого переконувати в тому, що найбільш богообраний із богообраних народів — той, чия назва починається на «п», а закінчується на «ський». Якщо хтось подумав про палестинський чи португальський народ, то мені прикро: це людина з обмеженими горизонтами. Звісно ж, ідеться про народ польський. А звідки відомо, що найвинятковіший народ — саме цей? Ха! Дозвольте вам декого представити. 

Це відомо завдяки поляку, народженому на території сучасної Білорусі, який писав: «О краю мій, Литво!». У перекладі Максима Рильського. При цьому його стиль цілком вписувався в образ типового романтика: волосся довге, темне, розвіяне у творчому безладі. Ніс із невеликою горбинкою, що буцімто додавало йому серйозности. Акцент на чорних тонах: темні плащі, високі коміри. Завжди з краваткою або метеликом. Ідеальний образ для інстаграмного інфлюенсера? Дорогенькі, але це лише квіточки. 

Упродовж свого буремного життя він устиг попрацювати вчителем і викладачем. 1824 року за поширення «безрозсудного польського націоналізму» царська влада відправила його в заслання. Хоча «заслання» — це, мабуть, занадто гучне слово. Адам Міцкевич уже тоді тішився славою перспективного поета, завдяки чому виблискував у петербурзьких, московських і одеських салонах. Він поїхав навіть у Крим. Росію поет покинув 1829 року й решту життя провів у Західній Європі. Він палко підтримував усі національні постання, але в жодному не брав участи. Злостивці жартували: тому що постійно запізнювався. 

Як і годиться справжньому романтику, Міцкевич зав’язував романтичні стосунки з багатьма дамами. Але одружений був раз — із Целіною Шимановською. Нещасна страждала від психічного захворювання, і сьогодні подружжя, мабуть, шукало б допомоги у психіатра. Але в ті часи зверталися до містиків. Міцкевич вірив, що дружину зцілить Анджей Товянський, засновник сектантського Гуртка божої справи. 

І тут зробімо коротку маркетингову паузу. Уявляєте, як сьогодні все це можна було б монетизувати в соцмережах? А який ласий шматок для бульварної преси! 

Гаразд, може, його життя і було матеріалом для доброї драми. Але в одному йому точно відмовити годі: Міцкевич — геній пера. Написані ним рядки були, мов атомна зброя, — засобом масового ураження. Вони запрограмували польську свідомість. Звідси — переконання у тому, що польський народ — обраний. У третій частині «Дзядів» Польща зображена як «Христос народів», а її страждання — як частина божого задуму. В «Пані Тадеуші» Міцкевич ідеалізував Річ Посполиту до поділів. «Конрад Валленрод» — апологія патріотичного макіавелізму: задля батьківщини можна пожертвувати всіма принципами. Якщо цього вам замало, рекомендую зазирнути в «Книги польського народу й польського паломництва». В них сенс страждання поляків пояснюєтья відкупленням гріхів усього світу. 

Ну, як, вдалося переконати вас у тому, що поляки — богообраний народ? Ні? Ой, я геть забув. Адже так про себе думає кожен народ. І все ж почитайте польського класика. Ви точно не пошкодуєте. 

Перекладач Андрій Савенець, редакторка Наталя Ткачик