Є в Кракові незвичайний будинок, розташований на вулиці Крупнічій, 22. В архітектурному плані він мало чим відрізняється від своїх сусідів — його секрет полягає у незвичному переліку пожильців. Якщо встановити меморіальні дошки кожному відомому літератору, який тут мешкав, працював або приходив у справах, — на фасаді не вистачить місця. Адже в цій кам’яниці побували, без перебільшення, чи не всі польські літератори другої половини ХХ століття.
На відміну від своїх совєтських аналогів — житлових письменницьких будинків «Слово» в Харкові й «Роліт» у Києві — краківський не будувався спеціально для майстрів пера. Його звели 1912 року, ще за часів Австро-Угорщини, на замовлення адвоката Адольфа Ламенсдорфа. Власник будинку замешкав з сім’єю в одній із квартир, а решту здавав у оренду. Тогочасні пожильці — люди різних професій і достатку. Хтось міг дозволити собі розкошувати в апартаментах площею 100 квадратних метрів, а хтось винаймав скромнішу 25-метрову квартиру.
У часи міжвоєнної Польщі будинок виставили на продаж і в квартир з’явилися нові власники. Проте Друга світова війна все змінила.
Колишній будинок письменників у Кракові. Фото: Зигменд Пут / WikimediaВосени 1939-го, коли у Краків увійшли війська Вермахту, власників квартир на Крупнічій, 22 брутально викинули з їхніх домівок, а будинок перетворили на готель для працівників німецької установи, яка вишукувала поклади нафти на окупованих польських землях. Кам’яницю перепланували під німців, зокрема замість кухонь обладнали ванні кімнати (в номерах люкс — навіть по дві).
Через п’ять з половиною років, у січні 1945-го, Краків зайняла Червона армія. Будинок на Крупнічій, 22 перетворився на готель для совєтських офіцерів. І саме тоді майже пів сотні польських письменників шукало дах над головою. Більшість до 1939 року мешкала у Варшаві, але їхні будинки згоріли під час німецької окупації. Інші втекли зі Східної Галичини, не бажаючи залишатися під совєтським чоботом. Були також нещодавно звільнені в’язні концтаборів, які з різних причин не мали куди повертатися.
Оглядини будинку
У Кракові й досі можна почути цікаву оповідку про те, як саме цю кам’яницю віддали літераторам. Ініціативна група вирушила до славетного Будинку під глобусом, де тимчасово розмістилася краківська міська влада. Письменник Адам Важик, який обіймав там якусь важливу посаду, порадив колегам оглянути будинок на Крупнічій, 22. Але вартовий, що чергував біля входу в офіцерський готель, сторонніх не пустив, а на письмовий дозвіл, підписаний Важиком і скріплений печаткою, навіть не глянув.
Хтось із візитерів розв’язав ситуацію наступним чином: дав кілька монет юним вуличним бешкетникам з проханням влаштувати за рогом ґвалт: «Пожежа! Допоможіть!». Вартовий помчав подивитися, що сталося, а письменники тим часом зайшли всередину. Комендант, до якого вони потрапили, виявився милою людиною. Вислухав, дозволив оглянути будинок. Навіть повідомив дату, коли офіцери залишать готель і відправляться далі на захід. Але ж... Адам Важик не був місцевим — він щойно приїхав із Любліна. Звідки йому знати, який будинок краще обрати для житла колег?
Згідно з менш анекдотичною версією, він прибув до Кракова як організатор місцевого відділення Спілки польських письменників. Розв’язання житлового питання теж входило в його компетенції. «Номінував» будинок на Крупнічій, 22 комедіограф і сатирик Тадеуш Квятковський, уродженець і постійний мешканець королівського міста. Він знав цей дім, адже там до війни містилася популярна цукерня, до якої вчащав на каву зі смаколиками. Важик і Квятковський, взявши з собою літературного критика Казімєжа Чаховського, майбутнього голову краківського відділення спілки, вирушили на Крупнічу.
Так чи сяк, а 14 лютого 1945 року будинок перейшов у розпорядження літераторів. У ньому розмістилися відділення Спілки письменників, житлові приміщення та їдальня.
Спартанські умови
Попервах налічувалося близько 30 квартир (власне, німецьких готельних номерів), в яких поселилися з родинами 40 письменників. Саме це дало підстави одному з мешканців, відомому поетові Константи Ільдефонсу Ґалчинському, жартома назвати цей будинок Домом 40 бардів. Щоправда, хтось гостроязикий «приклеїв» альтернативну назву — Колгосп літераторів.
Серед перших пожильців були відомі автори: прозаїки Станіслав Диґат, Єжи Анджеєвський, Казімєж Брандис, класик поетичного авангарду Тадеуш Пейпер, драматурги Міхал Русінек, Єжи Брошкевич та інші.
Всередині Будинку письменників. Кадр з документального фільму «Будинок літератури, або зібрана картотека». Джерело: Barton FilmДалі склад мешканців змінювався: хтось одержав окреме житло в Кракові, хтось вирішив повертатися до Варшави або їхати до Лодзі, де можна було викладати в кіношколі. Звільнені помешкання надавали новим літераторам. 1946-го «літературним колгоспником» став поет і драматург Тадеуш Ружевич, 1948-го — поетка Віслава Шимборська, майбутня Нобелівська лауреатка, 1952-го — драматург і письменник Славомір Мрожек, який згодом став одним із найвідоміших у світі польських літераторів.
Моє житло знаходилося на останньому, п’ятому поверсі. Уся квартира складалася з однієї кімнати, до того ж маленької: п’ять на три метри. Речей можна було вмістити не більше, ніж необхідний мінімум. Ліжко стояло зліва, шафа — праворуч. За ліжком було крісло, один стілець і кахельна піч. За вугіллям зліва був мікроскопічний умивальник, а над ним — дзеркало.
На сходових клітках постійно було чути, як за дверима квартир тріскочуть друкарські машинки. Рукописи розліталися по видавництвах (переважно — у краківське Wydawnictwo Literackie), редакціях ЗМІ й театрах, перетворюючись на книжки, статті, спектаклі.
Єжи Анджеєвський написав у цих стінах повість «Попіл і діамант», яку екранізував Анджей Вайда — фільм здобув світове визнання і вважається одним із найвизначніших досягнень польської кінематографії. Віслава Шимборська — поетичні збірки «Заради цього ми живемо», «Питання, які ставлю собі», «Волання до снігової людини» та «Вибрані поезії». Станіслав Диґат — дебютну повість «Боденське озеро», потім повість «Прощання» та п’єсу «Замах». Константи Ільдефонс Ґалчинський — одну зі своїх найпопулярніших поем «Зачарована доріжка». Славомір Мрожек — сатиричні повісті й оповідання, а ще він тут дебютував як драматург — вистави за його п’єсами йшли по всій Польщі. Тадеуш Ружевич — книги поезій «Неспокій», «Червона рукавичка» та збірку сатири «В ложці води», з якої цензура вилучила кілька сторінок. Казімєж Барнас — відомі комедії, які охоче ставили столичні й провінційні театри. Цей список можна ще довго продовжувати.
Цензура і недремне око влади
Атмосфера в будинку письменників з кожним роком усе більше відрізнялася від атмосфери ззовні. На вулицях, в газетах, в політиці вона ставала все більш загрозливою: жорстокий тиск на Костел, показові процеси над ксьондзами, смертні вироки представникам реальної та уявної опозиції.
Комуністичні часи не сприяли вільному слову — всі твори проходили через цензуру. Її в Кракові пильнували літератори Єжи Борейша та Єжи Путрамент. Цих двох не поселили на Крупнічій, аби ті не товаришували з «підопічними».
А в будинку навпроти письменницького, де тепер популярна кав’ярня, містилося відділення поліції. Принаймні так було вказано на табличці. Натомість звідти виходили люди переважно не в формі, а в цивільному одязі. Літератори зробили висновок, що це — відділення служби безпеки. Сусідство символічне: музи під недремним оком спецслужб. Чи здійснювалося прослуховування письменницьких квартир, невідомо.
У Домі сорока бардів можна було чути не тільки клацання друкарських машинок. З квартири згаданого Стефана Кисілєвського періодично доносилися музичні ескапади, адже він був ще й знаменитим композитором. Згодом фортеп’янні звуки поступилися іншим — старший син митця Вацлав, майбутній учасник відомого на всю Європу фортепіанного дуету «Марек & Вацек», організував джазове тріо, репетиції якого відбувалися… — так-так, у батьковому кабінеті.
Натомість у квартирі поета Адама Мацедонського друкарська машинка оживала лише вряди-годи. Річ у тім, що чоловік змінив перо на олівець, і зажив слави графіка-сатирика. Саме під час проживання в будинку літераторів він став лауреатом міжнародної премії «Європа 1966» римського фестивалю прози малої форми.
Своєрідною порушницею дисципліни була Ядвіґа Віткевич, вдова письменника і художника Станіслава Віткаци. Шанувальниця бриджу, вона періодично влаштовувала картярські вечірки. Керівник будинку Адам Полєвка погрожував їй виселенням. А до того ж влада негативно ставилася до творчості її покійного чоловіка. Нарешті жінці набридли погрози й вона розшукала в рукописах Віткаци статтю, з якої — щоправда, при дуже вільному тлумаченні — випливало, що він критикував капіталізм. Полєвка заспокоївся й відчепився.
Чимало майстрів пера, які не мешкали на Крупнічій, 22, регулярно заходили сюди у справах — до Спілки письменників на другому поверсі. Серед них були відомий фантаст Станіслав Лем і поет Чеслав Мілош, майбутній нобелівський лауреат. Поет Ян Бжехва, автор сатиричних пісень для кабаре і творець дитячих історій про пана Кляксу, зупинявся тут 1945 року як делегат з’їзду Спілки письменників.
Клуб літераторів
На першому поверсі кам’яниці розташовувалася письменницька їдальня, яка після ремонту 1957-го перетворилася на Клуб літераторів. Тут мешканці будинку влаштовували поетичні дуелі, обмивали виходи своїх книг, святкували дні народження тощо.
Доволі швидко клуб став таким собі альтернативним центром культурного життя Кракова — знамениті гастролери, відпрацювавши в концертних залах офіційну програму, залюбки їхали на Крупнічу, 22, де виступали в неофіційній обстановці. І без цензури.
Клуб літераторів. Кадр з документального фільму «Будинок літератури, або зібрана картотека». Джерело: Barton FilmПершою ластівкою на сцені клубу став американський джазовий квартет Дейва Брубека. Послухати заокеанських гостей 1958 року зібралися не тільки мешканці будинку, а й відомі польські джазмени, які жили в Кракові — Кшиштоф Комеда, Анджей Курилевич та інші. В результаті американці й поляки виступали по черзі, а свято музики, спілкування й частування тривало до ранку.
Ще одна родзинка клубу — Ева Демарчик. Естрадна зірка, засновниця жанру співаної поезії саме тут 20-літньою починала свою кар’єру. Протягом двох років сцена Клубу літераторів була постійним і єдиним місцем її виступів.
В різні роки в Клубі вітали нобелівських літературних лауреатів Джона Стейнбека, Гайнріха Белля, Жана-Поля Сартра, Іво Андрича, Пабло Неруду, а також всесвітньовідомих письменників Поля Елюара, Симону де Бовуар, Ґрема Ґріна, Сола Беллоу, театрального режисера Пітера Брука та багатьох інших.
Завдяки згаданим знаменитостям клуб літераторів вважався елітарним, знаковим місцем. Краковом ходили легенди про тутешні заходи.
*
1957 року готельні номери перебудували під зручні квартири. І вже в такому стані будинок дожив до 1990-х років, коли довоєнні мешканці (або їхні нащадки) одержали право на повернення нерухомості, конфіскованої 1939-го. Відділення Спілки письменників 1995-го переїхало на вулиці Канонічу, де розташоване досі.
Сучасне відділення Спілки письменників у Кракові. Джерело: Maatex / Wikimedia1982 року з’явилася перша книжка про Дім літераторів — тоді в ньому ще жили письменницькі родини. Невдовзі виникла ідея встановити на фасаді меморіальну дошку, але справа зайшла в глухий кут через неможливість розмістити на ній понад сотню прізвищ. Вирішили обмежитися коротким текстом про те, що будинок протягом пів століття слугував оселею і робочим місцем для багатьох майстрів пера. Але час змінився — цього разу на заваді стала незгода жителів, які в 90-ті роки придбали в будинку квартири або відсудили їх як нащадки довоєнних власників. Поява дошки «загрожувала» кам’яниці можливим статусом пам’ятки історії, що позбавило би мешканців можливості перепланувати квартири для здавання в оренду.
Редакторка Наталя Ткачик
