Костянтин Каліновський, 1863. Джерело: Вікіпедія. Колаж: Нова Польща
Костянтин Каліновський, 1863. Джерело: Вікіпедія. Колаж: Нова Польща

Каліновський. Білоруський герой Січневого повстання

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram

1863 року на землях колишньої Речі Посполитої, захоплених Росією наприкінці XVIII століття, спалахнуло повстання. Одним із його героїв був Костянтин (Кастусь) Каліновський, який діяв на території колишнього Великого князівства Литовського. За що він боровся і чому став національним героєм сучасної Білорусі?

Костянтин Каліновський. Джерело: Вікіпедія

Костянтин (Кастусь) Каліновський, герой Січневого повстання 1863 року, виявився важливим та актуальним історичним персонажем у сучасній Білорусі. Він став символом боротьби проти авторитарного політичного режиму вже на початку 2006 року, після чергових сфальсифікованих президентських виборів. Тоді протестна молодь перейменувала епіцентр демонстрацій, мінську Жовтневу площу, на площу Каліновського. У відповідь розгорнулася офіційна кампанія дискредитації образу повстанця. Наприклад, у підручниках з історії Білорусі для 10 класу середньої школи з білоруською мовою навчання лідер повстання «за вашу і нашу свободу» перетворився на польського фанатика-революціонера, який відстоював польське панування в Білорусі.

У підсумку вся ця кампанія зазнала невдачі: міф Каліновського як білоруського героя виявився сильнішим. Це стало особливо помітним 22 листопада 2019 року, коли в столиці Литви відбувалося перепоховання останків повстанців 1863 року, страчених солдатами генерал-губернатора Міхаіла Муравйова у Вільні (сучасний Вільнюс). У могилах на Замковій горі знайшли останки 20 повстанців, у тому числі Костянтина Каліновського.

У день перепоховання Каліновського ввесь Вільнюс майорів біло-червоно-білими прапорами, з якими приїхали білоруси, щоб вшанувати учасників повстання 150-річної давності.

Присутність великої кількості білорусів додавала перепохованню особливо урочистого характеру та продемонструвала силу протестних настроїв у білоруському суспільстві.

Образ Каліновського активно використовувався під час протестів улітку та восени 2020 року, які можна назвати білоруською Революцією гідності. Сьогодні проти символів білоруської свободи, незалежності, опору насильству та брехні розгортається чергова офіційна кампанія дискредитації за участю білоруських та російських ідеологів і придворних істориків. Нарівні з біло-червоно-білим прапором і гербом «Погоня» одним із таких символів став Каліновський.

Чому саме він? Що нам відомо про життя та смерть Каліновського?

Повстання та його герой

Костянтин Каліновський, останній очільник повстання під гаслом «За вашу і нашу свободу» на території сучасних Білорусі та Литви, народився 21 січня 1838 року в селі Мостовляни Гродненського повіту. Його батько, шляхтич, володів невеликою ткацькою мануфактурою, доходи від якої були такі, що велика родина ледве зводила кінці з кінцями. Костянтин закінчив повітове училище у Свіслочі та 1856 року вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Разом зі старшим братом Віктором він діяв у студентських революційних гуртках, де познайомився з ідеями Ніколая Чєрнишевського та Алєксандра Ґєрцена; ймовірно, він був знайомий і з програмою революціонерів «Землі та Волі». Підпільна соціалістична організація, що діяла в Росії в 1861 – 1864 і 1876 – 1879 роках і прагнула ввести соціалізм на основі бунту невдоволених селян. Він належав до цієї підпільної організації, в яку також входили офіцери Зиґмунт Сєраковський та Валєрій Врублєвський, згодом також видатні діячі повстання 1863 року. Можливо, саме тоді Каліновський став прихильником національно-визвольного руху та радикальних соціальних змін.

1861-го Каліновський захистив дисертацію і з дипломом кандидата правничих наук повернувся на батьківщину. Того ж року він створив у Гродно підпільну революційну організацію.

Важливим елементом діяльності Каліновського стало видання нелегальної газети «Мужыцкая праўда» білоруською мовою. Це був перший такий досвід в історії.

Діяч став головним автором цієї газети, і саме йому багато істориків приписують псевдонім «Яська-гаспадар з-пад Вільні» («Яська-господар з-під Вільна»), яким підписувалися всі номери.

Перша сторінка першого номеру газети «Мужыцкая праўда». Джерело: Вікіпедія

Восени 1862 року він очолив Литовський провінційний комітет (ЛПК), який як структура варшавського Центрального національного комітету займався підготовкою повстання на литовських землях. Примітка: Слід мати на увазі, що під «Литвою» в той час зазвичай розумілися землі Великого князівства Литовського, себто сучасної Білорусі та Литви. Комітет складався з прихильників національно-визвольного руху і соціальних перетворень, які належали до так званої «партії червоних». Сам Каліновський вважав, що перемога можлива тільки завдяки масовому виступу селянства. Його опоненти, які належали до «партії білих», були налаштовані більш консервативно.

Діяльність «червоного» Литовського провінційного комітету (у «білих» була своя паралельна структура) охоплювала всі землі «історичної Литви», себто давнього Великого князівства Литовського, кістяком якого був Білорусько-Литовський край. Народи цього краю тільки вступали в епоху націоналізму, і якщо литовська еліта вже робила перші кроки на шляху до литовської національної ідеї, то мешканці білоруської частини «Литви» були більш схильні до соціальних гасел.

Повстання спалахнуло у Варшаві 22 січня 1863 року в ситуації, коли його підготовка була ще далека до завершення. Проте маніфестом від 1 лютого 1863 року Каліновський та ЛПК підтримали повстання. Постав Тимчасовий уряд Білорусі та Литви, який очолив Каліновський. Однак незабаром уряд було розпущено за рішенням Національного уряду у Варшаві. 23 січня Центральний національний комітет був перетворений e Національний уряд — головний виконавчий орган під час Січневого повстання. До влади в Литві та Білорусі прийшли прихильники «білих».

Картина Яна Матейка «Польща закована», 1864. Джерело: Національний музей у Кракові

Костянтин Каліновський був призначений комісаром Гродненської губернії, його головним завданням стала організація повстання на Гродненщині. Можливо, найвизначнішим результатом діяльності Каліновського на цій посаді стала активізація партизанської боротьби в регіоні.

При цьому він, безумовно, залишався одним із визнаних авторитетів серед керівників повстання. Глава «білих» і головний опонент Каліновського Якуб Ґейштор у своїх спогадах критикував його, але й віддавав належне.

Якуб Ґейштор

Це була запальна натура, але справедлива, без тіні лицемірства. Відданий душею і серцем народові, проте не такий прихильник крайніх революційних теорій, якого б не зупинила навіть громадянська війна, [Каліновський] думав до того ж про самостійність Литви. Він був незрівнянним, зразковим конспіратором, душею Комітету... На першій зустрічі доводив мені, що участь знаті та поміщиків у повстанні не тільки не потрібна, але й шкідлива. Народ сам завоює собі волю і зажадає власності від поміщиків... Ця людина була, безсумнівно, найвидатнішою постаттю в складі комітету.

А ось яким запам’ятав Каліновського секретар Національного уряду Юзеф Яновський:

Юзеф Яновський

Найвидатнішою особистістю в Комітеті був Костянтин Каліновський. Це один із найбільш інтелігентних на той час мужів Литви, освічений, щирий, повний чеснот, розуму та енергії. Пішки пройшов Литву та Білорусь, несучи в народ полум’я любові до Батьківщини... Не хотів мати жодних зв’язків зі шляхтою, а спирався лише на народ.

На словах Каліновський був прихильником жорстких заходів щодо зрадників, але на практиці, вочевидь, допускав винятки і намагався не проливати крові. Крім того, є свідчення, що він, незважаючи на небезпеку, завжди був присутній на стратах і під час заслань друзів та соратників.

У травні 1863 року Каліновський повернувся до керування повстанням. У цей період став очевидним перелом у ході боротьби. Царським військам та чиновникам вдалося не допустити масової участі соціальних низів у повстанні, що і визначило його результат.

Каліновський розумів, що битву програно, але й надалі відстоював необхідність продовжувати боротьбу. Утім, його стосунки із Варшавою (центром повстання) були досить напружені. Каліновський, як і раніше, прагнув соціальних змін і, як зазначав Ґейштор, «думав про самостійність Литви», що у Варшаві сприймалося за сепаратизм.

Багато в чому завдяки зусиллям та енергії Каліновського повстання в Білорусі та Литві тривало й надалі. Поліція та війська збилися з ніг, розшукуючи невловимого «диктатора Литви». Зрештою свою роль відіграла зрада: в ніч на 17 січня 1864 року Каліновського арештували. На слідстві він тримався з гідністю, розповідав про причини, які привели його до лав повстанців, і мовчав про соратників. І продовжував боротьбу, про що свідчать його останні тексти, відомі під назвою «Листи з-під шибениці» («Лісты з-пад шыбеніцы»).

У відділі рукописів Національної бібліотеки Польщі в колекції документів Людвіка Яновського зберігається фрагмент цих «Листів»:

Костянтин Каліновський

Брати мої, мужики рідні! З-під московської шибениці доводиться мені вам писати, і, може, востаннє. Гірко покидати рідну землю і тебе, любий мій народе. Застогне в грудях, заболить серце, але не шкода загинути за твою правду.

Прийми, народе, щире моє слово передсмертне, бо воно ніби з того світу, тільки для добра твого написане.

Немає, брати, більшого щастя для людини на цьому світі, ніж мати в голові розум та освіту. Тоді тільки вона може бути в пошані, жити в достатку і тоді тільки, помолившись Богу, заслужить небо, коли збагативши наукою розум, розвине почуття і всіх близьких щиро полюбить. Але як день із ніччю не ходять разом, так не йдуть разом наука справжня з неволею московською. Але поки вона буде, у нас нічого не буде: ані правди, ані багатства, жодної науки, тільки нас як худобу зневажатимуть не для добра, а на смерть нашу.

Тому-то, народе, як тільки почуєш, що брати твої з-під Варшави б’ються за правду і свободу, тоді й ти не залишайся позаду, а, схопивши, що зможеш: косу, сокиру — всією громадою йди воювати за своє людське та народне право, за свою віру, за свою землю рідну. Ось я тобі, народе, з-під шибениці кажу, що тоді тільки житимеш щасливо, коли над тобою москаля вже не буде.

10 березня 1864 року 26-річний Кастусь Каліновський загинув на шибениці. Повстання було придушене, але люди, які прийшли того дня на Лукішську площу у Вільні, були вражені витримкою і мужністю його лідера. В останні хвилини життя Каліновський зберігав твердість духу і ясність думки.

Під час читання вироку, почувши слова «шляхтич Каліновський», він не втримався від репліки: «У нас немає шляхтичів. Усі рівні…»

Здається, і під шибеницею Каліновський думав про продовження боротьби й вірив у її перемогу.

Білоруський патріот?

Сьогодні можна сказати, що смерть Каліновського далекого 1864 року була початком його присутності в пам’яті нащадків як «справедливого» «білоруського революційного демократа» і, нарешті, як «білоруського національного героя номер один». Здавалося б, білоруська мова «Листів» та їхній зміст дозволяють говорити про білоруський націоналізм автора, який, утім, істотно відрізняється від націоналізму ХХ століття. Але чи завжди було таке розуміння і наскільки воно обґрунтоване?

Перший дослідник постаті Каліновського, відомий діяч «партії білих» та історик Аґатон Ґіллер, бачив у ньому саме польського героя. Він писав, що навіть смерть Каліновського здавалася перемогою, тому що «справила сильне враження сміливістю та надією на майбутнє Польщі». Незважаючи на те, що саме Ґіллер уперше опублікував документи, пов’язані з діяльністю Каліновського, серед яких були й «Листи з-під шибениці», він ніяк не прокоментував їхню білоруську складову.

Автори кінця XIX – початку XX століть — Валєрій Пшиборовський (автор першої біографії Каліновського, опублікованої в п’ятитомній «Історії 1863 року») та Болєслав Лімановський — уже звертали увагу на те, що плани Каліновського не відповідали намірам Варшави. Так Пшиборовський стверджував, що Каліновський був прихильником федерації вільних Литви та Польщі, вважав селянство головною силою повстання і думав «про селянську революцію».

У легальній пресі Білорусі та Литви стаття про Каліновського вперше з’явилася тільки в березні 1906 року на шпальтах видання Gazeta Wileńska. Її редактором був один із засновників ліберально-демократичної течії так званої «Крайової ідеології» Міхал Ромер. Крайовці початку ХХ століття намагалися пом’якшити міжнаціональну напругу та зберегти єдність земель і народів історичної Литви.

Постать Каліновського підходила на роль своєрідного «місця пам’яті» польсько-литовсько-білоруської єдності у боротьбі зі спільним ворогом — російським царизмом.

На думку автора статті Людвіка Абрамовича, Каліновський мріяв про відродження Польщі як «народної федеративної держави». Він також нагадав, що російські чиновники називали Каліновського «диктатором Литви», і згадав останні тексти повстанця, в яких той закликав до боротьби за «людські і національні права». Публіцист побачив у діяльності Каліновського витоки крайової ідеології в її демократичному варіанті.

Історіографічне перетворення Каліновського з «польського повстанця» в «білоруського героя» почалося в період ослаблення і розпаду Російської імперії. Першою публікацією такого роду стала 1916 року стаття політика й історика Вацлава Ластовського «Пам’яті Справедливого» — вона була опублікована в першому номері білоруської газети «Гоман», що видавалася у Вільні. Для посилення білоруської складової діяльності «Справедливого» автор відредагував тексти «Листів з-під шибениці»: у вірші Каліновського було змінено перший рядок. Замість «Марыська чарнабрэва, галубка мая» з’явилося «Беларуская зямелька, галубка мая».

1919 року священник Владислав Талочка на шпальтах газети «Беларускае жыццё» характеризував Каліновського як головного борця «за демократичне відродження Білорусі» і людину, яка «любила Білорусь і боролася за відродження білоруського народу». Він передрукував вірш Каліновського у варіанті Ластовського, однак зазначив, що Каліновський та його сподвижники «одночасно були також польськими патріотами».

Литовський історик і громадський діяч Авґустінас Янулайтіс у своїй статті 1921 року вперше показав Каліновського як білоруського національного героя, який конфліктував із Варшавою.

Дослідження діяльності та поглядів Каліновського в цьому руслі тривало і в міжвоєнний період, і після Другої світової війни. На думку В’ячеслава Шалькевича та більшості сучасних білоруських авторів, Каліновський розглядав повстання «не як самоціль, а як єдиноможливий тоді спосіб досягнення свободи та незалежності Білорусі». Ще далі пішов Сергій Абламєйко, який у своїй недавній книзі «Каліновський і політичне народження Білорусі» назвав Каліновського «першим білоруським політиком» і саме з його поглядами та діяльністю пов’язував «політичне народження модерної Білорусі».

Проблема авторства

Сьогодні міф Каліновського як «білоруського національного героя номер один» є найважливішим для білоруської історичної пам’яті. Вирішальний внесок у його створення зробили не стільки історики, скільки діячі культури, передусім літератори. Тема Каліновського все частіше стає об’єктом досліджень у сфері memory study, або так званої історії другого рівня.

Однак історики не втрачають інтересу і до «історії першого рівня», тобто до конкретно історичних досліджень, пов’язаних із повстанням 1863 року й особистістю Каліновського. Річ у тому, що образ «білоруського національного героя» не завжди дозволяє відповісти на всі питання.

Зокрема, вони виникають, коли дослідники звертаються до аналізу текстів, написаних Каліновським або приписуваних йому. У їхньому змісті відсутні подібного роду соціальні та національні аспекти його позиції.

Під час прочитання «Мужыцкай праўды» виникають сумніви в причетності її автора, «Яські-гаспадара з-пад Вільні», до білоруської ідеї.

На шпальтах газети не згадується Білорусь, немає заклику до селянської революції. Проте фігурує «Литва», пропагується «справедливий польський уряд» тощо.

Однак перш ніж аналізувати ці матеріали, історикам слід замислитися: а чи знаємо ми, які тексти писав саме Каліновський? Так литовський історик культури Владас Абрамавічус стверджував, що третій номер «Мужыцкай праўды» був створений Валерієм Врублевським, а член Гродненської революційної організації Фелікс Рожанський у спогадах писав, що разом із Каліновським займався виданням «народної газети» під назвою «Мужыцкая праўда» і з підписом Яські.

Проблема авторства Каліновського також існує щодо «Листа Яськи-господаря до селян землі польської» («Письмо Яські-гаспадара з-пад Вільні да мужыкоў зямлі польскай»). Наприклад, відомий дослідник і діяч білоруського руху Адам Станкевич був переконаний, що Каліновський не міг звернутися до білоруських селян зі словами: «Ми, що їмо хліб польський, ми, що живемо на землі польській, ми поляки з давніх-давен».

Історик Михась Біч підтримав цю думку. Для нього головним аргументом стала присутність на «Листі» печатки варшавського Центрального національного комітету, в той час, як документи Каліновського зазвичай завірялися печаткою Відділу Литви. А ось Геннадій Кисельов допускав авторство Каліновського: на його думку, «Лист» може служити прикладом того, як важко пробивала собі дорогу білоруська ідея, з якими труднощами вона відривалася від ідеології польського руху.

Усе більше істориків схиляється до думки, що псевдонім «Яська-гаспадар з-пад Вільні» не належав виключно Каліновському. Він міг бути колективним псевдонімом і використовувався іншими повстанцями, зокрема з Варшави.

Також слід звернути увагу на відсутність комплексного дослідження всіх текстів Яські-гаспадара. Лінгвістичний аналіз зробила Ніна Борщівська (Омельянюк), яка відзначила суттєві лексичні відмінності тексту сьомого номера «Мужыцкай праўды» від інших випусків газети. Крім того, в цьому номері були опубліковані відомості, які абсолютно не відповідали дійсності. Зокрема, йшлося про активну допомогу повстанцям з боку Франції, а також про перемогу повстання в Польщі, де нібито російська влада почала повертати селянам уніатські храми.

Великий інтерес представляє також знайдена литовськими істориками чернетка шостого номера «Мужыцкай праўды», який так і не був опублікований. У тексті чернетки місцеві польські поміщики звинувачувалися в зраді інтересів «Литви», а селян переконували в тому, що всі вони «литовці» і живуть «на литовській землі». При цьому підпис Яські-гаспадара був відсутній. З невідомих причин чернетка так і не побачила світ. У виданому замість неї шостому номері «Мужыцкай праўды» йшлося про релігійні переслідування уніатів і необхідність боротьби за повернення Уніатської церкви.

Повертаючись до теми авторства Каліновського, слід також наголосити на необхідності аналізу його текстів, які публікувалися в польськомовній пресі (наприклад, «Голос з Литви» і «Прапор свободи»).

Еволюція ідеї

Сумнівів не викликають тільки останні тексти Каліновського, створені під час ув’язнення — це «Листи з-під шибениці» та дві «Пояснювальні записки», написані вже після закінчення слідства. Одну з них, присвячену «польському питанню», не знайдено, натомість друга — «Пояснювальна записка від 28 лютого 1864 року» — поки що не стала предметом глибокого аналізу, хоча вперше була опублікована ще 1939-го.

У «Записці» Каліновський підтвердив існування суперечностей між керівниками повстання в Польщі і на білорусько-литовських землях:

Костянтин Каліновський

Однак повстання, що спалахнуло в Королівстві Польському, застало Литву абсолютно не підготовленою. Королівство Польське своїм повстанням не підтримало інтересів Литви.

Однією з причин поразки Каліновський вважав насторожене ставлення і недовіру селян до шляхти й поміщиків:

Костянтин Каліновський

Селянин, який бачить необрізані нігті своїх панів, не міг їм довіритися, і став дивитися на справу польську як на затію поміщицьку.

Читаючи «Записку», розумієш, що Каліновський і в тій трагічній ситуації продовжує боротьбу. Він виступає як захисник інтересів «Литви» (Литви - Білорусі) та її народу і намагається вплинути на політику російського уряду.

Каліновський стверджує: саме в період панування Росії посилилося «співчуття Литви до Польщі», що й визначило її участь у повстанні.

Він критично оцінює прагнення російського уряду до «повного злиття Литви з Росією»:

Костянтин Каліновський

Я не противник щастя народного, не противник я й Росії, якщо вона добра нам бажає, але противник тих лих, із якими стикається край наш нещасний.

Каліновський попереджує, що посилення позицій Росії в Литві неможливе, допоки її уряд не знайде «співчуття в дійсно освіченому класі тутешнього населення».

Виникає питання, чому про відмінну від Варшави позицію Каліновського щодо соціального та національного аспектів боротьби ми дізнаємося від його соратників та опонентів, але не від самого головного героя?

Можливо, Каліновський певною мірою виявився заручником політичної ситуації, бо його розуміння мети та методів боротьби не мало шансів на реалізацію. «Селяни-білоруси» ще не стали народом-нацією і не усвідомили свої соціальні та національні права. Схоже, Каліновський не мав широкої підтримки навіть у «партії червоних». Відкрита пропаганда «селянської революції» могла призвести до розколу табору повстанців і налякати шляхту, без участі якої повстання також не мало шансів на успіх. До речі, історик Геннадій Кисельов 1995 року так пояснював відносини Каліновського з Варшавою: «Підтримувати і сперечатися, йти, наскільки можливо, разом, але відстоювати своє».

На мій погляд, тексти Яські-гаспадара 1862–1864 років говорять не стільки про білоруський націоналізм їхнього автора, скільки про певну еволюцію феномену «литвинства» і «речпосполитського» патріотизму в напрямку білоруської ідеї. Каліновський починав як представник «литвинства», до якого належали філомати і філарети, Адам Міцкевич, Адам Кіркор, Юзеф Крашевський та інші. Литвинство ґрунтувалося на усвідомленні «Литви» (Литви-Білорусі) як своєї батьківщини, якій ще не відомі національні конфлікти і яка сприймалася як історична і культурна цілісність.

Однак наприкінці повстання і життя Каліновського в його текстах все чіткіше проявляється білоруський компонент.

До речі, Кисельов убачав присутність білоруської ідеї вже у відомому гаслі віленської організації: «Кого любиш? — Люблю Білорусь. — Це взаємно».

Білоруська ідея присутня й у білоруській мові видання «Мужыцкая праўда» і «Листів з-під шибениці». Не можна трактувати цю газету тільки як засіб пропаганди. Рівень білоруської мови тут досить високий, що може свідчити про активне її використання. Безумовно, важливим індикатором білоруськості Каліновського є ліричний вірш («Марыська чарнабрэва, галубка мая…») — звернення до Марії Ямонт. У прикінцевій частині він перетворюється на поетичний заклик до народу продовжувати боротьбу. Слід також згадати, що Каліновський обґрунтовував необхідність розвитку освіти білоруською мовою.

Важливо відзначити й те, що Яська-гаспадар у «Листах з-під шибениці» і в сьомому номері газети «Мужыцкая праўда» ототожнював себе з «селянином-білорусом». Закликаючи продовжувати боротьбу, він висловлювався за створення самостійного уряду для Литви-Білорусі:

Костянтин Каліновський

З щирою вірою ми повинні міцно відстоювати своє, а наш уряд повинен прагнути все використовувати для добра народного.

Білоруська ідея проявлялася також у захисті Уніатської церкви. Її ліквідація російською владою 1839 року залишалася болючою раною в душах білорусів. Адам Станкевич у проуніатській пропаганді Каліновського вбачав «підсвідоме прагнення білоруської душі до пошуку синтезу, пошуку міцного і відповідного ґрунту для того, щоб закопати релігійний рів, який розділив білоруський народ на дві ворожі частини».

Популярність міфу Каліновського в сучасному білоруському суспільстві дає надію, що він може стати однією з ідейних основ єдності білорусів у незалежній і демократичній державі.

Переклала Ірена Шевченко

  • Facebook
  • Twitter
  • Telegram
Алєксандр Смоленчук image

Алєксандр Смоленчук

Білоруський історик, професор Інституту славістики Польської академії наук. Автор книг «“Краёвая ідэя” ў беларускай гісторыі» (Мінськ, 201…

Читайте також