До того, як на початку 90-х у Польщу ввірвалася свобода, з’явилися білі шкарпетки. У цьому не було б нічого надзвичайного — зрештою, білі шкарпетки часто носять спортсмени — якби не те, що тоді їх одягали до темних костюмів. Це був останній крик моди.
Шкарпетки прибували переважно з турецьких базарів, куди їздили найметкіші польські «туристи». У другій половині 80-х, коли в Польщі вже наближався крах комуністичної влади, подорожувати в інші країни ставало дедалі легше. Хоча закордонні паспорти ще, як і раніше, зберігалися в держустановах, влада люб’язно дозволяла громадянам виїжджати за кордон, оскільки комуністи думали вже не про ідеологію, а про свій — а заразом і польський — майбутній бізнес.
Всупереч календарю, 90-ті в Польщі розпочалися 4 червня 1989 року. Того дня відбулися перші частково вільні вибори до Сейму та Сенату, що поклало край епосі комунізму. Нищівну перемогу здобула опозиція, символом якої став лідер робітників Лєх Валенса, електрик Ґданської корабельні. Це голосування, як і раніше, було трохи для годиться, адже комуністи, попри результати, забезпечили собі досить багато місць у парламенті.
Однак із частковою демократією прийшов і повний капіталізм, який одразу ж показав свої хижі пазурі.
Торгівля перемістилася з крамниць на вулиці. Поляки почали продавати на розкладачках товари, про які раніше можна було тільки мріяти: закордонний одяг, книги в глянцевих обкладинках, західні парфуми й дезодоранти. Найбільший базар виріс на футбольному стадіоні «Десятиліття» (на честь десятиліття ПНР), який згодом почали називати «Ярмарок Європа». Торгували на ньому не тільки поляки, а і приїжджі з-за східного кордону. А їхнім розпізнавальним знаком стали великі картаті сумки.
Жінки з колишнього СРСР на стадіоні «Десятиліття», 1992. Фото: Ярослав Стахович, Кшиштоф Вуйцік / ForumУ 90-ті роки Польща пережила відразу кілька революцій. Політичну — від комунізму до демократії. Економічну — від централізованої економіки до дикого капіталізму. Технологічну — від друкарських машинок до комп’ютерів, які іноді були ще й під’єднані до інтернету. І, нарешті, сексуальну — від соціалістичного пуританства до журналів із голими панянками, які атакували звідусіль. Від усього цього голова йшла обертом, адже за десять років поляки пережили стільки змін, скільки їхні предки за два-три покоління.
Я тоді вчився на останньому курсі юридичного факультету, а вечорами підробляв, рахуючи в банку гроші. Інфляція була величезна — у жовтні 1989 року вона склала 55 % — і в так званій «нічній касі» бракувало штатних співробітників для перерахунку банкнот!
Геть усі поляки стали «багатіями» — мільйонерами, але лише завдяки щораз більшим номіналам банкнот, цінність яких ставала все нижчою. Пані поруч зі мною безперервно говорили про те, наскільки останніми днями подорожчали молоко, масло і хліб.
У дитинстві, за часів Народної Польщі, я найбільше боявся атомної бомби. Нею постійно лякала пропаганда з телевізорів і газет. Іноді в межах навчань включали сирени повітряної тривоги, і тоді я звивався в ліжку від страху.
Вже дорослим, у вільній Польщі 90-х, я найбільше боявся того, що в мене вкрадуть машину. Зрештою авто поцупили в гостей на моєму весіллі. Усі знали, хто злодій, але поліція (якою стала нещодавня міліція) була безпорадна й сама керувала до крадія.
У Польщі тоді навсправжки вкорінилася мафія. Рекетири нападали на власників крамниць і ресторанів, вимагаючи гроші. Довгі роки злочинці були майже безкарними. Сьогодні багато кого з тодішніх гангстерів вважають втіленням успіху — вони тепер шановані бізнесмени, які беруть участь у благодійних заходах.
Після бандитських розбірок у Любліні, 1995. Фото: Івона Бурдзановська / ForumОсвіта в Польщі 90-х практично втратила значення. Найважливішою рисою стала спритність. Коли я почав працювати журналістом, в одному з перших репортажів розповів про одне бульварне видання, яке шукало директора з продажу. Умова: це має бути людина, що захистила кандидатську дисертацію. Однак йшлося зовсім не про знання, а про мотивацію.
Охочих було хоч греблю гати. Об’єднувало їх одне: різке погіршення матеріальної ситуації й занепад наукових інститутів. Тому головний редактор, відбираючи претендентів, відразу ж відкинув кандидатів гуманітарних наук — вони йому здалися надто вже непрактичними для високооплачуваної посади начальника з продажу.
Аналогічний занепад переживало і правосуддя. Судді заробляли так мало, що бракувало навіть на книжки. Підсудні перестали їх поважати й це було помітно візуально — усе менше людей приходило на слухання в костюмах.
Вся економічна магія 90-х, те диво, завдяки якому полиці польських крамниць раптом заповнилися товарами, стало можливим завдяки плану Лєшека Бальцеровича, віцепрем’єра й міністра фінансів. Він спирався на ліберальну економіку Джеффрі Сакса.
11 законів за 111 днів від початку 1990 року перетворили централізовану польську економіку на ринкову. Було змінено банківське, валютне, митне та податкове законодавство.
План Бальцеровича часто називають «шоковою терапією». Ті, кого в комуністичній Польщі вважали спекулянтами, раптом виявилися провісниками нової економіки.
Нова Польща 90-х влаштовувала не всіх. Сьогодні тут часто критикують тогочасні зміни за те, що ніхто не подбав ні про збанкрутілі заводи й державні сільськогосподарські підприємства, ні про їхніх працівників.
З усіх груп населення найбільш невдоволеними були саме робітники, що особливо парадоксально, адже якраз вони своїми страйками домоглися змін. Через капіталізм і план Бальцеровича багато з них були приречені на безробіття. Однак у тому-то й річ: невіддільною ознакою капіталізму є безробіття, точно так само, як невіддільною ознакою комуністичного ладу було приховане безробіття, коли всі працевлаштовані, хоча їхня праця нікому не була потрібна.
Терапія була болісною, особливо для декого, проте не надто довгою. Можливо, успіх економічної трансформації якраз і полягав у швидкому хірургічному розрізі замість затяжного лікування крапельницями.
Переклала Тетяна Гомон
