Обкладинка книжки Марека Шиманяка «Занепад. Репортажі з малих міст». Видавництво Czarne, 2021. Джерело: пресматеріали— Колись ми були одним із найбільших промислових центрів у [Люблінському] воєводстві, а нині від цього мало що залишилося, — каже Пйотр із Хелма під час нашої зустрічі наприкінці 2020 року.
Йому під п’ятдесят, він тут мешкає від народження. Після навчання, наприкінці 80-х років минулого століття, він потрапив на Хелмську взуттєву фабрику імені Польського комітету національної оборони (ПКНО). Займався фізичною працею на виробництві.
— Батько часто повторював, що люди завжди робитимуть три речі: будуть їсти, хворіти та носити взуття. Тому виробники продуктів, лікарі і шевці ніколи не залишаться без робочих місць. Я не хотів бути фермером, для медицини був надто дурним, а от робота на взуттєвій фабриці здавалася саме тим. Крім того, на фабриці працював батько. Він був роботящим і ніколи ні на що не скаржився. Бажав мені кращого, тому порадив мені такий шлях, тим паче, що заклад тоді був потужний.
У роки Польської Народної Республіки заводи справді були гордістю Хелма та комуністичної правління. Влада з самого початку ставилась до міста по-особливому. З метою пропаганди створили міф, буцімто саме в Хелмі прийняли маніфест Польського комітету національного визволення, Маріонетковий орган, створений Сталіним улітку 1944 року для утримання влади на зайнятих совєтськими військами польських територіях. а отже, місто є «колискою ПНР», хоча насправді комітет створили у Москві. Доказом прихильності влади було велике будівництво. У місті звели багато промислових підприємств, зокрема птахофабрики, виноробні і передусім сучасний цементний завод. Тільки в останньому працювало близько чотирьох тисяч осіб. До цієї групи пізніше долучилася Хелмська взуттєва фабрика. Коли згодом Хелм став столицею воєводства, місто розквітло, що також можна відстежити по статистиці населення. Через десять років після Другої світової війни тут проживало 26 тисяч мешканців. 1975 року місто налічувало вже 45 тисяч, а за десять років — понад 60 тисяч.
Хелмська взуттєва фабрика імені ПКНВ, 1979. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіНасправді ж тих, хто жив і працював у Хелмі, було більше, тому що сюди на заводи щодня з’їжджалися сотні робітників із довколишніх містечок і сіл. Пйотр розповідає, що на його фабриці в роки розквіту працювало три тисячі людей. На архівних фотографіях закладу можна побачити величезний майданчик із низкою запаркованих автівок, із яких виходять працівники. Людей повно, одні йдуть із фабрики, інші до неї прямують, а решта стоять біля приватних автівок на стоянці. Точаться розмови. Сьогодні це залишилося тільки в спогадах.
— Окрім цементного заводу, наша фабрика була один із найбільших закладів у місті. Продукція йшла не тільки на внутрішній ринок, а й на експорт, зокрема до СРСР, Східної Німеччини, Румунії та Угорщини. Взуттєва фабрика мала свій дитячий садок, поліклініку та робочий готель. Персонал набирали зі школи при фабриці, а працівники могли щодня харчуватися в їдальні. Сьогодні на її місці — Biedronka.
Хелмська взуттєва фабрика імені ПКНВ, 1979. Джерело: Національний цифровий архів ПольщіПйотр звертає мою увагу на гігантський ліхтар, що височіє над площею:
— Це сумний символ фабрики й того, що сталося з нашим містом. Раніше ліхтар давав потужне світло. Коли життя вирувало, робота кипіла, Хелм процвітав, він освітлював цілу околицю. А потім згас, одночасно як згасла фабрика і майже вся хелмська промисловість. Ліхтар відрізали від фабричного електропостачання, і тепер він так і стоїть мертвий.
Кілька років тому ліхтарем зацікавилися місцеві ЗМІ. Вони попереджали, що старовинний стовп із десятьма лампами проржавів і може становити небезпеку для перехожих. Чиновники відповіли, що ліхтар не належить місту й пообіцяли знайти його власника. Утім, розмови про це стихли, а ліхтар як стояв, так і стоїть — і далі не світить.
Пйотр працював у цеху, керував станками. Тоді фабрика функціонувала в дві зміни. У добрі часи за добу там виготовляли до двох тисяч пар взуття.
— Я пропрацював там майже до кінця. Загалом близько десяти років. Це була важка позмінна робота, але, виходячи, ти відчував, що зробив щось хороше, та й сім’ю міг прогодувати. Після перетворень почалися негаразди та звільнення. Коли стало зовсім погано, я сам звільнився.
Хелмська взуттєва фабрика остаточно розвалилася 1994 року. За деякий час на її місці відкрилася приватна компанія, але в ній знайшлося місце тільки для небагатьох старих працівників.
— Кажуть, перша робота найбільше формує людину. В мене теж так було. Я звик, що коли добре працюю, то вчасно маю зарплатню, і хоча гроші невеликі, вижити можна. Тільки у вільній Польщі я зрозумів, що можна пропрацювати, скажімо, місяць-два і не отримати зарплатні, а що найгірше, нема кому поскаржитися. Нікого не хвилює, що хтось украв твої гроші. Треба називати речі своїми іменами, це — злочин. Якщо працівник щось украде у компанії, то відразу поліція, суд, вирок. А в зворотній бік це чомусь не працює.
Після звільнення Пйотр тривалий час залишався безробітним. Знайти легальну роботу було важко, тому кілька років він працював неофіційно. Спочатку у шевця, де ремонтував взуття, потім на будівництві — викладав бруківку — і на будівельному складі. Згодом Пйотр влаштувався охоронцем, але зарплата була мізерною, тому він отримав права на водіння вантажівок. Спочатку чоловік їздив переважно в міжнародні рейси, але йому не подобалося те, що тижнями його не було вдома. Зараз Пйотр працює водієм вантажівки, але для місцевої компанії, їздить околицями.
— Життя мене потріпало, але й зараз щоразу, коли я проїжджаю повз взуттєву фабрику, серце щемить від того, що все пішло в ніщо. Стільки років минуло, а й досі важко змиритися з тим, що ніхто не зупинив цей занепад. Я не кажу, що сьогодні всі б рвалися працювати на таких фабриках. Адже кожне покоління хоче стрибнути на сходинку вище за своїх батьків. А в нас замість цієї драбинки — діра. Заводи позакривали, і нічого натомість не дали. Замість того, щоби підійматися вгору, люди летіли у прірву й опинялися на самому дні. Єдине, що зробили для нас, — це відчинили двері й сказали, що можна емігрувати. Нам постійно повторювали, що це такий вихід на той випадок, якщо хтось не зможе влаштуватися. Так багато моїх друзів, їхніх дітей виїхало, що аж шкода про це говорити. Замість того, щоби дати роботу на місці, їх змусили виїздити на заробітки. Оце і є той прогрес?
Справи в Хелмі й справді йшли не найкраще. З одного боку, економічні зміни призвели до краху багатьох заводів. З іншого, — адміністративна реформа, проведена через десять років, спричинила те, що в місті закрилося багато підприємств. 1998 року Хелмське воєводство (як і чимало інших, утворених 1975-го) ліквідували, а його територія ввійшла до складу Люблінського. У 90-ті роки населення Хелма збільшувалося і 1997-го сягнуло 70 тисяч, але коли місто втратило статус столиці воєводства, почалася депопуляція. 2015 року Хелм за кількістю жителів поступився Замосцю; різниця між цими містами постійно зростає. Зараз у Хелмі проживає до 62 тисяч осіб, а, за прогнозами Центрального статистичного управління, до 2050 року ця кількість зменшиться на третину — до 42 тисяч.
Містечко Рейовець неподалік Хелму, 2013. Джерело: FlickrОдна з причин депопуляції Хелму — безперечно, ситуація на ринку праці. На момент вступу Польщі до Європейського Союзу кожен четвертий мешканець міста був безробітним. Чергові хвилі міграції призвели до зниження рівня безробіття, але навіть на піку економічного підйому, наприкінці 2019 року, він перевищував 10 %. Це в той час, як рівень безробіття по всій країні зменшився вдвічі. Виїзди людей (особливо молоді) помітні по статистиці соціальної структури міста. 2004 року понад 13 % мешканців Хелма були пенсійного віку. 2019-го цей показник перевищив 25 %. А отже, щочетвертий житель міста — пенсіонер.
На думку деяких експертів, панацеєю від депопуляції невеликих населених пунктів може стати дегломерація, тобто переміщення центральних держустанов і деяких міністерств із Варшави до менших міст, зокрема тих, які 1999 року втратили статус воєводських столиць. Як писав Пйотр Трудновський із Яґеллонського клубу, це би підняло престиж таких міст і з’явився би шанс утримати там випускників місцевих університетів. Створювалися б хороші робочі місця і був би імпульс до розвитку, адже навколо офісів на кількасот осіб виросла би бізнес-інфраструктура, що пропонувала б широкий спектр послуг: від прибирання до кейтерінгу та комп’ютерного сервісу.
До того ж усе було би вигідно і самій державі, бо у Варшаві вже не вистачає громадських будівель для держустанов, тому часто доводиться орендувати офіси за захмарними цінами столичного ринку нерухомості. А в містечках таких приміщень чимало, і вони ще й стоять порожні; тут також є багато людей, які воліли б працювати в державному секторі за неконкурентну у Варшаві зарплату. Прихильники дегломерації зазначають, такий процес розпорошення успішно діє закордоном: у Швеції, Словаччині та Чехії держустанови та головні суди розміщені не в столиці, а в Німеччині навіть міністерства знаходяться поза Берліном.
Критики дегломерації, своєю чергою, зазначають, що перенесення установ може призвести до зниження якості їхньої роботи, оскільки лише невелика частина нинішніх працівників погодилася б переїхати. Тому довелося б навчати весь персонал з нуля. Вони також наголошують, що розпорошення державних інституцій може бути обтяжливим для громадян, оскільки розв’язання будь-яких питань, що вимагають особистої присутності, змушувало б здійснювати далекі й тривалі поїздки (завдяки центральному розташуванню Варшави, з будь-якої точки країни до неї однаково близько — або ж однаково далеко).
Вальбжих, 2005. Джерело: FlickrПопри те, що в передвиборчих програмах багатьох партій, представлених у польському парламенті, передбачено перенесення держустанов за межі столиці, а сам процес уряд обіцяв підтримати, — поки що справа майже не просунулася. Як випливає з урядового звіту, зі 107 центральних держустанов тільки 14 розташовані поза Варшавою; ще 31 могла би змінити своє розташування, але до реалізації цієї ідеї ще далеко.
Утім, існують місця, де дегломерація набуває реального виміру. Хелм — одне з них. Протягом останніх років тут відкрився Загальний центр обслуговування Національного фонду здоров’я та Відділ обслуговування неактивних облікових записів Управління соціального страхування, які виконують завдання для філій цих установ по всій Польщі, а також Консультаційний центр Польського фонду розвитку, який обслуговує провідні програми фонду, як-от Капітальне планування для працівників. Pracownicze Plany Kapitałowe (PPK) — накопичувальна схема для працівників, яка реалізується в співпраці з роботодавцями і державою. Також місто отримало фінансування на будівництво Хелмського центру економічної діяльності — великого бізнес-інкубатора, а місцеве державне професійне училище — на зведення Інституту медичних наук, де вже здобувають освіту медсестри. Агентство промислового розвитку створить тут логістичний хаб на базі залізничного вузла, що сприятиме використанню потенціалу розташування міста — Хелм лежить за 27 кілометрів від кордону з Україною. Щоправда, критики вважають, що на інвестиції вплинули політичні зв’язки нинішнього мера Хелма Якуба Банашека з «Правом і справедливістю», але сам він не бачить нічого поганого в лобіюванні міста на найвищих щаблях і стверджує, що це одне із завдань мера.
Коли я запитую Пйотра про цей проєкт, він каже, що, й справді, про Хелм говорять дедалі частіше, особливо на громадському телебаченні, як про приклад успіху та того, як уряд допомагає невеликим населеним пунктам, які занедбала попередня влада.
— Трохи пропаганди в цьому є, але вперше за багато років у нас стільки всього відбувається. Мені байдуже, з якої партії президент. Раніше багато років керували ліві, то, може, й добре, що тепер вітер змінився? Для мене головне, що вони щось роблять для нас, людей. А те, що вони віддають посади своїм, — наприклад, Януша Цєшинського, «респіраторного» міністра, У 2018–2020 роках він був помічником секретаря в Міністерстві охорони здоров’я Польщі. поставили віцемером — це зрозуміло. Зрештою, яка влада так не робить? Може, я перебільшую, але те, що зараз відбувається, нагадує мені події в Хелмі сто років тому.
Щоб зрозуміти, що Пйотр має на увазі, треба повернутися в міжвоєнні часи. Після довгого періоду, коли Річ Посполита була поділена, польська влада була змушена приводити до ладу залізничну систему та її адміністрацію. Саме тоді ухвалили одне з головних рішень в історії Хелма: перенести сюди з Радому Східне регіональне управління державних залізниць. Крім того, що до міста переїхало кількасот заможних чиновників і залізничників, це посприяло масштабній розбудові Хелма, яку можна було порівняти хіба що з найбільшою на той час інвестицією міжвоєнної Польщі — Ґдинею. Місто збудували в 1920-ті роки практично з нуля. І хоча управління не вдалося перенести через війну, до її вибуху встигли звести цілий модерністський район Нове Місто, який був усемеро більший за площу тогочасного Хелму. Тоді ж з’явилися перші системи водопостачання та каналізації. Завдяки рішенням варшавської влади, Хелм із маленького містечка перетворився на один із головних центрів регіону.
— Сто років тому ми виграли внаслідок політичного рішення. Потім у результаті політичних змін місто занепало. Може, зараз ми знову злетимо? — закінчує Пйотр.
Бєльсько-Бяла, 2005. Джерело: Flickr***
Ольштин, 2003. Джерело: FlickrКоли Даніель повернувся з армії, він влаштувався у фотографа, хотів опанувати професію. Хлопець обожнював фотографію і завжди мріяв, що зароблятиме зніманням. Однак від матері Даніель тільки й чув, що марнує час, бо переважно робить копії та проявляє плівки. Вона радила знайти справжню роботу.
— Мені було все одно. Я вірив, що й сам фотографуватиму, тільки треба набити руку. Але за кілька місяців я втратив роботу. На День сміху начальник сказав, що звільняє мене. Він сміявся і я подумав, що це жарт. Я вийшов покурити, а коли повернувся, він сказав: «Я справді тебе звільняю, пакуй речі».
Сьогодні Даніель навіть не сердиться на колишнього начальника.
— Тоді мене це зачепило, але потім я зрозумів, що йому просто не вистачає грошей на найманого працівника.
Кілька наступних місяців Даніель шукав роботу, але безуспішно. 2005 рік. У Бартошицях Місто у Вармінсько-Мазурському воєводстві. та околицях рівень безробіття величезний, майже 40 %. Для порівняння: в Ольштині без роботи тоді було 9,2 % людей. У Бартошицях не могли працевлаштуватися навіть досвідчені робітники, не кажучи вже про молодих людей без трудового стажу.
— Я зустрівся зі знайомою, яка якийсь час тому виїхала в Британію на заробітки. Вона сказала, що тут мені нічого не світить. Переконувала: «Тікай, поки можеш». Обіцяла, що допоможе знайти роботу в Англії, підшукає житло, навіть з аеропорту мене забере.
Даніель боявся виїжджати. Його батьки працювали в бюджетній сфері, заробляли мало, але стабільно.
— Я не хотів, щоб батьки мене й надалі утримували. Коли я сказав, що виїжджаю, тато запитав: «Скільки тобі треба на життя?» Я відповів: «Неважливо скільки, важливо, щоб заробляти самому».
Даніель вибрав Англію; спочатку працював на складі. Згадує, що крутився там як білка в колесі. Двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Потім знайшов роботу в аеропорту, а за кілька років, досконало опанувавши мову, влаштувався в агентстві, яке рекрутувало працівників зі Сходу. Через 12 років чоловік назавжди повернувся до Польщі. Перемогла туга за сім’єю, краєвидами і насамперед — за відчуттям дому.
— Я сказав собі, що їду на пів року. Боявся, що не приживусь.
То був кінець 2017 року. Роботу все ще знайти було непросто. Рівень безробіття в Бартошицькому повіті перевищував 20 %. У рідному місті Даніеля на одну вакансію припадало 388 безробітних. В Ольштині — 26, у Варшаві — 9.
Але Даніелю пощастило: він шукав роботу лише кілька тижнів. Допомогло блискуче знання англійської: його новій начальниці потрібна була людина, яка б контактувала з іноземними клієнтами.
— Я знав, що в Польщі неможливо заробити стільки, скільки у Великобританії, і що мої доходи зменшаться, але я й подумати не міг, що отримуватиму дві тисячі злотих 470 євро за курсом 2018 року. на руки, — сміється Даніель. Йому мали збільшити зарплату через три місяці. — Випробувальний термін закінчився, а сума не змінилася. Мені теж обіцяли трудовий договір, але я продовжував працювати за контрактом. Зате побільшало обов’язків. Виявилося, що тепер мені потрібно не тільки зв’язуватися з клієнтами, а й оформляти офіційні листи іноземною мовою, а ще розв’язувати питання гарантійного ремонту машин в іноземних компаніях. На мені була вся робота, пов’язана з розмовами й листуванням англійською. І все за ці дві тисячі злотих.
Польща, 2005. Джерело: FlickrЧас ішов, а ситуація залишалася незмінною. Врешті Даніель втомився випрошувати те, що йому обіцяли.
— Начальниця уникала мене, вона ніколи не мала на мене часу. Врешті я впіймав її біля входу і вивів назовні, наче на перекур. І кажу: «Що ти виробляєш? Обіцяєш, локшину на вуха вішаєш, думаєш, знайшла собі дурника? Що я буду тут спину гнути за дві тисячі? Шукай собі іншого оленя». Начальницю заціпило. Коли я сказав, що звільняюся, вона пообіцяла мені надбавку 500 злотих, але через три місяці, і три тисячі через рік. Я пропрацював там ті кілька місяців, але обіцяних грошей, звісно, так і не отримав. Мало того, вона мене надурила на 1600 злотих. Підсунула мені папери на підпис. Я не прочитав і підписав, що відмовляюся від оплати понаднормових. Не розумію, як така людина може дивитися на себе в дзеркало.
Даніель не знає, чи залишиться у Бартошицях. Минуло вже три роки, як він повернувся з еміграції, та чоловік усе ще не почувається тут упевнено.
— Перебуваючи у Великобританії, я сумував за Польщею та рідними місцями. Я відчував, що мушу повернутися, бо там моє коріння. Але, повернувшись, я мрію про тамтешню стабільність. Знаю, що тут такого ніколи не буде. Завжди доведеться працювати на когось, і майже завжди цей хтось захоче тебе надути. У мене є досвід підбору персоналу, роботи в аеропорту, але в Бартошицях він ні до чого. Але й блукання мені набридло. Я вже не хлопчик. Хотів би десь осісти, але боюся, що рано чи пізно доведеться звідти тікати.
Переклала Марія Шагурі
Фрагмент друкується за виданням: Marek Szymaniak. Zapaść. Reportaże z mniejszych miast. — Wołowiec: Czarne, 2021.
Редакція висловлює вдячність видавництву Czarne за можливість публікації.
