Автопортрет Бруно Шульца. Джерело: Музей літератури
Автопортрет Бруно Шульца. Джерело: Музей літератури
24 червня 2022

В очікуванні Месії. Про пошуки загубленого роману Бруно Шульца

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Польський поет і літературознавець Єжи Фіцовський (1924–2006) упродовж 60 років збирав дані про життя й творчість Бруно Шульца, чим фактично врятував пам’ять про геніального письменника з Дрогобича. Найбільшою мрією шульцолога було віднайти втрачений у вирі війни рукопис вершинного твору Шульца «Месія».

Я триваю в цьому очікуванні вже понад пів століття, почергово вірячи й зневірюючись в те, що дочекаюся. Я підтримую в собі цю хитку віру, відколи багато років тому став адептом, біографом і захопленим дослідником творчості Бруно Шульца, автора «Цинамонових крамниць» і «Санаторію під клепсидрою», а також утраченого роману «Месія». Оті перші дві книжки, які він встиг опублікувати за життя, становлять, разом зі жменькою розпорошених по часописах текстів, увесь відомий нам літературний доробок письменника, і завдяки перекладам на десятки мов стали власністю мало не всього світу. Завдяки їм він посів — уже посмертно — почесне місце в пантеоні найблискучіших творців ХХ століття.

Попри те, що від дебюту Шульца до початку війни та смертельної кулі ґестапівця минуло небагато років, він встиг написати більше ніж те, що доля дозволила досі пізнати нам і світові. Дата видання його першої книжки (1934) і дата трагічної смерті на бруку ґетто в Дрогобичі (1942) могли б окреслити заледве вісім років присутності Шульца в літературі, якби не те, що в ці кілька років умістилися три роки війни, початок якої назавжди вибив із його рук перо.

Однак іще наприкінці літа 1939 року — попри паралізуюче передчуття лиха, що насувалося, — мало не до перших бомб Другої світової війни Шульц писав і малював. Він мав уже майже готовий до друку том оповідань, а, починаючи з 1934 року, працював над романом «Месія». За авторським задумом цей твір мав стати найважливішим у його доробку, сягнути вершини opus magnum. В окремих збережених висловлюваннях, переважно у листах до приятелів, знаходимо згадки про важкий процес писання цього роману:

«Останнім часом я взявся за певний намір і план ширше закроєного твору, для втілення якого бракує неспішної праці на маргінесі шкільних занять» (1934).

«Чекаю вільнішого часу, щоб повернутися до роботи над романом “Месія”» (1935).

«“Месія росте помалу” — це буде продовження “Цинамонових крамниць”» (1935).

«Мій твір посувається дуже поволі. У мене були не найкращі часи. На канікулах я не міг нічого писати. Тепер, коли б міг писати, — школа» (1935).

«Ви торкаєтеся болісної рани, коли кажете про “Месію”. Робота мені не йде» (1936).

«“Месії” не чіпаю» (1936).

«Мій твір іще перебуває в пелюшках» (1937).

«“Месія” лежить перелогом» (1937).

І саме тоді, десь наприкінці 1937-го або на початку наступного року, Шульцові врешті вдається спроба продовжити роботу над твором. 1938-го, знову сповнений надій, він повертається до реконструкції своїх «часів Месії». Він починає вірити, що цього разу йому пощастить, і ділиться цією новиною з приятелями, з якими листується. Вони відповідають йому, намагаючись морально підтримати, хоча не обізнані ще ні з концепцією твору, ні навіть з його уривками.

Вітольд Ґомбрович предметно і відсторонено відповідає:

Вітольд Ґомбрович

Що стосується Твого «Месії», то мені важко щось сказати, позаяк я не знаю цього твору навіть у його загальних рисах — якщо він дає Тобі можливість відсвіжитися, то тим краще!

З того ж часу походять також емфатичні, проте розсудливі вигуки тоді початківця, літературного критика Артура Сандауера. Цих голосів мало б бути значно більше, якщо взяти до уваги, що ті, які дивом уціліли, походять із мізерної частини листування, мало не цілком знищеного в Дрогобичі разом із усім архівом Шульца.

Артур Сандауер

Я страшенно цікавлюся «Месією». Аби Тобі Твій внутрішній Бог дав якнайбільше сили й генія в ці великі миті. До Парижа я би радив Тобі їхати лише в тому разі, якщо праця над «Месією» не зазнає від того жодної шкоди.

Таким ось чином 1938 року «Месія» виявляє письменникові своє благословення: робота над новим образом його міфу зрушується з мертвої точки, посувається вперед, провіщає надію скорого завершення, хоча — як випливає з різних свідчень, — так і не була завершена. Тим часом на заваді став, хоч як парадоксально, успішний результат клопотань Шульца і його приятелів про подорож до Франції. Перш ніж це трапилося, скарги й нарікання на антимесіанську неласку муз заступила серія листовних прохань про пораду, скерованих до родичів і близьких приятелів: їхати чи не їхати? Париж чи «Месія»?

Переміг Париж, і після повернення до Дрогобича з цього не надто вдалого вояжу треба було відпочити, охолонути від розчарувань, обманутих сподівань… Цього разу перемогла школа, уроки малювання й ручної праці, а до початку Другої світової війни залишався всього рік, отруєний поганими передчуттями. На «Месію» майже не залишилося часу і творчої наснаги.

Інформації про цю пропалу книжку обмаль. Перші її слова чи, може, початок якогось із розділів мав звучати приблизно так: «Вранці розбудила мене мати, кажучи: “Юзефе, Месія близько; люди бачили його вже в Самборі» (чи: …в Стрию, в Трускавці, за 30 кілометрів від Дрогобича). Через багато років про це розповідали ті, кому Шульц читав уривки роману.

Збереглися тільки два фрагменти: «Книга» й «Геніальна епоха». Автор умістив їх у виданні «Санаторій під клепсидрою» як самостійні оповідання. Таким чином ці твори опинилися поза межами роману.

То мало бути — згідно з формулюванням самого Шульца — продовження «Цинамонових крамниць», а отже, різновид міфічної трансформації юдаїстичних культових мотивів, переміщення загального міфу до індивідуальної, біографічної категорії, до дитинства автора-оповідача. В одному з листів Шульц написав, не апелюючи, втім, до роману

Бруно Шульц

Той ґатунок мистецтва, який мені припав до душі, є власне регресією, поворотним дитинством. Коли б можна було повернути розвиток навспак, осягнути якимось обхідним шляхом повторне дитинство, ще раз здобути його повню і безмір — це було б здійсненням «геніальної епохи», «часів Месії», які нам обіцяні та шлюбовані всіма міфологіями. Моїм ідеалом є дозріти до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість.

Саме такий Месія є мотивом і героєм, винесеним у заголовок пропалого роману: міфологізований, а отже, олюднений, він сходить із горішніх біблійно-архетипних сфер у містечкові дитинні завулки, освячуючи міфом буденну повсякденність.

Тим часом настав 1939 рік, і війна зупинила тріумфальну прощу Месії на враз обірваному реченні, яке в Шульцовому рукописі ніколи вже, мабуть, не закінчилося.

Настав період совєтської окупації дрогобицької сторони, час переслідувань. У ті часи письменство Шульца було визнане, згідно зі сталінською інструкцією, нічого не вартим, шкідливим і забороненим. Шульца-письменника, митця вже тоді, напочатку війни вбили, хоча як людині йому судилося проіснувати ще певний час.

Після захоплення німцями 1941 року тамтешніх теренів почалася смертельна геєна місцевих мешканців, зокрема євреїв і тих, кого новий окупант визнав євреями. Шульца разом із тисячами дрогобичан позбавили домівки й переселили до ґетто. Почалися масові вбивства, щоденні знущання функціонерів німецької адміністрації над позбавленими будь-яких прав і зацькованими мешканцями ґето. Попри щоденну загрозу життю, Шульц вирішив рятувати від знищення свій мистецький доробок: рукописи, листи, рисунки, графіку, образи… Він поступово передавав їх на зберігання довіреним знайомим поза межами ґетто, які перебували в меншій небезпеці. Ким вони були?

Одразу ж після війни, на першому етапі моїх пошуків бодай якихось слідів життя і творчості Шульца, чимало колишніх дрогобичан ще були живі й завдяки їм мені вдалося сягнути місць і часів, від яких не зосталося жодного тривкого сліду. Серед вигнанців із батьківських сторін я відшукав двох депозитаріїв, яким вдалося переховати складені Шульцом і довірені їм пакети малюнків. За мого посередництва їх придбав варшавський Літературний музей, ставши таким чином власником безцінного, найбільшого у світі зібрання творів Шульца.

На жаль, рукописів у тих теках не було, і не відгукнувся ніхто з-поміж тих, кому Шульц віддав на збереження свої літературні записи. Справа «Месії» — ідея родом із легенди, міфу й вірувань — повернулася до своєї праісторії: до легенд, до регіонів міфу, до обітниць і надії. Це будило уяву, одним із симптомів якої є роман Синтії Озік «Месія зі Стокгольма», Українською книжка побачила світ 2014 року в перекладі Ярослави Стріхи (Видавництво «Дух і Літера»). фантасмагорична фабула якого сотається навколо пошуків пропалого Шульцового рукопису…

Загинув на вулиці рідного міста Шульц, загинули дрогобицькі євреї — і не лише вони. Нацистський терор не припинявся, акція геноциду тривала й надалі, в’язниці були переповнені, вивезення до таборів смерті стало повсякденною справою. Тих, хто зоставався в місті, не полишав страх; вони крадькома палили «компрометуючі» папери й папірці, усували сліди минулого — про всяк випадок. Потім знову повернулася совєтська влада — а отже, НКВС, стеження, обшуки, конфіскації, депортації та смерть, яка була вінцем і метою всіх цих починань, а ще так звана репатріація місцевого населення, себто масові виселення. Надто багато знищень, надто багато катаклізмів, аби можна було зберегти віру в те, що безборонні польськомовні рукописи збереглися, адже в найкращому разі вони могли прислужитись, як це бувало в тамтешніх тогочасних звичаях, до куріння махорки.

Минуло понад 40 років від моїх перших документальних пошуків і Шульцівських студій, настав 1987-й. І ось зі мною у Варшаві зв’язався колишній дрогобичанин, громадянин Сполучених Штатів Алекс Шульц, як сам він переконував, двоюрідний брат Бруно. Містер Алекс показав мені фотокопію акту про народження, з якого мало б випливати, що він є позашлюбним сином брата письменника Ізидора (Ісраеля Баруха) Шульца, натомість прізвище Шульц успадкував від… своєї матері. Він також показував мені листи, які йому писала Ізидорова дочка Елла Шульц-Подстольська, дякуючи за фінансову допомогу в оплаті надгробка її чоловіка. Проте моїм завданням і метою було не усталення ймовірної спорідненості, а дещо інакше. Містер Алекс приїхав, щоб поінформувати мене, ніби до його дому в Каліфорнії зателефонував невідомий із Нью-Йорка, який прибув туди зі Львова (дипломат? функціонер КДБ?)

Незнайомець запропонував придбати пачку рукописів Бруно Шульца, вміст якої він не міг докладно описати. Повідомив лише, що все написано польською мовою, що в пакеті є також вісім малюнків Шульца і що весь пакет… важить близько двох кілограмів!

Він міг би його продати за десять тисяч доларів. Алекс Шульц погодився купити все, проте продавець просив трохи потерпіти й попередив, що невдовзі зателефонує знову, щоб домовитися конкретно про зустріч і завершення оборудки. Я — на прохання майбутнього покупця скарбу і за дозволом продавця — мав бути присутнім при зустрічі як експерт, який вирішить, чи це справді тексти, написані рукою Шульца.

Я відмовився від відпустки, навіть не виходив із дому, розуміючи, що те, що мало невдовзі трапитися, буде сповненням моїх найсміливіших мрій і хитких сподівань, сенсацією світового значення. Я чергував біля телефону, припускаючи, що в таємничого продавця може бути обмаль часу — тим більше, що він усвідомлює нелегальність свого починання.

Літо минуло, продавець іще раз зателефонував до Каліфорнії, переконуючи, що незабаром уся справа успішно завершиться. Настало тривале мовчання. Невдовзі я довідався, що в Алекса Шульца стався несподіваний інсульт, він паралізований і втратив мову. Незабаром містер Алекс помер, не залишивши жодних вказівок, які б уможливили контакт із львів’янином. Отак прихід Месії відсунувся у невідоме майбутнє, може, назавжди. Не так легко я позбувався надії, але цим разом я втратив її мало не дощенту.

Минуло кілька років. У травні 199-го, попередивши телефоном про свій візит, мене відвідав у супроводі секретаря посол Королівства Швеції у Варшаві Єн Крістоф Обер, приятель Польщі та шанувальник творчості Бруно Шульца. Він і уявлення не мав про те, що мої сподівання знайти рукописи письменника згасають, він не мав уявлення; зрештою, він не міг чути про мої безплідні пошуки — я намагався нікому про них не розповідати, щоб не зашкодити мізерним шансам відкриття, в яке я, попри все, намагався вірити й надалі.

На отій першій зустрічі й під час низки наступних я довідався, що посол має вірогідну інформацію: в одному з совєтських архівів КДБ серед мільйонів документів лежить товстий пакет із літературними рукописами Шульца з романом «Месія» і що, крім рукопису роману, є там й інші твори, а серед них — ніколи не друковані. Ба більше, в архівній «торбі» (саме так посол називав отой резервуар рукописів) мали б іще знайтися листи й різні особисті документи Шульца. І не лише Шульца…

Цю сенсаційну інформацію посол Обер довідався на стокгольмській урочистій зустрічі дипломатів, у якій він брав участь. Вона відбулася чи то в тамтешньому совєтському посольстві, чи то у шведському МЗС (він уже не пам’ятав цієї подробиці). Один із учасників прийому, росіянин, у кулуарах розповів, що на власні очі бачив оту теку-торбу й описав не тільки її орієнтовний зміст, а й історію.

Він натрапив на неї випадково, спеціально не шукаючи. Зрештою, якби він навіть шукав папери Шульца, то з певністю не знайшов би їх — уже хоча б тому, що тека фігурувала в архівних описах не під прізвищем письменника, а якогось поляка, персональні дані якого ні про що йому не говорили. Із додатків до неї випливало, що особа, в якої відібрали ці матеріали, була заарештована ґестапо, а тека конфіскованих у неї документів опинилася після війни в Німеччині, в архіві після ґестапо, десь на території совєтської зони, майбутньої Німецької Демократичної Республіки. За два роки до виникнення цього штучного державного утворення, 1947-го, архіви ґестапо перейшли Москві, їх перевезли в СССР і долучили до колекцій КҐБ.

Якби ми знали прізвище депозитора шульціани! Адже з певністю ним був той, кому Шульц довірив свої літературні скарби. Їх у нього відібрали, а сам він — анонім, — напевне, загинув від рук нацистів. Тож як шукати цей скарб?

Єн Крістоф Обер, як і годиться дипломатові, був стриманим у переказуванні докладної інформації, він привідкрив лише краєчок таємниці. Проте додав, що дані, якими він володіє, є достеменними й підтвердженими на основі інших джерел, скажімо, «з чеської Праги», як то загадково сформулював посол. Чи не з якогось закордонного розвідувального осередку? Не знаю і вже ніколи не дізнаюся.

Решту інформації посол не відкрив, зокрема й таку кардинально важливу деталь, як прізвище втаємниченої людини, яка могла б допомогти у віднайдені «Месії».

А також місце розташування архіву, який нас цікавить. Він просив мене — так само, як колись Алекс Шульц, — щоб я погодився супроводжувати його як експерт у сенсаційній мандрівці в Україну (бо, мабуть, саме там…)

Совєтський Союз ще існував, хоча з’являлося все більше ознак його давно очікуваного падіння. Ми з послом прислухалися до багатообіцяльних сигналів зі сходу, проте ще не вірили, що кінець комуністичного колоса настільки близький. Пан Обер звернувся до совєтської дипломатичної установи з проханням про дипломатичну візу. Після тривалого очікування і численних нагадувань він отримав відмову. Посол зажадав повідомити йому причину відмови. У відповідь його сповістили, буцімто будинок Шульца в Дрогобичі згорів під час воєнних дій. Це пояснення було б не тільки брехливим, а ще й абсурдним, якби не той факт, що своє прохання про візу посол мотивував винятково прагненням побачити дім, у якому Шульц мешкав і творив свої шедеври, а також відвідати місто, де письменник прожив усе життя. Реагуючи на відповідь з Москви, буцім мета мандрівки нереальна, позаяк від будинку Шульца зосталося тільки давно вже прибране згарище, посол Обер скопіював ілюстрацію з моєї книжки, на якій було зображено дім Шульца в Дрогобичі — це фото я зробив 1965 року. І він передав у посольство той неспростовний доказ своєї компетентності та правдивості. Звісно, це не дало очікуваного результату; призвело тільки до розмови віч-на-віч, у якій аргументом проти планованої мандрівки стала «таємна інформація» про небезпечну ситуацію в Совєтському Союзі. То була фактично друга відмова, яка спіткала посла Обера. А коли незабаром його відкликали до Стокгольма з варшавського посольства, він і далі планував наш виїзд, зустрічаючись зі мною під час своїх коротких візитів до Польщі. Совєтський Союз розпався, і вже не Москва, а Київ як столиця незалежної України був адресатом візових клопотань.

Мовчати, не оприлюднювати цю сенсацію тепер мені потрібно було набагато більше, ніж будь-коли раніше. Розуміння, що рукописи існують, надія на «Месію», змушували мене тримати язик за зубами. У правдивість цієї інформації я повірив беззастережно. Всемогутні установи, які все ж віддавна не існують під старими назвами і в колишній нелюдській іпостасі — ґестапо і НКВД (чи КДБ), — однаково дбайливо нищили людей і ховали документи. Щоправда, архівів своїх вони не оприлюднили, але тепер таємниці, замкнені досі на сім замків, потроху виходять на денне світло, явними стають секрети, незмірно серйозніші, ніж політично безневинна геніальна проза Шульца.

Проте зловісний фатум, який віддавна навис над «Месією», знову дався взнаки. У травні 1992 року, невдовзі після зустрічі зі мною, у стокгольмському шпиталі після короткої важкої хвороби — раку з блискавичним перебігом — помер Єн Крістоф Обер, який, згідно з дипломатичними звичаями, не передав мені даних, які б дали змогу продовжити його прагнення і намагання. Нитка урвалася, і знову невідомо, де шукати, куди прямувати…

Минули роки, і досі нічого не знайдено. Єдине, що мені залишилося, — то власне розповісти всю історію з вірою, що люди, яким під силу віднайти ці приховані скарби (в Україні? в Росії?..), захочуть долучитися до їхнього відкриття та оприлюднення світові, який збагатиться врятованими від знищення шедеврами.

Сповниться здавна очікуваний прихід Месії.

Фрагмент друкується за виданням: Єжи Фіцовський. Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія; переклад з польської Андрія Павлишина. — Київ: Дух і Літера, 2010.

Редакція висловлює вдячність видавництву Дух і літера за можливість публікації

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

Читайте також