Доля Анджея Хцюка та його найближчої родини може бути наочним прикладом того, що відбувалося з галицькими поляками від початку Другої світової війни й потім, по її завершенні: участь у Вересневій кампанії, тобто боротьба із совєтсько-німецькою агресією проти Другої Речі Посполитої, що розпочалась у вересні 1939 року, після поразки та совєтського «визволення» Дрогобича. Нелегальний перетин кордону з Угорщиною, табір для польських утікачів із новозахоплених совєтських територій в угорському місті Ніредьгаза, переїзд до Франції, де формувалися Польські збройні сили за кордоном під командуванням Владислава Сікорського, боротьба у їх лавах та у військових формуваннях союзників проти нацистів, німецькі офлаґи (табори для полонених офіцерів), в одному з яких опинився брат Анджея Хцюка, Владислав, що був військовим пілотом-винищувачем, після війни — еміграція (ФРН, Франція, США, Австралія).
Цими шляхами пройшли чоловіки, тобто сам Анджей Хцюк, його брати, Антоній, Владислав і Тадеуш, та шваґер Леопольд Скленаж, який у цивільному житті був прокурором. Тим часом та частина родини, що залишилася на окупованій території, спізнала всі «принади» обох режимів. Старшу сестру Анджея Хцюка, Станіславу Хцюк-Скленаж, як дружину польського прокурора «разом із малими донечками-реакціонерками» вивезли до Казахстану. Там у нелюдських умовах від голоду й тифу померла молодша донька Станіслави.
Хцюкових батьків по закінченні війни чекали поневіряння із совєтською паспортизацією, а згодом — «репатріяція» до Польщі: вони опинились у селі Алєксандровицях під Бєльськом, де Анджей іще зміг їх відвідати (про це письменник, зокрема, розповідає у тексті «Дім і квартиранти»).
Натомість двоє братів Анджея Хцюка, Владислав і Тадеуш, стали кавалерами найвищої польської військової відзнаки — ордену Virtuti Militari: Владислав як пілот винищувачів, а Тадеуш як легендарний «тихо-темний» кур’єр, себто кур’єр польського підпілля, який після 1939 року не раз проникав на окуповану територію, виконуючи завдання польського уряду в екзилі. Владислав Хцюк, пілот-винищувач, ветеран Вересневої кампанії, війни у Франції та боїв у Великій Британії, після війни опинився в США. Окрім Virtuti Militari, Владислав Хцюк (як і Тадеуш) двічі був кавалером Хреста «За Мужність» та французького Військового Хреста. Помер 7 жовтня 2006 року в Сан-Франциско.
У спогадах Анджея Хцюка читач «упізнаватиме» цих осіб під їхніми «домашніми» іменами: Стася — Станіслава Хцюк, Польдек — її чоловік, правник Леопольд Скленаж, Антек — Антоній Хцюк, Владек — Владислав Хцюк, Дзідек — Тадеуш Хцюк (Марек Цельт).
Від Дрогобича до Мельбурна
«Повнотомову» біографію самого Анджея Хцюка написала багаторічна дослідниця його творчости з Австралії, Боґуміла Жонґоллович. Стисло її можна було би викласти так.
Анджей Хцюк народився 13 січня 1920 року в Дрогобичі. Його батьки, Марія, з дому Сьпєвак (1890–1956), і Міхал Хцюк (1874–1953), одружилися 1909 року. Невдовзі по шлюбі подружжя замешкало в селі Губичі під Бориславом. 1912-го Хцюки перебралися до Дрогобича і купили невелику «реальність», тобто дім, на вулиці Польній, 8 (тепер вулиця Броніслава Козловського). Там і народився Анджей Ян Хцюк — шоста дитина у сім’ї. Окрім уже названих трьох братів і сестри: Антонія Маріяна Казімєжа (народився 1913 року), Владислава Войцєха (1915), Тадеуша Томаша (1916) та Станіслави Міхаліни (1910), — у Хцюків 1912 року народилася ще одна донька, Яніна, проте вона померла, коли мала заледве кілька місяців.
Міхал Хцюк керував меліораційними роботами в Тисмениці й почасти на Дністрі. У службові виїзди він часто брав із собою синів. Анджей любив ці поїздки, бо захоплювався кіньми, а там не раз випадало кататися бричками. Анджей міг годинами бавитися у «фіякра» (так у Дрогобичі називали візника дорожки) на трьох верандах родинного дому. Зв’язані шнуром стільці були тоді кіньми, а мамина скриня — повозом. Потім хлопцеві плани змінилися, і він уже мріяв стати журналістом.
«Редакція» його перших газет, зокрема «Дрогобицького вечірнього кур’єра», писаного від руки через кальку, вкрадену з батьківського письмового стола, була на горищі. Одинадцятилітній редактор і видавець в одній особі брав гроші на передплату і часопис майже відразу переставав виходити (про це з теплим гумором письменник згадує в тексті «Можна сказати — богомолець!»).
До державної чоловічої гімназії імені Короля Владислава Яґелли на вулиці Генрика Сенкевича у Дрогобичі Анджей перейшов після чотирьох років навчання у загальній школі імені Станіслава Конарського, яка містилася на вулиці Завалля. Гімназію Яґелли, зокрема, закінчили Іван Франко, Казімєж Вєжинський, співзасновник «Скамандра», а також Бруно Шульц, який після навчання у Відні повернувся до рідного Дрогобича й почав працювати вчителем малювання у своїй гімназії. Анджей Хцюк був його учнем.
На роки навчання в гімназії припадає літературний дебют Анджея Хцюка у шкільному часописі Młodzież («Молодь»). Його заснували 1932 року, а емблему розробив Бруно Шульц.
1938 року Анджей Хцюк долучився до редагування харцерського часопису Włóczęga(«Волоцюга»), що мав підзаголовок: «Виходить, коли хоче». Несподівано для молодих редакторів та авторів видання (ними були Хцюкові друзі-харцери) Харцерство — польський відповідник скаутського руху. стало подією в Дрогобичі, оскільки безстрашно, дотепно і влучно порушувало важливі проблеми життя міста.
Навесні 1939 року Хцюк отримав уже «комерційну» пропозицію редагувати курортну газету Truskawieckie Zdroje («Трускавецькі джерела»). Від липня, коли з’явився перший номер, до початку совєтсько-нацистської агресії у вересні встигло вийти лише кілька чисел газети, однак ці молодечі журналістські спроби були початком шляху майбутнього відомого еміграційного журналіста, публіциста і письменника, яким Анджей Хцюк згодом таки став.
Восени 1938 року Анджей розпочав навчання на правничому факультеті університету Яна Казимира у Львові, де вже навчався його старший брат, Тадеуш. Проте після першого року Анджей не склав одного іспиту, що розчарувало його в подальшому навчанні. Поза тим, невдовзі вибухнула війна.
24 вересня 1939 року до Дрогобича ввійшла Червона армія. Анджей разом із Тадеушем і ще одним приятелем, Антонієм Красульським, вирішили втікати через Угорщину на Захід.
У кінці грудня, після кількох спроб втечі (які також чудово описано в спогадах) вони на лижах нелегально перетнули кордон. Далі було перебування в таборі для поляків в угорському місті Ніредьгаза, звідки дрогобицькі втікачі невдовзі рушили до Будапешта, де, на їхнє щастя, зустріли майора Мєчислава Млотека — у Дрогобичі він очолював військово-спортовий клуб «Юнак» (і сам клуб, і майор Млотек не раз з’являються у Хцюкових розповідях), а тут був головою евакуаційного бюро. Під час того нелегального лижного «рейду» Анджей ушкодив собі нирки, оскільки вправним лижником не був, тим-то перед виїздом до «цьоці Франі», тобто до Франції, мусив підлікуватися. Врешті він таки потрапив до Франції, де вступив до Другої дивізії стрільців піхоти.
Наприкінці лютого 1940 року у французькому місті Партене зустрілися троє братів Хцюків — Антоній, Владислав й Анджей — та їхній швагер, Леопольд Скленаж. Кожен по-різному добирався до Франції, і це була остання їхня родинна зустріч у такому численному складі.
У листопаді 1941 року Анджей опинився в Тулузі, де, побіч польського консульства, почав працювати польський осередок YMCA. Young Men’s Christian Association (YMCA) — Молодіжне чоловіче християнське товариство, створене 1844 року в Лондоні. Нині нараховує понад 45 мільйонів членів у 125 національних організаціях, що творять світову федерацію YMCA. Польська організація YMCA постала 1918 року. Там він долучився до видавничо-просвітницької діяльности, скерованої передовсім на колишніх польських вояків, розсипаних по закутках Франції. Від 1941 року Хцюк співпрацював із редакціями часописів Wrócimy і Służba; Wrócimy — часопис, що його 1941 року заснував Юзеф Лободовський у таборі для польських вояків у Лівроні; Służba — підпільне релігійне видання, що виходило в Тулузі. від 1944 року також редагував орган польського YMCA Razem. Часопис польського осередку YMCA «RAZEM młodzi przyjaciele» почав виходити в Ліоні влітку 1944 року. У листопаді 1944 року редакція «Разом» перебралася до Парижа. Редакційна праця не заступала йому активної участи в русі опору: в липні 1943 року, зокрема, він брав участь у сутичці з німцями під Ґреноблем, а також виконував функції зв’язкового з французькими партизанами. Потому, разом з осередком YMCA, перебрався до Ліона, а далі, вже після визволення французької столиці від нацистів, — до Парижа.
У жовтні 1951 року, переважно через розходження з польською еміграцією в Парижі, що закидала йому підтримування контактів із французькими комуністами-антифашистами, з якими він познайомився через участь у русі опору, співпрацю з посольством ПНР та публікації у прорежимних виданнях, як-от варшавська газета Przegląd Sportowy («Спортивний огляд»), де від початку жовтня 1947 року почали з’являтися Хцюкові статті про футбол, велосипедний спорт і бокс, Анджей Хцюк виїхав до Австралії.
Після переїзду з дружиною і двома дітьми до Австралії Анджей Хцюк спершу працював там при спалюванні сміття, заливанні асфальту, чищенні каналів, аж урешті «з нахабством, яке його самого дивувало, але яке благословляв», зголосився шефом французької кухні до ресторану Golden Age Hotel у гірському містечку Омео. 1953 року він перебрався до приморського містечка Квінскліф, де також працював шефом французької кухні в ресторані.
«Рейс до Сміттона». Джерело: antykwariat-zakladka.pl1 квітня 1954 року Анджей Хцюк як кухар торгового вітрильника вирушив у подорож із Мельбурна до міста Сміттона на острові Тасманія. Досвід цієї подорожі через кілька років послужив йому при написанні оповідань «Рейс до Сміттона» і «Старий океан». 1966 року він почав викладати французьку мову й історію в одній із середніх шкіл Мельбурна, водночас записавшись на заочні студії в Мельбурнзькому університеті з французької мови й літератури.
Через рік перебування в Австралії Анджей Хцюк нав’язав контакти з польською пресою. Друкувався в еміграційних часописах: Głos Polski («Польський голос»), Tygodnik Katolicki («Католицький тижневик»), Wiadomości Polskie («Польські новини»), де мав постійні рубрики Szczypta soli («Дрібка солі»), Widnokręgi («Виднокола») та інші.
У кінці листопада 1954 року в Мельбурні Хцюк разом із Барбарою Шенкель створив перше польське кабаре в Австралії «Весела Кукабура». Назва кабаре належить Анджею Хцюкові й походить від назви австралійського птаха, чий голос нагадує істеричний людський сміх. Згодом долучилися й інші учасники, зокрема Тадеуш Лежонь, Хцюків приятель із Дрогобича. Ідея створення кабаре належала Романові Ґроновському, співвласникові та співредактору часопису Tygodnik Katolicki. Кабаре з успіхом виступало в польських осередках й було важливим центром польської діаспори в Австралії.
У текстах, писаних для кабаре, Анджей Хцюк активно послуговується так званим балаком, тобто південно-східною говіркою польської мови, характерною для Галичини. Саме ця говірка й традиція її використання хоча б у програмах «Польського Радіо Львів», що транслювалися на цілу Польщу, найповніше могла відобразити самопочуття автора та його глядачів, які опинилися на відстані «половини земної кулі від дому», тобто в Австралії. Ця говірка власне становила важливий момент відчуття дому, про що, зокрема, в одному з листів пише брат письменника, Владислав Хцюк:
Було нас четверо, властиво кожен інший, кожен вибрав свою дорогу, свою мету. Війна нас розділила, але поєднує родина і Дрогобич. Хтозна, що було найважливіше. По стількох роках я вже сам не є певний. Напевно, балак.
Успіх кабаре збігся з першим літературним успіхом Хцюка: його вірші «Локомотив» і «Поема про Бруно Шульца» було вирізнено в літературному конкурсі газети Głos Polski, що виходила в Торонто.
Від 1957 року Анджей Хцюк співпрацює з паризькою «Культурою» Єжи Ґєдройця, а від 1958-го — з лондонським часописом Wiadomości («Новини») під редакцією Мєчислава Ґридзевського, Мєчислав Ґридзевський — польсько-єврейський історик, фейлетоніст, журналіст, у міжвоєнний період — один із засновників і практично одноосібний редактор часопису «Скамандер». тобто двома найвпливовішими польськими еміграційними осередками. Зокрема, у Бібліотеці «Культури» вийшли Хцюкові оповідання «Сумний усміх» (1957), «Рейс до Сміттона. Старий Океан» (1960) та репортаж із подорожі до Ізраїлю (1972). У Лондоні натомість з’явилися друком «дрогобицькі» збірки: «Атлантида» (1969) та «Місяцева Земля» (1972).
У кінці 1961 року Хцюк розпочав свою першу подорож по Австралії, яку мав здійснити задля репортажів, збирання матеріалу для книжки про польську діаспору, а також щоб здобути нових передплатників для польської преси, передусім для часопису Wiadomości Polskie («Польські новини»), що виходив у Сиднеї, який, спільно з паризькою «Культурою» та іншими еміграційними виданнями, вислав письменника відвідати польські осередки.
Переклад відгуку Анджея Хцюка на антологію «Розстріляне Відродження», опублікованого в газеті "Українець в Австралії"», 1960, 26 червня. Джерело: архів Наталки РимськоїПисьменник також зацікавлено реагував на непересічні події життя української еміграції, чим, безсумнівно, став вихід 1959 року в Бібліотеці паризької «Культури» антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження». Цю фундаментальну антологію української літератури 1917–1933 років видано з ініціативи та коштом Єжи Ґєдройця. Про це свідчить його рецензія, вміщена спершу в часописі Wiadomości Polskie, а далі перекладена українською і надрукована в газеті «Українець в Австралії».
До 25-ліття творчої діяльности Анджея Хцюка в Лондоні накладом Польського культурного фонду вийшла збірка його дрогобицьких спогадів «Атлантида». 6 червня 1970 року журі щорічної нагороди лондонських Wiadomości визнало її найвизначнішою книгою письменника польського походження, виданою в еміграції 1969 року.
На час виходу «Атлантиди» Хцюк уже завершував «другу розповідь про Князівство Балаку», тобто «Місяцеву Землю», Назва книжки є цитатою з останньої строфи вірша Казімєжа Вєжинського «Місяць» («Księzyc»). що також вийшла друком у Лондоні 1972 року.
Люди потребують таких книжок із сумним усміхом, аби на їх сторінках, як у дзеркалі, впізнати себе, щоб побачити свої тамтешні Дрогобичі, може, трішки прикрашені тугою, але й із цілковитою щирістю збережені в серці. Цей людський погляд на все є в житті найпотрібніший, особливо коли треба впорядкувати якісь справи, рахунки із землею, повною сліз і крові, любові та кривди.
1970 року, ще до видання «Місяцевої Землі», у Лондоні вийшов Хцюків роман «Товариші з безпеки. Роман, дай Боже, історичний» («Towarzysze z biezpieczeństwa. Powieść, daj Boże, historyczna») про часи сталінізму в Польщі. Критика доволі прихильно зустріла публікацію.
У липні 1971 року, по двадцяти роках, Хцюк розпочав подорож Європою. Насамперед відвідав Лондон, де познайомився зі своїм видавцем, Юліушем Саковським. Небувалим пережиттям для письменника стала зустріч із братом Тадеушем та його родиною в Мюнхені (востаннє вони бачилися 1951 року в Франції); Тадеуш працював у польській редакції радіо «Вільна Європа». Серпень 1971 року Анджей Хцюк із дружиною провів у Ізраїлі, результатом чого стала книжка «Візит до Ізраїлю» («Wizyta w Izraelu»), 1972 року її видав Єжи Ґєдройць у Парижі. Публікація теж здобула схвальні відгуки, але з доброзичливою заувагою: «Це книжка радше про Дрогобич, ніж про Ізраїль. Це ще одна розповідь про загублену Атлантиду, а не про новочасного Фенікса...»
Сам автор теж усвідомлював, що дивиться на Ізраїль крізь призму Дрогобича, і писав про це у вступі:
А коли тут забагато говориться про Дрогобич і дрогобичан, то Читач повинен пам’ятати, що найліпше писати про те, що добре знаєш, і що маємо тут справу з чистим перенесенням і претекстом. Бо якраз через моє місто, його мікрокосмос і пов’язання людських доль бачимо типовий фраґмент Історії часів окупації, війни і терору УБ, Urząd Biezpieczeństwa Publicznego — управління внутрішньої безпеки в повоєнній Польщі, за функціями подібне до НКВД/КҐБ. 1956 року назву управління змінили на Służba Biezpieczeństwa (SB). з усіма злочинами і жахом наших часів, із людським стражданням, геройством і красою Людини у моїх братів євреїв, українців і поляків, синів тієї землі, звідки всі ми походимо і любов до якої у більшости євреїв не згасла, попри численні терни і кривди, попри те, що їх уже підхопило нове майбутнє.
1975 року Польський культурний фонд у Лондоні видав наступний твір Анджея Хцюка — «Емігрантську повість» («Emigrancka opowieść»). За неї автор отримав відзнаку Спілки польських письменників на чужині як за найкращу книгу року.
Еміграція — це жахливе всякання в інше життя, шизофренія, інший вимір і планета, це хвороба і піднесене служіння, протест і атрофія; у ній є все: і нудьга, і патос, і все заходить нараз, у різних умовах і стилях, у різних моментах і тональностях.
15 травня 1978 року Анджей Хцюк помер. Його поховали на цвинтарі «Некрополіс» у Мельбурні.
Князівство Балаку
Натомість «внутрішня» біографія письменника, тобто історія його пам’яті, розгортається на сторінках «дрогобицьких» книжок — «Атлантиди» і «Місяцевої Землі». Це розповідь про повернення до рідного дому, якого Хцюка назавжди позбавили, розповідь про втрачену вітчизну, про світ, який Історія прирекла на долю Атлантиди, і лише обов’язок пам’яті, вірна любов до тієї землі змушує його описувати її обриси, аби бодай якось затримати це «кляте людське забування».
«Повернення» до Дрогобича для Хцюка розпочалося з потреби розповісти про свого вчителя, чиї творчість і доля вже стали хрестоматійними — йдеться, звісно, про Бруно Шульца. Отож перша «шульцівська» публікація з’явилася 1947 року в Парижі на сторінках «Разом» — це був «Дрогобицький спогад про Бруно Шульца». Згодом, 1948 року, побачив світ іще один фрагмент Хцюкової «Шульціяни» — «Дрогобицькі часи». 1959 року (тобто за десять років до публікації в Лондоні «Атлантиди») у паризькій «Культурі» з’явився ще один Хцюків спогад про вчителя.
Властиво, Хцюкового Дрогобича вже немає — він живе лише в пам’яті, «у спомині та сердечному зворушенні, у вознесенні й піднесенні спогадів». Увесь цей світ, цей стиль життя галицьких містечок змела Історія (саме так, з великої літери, пише Хцюк, ніби вписуючи тим долю свого міста і його мешканців у жанр драми, рівної грецькій трагедії):
Немов Атлантида, затонули всі денні й нічні клопоти того народу багатьох народів, поєднаних львівським затягуванням кількома мовами; зникли не тільки люди і природні, приписані їм місця, — бурхливе море поглинуло той неповторний стиль життя містечок на сході Польщі, тієї інтеліґенції багатьох народів, що ще підтримувала якісь старовіцькі форми та критерії Австрійської імперії, як і власні, місцеві й індивідуальні, особисті кожного дивака. Поєднувалося це все з незбагненним уже нині гумором і з людською щирістю найвищої проби, яка часом прибирала вигляд цинізму.
У Хцюковому світі зустрічаються, переплітаються, перехрещуються, відлунюють, накладаються польські, єврейські й українські реалії та голоси, бо лише така розповідь не дає сфальшувати це суголосся втраченої вітчизни.
Саме це багатство, ця «чистота тону» дали підстави іншому відомому галичанину, польсько-єврейському сатирикові й драматургу Маріянові Гемару (який народився у Львові як Ян Маріян Гешелес) стверджувати, що з книжок Хцюка постає «півтора міста, напівпольське, напів’єврейське, напівукраїнське місто Дрогобич».
Це, однак, не значить, ніби Хцюк «глазурує» минуле: у його спогадах є місце і на заборону українського університету у Львові, і на вбивство польського політика Тадеуша Голувка в Трускавці, яке в серпні 1931 року здійснили дрогобицькі оунівці, і на «наочні» приклади польського (а хіба ж тільки польського?.. і тільки тоді?..) «побутового» антисемітизму, і на розповідь про однокласників, які замість канапок приносили до школи загорнуті в папір шматки дикти (фанери) й удавали, ніби не відчувають голоду, тим-то не їдять своїх «канапок» — бо вдома не було «зайвого» хліба, не кажучи вже про масло чи шинку на справжню, а не бутафорну канапку.
Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові.
Хцюкові не йдеться навіть про те, щоб знову змогти приїхати до Дрогобича:
Усі ми зітхаємо: ах, якби то ще раз туди піти, якби ще раз там побувати! Пощо? Якби я знову міг мати двадцять років, якби ті часи повернулися й ожили, і повернулися всі ті люди в тому вигляді, в якому тоді були, — тоді так! Але це неможливо, тоді пощо? Той краєвид складався з різних елементів: якщо оминути зміни, що їх краєвидові напевно завдали чужі йому і його культурі люди, — прецінь не будемо вже молодими, не знайдемо вже тих людей і речей такими, як вони були тоді, то пощо? Не хочу того порівняння, волію зберегти для себе лише спогад і як гостію понести його із собою крізь ті хвилини, які мені залишилося прожити, бо, може, боюся, що із порівняння я вийшов би окрадений зі своїх найкращих зворушень і споминів.
Хцюків Дрогобич існує лише в мові, лише як князівство балаку. Феномен міської мови пограниччя, популярно званої «львівським балаком», став в Україні предметом академічного дослідження та лексикографічної фіксації зовсім недавно, однак після виходу фундаментального словника «Арґо в Україні» авторитетного українського мовознавця Олекси Горбача, а також «Лексикону львівського», що їх підготував колектив мовознавців з Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, є шанс, що ситуація зміниться. Ці дослідження представляють ту мову, що досі залишалася для галичанина лише «внутрішньою», як важливий мовний ресурс, вартий уваги і фіксації, оскільки він становить цікаву сторінку формування української «міської» мови. Однак за життя Хцюка — в умовах його відірвання від батьківщини — цей мовний пласт здавався йому приреченим на швидке забуття, тим-то письменник прагне якнайбільше згадати, записати, пояснити ті слова і словечка, ті окреслення і приповідки, що творили неповторне тло його дитинства й молодости. Проте кожен сучасний галичанин, прочитавши ті Хцюкові «лексикографічні реєстри» та звернені до польського читача пояснення їх значення («треба записати, що це таке, що означає і звідки прийшло: шимон, книш, брадрура, ґеляйціґ, фурдиґарня, батярига, смук, гебра, накастлик, копиздра, макутра, калярепа, полікер, трембулька, зазуля, хавіра, хабаль, хахар, мешт, вишафірувати, насмитрати, цьмага, січ, пітолько, ґронь, спустити маґель»), лише усміхнеться, бо впізнає ситуацію, у якій йому самому не раз доводилося тлумачити ці словечка співрозмовникові з-поза Галичини або просто замінювати їх на загальновживані, загальноукраїнські, тобто здійснювати такий собі «переклад» своєї «внутрішньої» мови «назовні».
Балак більшою чи меншою мірою надалі активний у мовленні найстаршого і середнього покоління галичан-українців і не тільки, а отже, відомий також і наймолодшому поколінню.
Врешті, галицький мовний пласт починає виходити з «внутрішньої еміграції»: окрім згаданих уже словників, які цю лексику вивчають і фіксують, у Львові та інших галицьких містах з’являються доволі успішні кнайпи та цукерні, оформлені у ретро-стилі, меню яких складають страви з «галицькими» назвами. Львівський міський фольклор міжвоєнного періоду щораз частіше з’являється в репертуарі львівських виконавців: 2002 року Віктор Морозов видав цілий альбом таких пісень, переспіваних із тієї «кресової польської», якою їх було створено. Завдяки «впізнаваній» назві альбому «Тільки ві Львові» «Tylku wy Lwowi» — надзвичайно популярна пісенька Генрика Варса на слова Емануеля Шлехтера із фільму «Волоцюги». та імені виконавця альбом розійшовся дуже швидко. Кілька таких «львівських» пісень має у своєму репертуарі й «Піккардійська Терція» (серед них польська й українська версії пісні Маріяна Гемара про Львів «Tyle jest miast...» — «Стільки є міст...»). Ці пісні звучать на FM-радіостанціях, їх стягують з інтернету, тримають на комп’ютерах, слухають на ютюбі і в тих-таки ретро-кнайпах. А соціолінгвістка Леся Ставицька зафіксувала цікавий процес проникнення цих галицьких словечок (кобіта, фацет, філіжанка, спацерувати, дефілювати тощо) у київський молодіжний жарґон — вочевидь, за посередництвом тих студентів із Галичини, що приїхали навчатися в столичних університетах.
Коли ж ідеться про Князівство Балаку Анджея Хцюка, то, звісно, його «дрогобицько-львівські» спогади не можна зарахувати ані до академічних студій із говірки галицьких міст чи приміських сіл міжвоєнного або теперішнього періоду, ані, тим більше, пов’язати з якоюсь «туристичною комерцією».
Бо Хцюків Дрогобич емігрував разом із ним, і разом з ним він подорожує світом. Тим-то перший розділ його книги про подорож до Ізраїлю розпочинається зі спогаду, як то вони з однокласниками, зокрема євреями, тими, які загинули у війні, і тими, що є тепер тут, в Ізраїлі, мріяли про зустріч у Дрогобичі через 25 років після закінчення гімназії, і це 25-ліття їхнього випуску мало припасти на 1963 рік. А ходячи по старому передмісті Тель-Авіва, він зауважує, що «архітектурно Схід тут змішується з дрогобицьким Ланом», тобто дрогобицькою єврейською дільницею. Ще десь бачить «корчму, як у Бориславі», або завулок, «як у Трускавці».
Бо запах бензину й нафти до кінця життя викликає в нього «містичне зворушення»:
Нині я навчаю французької на далекому передмісті Мельбурна, де стоїть і фафонить кілька рафінерій, і коли вітер з моря завіє мені до класу нестерпним для інших смородом, я вдихаю той наймиліший і благий запах своєї молодости, пречудові парфуми для старшого пана, який щораз частіше спогадує собі ті часи: Борислав і Дрогобич пахли ж бо ропою і болотом!
Бо «часом треба відійти і втратити щось, щоб аж тоді зрозуміти, як ти це любив».
