Сярґєй Дилєвський

Автомеханік. Голова страйкому Мінського тракторного заводу, член президії Координаційної ради. Покинув Білорусь 13 жовтня 2020 року після звільнення і 25 діб у СІЗО.

Між в’язницею та виїздом логічніше вибрати друге. Дружина з дитиною приїхали до Польщі трохи раніше, так було набагато спокійніше. За місяць виїхав і я. Кордон перетнув, як багато інших, за гуманітарною візою. Ми вирішили поки що не оформлювати статус біженців — не бачимо в цьому необхідності.

Великих труднощів у нас не виникало. Всі питання можливо вирішити. Поляки дуже співчувають білорусам. Господар квартири настільки перейнявся нашою історією вимушеної міграції, що навіть запропонував знижку на проживання.

Сярґєй Дилєвський. Фото: Юрій Друг / Хартія’97

Перебуваючи в Польщі, я підтримую зв’язок із колишніми колегами. Ми продовжуємо нашу профспілкову діяльність: шукаємо можливості поліпшити умови праці білоруських робітників, намагаємося допомогти в юридичних і матеріальних питаннях.

Я заробляю ремонтом автівок. Завжди мріяв про власний невеликий автосервіс, і тут мені дуже не вистачає свого гаража — місця, де відчуваєш запах масла з бензином і забуваєш про щоденну напругу. Незважаючи на те, що в Польщі доволі легко відкрити свою справу, я не хочу пускати тут коріння. Вірю, що незабаром ми повернемося додому.

Наталія Горячко-Басалига

Громадська діячка і правозахисниця, спостерігачка на виборах. Кандидатка в депутати Національних зборів Білорусі на виборах 2019 року. Вилетіла з Білорусі 23 квітня 2021 року після триденного переслідування органами.

Я купила квиток до Стокгольму, але опинилася у Варшаві. Коли я проходила на посадку в літак до Стокгольму, працівники авіакомпанії мене ввічливо «розвернули» і не пропустили в салон. Тоді я зрозуміла, що до мого затримання лічені хвилини. Як відомо, в стресових ситуаціях хороші ідеї приходять блискавично. Тож я попрямувала до вбиральні, переодягнулася в сірий непримітний одяг і пішла до кас купувати інший квиток. Мене ще не занесли в комп’ютерні бази компанії як невиїзну, тож мені вдалося взяти останній квиток на рейс Мінськ – Варшава.

Піднімаючись у літак, я почула оголошення: «Наталіє Горячко, підійдіть до другого терміналу, вас чекають». Завдяки тому, що я швидко зреагувала, коли мене не пропустили на перший рейс, і зробила все в найкращих традиціях конспірації, співробітники КДБ, які стежили за мною весь цей час, просто мене втратили з поля зору. Напевно, вони не думали, що я відразу піду купувати квиток на інший рейс і не перевірили списки пасажирів. Тому особливого розпорядження з приводу мене співробітникам «Белавіа» щодо варшавського рейсу не давали. Мене пропустили в салон. Поки не злетіла, розмовляла з колегами, щоб, у разі чого, вони знали про моє затримання і були у всеозброєнні.

Наталія Горячко-Басалига. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Зараз я живу в таборі для мігрантів під Варшавою. У перший тиждень перебування в Польщі заново навчилася спати: безсонні ночі перед відльотом не пройшли безслідно. Позитивно впливають і люди: посміхаються, вітаються, граються з дітьми і собаками. Не заважає навіть мовний бар’єр, тим більше білоруська і польська мови вельми схожі.

У таборі продовжую займатися тим, що вмію і в чому можу бути корисна — правовою допомогою біженцям, консультаціями. У вільний час займаюся творчістю або спілкуюся з людьми. За освітою я художниця –модельєрка, ще за часів СРСР працювала в мінському Будинку мод, але зараз професія перетворилася в приємне хобі. Нещодавно вперше спробувала сплести браслети — і відразу посипалися замовлення.

Звичайно, я вчу польську. Вже намагаюся говорити цією мовою прості фрази. Те, що можна відразу практикуватися, дуже мотивує.

Анна Коновалова

Виїхала з онуками 10 вересня 2020 року після затримання доньки і зятя.

Моя донька, Антоніна Коновалова, під час виборів була довіреною особою Свєтлани Тихановської. Її відразу попередили: якщо вона й надалі братиме участь в передвиборчій кампанії, ні їй, ні її родині спокійно жити не дадуть: дітей заберуть, а її і чоловіка, який тоді був адміністратором телеграм-каналу «Армія з народом», посадять. Але ці погрози ні доньку, ні зятя не зупиняли.

Тоню затримали у вересні, а Сярґєя — в жовтні. Рішення потрібно було приймати швидко, поки онуків не забрали — тож ми зібралися і поїхали. Я розуміла, що буде непросто в чужій країні, проте Настюша і Ваня залишаться з бабусею.

Анна Коновалова. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Спочатку в Польщі було страшенно важко. Виникало багато юридичних питань, пов’язаних із онуками, адже бабуся з точки зору закону — третя особа, тож дітей можуть забрати. Було страшно їх втратити. Через це ми не могли подати документи, щоб оформити статус біженців. Лише незабаром зробили це з допомогою юристів. Виручають нас прості білоруси з різних країн і фонд Humanosh — допомагають з оплатою житла та вирішенням різних питань.

Вані вже 6 років, зовсім скоро в школу, а Насті поки що 4. Про тата і маму вони все знають і чекають на них. Наші листи до батьків, на жаль, не доходять. Але на самому початку доньці із зятем вдалося передати пару листівок дітям.

Чого не вистачає на новому місці? Образно кажучи, своєї подушки, мабуть. Важко в такому віці починати все заново, обживатися. Будемо чекати, коли ситуація на батьківщині змінитися.

Іван Пашкевич

Студент, активіст протестного студентського руху. Приїхав до Польщі 23 лютого.

У Білорусі я вчився на лінгвіста і фахівця міжнародних комунікацій у Барановицькому державному університеті.

У цьому навчальному році я, як і багато активних білоруських хлопців, був на передовій протестного руху. В університеті ми проводили акції проти режиму Лукашенка, організували страйком, підпільно друкували й розповсюджували листівки — багато чого робили. Ближче до кінця першого семестру мене почало охоплювати почуття безвиході — з багатьох причин. Крім розчарування в провладній адміністрації університету і взагалі в системі освіти, я зрозумів, що в перспективі обраної спеціальності — тільки підробіток у дитячих таборах і викладання англійської та німецької мов у школі. Про міжнародні комунікації, зрозуміло, не йшлося. Тому я вирішив подати документи на стипендіальну програму імені Костянтина Каліновського Стипендіальна програма на підтримку молодих білорусів, які не можуть здобути вищу освіту в Білорусі через політичні переконання..

Усього за кілька днів після повідомлення про те, що я зарахований, мені зробили візу, і наприкінці лютого я приїхав у Польщу. Мовні заняття почалися тільки всередині березня: на цю програму прийняли величезну кількість людей, тому вийшли різні накладки з курсами, нам довелося вивчати мову в прискореному темпі.

Іван Пашкевич. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Спочатку я жив у гуртожитку, багато спілкувався з однолітками, які, як і я, виїхали з Білорусі. Зараз орендую кімнату — в гуртожитку не вистачало особистого простору, тим більше ціна за гуртожиток і квартиру не вельми відрізнялася. Розвіятися допомагають велосипедні прогулянки містом (користуюся бюджетним варіантом шерінга) і тренажерний зал.

У неділю допомагаю організовувати акції білоруської спільноти у Варшаві, найчастіше вони проходять біля Палацу культури й науки. Найцінніше в них — спілкування. Зазвичай під час акції ми починаємо обговорювати щось важливе, з’являються ідеї для наступного пікету.

У майбутньому я планую вступити до університету у великому місті, наприклад, Ґданську, Лодзі або Познані. Хотілося б помандрувати різними містами, зокрема, і за межами Польщі. Не хочу бути одним із тих, хто розмірковує про Європу, не бачивши її на власні очі.

Юлія та Павло Штаньки

Музиканти, приїхали до Польщі з Санкт-Петербурга всередині квітня.

П: П’ять років тому ми переїхали з Мінська до Пітера. Я грав у рок-гурті, і ми вирішили, що просувати його буде легше там: більше можливостей. Та незабаром наша група розпалася і ми почали «стрітувати», хоча раніше не розглядали гру на вулиці як спосіб заробітку.

Ю: У Санкт-Петербурзі потужна білоруська діаспора. Ми постійно збиралися разом, спілкувалися. Коли в Білорусі відбувалися протести, ми організовували акції біля посольства і не тільки. Намагалися щодня підтримувати білорусів, відправляли їм відеопослання. Біля нашого будинку був магазин «Батискаф», а поруч стояв справжній підводний човен, який пофарбували в біло-червоні кольори. Ми виконали на човні пісню рок-гурту N.R.M. «Бел-чирвона-бела падводная лодка». Відео розійшлося білоруськими телеграм-каналами.

Через два місяці, напередодні Дня волі, нас заарештували за доносом «небайдужого громадянина» з Білорусі, а наступного дня засудили. Паші дали п’ять діб, мені — сім. Пізніше адвокат пояснив, що нас хотіли екстрадувати в Білорусь. Кілька днів після звільнення ми ховалися у друзів, а потім поїхали в Польщу. Візи нам оформили за лічені дні — після розмови з консулом, який нас запросив, щоб зрозуміти, наскільки серйозна ситуація.

Павло та Юлія Штаньки. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

П: Ми опинилися в Варшаві під час локдауну, тому «стрітувати» відразу не вийшло. Розглядали будь-які варіанти заробітку, аж до кур’єрського доставляння. Але працювати кур’єрами все ж не довелося: карантинні обмеження незабаром послабили, і ми почали виступати на вулиці. Познайомилися з іншими музикантами, стали грати разом, плануємо літнє турне польськими містами.

Ю: У житті вуличних музикантів не завжди все як у кіно. Але цікаві історії й правда часто з нами трапляються. Одна з улюблених: ми грали біля Палацу культури й науки, до нас підійшов чоловік, який продавав поруч книги, попросив йому підіграти і почав читати реп про білорусів, нашу боротьбу, утечу і те, як поляки нас підтримують. Польща зустріла нас вельми дружелюбно, проте все одно хочеться додому. Я мрію повернутися в Солігорськ, наше рідне місто, там виступати і розвивати культуру.

Пьотр Поправко

Юрист, громадський діяч. Виїхав із Білорусі 8 жовтня 2020 року в день, коли його мали судити.

Як перетнути кордон, не викликаючи особливих підозр, коли перебуваєш під прицілом КДБ? Мене врятувало хобі: я малюю картини і часто вожу свої роботи на виставки в сусідні країни. Я сказав прикордонникам, що їду забирати картини з Польщі — часи неспокійні, краще нехай удома зберігаються. Показав документи і фотографії полотен. Неймовірно, але це спрацювало. Я встиг перетнути кордон до того, як потрапив в базу невиїзних.

Пйотр Поправко. Джерело: особистий архів

Польща виявилася дуже гостинною країною. Місцеві жителі багато допомагали в період адаптації. Родина поки що залишається в Білорусі. Ми телефонуємо один одному, але обговорюємо головним чином погоду і природу — говорити про щось серйозніше не можна, потрібно дбати про безпеку.

Щодо питання повернення, то процитую Жоржа Жака Дантона: «Батьківщину неможливо вивезти на підошвах своїх чобіт».

Каріна Калінка

Студентка Білоруської державної академії мистецтв, художниця. Приїхала в Польщу 1 березня 2021 року.

Ранковтий біг, медитація і самотність — так я адаптувалася до нових і незвичних умов після від’їзду з Білорусі. Там, під постійним психологічним тиском, неможливо розслабитися, тільки тут я змогла повернутися до свого нормального способу життя.

Каріна Калінка. Фото: Юрій Друг / Нова Польща

Мене відрахували з п’ятого курсу університету після загальнонаціонального страйку, 26 жовтня 2020 року, — за організацію протестних акцій. Я відразу поїхала в Україну до родичів, а через чотири місяці опинилася у Варшаві. Подала документи на програму імені Каліновського для репресованих студентів. Отримала стипендію, кімнату в недорогому гуртожитку, почала вивчати польську на онлайн-курсах. Готуюся до іспиту з мови, щоб продовжити навчання: хочу опановувати живопис в Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві.

Я вважаю, що поки ми тут, в Польщі, брати участь в проєктах та акціях на підтримку білорусів необхідно. Але завжди потрібно розуміти мету і суть цих акцій — не всі вони, на мій погляд, дієві.

Про повернення в Білорусь зараз говорити складно. З кожним днем усе змінюється, життя перестало бути передбачуваним ще рік тому.

Переклала Ірена Шевченко