З усіх польських прем’єр-міністрів , які були при владі після 1989-го , Дональд Туск очолював уряд рекордно довго — з 2007 по 2014 рік. Тоді він був на чолі «Громадянської платформи» (ГП) і виборював для своєї партії перемогу на кожних виборах. Це був період гегемонії Туска і ГП у польській політиці.
Тепер Дональд Туск повертається після восьми років правління свого запеклого політичного ворога — Ярослава Качинського та його табору. Ще рік тому багато прихильників Туска скептично оцінювали його шанси вдруге прийти до влади. Підстав до оптимізму в них не було через розкол у таборі демократичної опозиції. Викликало занепокоєння те , що правляча партія «Право і справедливість» мала потужні інструменти впливу на виборців: вона могла надавати різного роду соціальну допомогу, тримати під контролем пропаганду на державному телебаченні, зрештою, тиснути на державні компанії, завдяки чому впливати на певну частину електорату.
Хибне , як виявилося, переконання в тому, що влада «Права і справедливості» практично нездоланна, панувало в лавах опозиції протягом усієї виборчої кампанії. Були моменти, коли в перемогу вірив, мабуть, лише Дональд Туск. Сьогодні влада знову в його руках.
Запеклі вороги
Уже два десятиліття саме Дональд Туска та Ярослав Качинський уособлюють і визначають польську політику. Їхня запекла боротьба має не лише політичний , а й особистісний вимір — дуже емоційний та амбітний. Це протистояння проходило різні етапи. Почалося воно ще в далеких 90-х , коли в таборі колишньої «Солідарності» намітився розкол. Ярослав Качинський пішов шляхом гострої критики політики «жирної лінії» Політика повного відтинання від попередньої політичної системи та її влади. та компромісу (хоч і обмеженого) з колишніми комуністами. Туск приєднався до ліберального табору. З часом у риториці Качинського лібералізм став синонімом зради інтересів Польщі та брудних схем.
Перше серйозне зіткнення відбулося 2005 року , під час парламентської передвиборчої кампанії й відразу після неї — президентської. Тоді Туск очолював відносно молоду партію «Громадянська платформа» (ГП), посталу на руїнах руху «Солідарності» , правоцентристської Виборчої акції «Солідарність», ліберального Союзу свободи та інших ліберальних об’єднань. Досить несподівано головним конкурентом «Громадянської платформи» стало «Право і справедливість» (ПіС) — партія братів Лєха та Ярослава Качинських. ПіС своєю чергою об’єднав правих, консервативних політиків із колишнього табору «Солідарності».
На початку XXI століття для поляків було очевидно , що «Громадянська платформа» та «Право і справедливість» настільки близькі одна до одної, що цілком можливо, правитимуть разом.
Під час парламентської виборчої кампанії 2005 року це здавалося майже неминучим. Саме тоді Дональд Туск і його штаб розробили план , який мав би збільшити відмінність від «Права і справедливості» і показати полякам, що з двох більш або менш правих варіантів саме «Громадянська платформа» — більш сучасна, європейська партія, здатна дбати про долю простих людей. І Туску це чудово вдалося.
Качинські зрозуміли , що лідер ГП не підтримує проєкт так званої Четвертої Речі Посполитої, який вони просували і який передбачав ґрунтовне оновлення держави після посткомуністичного правління та часів корупції. Брати Качинські позиціонували Туска як противника оновлення і прихильника «старих схем». На цих твердженнях вони будували свій наратив, завдяки якому, зокрема, й перемогли на парламентських виборах. Через місяць після них, 23 жовтня 2005 року, Лєх Качинський переміг Дональда Туска у другому турі президентських виборів. Ці кампанії визначили подальший розвиток конфлікту.
Поразку на виборах 2005 року Туск сприйняв як особисту. Через два роки він переміг на парламентських виборах і забезпечив «Громадянській платформі» вісім років правління поспіль.
За цей час вдалося докорінно модернізувати польську інфраструктуру , зокрема збудувати 1 800 кілометрів нових доріг і автомагістралей, а також 2 600 так званих орлів — місцевих ігрових майданчиків для молоді. Разом з Україною Польща організувала Євро-2012 — перший спортивний захід такого масштабу в історії країни. Незважаючи на світову фінансову кризу 2008-2009 років, Польща не втратила високих темпів економічного росту. Кумулятивне зростання за часів уряду Туска досягло 20 % ВВП.
Міфи про Туска
Коли 11 грудня 2023 року Туск вийшов на трибуну Сейму вже після голосування , під час якого парламентська більшість обрала його главою уряду, він висловив подяку своїм дідусям. Вони походили з Кашубії. Один із них , Юзеф Туск, під час Другої світової був в’язнем концтабору Штуттгоф , а наприкінці війни його (як і багатьох кашубів) примусово мобілізували в німецьку армію. Очільник уряду недаремно згадав про це, прямо з трибуни звернувшись до лідера «Права і справедливості». Крім того, Туск говорив до Качинського на «ти», тим самим нагадуючи, що їх пов’язує багаторічне емоційно напружене знайомство.
2005 року наприкінці виборчої кампанії Яцек Курський , один із політтехнологів Качинського та партії ПіС, запустив у ЗМІ інформацію про те, буцімто дід Туска пішов добровольцем служити у Вермахт. Саме про цю ситуацію нагадав Туск у своєму нещодавньому парламентському виступі в Сеймі. Дивлячись на Ярослава Качинського, він сказав, що його брат Лєх за життя називав Курського негідником. Ярослав Качинський не витримав: він сприйняв це як неповагу до пам’яті брата і вийшов на трибуну Сейму, хоча голосу йому не давали. «Дональд Туск — німецький агент» , — вигукував він.
Вигадана Курським історія про діда з Вермахту досі залишається основним наклепом і найсерйознішим негативним наративом «Права і справедливості» про Туска. «Туск — німець» , «Туск — холуй Берліна» тощо. Протягом кількох останніх років підконтрольне державі телебачення транслювало в інформаційних програмах вирвані з якоїсь промови Туска німецькою мовою слова «für Deutschland», себто «для Німеччини» — як доказ німецьких зв’язків прем’єр-міністра.
Однак навіть ця історія не стала таким глибоким і навіть травматичним особистим конфліктом між Качинським і Туском , як катастрофа під Смоленськом 10 квітня 2010 року. Тоді загинули Лєх Качинський, його дружина та багато польських політиків, генералів і чиновників. Смерть брата та заходи уряду на чолі з Туском, спрямовані на те, щоб повернути тіла жертв з Росії й з’ясувати причини трагедії, стали основою для формування другого канонічного міфу «Права і справедливості»: Туск — зрадник Польщі, він змовився з Путіним. Після 2010 року конфлікт Качинського і Туска перейшов у суто особисту площину і залишається таким досі.
Туск лютий
У 90-х роках Дональд Туск був зіркою польської політики. І все ж , попри молодість і популярність, він тоді не зробив великої кар’єри. Так, звісно, Туск став депутатом, а наприкінці 90-х — сенатором. Однак у польському парламенті Сенат радше вважається місцем для політиків старої гвардії, своєрідною лавою запасних.
Саме за сенатських часів утвердилася думка , нібито Туск ледачий. Адже в Сенаті не так і багато роботи. Вдруге чутки про лінощі Туска поповзли, коли він уже був прем’єр-міністром. Тоді він полюбляв взяти собі вихідний, щоб пограти в улюблений футбол, полетіти на вікенд до рідного Ґданська або посидіти з друзями за келихом вина. Проте цей образ «розслабленого» політика затьмарює важку роботу , сконцентровану на визначених цілях і проблемах.
«Туск добре відчуває потреби суспільства» , — кажуть люди з його оточення. Річ у тому, що політик багато років уважно вивчає та використовує дані опитувань і досліджень, які проводяться на кожну актуальну та цікаву для суспільства тему. Він щодня присвячує час аналізу таких розвідок і робить з них висновки. На цій основі політик підбирає наратив і навіть окремі слова. Тому коли поляки після вступу країни до ЄС почали масово виїжджати на заробітки до Західної Європи , зокрема в Ірландію, Туск почав обіцяти «другу Ірландію в Польщі».
Колеги неохоче зізнаються , що прем’єр може бути різким і керує твердою рукою. Легендою стала фраза, яку придумали піарники прем’єра: «Туск лютий».
Вихід із кризи
Найсерйознішу кризу перший уряд Туска пережив 2010 року після Смоленської катастрофи. Ця трагічна подія надала нової динаміки конфлікту між табором прем’єр-міністра та командою Ярослава Качинського. Наприкінці правління ГП Туск поїхав до Брюсселя , де обійняв посаду голови Європейської ради та голови Європейської народної партії.
У Європейській Раді Туск зіткнувся з кількома найбільшими кризами ЄС за останні роки: боргами в єврозоні , фінансовими проблемами Греції, розгортанням Brexit, міграційною кризою 2015 року, проблемами верховенства права в Польщі та Угорщині, а також російською агресією проти України, яка розпочалася 2014 року. Не всі кризи вдалося стримати. Велика Британія врешті-решт покинула європейське співтовариство, а наслідки міграційної кризи відчуваються й досі. Однак Туску успішно вдавалося пом’якшувати кризи і гасити пожежі , наскільки це дозволяла його посада голови ради.
2021 року він повернувся у зовсім іншу Польщу — країну , що поринула в запеклу політичну боротьбу, на арені якої панував ПіС. Тоді підпорядковані уряду медіа називали Туска людиною Берліну. Його сприймали як баласт — навіть опозиція. В опозиційних колах панувало переконання, що Польщі потрібне нове обличчя та новий лідер, такий, як мер Варшави Рафал Тшасковський. Чимало опозиціонерів вважало Туска легкою мішенню для ПіС і людиною з минулого. І все ж політик послідовно відновлював свої позиції.
Туск твердою рукою підпорядкував собі партію «Громадянська платформа» й почав копітку роботу: він їздив усією Польщею і зустрічався з людьми в малих і великих містах. Ті , хто не вірив у його працьовитість, помилилися, адже Туск укотре підійшов до політики цілеспрямовано. Він твердо вирішив, що його мета — мобілізувати виборців, яким набридло правління ПіС.
* * *
Якою буде політика Туска? Він мріє зміцнити свою політичну позицію та позицію Польщі в Європі й відновити іміджеві втрати , спричинені періодом правління ПіС. Він, безумовно, захоче закріпити перемогу над ПіС і відновити позиції своєї партії в державних інституціях, а також виграти наступні вибори. Адже 2024-го відбудуться місцеві вибори та вибори до європейського парламенту, а ще через рік обиратимуть президента. Туск напевно не буде схильний до компромісів у польській внутрішній політиці.
Одна з причин , чому тепер Туску буде дуже непросто керувати урядом, полягає в тому, що в його оточенні є і досвідчені політики, і представники молодого покоління. Щоправда, в ньому немає багатьох впливових постатей «старої гвардії»: Мірослава Джевецького, Ґжеґожа Схетини, Славоміра Новака. Зате завдяки молодим діячам, які тільки прийшли у світ серйозної політики, уряд Туска матиме більше енергії й сил боротися з новими викликами.
Крім того , уряд Туска складається з багатьох партій і трьох основних таборів: Громадянської коаліції, партії «Польща 2050» Шимона Головні, Польської селянської партії та «Лівих». Поєднати різноманітні амбіції та виборчі програми буде складно. Ідилії не сприяє й ситуація на міжнародній арені. Повномасштабна агресія РФ в Україні, внутрішні проблеми в Євросоюзі, глобальне суперництво між Заходом і Китаєм, вибори в США — це лише найважливіші з проблемних сфер, з якими доведеться мати справу Дональду Туску.
Переклала Ірена Шевченко