Тетяна Кучинська: Від початку повномасштабної війни ви вже кілька разів разом із президентом Польщі Анджеєм Дудою відвідали Україну. Як виглядають такі поїздки зсередини?
Якуб Шимчук: Я не можу розкривати всіх деталей із міркувань безпеки. Ми їдемо потягом, але маршрут щоразу змінюється, іноді потяг їде швидко, іноді повільно. Він ширший, ніж польський, тому що колія ширша. А так це звичайний український потяг, от тільки в ньому є президентський вагон.
Анджей Дуда та Володимир Зеленський у Києві. Травень, 2022. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіТК: Як Анджей Дуда і Володимир Зеленський спілкуються поза камерами?
ЯШ: Дуже тепло, як друзі. Під час їхніх зустрічей, навіть на неофіційних церемоніях, мені доводиться буди напоготові: між ними так багато сердечности. Я намагаюся зловити найяскравіші миті. Наприклад, спілкування після виступу у Верховній Раді, рукостискання та інші теплі моменти. Це не просто офіційні, а близькі стосунки. Принаймні такими я їх бачу.
ТК: Що вам найбільше запам’яталося під час останніх поїздок в Україну?
ЯШ: Ми були в Києві за день до нападу Росії й двічі після. Я добре пам’ятаю ту поїздку перед повномасштабною війною: як тепло нас вітали кияни, усміхалися, аплодували, як якась жінка біля посольства Польщі нам дякувала. Відчувалася близькість, причому не тільки на політичному, а й на суспільному рівні. Кожен відчував, що щось станеться — адже тоді вже багато про це говорили в ЗМІ, публікувалися дані розвідки.
Анджей Дуда у Бородянці. Квітень, 2022. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіПід час наступних поїздок такого теплого прийняття вже не було. Київські вулиці обезлюдніли, наче столиця вимерла. Навіть під час локдауну міста не були такі опустілі. Київ вдалося захистити, і це надзвичайний подвиг українців. Але помітно, що ситуація складна, що багато людей виїхало, що більшість ресторанів, магазинів і кіосків зачинена.
Київ мені дуже близький. Я двічі був на Майдані під час Революції гідности й добре знаю це місто. Мене завжди приваблювали базарчики, де бабусі продавали канапки й чай. Зараз такого немає. Принаймні я не бачив, коли ми їздили містом, і це підтверджували журналісти, з якими я розмовляв.
Така велика красива столиця з традиціями й історією, давнішими, ніж у Москви, Варшави, багатьох європейських міст — і така порожня.
ТК: Ви бачили зруйновані росіянами українські міста?
ЯШ: Так, під час другого візиту ми були в Бородянці й Ірпені. Ми бачили зруйновані будівлі, знищені житлові будинки, торгові центри — новісінькі й ущент вигорілі.
Бородянка — страшне видовище. Колони спалених російських танків, знищені котеджі. Руїни приватного будинку, біля якого на лавці сиділа бабуся.
Бородянка. Квітень, 2022. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіУ мене досі стоять перед очима розбомблені нові багатоповерхівки Бородянки (зараз у мене самого будується квартира). Ці зруйновані будинки, в яких вікна ще заклеєні плівкою, в яких люди тільки-тільки планували жити, брали кредити, тратили заощадження всього свого життя... Це були красиві житлові комплекси — і вони знищені. Я добре знаю, чим російська агресія обернулася для українців. Багато людей або загинули, або були змушені втікати на Захід і залишити все — свої мрії, плани.
Руйнування, які ми побачили під час тієї поїздки, величезні. А масштаб того, що відбувається на сході України, в Маріуполі, взагалі важко уявити.
ТК: З якими почуттями ви повернулися з тієї поїздки?
ЯШ: Я думав про сім’ї, які починали нове життя, але були змушені виїхати, якомога швидше втікати, і тепер їм немає куди повертатися. Тут не відчувалося якихось сильних емоцій, радше приходили сумні роздуми. Емоційніше було на Майдані, коли я як кореспондент фотографував Чорний четвер 20 лютого 2014 року, один із найтрагічніших днів протистояння під час Революції гідности. — смерть чигала дослівно за два кроки, просто переді мною у людей стріляли зі снайперських ґвинтівок.
ТК: Як ви сьогодні згадуєте той день?
ЯШ: Я тоді сфотографував чоловіка, який упав від пострілу в голову. Польський конкурс Grand Press Photo визнав цей знімок фотографією року і фотографією десятиліття. Він намагався кинути шину або щось на зразок того. Одним словом, він біг у напрямку загорожі з покришок, які підпалювали, щоб зробити димову завісу і сховатися від снайперського обстрілу. І отримав кулю в голову. Поруч був його товариш (вони познайомилися за кілька митей до цього) і підтягнув його за барикаду. Ми там лежали з двома фотографами з Італії й бачили, як цей товариш став навколішки перед тілом і почав хлипати. І я це сфотографував. Загиблого звали Анатолій Жаловага.
Чорний четвер. Фото: Якуб ШимчукТК: Ви потім спілкувалися з його родичами?
ЯШ: Так, мені вдалося зв’язатися з сім’єю Анатолія. Я навіть був у його домі під Львовом, зустрічався з батьками. Для мене це було дуже важливо. Часто кажуть, що воєнні фотографи вичікують нещастя, щоб прославитися. Але я не воєнний фотограф. Після тієї зустрічі я звільнився від голосу десь у голові, який стверджував, що не потрібно так знімати.
Батько Анатолія обійняв мене і сказав, що моя фотографія для них є дуже важливим доказом героїзму сина. Це виявився єдиний знімок, що засвідчував: Анатолій загинув на цьому полі бою. Втратити сина — страшно, але ці батьки пишалися тим, що їхній син загинув героєм.
Проте події на Майдані взагалі не схожі на те, що відбувається в Україні тепер. Тоді йшли вуличні бої, зараз — страшна війна, що супроводжується воєнними злочинами.
ТК: Воєнні репортери після побаченого мають депресію. Як ви пережили Чорний четвер?
ЯШ: Звичайно, моя психіка теж відреагувала, але не можу сказати, що в мене почалася депресія. Було дуже важко повертатися додому, тому що звідси все здавалося несуттєвим, а там ми були в епіцентрі чогось дуже важливого. І непросто виявилося повертатися до звичайних зйомок, наприклад, комерційних фотосесій якихось нових ліків.
Виникло бажання поїхати в Крим або Сирію. Почалися перемовини про поїздку в цю країну разом із гуманітарною допомогою. Але я все ще раз обдумав і вирішив, що не варто спокушати долю.
Я не хотів, щоб воєнна журналістика перетворилася на мою основну справу. Це професія, яка виїдає душу. Через побачене воєнним журналістам важко потім створити сім’ю. Нормальна людина неспроможна постійно дивитися на стільки нещастя, стільки крови, стільки жорстокости.
ТК: Яке враження справляє на вас сама Україна?
ЯШ: Україна та українці завжди були мені близькими. Мені до душі їхня ментальність, подобається українське мистецтво, кіно, сучасна культура загалом, її чутливість. Останнім часом Україна дуже активно розвивалася. І загалом, і в культурному плані зокрема. Наприклад, парад на День незалежности, коли ми були з офіційним візитом у Києві. Парад почався немовби з подорожі з камерою: дівчинка проходила крізь усю історію України — це відбувалося за сценою, а потім вона вийшла на сцену, вибігла до свого батька, військового, який служив на сході України, — і він розпочав парад. Це геніально! І це також показує українську вразливість, якою я зачарований.
ТК: Ви бачили багатьох президентів, політиків й інших відомих людей. Хто на вас справив найбільше враження?
ЯШ: Звичайно ж, Володимир Зеленський. І Джо Байден, коли приїжджав до Варшави. Після свого виступу він попрощався з нашим президентом і раптом підійшов до нас: «Як ваші справи?» Це так по-американськи. Ми зробили селфі, я опублікував його у своєму твіттері. Цим президент США мене дуже приємно здивував. До речі, в мене була ідея сфотографуватися і з Зеленським, але поки почекаю, щоб зробити історичне селфі з переможцем.
Якуб Шимчук, Джо Байден, Анджей Дуда. Фото: Якуб Шимчук / FacebookТК: Як ви потрапили на роботу до президента?
ЯШ: Вперше я знімав Анджея Дуду, коли він був ще євродепутатом. Я мав свою студію і робив йому фотосесію. Через деякий час мені запропонували співпрацю, я відразу погодився. У редакції тижневика Gość Niedzielny, де я працював, теж сприйняли це позитивно. Ми розпрощалися дуже тепло, вони навіть опублікували мій прощальний лист.
ТК: Чим відрізняється робота з президентом від репортерської?
ЯШ: Різниця велика. При роботі з президентом заздалегідь знаєш програму. Навіть менш офіційні зустрічі заплановані. Працюєш із цілою командою, кожен виконує свої функції.
Коли я був фоторепортером, працював сам або з журналістами і більш суб’єктивно обирав те, що хочу показати й передати. А на цій роботі я знаю своє чітке завдання. Передовсім — історично документувати роботу глави держави. Виборці, суспільство повинні мати доступ до того, що відбувається, вони повинні бачити, як президент виконує свою місію.
Із загального — тільки те, що я намагаюся використати власне почуття естетики. Я стараюся не просто документувати, а створювати красиві знімки, які хочеться роздивлятися і завдяки яким можна отримувати інформацію.
Анджей Дуда у США. Вересень, 2021. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіТК: Президент затверджує фотографії перед публікацією?
ЯШ: Ні, це робить пресслужба, яка публікує знімки на сайті та в соцмережах. Президент має важливіші справи, а перегляд усіх фотографій зайняв би дуже багато часу. Тому в нього є люди, яким він довіряє. Думаю, глава держави мені теж довіряє й почувається при мені вільно. А я зі свого боку знаю, в яку мить слід робити фото, а коли ні. Наприклад, під час відпочинку, коли він хоче видихнути, випити кави чи зробити ковток води, якщо стоїть спека.
ТК: Скільки часу ви проводите на роботі?
ЯШ: У нас є кілька фотографів, які знімають діяльність президента, першої леді, міністрів. Праці доволі багато, але ми намагаємося робити її так, щоб залишався час на власне життя. Іноді бувають дуже інтенсивні періоди. Бувало, що за два-три місяці додому я заглядав три-чотири рази: взяв душ, поміняв речі у валізі й поїхав.
Якуб Шимчук. Фото: Ґжеґож ЯкубовськийТК: Чого не може собі дозволити фотограф президента?
ЯШ: Поводитися негідно. Я намагаюся завжди працювати так, щоб бути непомітним, наскільки це можливо. Я не можу носити непідхожий одяг, бути занадто активним. Фотографи часом бігають, нагинаються під час роботи — я не можу собі цього дозволити.
Також я не дозволяю собі втручатися в розмови, ставити запитання, хоча вони в мене виникають часто. Я намагаюся слухати якомога менше, тому що в мої обов’язки не входить збирати закулісну інформацію. Я намагаюся багато бачити, але мало чути. Особистий фотограф повинен працювати так, щоб йому довіряли.
ТК: Ви маєте улюблене фото з-поміж тих, які зробили?
ЯШ: Окремі знімки впливають на суспільну думку. Мені подобається, коли люди діляться моїми фотографіями, обговорюють їх. Мабуть, моя найулюбленіша фотографія з президентом — одна з перших, яку я зробив. Тоді Анджей Дуда зустрічався з солдатами на базі Баграм в Афганістані. В якийсь момент президент набрав собі на тарілку їжу, сперся на загорожу з мішків і їв, як звичайні солдати.
Анджей Дуда на базі Баграм. Березень, 2018. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіЛюблю фотографії, над створенням яких довелося потрудитися. Наприклад, у Білому домі важко працювати через чітко прописані правила, але мені вдалося зробити гарні кадри президентів Дуди й Трампа біля великого автомобіля. Ще з того візиту залишилися фотографії з силуетами президентів, які дивляться на літаки F-35 у небі.
Президентські пари США та Польщі спостерігають за літаком F-35. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіДля мене дуже цінні фотографії з України — це історія. Те, що відбувається, дуже важливо для Польщі й України, і мені вдалося це зафіксувати. До речі, ще одне з улюблених фото — знімок Зеленського за день до війни, коли він чекав на Дуду. Це одна з його останніх офіційних фотографій у костюмі. Він мав такий серйозний, сильний вираз обличчя.
Володимир Зеленський та Анджей Дуда у Києві. 23 лютого 2022 року. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіТК: А які фотографії даються найважче?
ЯШ: Технічно складно працювати, коли смог, темно, сиро або багато людей. Наприклад, під час візиту президента в регіони, що постраждали від повеней. Там деякі будинки цілком знищила вода, і це потрібно було показати, але ми приїхали серед ночі, в темряві.
Найгіршими фотографії я вважаю ті, які найочевидніші. При цьому на мені лежить історична відповідальність: я повинен зафіксувати ту чи іншу подію. Інколи ця відповідальність нестерпна, але коли надходить відповідний момент, здається, ніби відбувається викид адреналіну і все якось вдається.
Зустріч Анджея Дуди та Володимира Зеленського, 13 квітня 2022 року. Фото: Якуб Шимчук / Канцелярія президента ПольщіКоли ми їхали в Україну вперше після 24 лютого, я розумів, що зобов’язаний зняти момент першої зустрічі Анджея Дуди й Володимира Зеленського обличчям до обличчя. Але Зеленського охороняють солдати, і якусь людину з камерою вони можуть просто відштовхнути подалі. Я боявся, що мене відтіснять і я не встигну зробити знімок. Але я теж знав, наскільки важливо закарбувати цю мить.
Переклав Андрій Савенець
