Наталя Ткачик: «Кіно в ПНР було краще», — сказали ви колись в одному інтерв’ю. Ви досі так вважаєте?
Фелікс Фальк: Так. У 60–70-х роках з’являлося багато дуже добрих фільмів — стрічки Вайди, Зануссі, Кавалєровича, Куца. Часто це були шедеври. Потім розпочався період так званого кіно морального неспокою, до якого мене також записали. Аґнєшка Голланд, Кшиштоф Кєсльовьский, кілька інших режисерів і режисерок. Сьогодні немає вже таких стрічок. Колись при творенні фільмів гроші не були найважливіші, як зараз, і це, на жаль, великою мірою обмежує свободу сучасних кінотворців. Крім того, тодішні фільми — як мистецькі, так і суспільно-політичні — мали антисистемний підтекст. Сьогодні, звісно, теж є добрі стрічки, але вони вже не мають такого глибокого змісту.
НТ: Ви є одним із творців «кіно морального неспокою» 70-х років. Про що могло б бути теперішнє польське «кіно морального неспокою»?
ФФ: Я бачу низку тем. Наприклад, сильний політичний конфлікт, поділ суспільства на дві частини. У Польській Народній Республіці не було капіталізму, тож економічні питання не ставали темами для кіно. А сьогодні є група мільйонерів, є середній клас, ну, і є люди, які тяжко заробляють на прожиття. Безсумнівно, існує конфлікт між цими соціальними класами. Він, звичайно, не аж такий гострий, як на початку ХХ сторіччя, коли насувалася революція, але, очевидно, є напруга, є заздрість. А ще в ПНР не можна було описувати проблем Церкви, натомість сьогодні вже створено кілька фільмів на цю тему, і вони теж популярні.
Наталя Ткачик та Фелікс Фальк. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Яким польським стрічкам ХХІ сторіччя ви б дали свого приватного «Оскара»?
ФФ: Передусім тим, які вже отримали справжнього. Звичайно, «Іді» Павліковського заслужено дали статуетку. Хоча «Оскарами» не завжди нагороджують добрі фільми, іноді такі собі. Нещодавно я дивився дуже гарну стрічку «Майже нічого» Ґжеґожа Дембовського. Вона розповідає про соціальний конфлікт, але водночас метафорична: говорить про щось більше, ніж лише про бунт фермерів.
НТ: Чим для вас є кіно?
ФФ: Не знаю, але напевно тепер воно не те, чим було колись. За часів моєї молодости, без телебачення, інтернету, коли було мало фільмів, кіно здавалося магією. Людина ідентифікувалася з тим, що бачила на екрані, забувала про дійсність і входила в цей екран. Потім довго обдумувала побачену стрічку, згадувала окремі кадри.
Сучасні навіть дуже добрі фільми не зрівняються з класикою — Фелліні, Антоніоні, Бунюель. Звичайно, ми захоплюємося кінематографом, але за іншим принципом: спостерігаємо за розгортанням дії, обираємо за жанром — гангстерське кіно, психологічна драма, мелодрама. Так, іноді ми зворушуємося, іноді плачемо, але немає магії, немає почуття дотику до чогось такого, з чим люди зустрічаються в храмі.
НТ: Як так сталося, що при сучасних цифрових технологіях і величезних грошах, які витрачаються на кінопродукцію, кіно втратило магію?
ФФ: Мабуть, тому що кіно стало легкодоступним. Колись вишиковувалися довгі черги до кінотеатрів, квитки доводилося купувати в перекупників, але при цьому фільмів було небагато. Сьогодні ж усе значно простіше. Квитки, звичайно, недешеві, та все ж глядачі можуть собі дозволити ходити на фільми на великому екрані. Проте в кінотеатрах гамірно, годі зосередитися на фільмі, довкола запах і хрумкіт попкорну. А ще глядачі постійно зазирають до смартфонів, у темному кінозалі весь час зблискують екрани. Іноді озвучення стрічки вмикають надто гучно. Усе це наслідок комерціалізації кінематографа, проте фільм сприймається вже як якесь чужорідне тіло: дивишся його наче з певної відстані, вже не входиш всередину екрана.
Сучасне кіно — це смітник, у якому часом можна знайти скарби. Я маю на увазі доступ до мережі різних платформ — вибір неймовірно великий. Ти обираєш щось, дивишся, а потім перестрибуєш на інше, часто не зосереджуєшся. Я вже сам, правду кажучи, став користувачем цього комерційного світу: коли дивлюся в інтернеті серіали, часом ставлю на паузу, а часом просто перемикаю на щось інше, коли кіно мене не захоплює. За часів моєї молодости ніколи не було такого, щоб я вийшов з кінотеатру, навіть якщо мені у фільмі щось не подобалося.
НТ: Який із побачених вами серіалів сподобався вам найбільше?
ФФ: «Ріплі». Дуже гарно знятий. Це такий трохи детективний, трохи психологічно гостросюжетний серіал, дія якого розгортається в Італії. Дивишся на одному подиху.
Фелікс Фальк. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Кого ви вважаєте найвидатнішим режисером усіх часів?
ФФ: Безсумнівно, Орсона Веллеса з його «Громадянином Кейном» 1941 року, а потім іще кількома фільмами. Він зламав формулу, загалом форму кінематографа, причому в віці двадцяти кількох років. І, звичайно ж, Фелліні. Він настільки оригінальний, що кожен кадр кожного його фільму впізнаваний і наче кричить: це Фелліні.
НТ: Один зі своїх фільмів («Далеко від дому») ви знімали у Львові 1995 року. Як пригадується та зустріч з містом?
ФФ: Ми поїхали до Львова на один день. Люди завжди казали: ах, цей Львів, який прекрасний, який прекрасний! Нам не вдалося його подивитися, я не встиг сходити на Личаків, побачити цікаві місця. Ми проїхалися автомобілем, але тоді в мене склалося враження, що Львів наче всіма забутий — сірий, з облупленими стінами. Тож я особливо не захопився. Знаю, що тепер місто гарно відреставроване. Аби тільки росіяни його не зруйнували.
НТ: Ви говорили, що деякі українські міста тепер виглядають так, як Варшава під час Другої світової.
ФФ: Історія замкнула коло. Джерело російсько-української війни те саме, що й війни, розпочатої Гітлером. Маю на увазі, що в цих війнах ідентичний хід: здобування нових земель, приєднання нових країн. З тією різницею, що Гітлер блискавично (до певного моменту) захопив майже всю Європу, а росіянам це не вдається вже котрий рік. Гітлерівці, звичайно, нападали на багато міст, але, крім того, що знищили Варшаву вщерть, не збомбардували ні Кракова, ні Познані. Росіяни ж нищать усе підряд. У цьому плані (неприємно це визнати, але мушу) гітлерівці кращі за росіян. Але, можливо, так було, тому що німці легко підкорювали міста і відповідно вже не мусили їх руйнувати. Те, що чинять росіяни, незрозуміле, нелогічне: руйнують в Україні геть усе, жорстоко, по-варварськи.
НТ: Українські кінематографісти вважають, що треба усунути з мистецького обігу, зокрема, міжнародних кінофестивалів, митців із Росії. Що ви про це думаєте?
ФФ: Так, треба бойкотувати — тих митці, які залишилися в Росії. Ті ж, що виїхали й відкрито виступають проти війни, безперечно, заслуговують на пошану за свою відвагу. Але всіх, що залишилися, абсолютно треба бойкотувати.
Фелікс Фальк. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: Чи у вас є улюблені українські актори, режисери, фільми?
ФФ: На жаль, ні, але це випливає з незнання української культури. Я належу до покоління, яке зосереджувалося на західній культурі, західній літературі, західних фільмах. У певний момент важливим було чеське кіно. Совєтське також мало добрих режисерів, серед яких були й українці, але тоді це все сприймалося як одне ціле. Ані в школі, ані в університеті нас ніхто не знайомив із українською культурою. Тільки тепер з’являється багато інформації про неї, проте я вже не маю часу вникати. Однак дуже добре пам’ятаю творчість Параджанова. Також знаю про документальний фільм «20 днів у Маріуполі», який отримав «Оскара».
НТ: Дивилися?
ФФ: Якщо чесно, то ні, й не знаю, чи хочу подивитися — занадто важко. Я бачив лише фрагменти по телебаченню. Страшний фільм. Я схиляю голову, що Чернов, режисер, його зняв.
НТ: Ви народилися в лютому 1941-го, у Станиславові (сьогодні Івано-Франківськ), у єврейській родині, ще під час совєтської окупації міста. Через кілька місяців прийшли німці й почалися перші вбивства євреїв. Що відомо з родинних розповідей про той період?
ФФ: Я знаю небагато, бо не розмовляв із батьками на ці теми. Тепер шкодую: таке знання завжди важливе.
Станиславів був місцем народження не тільки моїх батьків і дідів, але, як гадаю, й давніших предків. Мої батьки походили з єврейських родин. Татовий батько був адвокатом, досить заможним. Мамин батько, здається, тримав цукерню. Під приводом, буцімто нема грошей, він не хотів відпустити доньку, тобто мою маму, навчатися до університету на медицину. Але мама знайшла якісь родинні дорогоцінності й втекла на навчання до Праги. Оце все, що мені відомо. Навіть не знаю, що сталося з моїми бабусями й дідусями під час війни і як вони загинули, де поховані, як і багато тисяч євреїв, — ніхто не знає.
НТ: Як батькам вдалося вціліти й врятувати вас?
ФФ: Ще задовго до війни батько був комуністом і шість років відсидів за це у в’язниці десь у глибині Польщі. Потім він повернувся до Станиславова, одружився з моєю мамою, а згодом почалася війна й росіяни забрали його до війська. Коли німці наступали на Станиславів, мама зі мною малим на руках втікала світ за очі, разом із багатьма іншими людьми. Вона довго поневірялася, і от ми опинилися в Азербайджані, неподалік Баку, — не знаю, як так трапилося, що саме там. А батько у війську захворів, через якийсь час його звільнили і він приїхав до матері. Там ми дочекалися самого кінця війни.
Фелікс Фальк. Фото: Ольга Осіпова / Нова ПольщаНТ: А потім поїхали до Валбжиха.
ФФ: Так, 46-го року.
НТ: Ви ніколи не поверталися до Станиславова і не ідентифікуєте себе з ним. А з яким містом ви себе ідентифікуєте?
ФФ: З Варшавою. Тут я ріс — від шестилітнього віку. І все добре, і все зле зустріло мене у столиці. Хоча більше було доброго. Крім того, я знаю Варшаву як свої п’ять пальців.
НТ: Чи ви хотіли б колись побачити Станиславів, у якому народилися?
ФФ: Було б цікаво. Сподіваюся, це вдасться незабаром: мене запросили на Дні польської культури у Центр польсько-українського діалогу і порозуміння.
НТ: Не боїтеся?
ФФ: Чому? Я знаю, що в Україні постійно лунають повітряні тривоги, але ж люди з Польщі їздять на різні заходи до Львова, Києва. Культурне життя триває.
НТ: Ви колекціонуєте старі предмети, зокрема порцеляну, живопис. Які ваші улюблені картини в колекції?
ФФ: В мене насправді немає якихось особливих полотен. Єдине, яким можу похвалитися, це Віткацій. Ну, але Віткація багато хто має.
НТ: Чому саме він?
ФФ: Просто мені дуже подобаються його твори. Особливо портрети, які він писав зі своїх друзів, знайомих, а навіть незнайомих людей — усіх, хто замовляв. Віткацій часто малював під впливом наркотиків, і ці його роботи не мають назви, є тільки підписи його рукою, хто зображений. Наприклад, у мене портрет якогось доктора з Кракова.
НТ: У цьому колекціонуванні старовини звучить певна туга за минулим.
ФФ: Не зовсім за минулим. Просто моя сім’я належала до звичайних міщан і не мала якихось особливих традицій — не збирала порцеляни, килимів, картин. Ця моя туга більше за прекрасним — так би я сказав. Оскільки я єдиний із сім’ї став митцем і закінчив Варшавську академію мистецтв, у мені сформувався потяг до красивих речей, причім не тільки старих. Наприклад, із сучасного мистецтва я маю Едуарда Двурніка і ще кілька інших гарних творів.
У давніші роки я не мав грошей, потім крок за кроком щось надбав і намагався купувати гарні речі. Я не розглядав їх як інвестицію — просто хотів їх мати вдома, щоб могти дивитися на красу.
НТ: Ви дуже зріла людина. Багато бачили, багато досягнули, багато зрозуміли. Чого ви все-таки не можете збагнути в людині, в її природі?
ФФ: Такою таємницею для мене залишається зло. Автобіографію я починаю від того, чому в моїй творчості стільки зла. Ну, і відповіді не знаходжу. Зло присутнє в людях, зло є в системах, в ідеологіях, у релігії, яка начебто несе добро, але водночас містить у собі багато зла. Зі злом найважче справитися.
НТ: А ви як справляєтеся?
ФФ: Я ніколи не відповідав злом на зло. У дитинстві, звісно, бився, коли мене зачіпали, але не в дорослому віці. Я не знаю, що робити з внутрішнім злом. Мої герої також не мають відповідей. Усе залежить від того, в якій культурі, в якій традиції людина виховувалася, до якої школи ходила, з ким товаришувала, в якому середовищі виростала. Якщо, скажімо, у кримінальному, то це далеко не означає, що людина лиха. Можливо, в якийсь момент її щось осяє: буває, людина щось важливе для себе прочитає, зустріне іншу людину, яка скаже їй відповідні слова.
Я знаю такі приклади з життя — це було у Польщі. Один молодий чоловік, страшний антисеміт, постійно брав участь у націоналістичних акціях. І раптом він відкрив, що має єврейське походження. Для нього це стало величезним потрясінням. Він багато думав про це, і врешті пішов до єврейської громади й навернувся в юдаїзм. Навколо цієї історії 2000 року Ізабелла Цивінська зняла художній фільм «Пуримове диво», а мій товариш Мацєй Карпінський писав до нього сценарій.
НТ: Яка найважливіша річ відбулася у вашому житті?
ФФ: Не можу сказати, що одна річ — їх кілька. Ну, звичайно, те, що й у кожного, — одруження, діти. Але також те, що я свого часу перекваліфікувався з художника на кінематографіста. І що зняв фільм, який досі дуже успішний, — «Розпорядник балу». Ці ключові моменти й підштовхували моє життя вперед.
Переклав Андрій Савенець
