Війна завжди організовує світ по-новому. Вона скидає уряди, змінює закони, вимальовує ландшафти, спалюючи й руйнуючи те, що вважає зайвим, а також наділяє несподіваними ролями людей, об’єкти й будівлі. Митці та юристи добираються на фронт таксі й стають солдатами, меблі перетворюються на елементи барикад, за допомогою простирадл зупиняють кровотечі у жертв, у школах облаштовують склади та військові госпіталі, а на вежах церков — спостережні пункти.
Саме така доля влітку 1944 року спіткала дзвіницю гарнізонного костелу в Старому місті Варшави, поруч із площею Красінських. Старе місто, також відоме як Старувка, — одна з найдавніших дільниць Варшави. Її історія сягає ХІІІ століття. Коли 1 серпня 1944 року в столиці окупованої Польщі вибухнуло повстання проти німців, Старувка стала символом героїчного прориву. Протягом місяця повстанські війська на невеликому клаптику землі відбивали атаки ворога, який був у рази сильніший. Історична частина міста дуже стрімко перетворювалася на море руїн.
Варшава. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіІз середини серпня за всім цим із західної вежі гарнізонного костелу спостерігав Яцек Томашевський, псевдо — «Яцек із вежі». Командування оборони Старого міста доручило йому як талановитому графіку зробити ескізи, на які він за результатами спостережень мав наносити позиції противника. Разом зі своїм зв’язковим Яцек спочатку піднімався сходами на східну вежу, потім ішов переходом над головною навою храму, а потім драбиною вилазив майже на вершину західної вежі. Він згадував, що з чотирьох круглих вікон відкривався чудовий краєвид. Яцек сидів там цілими днями й малював — загалом він зробив майже сотню ескізів.
Із часом пейзаж ставав дедалі одноманітнішим. Старовинних будинків і шпичастих костелів меншало, натомість більшало руїн і диму, через який було важко розгледіти віддалені куточки дільниці.
У дзвіницю довго не влучали ні бомби, ні артилерійські снаряди. Однак урешті цей момент настав. Томашевський зі зв’язковим спускалися з вежі й були майже внизу, коли почався артилерійський обстріл костелу. Через багато років «Яцек із вежі» згадував:
Я чудово знав, що якщо вони почнуть стріляти по костелу — а вони могли стріляти водночас по багатьох цілях — то у мене є секунда, щоби стрибнути вниз. Щойно почувши, що на костел летять ракети, я стрибнув приблизно з триметрової висоти. Я підскочив, і саме коли був у повітрі, пролунав вибух. Дзвін втримався, а от той нещасливець упав. Це був запалювальний снаряд, який влучив у верхівку споруди. Вежа спалахнула, він сильно обгорів, але не загинув на місці.
Зв’язківець помер через кілька годин. Йому навіть вдалося передати Томашевському листа для матері. Утім, той не зміг доставити його — жінка теж загинула під час нальоту. Не збереглися й ескізи «Яцека з вежі». Вони згоріли. Як і Старувка.
Життя в підвалах
Однак перш ніж дільниця перетворилася на випалені руїни, під якими лежали сотні загиблих, вона пережила й радісні миті. Коли 1 серпня почалися бої, саме Старувка стала одним із небагатьох варшавських районів, звідки вдалося витіснити німців.
У перші дні людей охопив неймовірний ентузіазм. Вони раділи, що окупація, період страху, непевності й безпорадності минули. Віднині ситуація мала лише покращуватися. Але передусім необхідно було помститися ворогові, який протягом останніх років убивав поляків і закривав їх у концтаборах і в’язницях.
Тому коли на вулицях і площах з’явилися повстанці, люди почали хапатися за будь-яку роботу, яка могла б пришвидшити перемогу.
Донька видатного письменника Стефана Жеромського у своєму щоденнику писала:
Усі вибігають із домів. Уже за чверть години будівництво організоване, йде злагоджена робота, барикада росте. Важко про це говорити, але тоді панувало піднесення, працюючи, всі усміхалися.
Схожі сцени зустрічаються в спогадах багатьох людей.
Попри ніч і сильний дощ на площі Ринок [Старого міста] панував жвавий рух. Люди зривали німецькі вивіски, вперше за багато років прикрашали будинки прапорами. Чоловіки й жінки зносили найрізноманітніший інвентар. Лопатами й кирками виривали тротуарну плитку та бруківку. На розі [вулиці] Свєнтоянської росла барикада.
Багато людей намагалося приєднатись до повстанських загонів. Проте їх відправляли назад, пояснюючи, що все триватиме недовго, тож краще повернутися додому. Насправді ж повстанцям бракувало зброї.
Варшава. Джерело: ВікіпедіяКульмінацією цього свята радості й надії стала неділя 6 серпня, коли вулицями Старого міста пройшов військовий парад у супроводі натовпу мирних жителів, які його вітали.
Станіслав Подлевський, хронікер Варшавського повстання, описував, який вигляд має середмістя після цього маршу:
Безтурботний, піднесений натовп розходиться навсібіч, розливається вузькими вуличками та малими площами, просочується крізь тісні проходи барикад, які часом сягають другого поверху, зазирає до крамниць, кав’ярень та їдалень. Повсюди завзяті міни, зачіпні рухи та усміхнені обличчя. Старе місто було переповнене волею й свободою.
Але це тривало недовго. Уже за кілька днів радісний натовп змінили перелякані біженці з іншого району, Волі, — його німці атакували в перший тиждень Варшавського повстання, спалюючи будинки й убиваючи мешканців. Ті, кому вдалося уникнути куль розстрільних підрозділів, утікали, зокрема, до Старого міста. Вони проникли на його вузькі вулички, а тоді шукали притулку в костелах і підвалах кам’яниць. Прибуття людей із Волі стало першим провіщенням трагічної долі району.
Варшава. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіДругим став прихід повстанських військ, які, витіснені німцями після важких боїв на Волі, знайшли тут прихисток. Але ненадовго.
До середини серпня Старувку оточили. Залишалося дві можливості втечі: або прослизнути повз німецькі позиції вночі, що вдалося небагатьом, або пройти каналізацією під землю, що також становило загрозу життю.
Пересуватися цими тунелями було дуже ризиковано, позаяк німці могли викрити втікачів, закидати їх гранатами, отруїти газом, зрештою, люди могли просто потонути у воді чи мулі, що вкривав дно.
Варшав’яни, які вирішили залишитися в оточеному районі, наражалися на майже безперервні артобстріли та авіаудари, що змушували їх переховуватися в підвалах. Мірон Бялошевський, прозаїк і поет, який пережив повстання як мирний житель, навіть писав про «укриття-мурашник», де панував матріархат.
Підвальний? Печерний? Яка різниця. Безліч людей. Правлять матері. Сидіння під землею. Ховайся! Не висовуйся! Смертельна небезпека. Досі. Навіть якщо не висовуватися. І спроби собі зарадити. Добре, що придумали карбіди й карбідні лампи, свічки. І те обдерте з курок пір’я на перини. Зброя трохи краща за печерну. Але не набагато. Та і зброї цієї обмаль. Для обраних. Запаси їжі. От тільки вони все маліли, поки взагалі не зникли.
Із часом у підвалах усе почало закінчуватися. Їжа, вода, світло, повітря, терпіння — як до повстання, так і одне до одного. Навколо спалахували пожежі, які ніхто не гасив, тож сидіти в підвалах ставало ще нестерпніше. Розігріті полум’ям будинки, навіть якщо самі не палали, нагадували печі, в яких температура сягала 40 і більше градусів. А на додачу був іще попіл від того, що вогонь уже поглинув. Попіл вкривав усе і всіх, забивався в очі, заважав дихати, осідав на залишках їжі.
Варшава. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіПеребування в укритті загрожувало ще однією смертельною небезпекою — завалами. Ракети й бомби, що сипалися на Старе місто, не давали й миті спокою. Люди розуміли, що кожної хвилини можуть опинитися під завалами.
Дехто навчився розпізнавати, чи влучить черговий снаряд в їхній дім, чи полетить далі, але це вміння допомогло врятуватися небагатьом. Більшість навіть не встигла відреагувати.
Не проходило й дня, щоб якийсь будинок не завалився, ховаючи під собою цілі сім’ї.
Про один такий випадок згадував повстанець Лєшек Ян Вуйціцький (псевдо Лєшек):
Коли ми вийшли на [вулицю] Новомєйську, застали там команду рятувальників, які працювали на руїнах будинку моїх тіток, шукаючи людей, яких могло засипати в підвалах. Від будівлі залишилася тільки купа обвуглених уламків, де-не-де стирчали балки, погнуті рами залізних дверей і вікон.
Крізь отвір у стіні фундаменту видно чиїсь ноги, притиснуті до балок стелі. Завзяті руки рятувальників швидко відкидають уламки та розширюють отвір. Один із пожежників заповзає в темну діру підвалу. Однак за мить виповзає. Саме вчасно. За хвилю купа уламків здригнулася і посипалася в отвір, заваливши його.
Тому ховатися було небезпечно, але ще небезпечніше було виходити на вулиці чи, точніше, на місце, де вони колись пролягали. На поверхні доводилося зважати не лише на артилерію та літаки, а й на гранатомети та кулеметний вогонь. Повітря в Старому місті було наповнене кулями, ракетами та бомбами різноманітного калібру, від яких щодня гинуло по кілька десятків, якщо не кілька сотень людей. Старувка, як зазначав Вуйціцький, поволі перетворюється на «одну велику братську могилу».
Лікарня мертвих
Але й у цій могилі люди намагалися жити — і виживати. Повстанська влада швидко взялася створювати структури, необхідні для порятунку якомога більшої кількості людей. Головну роль відіграли лікарні та санітарні заклади, які колись були майже на кожній вулиці й персонал яких, попри погіршення умов, робив усе можливе, щоби зберегти життя пораненим і хворим.
Ось як медсестра Даніеля Хаусман (псевдо Дася) пригадувала, що побачила 13 серпня в передпокої до перев’язувального пункту:
Перед нами відкрилося незвичне видовище. Чисельна група людей у рваному одязі, частково без сорочок, блузок і штанів, закривавлена. Що сталося? У танку вибухнула бомба. Ми оглянули поранених і нас усіх з патруля негайно викликали з носилками на вулицю до [інших] поранених. Зусібіч стогони. Боже, кого перев’язувати першим? Поранені, відірвані ноги, руки, безліч трупів лежать один на одному. Важко було знайти вільний прохід із носилками.
До кінця дня вони переносили загиблих на місця поховання, а тих, хто вижив, — на територію лікарні. Сподівалися, що зможуть їм допомогти. Однак, як розповідала Дася, багатьох поранених і хворих не лише 13 серпня, а й до кінця місяця, до останніх днів оборони Старого міста врятувати не вдавалося. Не вистачало буквально всього. Передусім персоналу, чисельність якого і так постійно зменшувалася — німцям було все одно, що в якійсь будівлі містилася лікарня. Іноді вони навіть спеціально атакували ці об’єкти.
Лікарі, медсестри та санітарки, яким вдалося вижити, з останніх сил проводили операції. Утім, їм часто бракувало необхідних інструментів, матеріалів для перев’язок і знеболювального, ліків і навіть води, щоб змочити пацієнту губи.
Із плином часу ситуація ставала дедалі драматичнішою. Стефан Старнавський (псевдо Тарло), лікар, що відповідав за санітарні питання на Старувці, у своєму звіті писав:
Нещодавно закінчилися ліки, протиправцева сироватка, хірургічні інструменти, не вистачало перев’язувальних матеріалів, тому ми почали використовувати рулони лляного полотна та ситцю.
Снаряд влучає в будівлю готелю Prudential. Варшава, 28 серпня 1944 року. Фото: Сильвестер БраунВін також писав про велику кількість поранених, яка наприкінці серпня, напередодні капітуляції, сягнула понад шести тисяч — солдатів і мирних жителів.
Усе це призвело до того, що лікарні перетворювалися на місця помирання, з яких утікав кожен, хто ще мав сили. За словами Лєшека Яна Вуйціцького, після того, як йому в голову влучив осколок, командир відправив його на лікування. Спочатку йому довго шукали вільне місце — все було переповнене. Врешті знайшлася лікарня, куди його могли покласти. Однак те, що повстанець там побачив, змусило його відмовитися залишатися там.
Поранених безліч. У палатах крики, стогони, блиск очей у лихоманці, закривавлені бинти, гнійні рани. Живі лежать поруч із тими, хто при смерті. Між рядами живих застигають трупи тих, хто вже здався в цій останній, найважливішій боротьбі за існування.
Врешті він пройшов лікування у квартирі тіток в одній зі старих кам’яниць. У тій самій, яка за кілька днів лежатиме в руїнах.
Дві процесії
Перебуваючи в тилах фронту, Вуйціцький мав можливість спостерігати за буденним життям повстанського Старого міста — не військовим, а цивільним. У середу, 23 серпня, він разом із тітками обідав у рідних. Як на воєнні умови, стіл був надзвичайно розкішним: юшка з м’ясних консерв, мариновані огірки, а на десерт — компот із полуниці з банки. Насолоджуватися їжею заважали безперервні бомбардування.
Десь по сусідству вибухнула одна бомба, друга. Ми дивимося одне на одного, чи хтось не запропонує піти в укриття. Але ні, ніхто не має наміру вставати з-за столу. Компот неймовірно смачний! Трохи пилу та тиньку, що впав зі стелі неподалік столу, — дрібниця.
Утім, не всім так пощастило. Попри те, що в перших числах серпня Старе місто добре всім забезпечили, коли його оборона добігала кінця, багато людей уже голодували, а в кращому випадку харчувалися невеликими порціями, які не могли задовольнити навіть основні потреби. Мірон Бялошевський писав, що 1 вересня мати його друга — вони разом ховалися в одному з підвалів — повідомила, що їм нічого їсти. Тільки згодом виявилося, що ще вистачає запасів, аби спекти на трьох цеглинах кілька млинців.
Не меншою проблемою була відсутність доступу до проточної води, та й загалом до будь-якої води. Люди цілими днями блукали вулицями й дворами з відерцями в пошуках джерела.
Вода була потрібна не тільки для пиття. Треба було гасити пожежі, готувати щось тепле, очищати рани. Про те, щоб помитися, ніхто й не мріяв. Можливість позбутися бруду стала недосяжною розкішшю.
Такою ж розкішшю було місце для могили. У багатьох спогадах зустрічаються розповіді про те, як хтось, ризикуючи життям, викопав яму для близької людини, може, друга чи подруги з підрозділу, а коли повертався з тілом, у могилі вже лежало інше тіло. З одного боку Старе місто було вкрите руїнами, а з іншого — могилами. Лєшек Ян Вуйціцький влучно це описав:
Увечері, в сутінках, за вікном моєї кімнати чути брязкіт тачанок і возів, які везуть убитих на поховання. З боку лікарень тихо. Наче тіні, з ношами рухаються довгі процесії сірих постатей до насипів давніх оборонних мурів, до сквериків, до м’якої землі, де лопата зможе копати. На ношах — тіла загиблих повстанців на шляху до місця останнього спочинку. Вони йдуть без траурних лент, без трун, оббитих чорним сукном, без фанфар і похоронних маршів.
У серпні та вересні 1944 року варшавське Старе місто стало сценою, де панували завали й могили, і водночас там розігрувався спектакль двох процесій — смерті й життя. В одній люди йшли, щоб поховати померлих, а в іншій — щоб роздобути трохи води. Коли люди отак пробиралися під стінами, якнайшвидше, щоб не потрапити під авіаналіт і бомби, — на якусь мить не йшлося про боротьбу за свободу чи про помсту ненависному ворогу. Йшлося просто про воду.
Переклала Марія Шагурі
