Особливо гучною обіцяла стати операція 1979 року. Тоді опозиційна група «Рух», яка налічувала близько ста осіб, вирішила підірвати музей і пам’ятник Лєніну в Пороніні. 

Владімір Лєнін ще до Першої світової війни приїжджав до Білого Дунайця та Пороніна (сіл на Підгаллі), щоб підлікувати здоров’я. Іноді його супроводжувала Надєжда Крупська. Кажуть, Лєнін планував організувати тут партійну школу.

Музей, який гучно відкрили у листопаді 1947 року, став для комуністів культовим місцем. Протягом десятиліть — аж до закриття 1990 року — школярі й робітники приїжджали сюди на екскурсії. Тут відбувалися і злети Союзу соціалістичної молоді Польщі (аналог совєтського комсомолу). 

Пам’ятник Лєніну на тлі музею в Пороніні. Джерело: Deutsche Fotothek / Wikimedia

Що дивно, на цих пропагандистських заходах під час неофіційної частини співали пересмішницьку пісеньку невідомого автора:

В Пороніні й нині ростуть ті дерева зелені,
які власноруч колись зволив обдзюрити Лєнін. [...]

А в Лєнінграді живе ще марксист-філософ,
він Лєніна лікував молоком від поносу. [...]

А коли в мавзолей переступиш високі пороги,
на мить спини подих: тут покояться лєнінські ноги. 

Такі тексти явно суперечили офіційній пропаганді. І все ж влада нічого не мала проти.

1970 року готувалися до гучного святкування сотої річниці від дня народження вождя революції. У рамках акції «Тричі Ленін» (боротьба за: 1) підвищення якості продукції, 2) її модернізацію, 3) збільшення експорту) робітники здійснювали трудові подвиги, а півтора мільйона школярів взяли участь у науковій олімпіаді на лєнінську тематику. Радіо і телебачення неустанно транслювали історії про революцію та вождя світового пролетаріату.

Анджей Чума, один із організаторів акції на судовому процесі

Складається враження, що після провального культу Сталіна, Бєрута й Ґомулки партійне керівництво придумало культ Лєніна, щоб прикрити свою недолугість і нечесність стосовно суспільства.

Анджей Чума пояснював суду, чому в головах кількох представників підпільної опозиції зародилася ідея підірвати Лєніна.

У змові брали участь члени групи «Рух», яку очолювали брати Чуми: юрист Анджей та інженер Бенедикт. Важливою постаттю був також Мар’ян Ґолембєвський, що під час війни мав зв’язки з Армією Крайовою, а згодом — з підпільним об’єднанням «Свобода і Незалежність». Він єдиний із групи раніше брав участь у диверсійних акціях. Серед змовників був і Стефан Нєсьоловський, який після змін 1989 року став вельми неоднозначним депутатом Сейму. 1970 року саме він підкинув ідею підпалити музей у Пороніні, яку підхопили його колеги й запропонували підірвати пам’ятник. 

Не все йшло за планом змовників. Перед початком акції з’ясувалося, що в підвалі музею Лєніна знаходиться притон, в якому торгують нелегальним алкоголем. Там регулярно відбувалися пиятики. А опозиціонери не хотіли нікому завдати шкоди. Проте диверсія не відбулася з геть іншої причини. За «Рухом» кілька місяців стежила Служба безпеки — вона мала свого агента серед змовників. Незадовго до запланованого замаху арештували десятки людей. 

Найбільші вироки в цій справі становили сім років позбавлення волі. Сувора кара, враховуючи, що опозиціонери лише планували підірвати пам’ятник, але так цього і не зробили.

«Звільнити братів Ковальчиків»

Невдовзі нова диверсійна акція увінчалася успіхом. У жовтні 1971 року актову залу Вищої педагогічної школи в Ополі готували до святкування Дня громадянської міліції та Служби безпеки. Вночі там вибухнула бомба. Ніхто не постраждав. 

Вибухівку підклали брати Ковальчики: Єжи, токар Вищої школи, та Ришард, викладач фізики. Вони влаштували вибух на знак протесту проти жорстокого придушення робітничих страйків на Балтійському узбережжі роком раніше, спричинених підвищенням цін на м’ясо. 

Вони не належали до жодної опозиційної групи, а вибух здійснили через обурення жорстоким придушенням робітничих протестів, які вибухнули 14–22 грудня 1970 року в містах на Балтійському узбережжі — в Ґданську, Ґдині, Щеціні й Ельбльонґу — у відповідь на підвищення цін на м’ясо. 

Брати дізналися, що в Ополі мали нагороджувати функціонерів, які стріляли в робітників у Щецині. Єжи не міг змиритися з думкою, що міліціонери та співробітники Служби безпеки, відповідальні за масове вбивство демонстрантів, отримають ордени. Вибухівку брати добули зі снарядів часів Другої світової війни, які знайшли в лісі. До актової зали змовники дісталися через тунелі теплотраси.

Брати мали намір знищити приміщення, та не хотіли нікого поранити. Вибух прогримів через сорок хвилин після півночі. Він пошкодив дах і підлогу в урочистій залі, а також розташовані поруч архів, бібліотеку і буфет. Ніхто не загинув і не постраждав. 

Наслідки підриву актової зали Вищої педагогічної школи в Ополі. Джерело: Головний архів Опольського університету / Wikimedia

Слідство набуло чималого розмаху, адже і для міліції, і для Служби безпеки було принизливо, що просто в них під носом, напередодні професійного свята заклали вибухівку. Допитували сотні людей. Перевіряли підприємства, на яких могли красти тротил.

Після арешту братів відбувся суд, який завершився суворими вироками: Єжи засудили до смертної кари, а Ришарда — до 25 років позбавлення волі. Згодом вирок пом’якшили й обидва брати отримали по 25 років ув’язнення.

Смертний вирок скасували завдяки листам, які до Державної ради надсилали інтелектуали й духовенство. Серед тих, хто просив помилувати Єжи Ковальчика, були Станіслав Лем, Даніель Ольбрихський і Віслава Шимборська. Ця акція набула розголосу. За часів Народної Польщі мало хто наважувався відкрито, під власним іменем, протестувати проти влади. 

Брати Ковальчики стали «в’язнями сумління». Про них писали в бюлетенях опозиційного підпільного Комітету захисту робітників, який постав у вересні 1976 року. Під час страйків у серпні 1980-го на деяких підприємствах до списку вимог вносили пункт «Звільнити братів Ковальчиків». За їхнє звільнення виступав також опозиційний Рух захисту прав людини і громадянина.

Ришард вийшов на волю 1983-го, Єжи — через два роки. 1993-го, після касаційної скарги, поданої міністром юстиції, Верховний Суд змінив кваліфікацію їхніх дій із «терористичного акту» на «диверсію». 

Замах на дружбу

Бували й такі замахи, про які через багато років уже мало хто пам’ятав, навіть самі виконавці.

У 1990-ті роки я розшукав групу кількох мешканців Лодзі, які підлітками 21 жовтня 1952 року підірвали пам’ятник, приурочений польсько-совєтській дружбі — «Робітника і робітницю».

Пам’ятник «Робітник і робітниця», Лодзь. Джерело: Інститут національної пам’яті Польщі

Він нагадував скульптуру із заставки «Мосфільму», де зображені чоловік і жінка з піднятими руками. Але були й відмінності. Робітник і колгоспниця у версії «Мосфільму» тримали серп і молот. А в Лодзі — лопату. Крім того, в Польщі у лівій руці чоловіка був молоток, а в жінки — птаха. На півтораметровому цоколі було написано: «Вперед до соціалізму». 

Виконавці теракту познайомилися в лодзькій початковій школі й були стилягами. Всупереч тогочасним суворим комуністичним звичаям, вони вдягалися строкато: краватка з намальованою вручну дівчиною, твідовий піджак. Вони слухали джаз по лондонському радіо, танцювали джайв і конґу.

Пропаганда їх дратувала. Вони мріяли підключитися до вуличного «колгоспника» (гучномовця на стовпі) і замість партійних промов увімкнути джаз.

Для проби хлопці підірвали 250 грамів тротилу поблизу виборчої дільниці, спричинивши паніку. Оцінивши силу вибуху, за кілька днів вони взялись за пам’ятник. Однак з’ясувалося, що монумент зроблений із дерева та гіпсу. Тому, коли вибухнули дві закладені під нього тротилові шашки, вибухова хвиля просто розійшлася всередині порожнього цоколя. Якби це був граніт, пам’ятник, найімовірніше, перетворився б на руїни. А так залишився дерев’яний каркас основи.

Як на сталінські часи змовники отримали порівняно невеликі вироки. Вони відбули понад рік у трудових таборах, де примусово працювали на шахтах.

Згодом, подорослішавши, вони не розповідали своїм родинам про юнацьку підпільну діяльність. Та влада про них пам’ятала. Одного з них допитували ще 1979 року після вибуху в будівлі «Ротонди» Будівля банку PKO на вулиці Маршалковській. 15 лютого 1979 року тут вибухнув газ, внаслідок чого загинули 49 працівників і клієнтів банку, ще 110 людей зазнали поранень. у Варшаві. І прості громадяни, і міліція припускали, що це теж справа рук опозиції. Та вони помилялися. 

Щодо лодзьких стиляг, то вони ніколи не належали до жодної опозиційної групи. А через багато років уже й не згадували про те, що колись були змовниками. 

Переклала Наталка Римська