Люди

Анджей Хцюк. Письменник з Галичиною в тлі

08 травня 2024
Анджей Хцюк. Джерело: архів Яцека Зодделя

Анджей Хцюк. Джерело: архів Яцека Зодделя

Уродженець Дрогобича, він усе своє життя (і навіть коли мешкав у Австралії) описував утрачений світ мультикультурної Галичини. Про Анджея Хцюка (1920–1978), письменника-емігранта, — у статті Наталки Римської, перекладачки та популяризаторки його творів.

Доля Анджея Хцюка та його найближчої родини може бути наочним прикладом того , що відбувалося з галицькими поляками від початку Другої світової війни й потім, по її завершенні: участь у Вересневій кампанії, тобто боротьба із совєтсько-німецькою агресією проти Другої Речі Посполитої, що розпочалась у вересні 1939 року , після поразки та совєтського «визволення» Дрогобича. Нелегальний перетин кордону з Угорщиною, табір для польських утікачів із новозахоплених совєтських територій в угорському місті Ніредьгаза, переїзд до Франції, де формувалися Польські збройні сили за кордоном під командуванням Владислава Сікорського, боротьба у їх лавах та у військових формуваннях союзників проти нацистів, німецькі офлаґи (табори для полонених офіцерів), в одному з яких опинився брат Анджея Хцюка, Владислав, що був військовим пілотом-винищувачем, після війни — еміграція (ФРН, Франція, США, Австралія).

Цими шляхами пройшли чоловіки , тобто сам Анджей Хцюк, його брати, Антоній, Владислав і Тадеуш, та шваґер Леопольд Скленаж, який у цивільному житті був прокурором. Тим часом та частина родини, що залишилася на окупованій території, спізнала всі «принади» обох режимів. Старшу сестру Анджея Хцюка, Станіславу Хцюк-Скленаж, як дружину польського прокурора «разом із малими донечками-реакціонерками» вивезли до Казахстану. Там у нелюдських умовах від голоду й тифу померла молодша донька Станіслави.

Хцюкових батьків по закінченні війни чекали поневіряння із совєтською паспортизацією , а згодом — «репатріяція» до Польщі: вони опинились у селі Алєксандровицях під Бєльськом, де Анджей іще зміг їх відвідати (про це письменник, зокрема, розповідає у тексті «Дім і квартиранти»).

Натомість двоє братів Анджея Хцюка , Владислав і Тадеуш, стали кавалерами найвищої польської військової відзнаки — ордену Virtuti Militari: Владислав як пілот винищувачів, а Тадеуш як легендарний «тихо-темний» кур’єр, себто кур’єр польського підпілля, який після 1939 року не раз проникав на окуповану територію, виконуючи завдання польського уряду в екзилі. Владислав Хцюк, пілот-винищувач, ветеран Вересневої кампанії, війни у Франції та боїв у Великій Британії, після війни опинився в США. Окрім Virtuti Militari, Владислав Хцюк (як і Тадеуш) двічі був кавалером Хреста «За Мужність» та французького Військового Хреста. Помер 7 жовтня 2006 року в Сан-Франциско.

У спогадах Анджея Хцюка читач «упізнаватиме» цих осіб під їхніми «домашніми» іменами: Стася — Станіслава Хцюк , Польдек — її чоловік, правник Леопольд Скленаж, Антек — Антоній Хцюк, Владек — Владислав Хцюк, Дзідек — Тадеуш Хцюк (Марек Цельт).

Від Дрогобича до Мельбурна

«Повнотомову» біографію самого Анджея Хцюка написала багаторічна дослідниця його творчости з Австралії , Боґуміла Жонґоллович. Стисло її можна було би викласти так.

Анджей Хцюк народився 13 січня 1920 року в Дрогобичі. Його батьки , Марія, з дому Сьпєвак (1890–1956), і Міхал Хцюк (1874–1953), одружилися 1909 року. Невдовзі по шлюбі подружжя замешкало в селі Губичі під Бориславом. 1912-го Хцюки перебралися до Дрогобича і купили невелику «реальність», тобто дім, на вулиці Польній, 8 (тепер вулиця Броніслава Козловського). Там і народився Анджей Ян Хцюк — шоста дитина у сім’ї. Окрім уже названих трьох братів і сестри: Антонія Маріяна Казімєжа (народився 1913 року), Владислава Войцєха (1915), Тадеуша Томаша (1916) та Станіслави Міхаліни (1910), — у Хцюків 1912 року народилася ще одна донька, Яніна, проте вона померла, коли мала заледве кілька місяців.

Міхал Хцюк керував меліораційними роботами в Тисмениці й почасти на Дністрі. У службові виїзди він часто брав із собою синів. Анджей любив ці поїздки , бо захоплювався кіньми, а там не раз випадало кататися бричками. Анджей міг годинами бавитися у «фіякра» (так у Дрогобичі називали візника дорожки) на трьох верандах родинного дому. Зв’язані шнуром стільці були тоді кіньми, а мамина скриня — повозом. Потім хлопцеві плани змінилися, і він уже мріяв стати журналістом.

«Редакція» його перших газет , зокрема «Дрогобицького вечірнього кур’єра», писаного від руки через кальку, вкрадену з батьківського письмового стола, була на горищі. Одинадцятилітній редактор і видавець в одній особі брав гроші на передплату і часопис майже відразу переставав виходити (про це з теплим гумором письменник згадує в тексті «Можна сказати — богомолець!»).

До державної чоловічої гімназії імені Короля Владислава Яґелли на вулиці Генрика Сенкевича у Дрогобичі Анджей перейшов після чотирьох років навчання у загальній школі імені Станіслава Конарського , яка містилася на вулиці Завалля. Гімназію Яґелли, зокрема, закінчили Іван Франко , Казімєж Вєжинський, співзасновник «Скамандра», а також Бруно Шульц , який після навчання у Відні повернувся до рідного Дрогобича й почав працювати вчителем малювання у своїй гімназії. Анджей Хцюк був його учнем.

На роки навчання в гімназії припадає літературний дебют Анджея Хцюка у шкільному часописі Młodzież («Молодь»). Його заснували 1932 року , а емблему розробив Бруно Шульц.

1938 року Анджей Хцюк долучився до редагування харцерського часопису Włóczęga(«Волоцюга») , що мав підзаголовок: «Виходить, коли хоче». Несподівано для молодих редакторів та авторів видання (ними були Хцюкові друзі-харцери) Харцерство — польський відповідник скаутського руху. стало подією в Дрогобичі , оскільки безстрашно, дотепно і влучно порушувало важливі проблеми життя міста.

Навесні 1939 року Хцюк отримав уже «комерційну» пропозицію редагувати курортну газету Truskawieckie Zdroje («Трускавецькі джерела»). Від липня , коли з’явився перший номер, до початку совєтсько-нацистської агресії у вересні встигло вийти лише кілька чисел газети, однак ці молодечі журналістські спроби були початком шляху майбутнього відомого еміграційного журналіста, публіциста і письменника, яким Анджей Хцюк згодом таки став.

Восени 1938 року Анджей розпочав навчання на правничому факультеті університету Яна Казимира у Львові , де вже навчався його старший брат, Тадеуш. Проте після першого року Анджей не склав одного іспиту, що розчарувало його в подальшому навчанні. Поза тим, невдовзі вибухнула війна.

24 вересня 1939 року до Дрогобича ввійшла Червона армія. Анджей разом із Тадеушем і ще одним приятелем , Антонієм Красульським, вирішили втікати через Угорщину на Захід.

У кінці грудня , після кількох спроб втечі (які також чудово описано в спогадах) вони на лижах нелегально перетнули кордон. Далі було перебування в таборі для поляків в угорському місті Ніредьгаза, звідки дрогобицькі втікачі невдовзі рушили до Будапешта, де, на їхнє щастя, зустріли майора Мєчислава Млотека — у Дрогобичі він очолював військово-спортовий клуб «Юнак» (і сам клуб, і майор Млотек не раз з’являються у Хцюкових розповідях), а тут був головою евакуаційного бюро. Під час того нелегального лижного «рейду» Анджей ушкодив собі нирки, оскільки вправним лижником не був, тим-то перед виїздом до «цьоці Франі», тобто до Франції, мусив підлікуватися. Врешті він таки потрапив до Франції, де вступив до Другої дивізії стрільців піхоти.

Наприкінці лютого 1940 року у французькому місті Партене зустрілися троє братів Хцюків — Антоній , Владислав й Анджей — та їхній швагер, Леопольд Скленаж. Кожен по-різному добирався до Франції, і це була остання їхня родинна зустріч у такому численному складі.

У листопаді 1941 року Анджей опинився в Тулузі , де, побіч польського консульства , почав працювати польський осередок YMCA. Young Men’s Christian Association (YMCA) — Молодіжне чоловіче християнське товариство, створене 1844 року в Лондоні. Нині нараховує понад 45 мільйонів членів у 125 національних організаціях, що творять світову федерацію YMCA. Польська організація YMCA постала 1918 року. Там він долучився до видавничо-просвітницької діяльности , скерованої передовсім на колишніх польських вояків, розсипаних по закутках Франції. Від 1941 року Хцюк співпрацював із редакціями часописів Wrócimy і Służba; Wrócimy — часопис, що його 1941 року заснував Юзеф Лободовський у таборі для польських вояків у Лівроні; Służba — підпільне релігійне видання, що виходило в Тулузі. від 1944 року також редагував орган польського YMCA Razem. Часопис польського осередку YMCA «RAZEM młodzi przyjaciele» почав виходити в Ліоні влітку 1944 року. У листопаді 1944 року редакція «Разом» перебралася до Парижа. Редакційна праця не заступала йому активної участи в русі опору: в липні 1943 року , зокрема, він брав участь у сутичці з німцями під Ґреноблем, а також виконував функції зв’язкового з французькими партизанами. Потому, разом з осередком YMCA, перебрався до Ліона, а далі, вже після визволення французької столиці від нацистів, — до Парижа.

У жовтні 1951 року , переважно через розходження з польською еміграцією в Парижі, що закидала йому підтримування контактів із французькими комуністами-антифашистами, з якими він познайомився через участь у русі опору, співпрацю з посольством ПНР та публікації у прорежимних виданнях, як-от варшавська газета Przegląd Sportowy («Спортивний огляд»), де від початку жовтня 1947 року почали з’являтися Хцюкові статті про футбол, велосипедний спорт і бокс, Анджей Хцюк виїхав до Австралії.

Після переїзду з дружиною і двома дітьми до Австралії Анджей Хцюк спершу працював там при спалюванні сміття , заливанні асфальту, чищенні каналів, аж урешті «з нахабством, яке його самого дивувало, але яке благословляв», зголосився шефом французької кухні до ресторану Golden Age Hotel у гірському містечку Омео. 1953 року він перебрався до приморського містечка Квінскліф, де також працював шефом французької кухні в ресторані.

«Рейс до Сміттона». Джерело: antykwariat-zakladka.pl

1 квітня 1954 року Анджей Хцюк як кухар торгового вітрильника вирушив у подорож із Мельбурна до міста Сміттона на острові Тасманія. Досвід цієї подорожі через кілька років послужив йому при написанні оповідань «Рейс до Сміттона» і «Старий океан». 1966 року він почав викладати французьку мову й історію в одній із середніх шкіл Мельбурна , водночас записавшись на заочні студії в Мельбурнзькому університеті з французької мови й літератури.

Через рік перебування в Австралії Анджей Хцюк нав’язав контакти з польською пресою. Друкувався в еміграційних часописах: Głos Polski («Польський голос») , Tygodnik Katolicki («Католицький тижневик»), Wiadomości Polskie («Польські новини»), де мав постійні рубрики Szczypta soli («Дрібка солі»), Widnokręgi («Виднокола») та інші.

У кінці листопада 1954 року в Мельбурні Хцюк разом із Барбарою Шенкель створив перше польське кабаре в Австралії «Весела Кукабура». Назва кабаре належить Анджею Хцюкові й походить від назви австралійського птаха, чий голос нагадує істеричний людський сміх. Згодом долучилися й інші учасники , зокрема Тадеуш Лежонь, Хцюків приятель із Дрогобича. Ідея створення кабаре належала Романові Ґроновському, співвласникові та співредактору часопису Tygodnik Katolicki. Кабаре з успіхом виступало в польських осередках й було важливим центром польської діаспори в Австралії.

У текстах , писаних для кабаре, Анджей Хцюк активно послуговується так званим балаком, тобто південно-східною говіркою польської мови, характерною для Галичини. Саме ця говірка й традиція її використання хоча б у програмах «Польського Радіо Львів», що транслювалися на цілу Польщу, найповніше могла відобразити самопочуття автора та його глядачів, які опинилися на відстані «половини земної кулі від дому», тобто в Австралії. Ця говірка власне становила важливий момент відчуття дому, про що, зокрема, в одному з листів пише брат письменника, Владислав Хцюк:

Владислав Хцюк , брат Анджея

Було нас четверо , властиво кожен інший, кожен вибрав свою дорогу, свою мету. Війна нас розділила, але поєднує родина і Дрогобич. Хтозна, що було найважливіше. По стількох роках я вже сам не є певний. Напевно, балак.

Успіх кабаре збігся з першим літературним успіхом Хцюка: його вірші «Локомотив» і «Поема про Бруно Шульца» було вирізнено в літературному конкурсі газети Głos Polski , що виходила в Торонто.

Від 1957 року Анджей Хцюк співпрацює з паризькою «Культурою» Єжи Ґєдройця , а від 1958-го — з лондонським часописом Wiadomości («Новини») під редакцією Мєчислава Ґридзевського, Мєчислав Ґридзевський — польсько-єврейський історик, фейлетоніст, журналіст, у міжвоєнний період — один із засновників і практично одноосібний редактор часопису «Скамандер». тобто двома найвпливовішими польськими еміграційними осередками. Зокрема , у Бібліотеці «Культури» вийшли Хцюкові оповідання «Сумний усміх» (1957), «Рейс до Сміттона. Старий Океан» (1960) та репортаж із подорожі до Ізраїлю (1972). У Лондоні натомість з’явилися друком «дрогобицькі» збірки: «Атлантида» (1969) та «Місяцева Земля» (1972).

У кінці 1961 року Хцюк розпочав свою першу подорож по Австралії , яку мав здійснити задля репортажів, збирання матеріалу для книжки про польську діаспору, а також щоб здобути нових передплатників для польської преси, передусім для часопису Wiadomości Polskie («Польські новини»), що виходив у Сиднеї, який, спільно з паризькою «Культурою» та іншими еміграційними виданнями, вислав письменника відвідати польські осередки.

Переклад відгуку Анджея Хцюка на антологію «Розстріляне Відродження» , опублікованого в газеті "Українець в Австралії"», 1960, 26 червня. Джерело: архів Наталки Римської

Письменник також зацікавлено реагував на непересічні події життя української еміграції , чим, безсумнівно, став вихід 1959 року в Бібліотеці паризької «Культури» антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження». Цю фундаментальну антологію української літератури 1917–1933 років видано з ініціативи та коштом Єжи Ґєдройця. Про це свідчить його рецензія , вміщена спершу в часописі Wiadomości Polskie, а далі перекладена українською і надрукована в газеті «Українець в Австралії».

До 25-ліття творчої діяльности Анджея Хцюка в Лондоні накладом Польського культурного фонду вийшла збірка його дрогобицьких спогадів «Атлантида». 6 червня 1970 року журі щорічної нагороди лондонських Wiadomości визнало її найвизначнішою книгою письменника польського походження , виданою в еміграції 1969 року.

На час виходу «Атлантиди» Хцюк уже завершував «другу розповідь про Князівство Балаку» , тобто «Місяцеву Землю», Назва книжки є цитатою з останньої строфи вірша Казімєжа Вєжинського «Місяць» («Księzyc»). що також вийшла друком у Лондоні 1972 року.

Анджей Хцюк

Люди потребують таких книжок із сумним усміхом , аби на їх сторінках, як у дзеркалі, впізнати себе, щоб побачити свої тамтешні Дрогобичі, може, трішки прикрашені тугою, але й із цілковитою щирістю збережені в серці. Цей людський погляд на все є в житті найпотрібніший, особливо коли треба впорядкувати якісь справи, рахунки із землею, повною сліз і крові, любові та кривди.

1970 року , ще до видання «Місяцевої Землі», у Лондоні вийшов Хцюків роман «Товариші з безпеки. Роман, дай Боже, історичний» («Towarzysze z biezpieczeństwa. Powieść, daj Boże, historyczna») про часи сталінізму в Польщі. Критика доволі прихильно зустріла публікацію.

У липні 1971 року , по двадцяти роках, Хцюк розпочав подорож Європою. Насамперед відвідав Лондон, де познайомився зі своїм видавцем, Юліушем Саковським. Небувалим пережиттям для письменника стала зустріч із братом Тадеушем та його родиною в Мюнхені (востаннє вони бачилися 1951 року в Франції); Тадеуш працював у польській редакції радіо «Вільна Європа». Серпень 1971 року Анджей Хцюк із дружиною провів у Ізраїлі, результатом чого стала книжка «Візит до Ізраїлю» («Wizyta w Izraelu»), 1972 року її видав Єжи Ґєдройць у Парижі. Публікація теж здобула схвальні відгуки, але з доброзичливою заувагою: «Це книжка радше про Дрогобич , ніж про Ізраїль. Це ще одна розповідь про загублену Атлантиду, а не про новочасного Фенікса...»

Сам автор теж усвідомлював , що дивиться на Ізраїль крізь призму Дрогобича, і писав про це у вступі:

Анджей Хцюк

А коли тут забагато говориться про Дрогобич і дрогобичан , то Читач повинен пам’ятати, що найліпше писати про те, що добре знаєш, і що маємо тут справу з чистим перенесенням і претекстом. Бо якраз через моє місто, його мікрокосмос і пов’язання людських доль бачимо типовий фраґмент Історії часів окупації, війни і терору УБ, Urząd Biezpieczeństwa Publicznego — управління внутрішньої безпеки в повоєнній Польщі, за функціями подібне до НКВД/КҐБ. 1956 року назву управління змінили на Służba Biezpieczeństwa (SB). з усіма злочинами і жахом наших часів , із людським стражданням, геройством і красою Людини у моїх братів євреїв, українців і поляків, синів тієї землі, звідки всі ми походимо і любов до якої у більшости євреїв не згасла, попри численні терни і кривди, попри те, що їх уже підхопило нове майбутнє.

1975 року Польський культурний фонд у Лондоні видав наступний твір Анджея Хцюка — «Емігрантську повість» («Emigrancka opowieść»). За неї автор отримав відзнаку Спілки польських письменників на чужині як за найкращу книгу року.

Анджей Хцюк

Еміграція — це жахливе всякання в інше життя , шизофренія, інший вимір і планета, це хвороба і піднесене служіння, протест і атрофія; у ній є все: і нудьга, і патос, і все заходить нараз, у різних умовах і стилях, у різних моментах і тональностях.

15 травня 1978 року Анджей Хцюк помер. Його поховали на цвинтарі «Некрополіс» у Мельбурні.

Князівство Балаку

Натомість «внутрішня» біографія письменника , тобто історія його пам’яті, розгортається на сторінках «дрогобицьких» книжок — «Атлантиди» і «Місяцевої Землі». Це розповідь про повернення до рідного дому, якого Хцюка назавжди позбавили, розповідь про втрачену вітчизну, про світ, який Історія прирекла на долю Атлантиди, і лише обов’язок пам’яті, вірна любов до тієї землі змушує його описувати її обриси, аби бодай якось затримати це «кляте людське забування».

«Повернення» до Дрогобича для Хцюка розпочалося з потреби розповісти про свого вчителя , чиї творчість і доля вже стали хрестоматійними — йдеться, звісно, про Бруно Шульца. Отож перша «шульцівська» публікація з’явилася 1947 року в Парижі на сторінках «Разом» — це був «Дрогобицький спогад про Бруно Шульца». Згодом, 1948 року, побачив світ іще один фрагмент Хцюкової «Шульціяни» — «Дрогобицькі часи». 1959 року (тобто за десять років до публікації в Лондоні «Атлантиди») у паризькій «Культурі» з’явився ще один Хцюків спогад про вчителя.

Властиво , Хцюкового Дрогобича вже немає — він живе лише в пам’яті, «у спомині та сердечному зворушенні, у вознесенні й піднесенні спогадів». Увесь цей світ, цей стиль життя галицьких містечок змела Історія (саме так, з великої літери, пише Хцюк, ніби вписуючи тим долю свого міста і його мешканців у жанр драми, рівної грецькій трагедії):

Анджей Хцюк

Немов Атлантида , затонули всі денні й нічні клопоти того народу багатьох народів, поєднаних львівським затягуванням кількома мовами; зникли не тільки люди і природні, приписані їм місця, — бурхливе море поглинуло той неповторний стиль життя містечок на сході Польщі, тієї інтеліґенції багатьох народів, що ще підтримувала якісь старовіцькі форми та критерії Австрійської імперії, як і власні, місцеві й індивідуальні, особисті кожного дивака. Поєднувалося це все з незбагненним уже нині гумором і з людською щирістю найвищої проби, яка часом прибирала вигляд цинізму.

У Хцюковому світі зустрічаються , переплітаються, перехрещуються, відлунюють, накладаються польські, єврейські й українські реалії та голоси, бо лише така розповідь не дає сфальшувати це суголосся втраченої вітчизни.

Саме це багатство , ця «чистота тону» дали підстави іншому відомому галичанину, польсько-єврейському сатирикові й драматургу Маріянові Гемару (який народився у Львові як Ян Маріян Гешелес) стверджувати, що з книжок Хцюка постає «півтора міста , напівпольське, напів’єврейське, напівукраїнське місто Дрогобич».

Це , однак, не значить, ніби Хцюк «глазурує» минуле: у його спогадах є місце і на заборону українського університету у Львові, і на вбивство польського політика Тадеуша Голувка в Трускавці, яке в серпні 1931 року здійснили дрогобицькі оунівці, і на «наочні» приклади польського (а хіба ж тільки польського?.. і тільки тоді?..) «побутового» антисемітизму, і на розповідь про однокласників, які замість канапок приносили до школи загорнуті в папір шматки дикти (фанери) й удавали, ніби не відчувають голоду, тим-то не їдять своїх «канапок» — бо вдома не було «зайвого» хліба, не кажучи вже про масло чи шинку на справжню, а не бутафорну канапку.

Анджей Хцюк

Біда тут часом аж пищала , не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові.

Хцюкові не йдеться навіть про те , щоб знову змогти приїхати до Дрогобича:

Анджей Хцюк

Усі ми зітхаємо: ах , якби то ще раз туди піти, якби ще раз там побувати! Пощо? Якби я знову міг мати двадцять років, якби ті часи повернулися й ожили, і повернулися всі ті люди в тому вигляді, в якому тоді були, — тоді так! Але це неможливо, тоді пощо? Той краєвид складався з різних елементів: якщо оминути зміни, що їх краєвидові напевно завдали чужі йому і його культурі люди, — прецінь не будемо вже молодими, не знайдемо вже тих людей і речей такими, як вони були тоді, то пощо? Не хочу того порівняння, волію зберегти для себе лише спогад і як гостію понести його із собою крізь ті хвилини, які мені залишилося прожити, бо, може, боюся, що із порівняння я вийшов би окрадений зі своїх найкращих зворушень і споминів.

Хцюків Дрогобич існує лише в мові , лише як князівство балаку. Феномен міської мови пограниччя, популярно званої «львівським балаком», став в Україні предметом академічного дослідження та лексикографічної фіксації зовсім недавно, однак після виходу фундаментального словника «Арґо в Україні» авторитетного українського мовознавця Олекси Горбача, а також «Лексикону львівського», що їх підготував колектив мовознавців з Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, є шанс, що ситуація зміниться. Ці дослідження представляють ту мову, що досі залишалася для галичанина лише «внутрішньою», як важливий мовний ресурс, вартий уваги і фіксації, оскільки він становить цікаву сторінку формування української «міської» мови. Однак за життя Хцюка — в умовах його відірвання від батьківщини — цей мовний пласт здавався йому приреченим на швидке забуття, тим-то письменник прагне якнайбільше згадати, записати, пояснити ті слова і словечка, ті окреслення і приповідки, що творили неповторне тло його дитинства й молодости. Проте кожен сучасний галичанин, прочитавши ті Хцюкові «лексикографічні реєстри» та звернені до польського читача пояснення їх значення («треба записати , що це таке, що означає і звідки прийшло: шимон, книш, брадрура, ґеляйціґ, фурдиґарня, батярига , смук, гебра, накастлик, копиздра, макутра, калярепа, полікер, трембулька, зазуля, хавіра, хабаль, хахар, мешт, вишафірувати, насмитрати, цьмага, січ, пітолько, ґронь, спустити маґель»), лише усміхнеться, бо впізнає ситуацію, у якій йому самому не раз доводилося тлумачити ці словечка співрозмовникові з-поза Галичини або просто замінювати їх на загальновживані, загальноукраїнські, тобто здійснювати такий собі «переклад» своєї «внутрішньої» мови «назовні».

Балак більшою чи меншою мірою надалі активний у мовленні найстаршого і середнього покоління галичан-українців і не тільки , а отже, відомий також і наймолодшому поколінню.

Врешті , галицький мовний пласт починає виходити з «внутрішньої еміграції»: окрім згаданих уже словників, які цю лексику вивчають і фіксують, у Львові та інших галицьких містах з’являються доволі успішні кнайпи та цукерні, оформлені у ретро-стилі, меню яких складають страви з «галицькими» назвами. Львівський міський фольклор міжвоєнного періоду щораз частіше з’являється в репертуарі львівських виконавців: 2002 року Віктор Морозов видав цілий альбом таких пісень, переспіваних із тієї «кресової польської», якою їх було створено. Завдяки «впізнаваній» назві альбому «Тільки ві Львові» «Tylku wy Lwowi» — надзвичайно популярна пісенька Генрика Варса на слова Емануеля Шлехтера із фільму «Волоцюги». та імені виконавця альбом розійшовся дуже швидко. Кілька таких «львівських» пісень має у своєму репертуарі й «Піккардійська Терція» (серед них польська й українська версії пісні Маріяна Гемара про Львів «Tyle jest miast...» — «Стільки є міст...»). Ці пісні звучать на FM-радіостанціях , їх стягують з інтернету, тримають на комп’ютерах, слухають на ютюбі і в тих-таки ретро-кнайпах. А соціолінгвістка Леся Ставицька зафіксувала цікавий процес проникнення цих галицьких словечок (кобіта, фацет, філіжанка, спацерувати, дефілювати тощо) у київський молодіжний жарґон — вочевидь, за посередництвом тих студентів із Галичини, що приїхали навчатися в столичних університетах.

Коли ж ідеться про Князівство Балаку Анджея Хцюка , то, звісно, його «дрогобицько-львівські» спогади не можна зарахувати ані до академічних студій із говірки галицьких міст чи приміських сіл міжвоєнного або теперішнього періоду, ані, тим більше, пов’язати з якоюсь «туристичною комерцією».

Бо Хцюків Дрогобич емігрував разом із ним , і разом з ним він подорожує світом. Тим-то перший розділ його книги про подорож до Ізраїлю розпочинається зі спогаду, як то вони з однокласниками, зокрема євреями, тими, які загинули у війні, і тими, що є тепер тут, в Ізраїлі, мріяли про зустріч у Дрогобичі через 25 років після закінчення гімназії, і це 25-ліття їхнього випуску мало припасти на 1963 рік. А ходячи по старому передмісті Тель-Авіва, він зауважує, що «архітектурно Схід тут змішується з дрогобицьким Ланом», тобто дрогобицькою єврейською дільницею. Ще десь бачить «корчму, як у Бориславі», або завулок, «як у Трускавці».

Бо запах бензину й нафти до кінця життя викликає в нього «містичне зворушення»:

Анджей Хцюк

Нині я навчаю французької на далекому передмісті Мельбурна , де стоїть і фафонить кілька рафінерій, і коли вітер з моря завіє мені до класу нестерпним для інших смородом, я вдихаю той наймиліший і благий запах своєї молодости, пречудові парфуми для старшого пана, який щораз частіше спогадує собі ті часи: Борислав і Дрогобич пахли ж бо ропою і болотом!

Бо «часом треба відійти і втратити щось , щоб аж тоді зрозуміти, як ти це любив».