Олена Міщенко: Коли ви вирішили знімати війну в Україні?
Войцєх Ґжендзінський: Уперше я приїхав на цю війну 2016 року, тобто коли інтерес преси до неї вже згасав. Так відбувається з кожною війною: спочатку до неї прикута увага світових ЗМІ, а згодом усі навколо забувають про людей, які живуть у цій війні. Думаю, наша роль як журналістів полягає в тому, щоб постійно інформувати світ, що проблема існує й нікуди не зникла. 24 лютого, коли почалось повномасштабне російське вторгнення, я миттєво вирішив їхати в Україну, зібрав мінімум речей і вже у ніч на 25 лютого перетнув кордон.
ОМ: Яким був маршрут?
ВҐ: Одразу на кордоні в Медиці о першій ночі я почав фотографувати, документувати те, що відбувається. Звідти поїхав до Світлодарська, Мар’їнки. Побував у найбільших містах на сході — Краматорську, Слов’янську, Дніпрі, Харкові, Запоріжжі. Найменше часу, мабуть, усього тиждень, я провів у Києві, був і в Білій Церкві.
ОМ: Тоді ви зробили фотографію, відзначену цьогорічною премією Grand Press Photo?
ВҐ: Так, у Білій Церкві почалося бомбардування. Ми з командою The Washington Post були одні з перших журналістів, які приїхали туди. Я ходив від одного напівзруйнованого будинку до іншого, фотографував, щоб показати не тільки те, що відбувається на вулицях, але й як люди прибирають домівки, пакують речі. Так я познайомився з пані Іриною, яка впустила мене до свого дому, дозволила фотографувати. Згодом вона зайшла до вітальні, зняла чохол із фортепіано, відкрила кришку, сіла і почала грати. Вона зіграла кілька тактів із Шопена на інструменті, який через вибух був абсолютно розлаштований.
ОМ: Як у фільмі Романа Полянського «Піаніст»...
ВҐ: Так, дійсно, це одна з перших асоціацій, що виникає при цій історії й фотографії. Для мене цей знімок про надію, незламність, віру й боротьбу за нормальність. Мало того, він також про те, що практично кожна нація виживає, якщо витримує її культура і її митці.
ОМ: На що ви найбільше звертаєте увагу, фотографуючи війну?
ВҐ: Для мене завжди на першому місці люди та їхні історії. Війну важко документувати, тому що не всюди фотограф може потрапити й не все можна фотографувати. Я не нарікаю, є як є. У будь-якому разі я намагаюся більше зосередитися на мирному населенні.
ОМ: Що говорять люди: чи хочуть вони їхати зі своїх домівок, чи залишаються, бо вірять, що війна скоро закінчиться?
ВҐ: Люди не виїжджають не через те, що думають, ніби війна скоро закінчиться, а тому що їм просто немає куди втікати. Вони кажуть, що не хочуть залишати свої домівки, бояться їхати в невідомість, бо тут їхнє місце на землі і тут вони живуть усе життя. Я також зустрічав людей, які були страшенно розбиті: вони покинули свої оселі й раптом виявилося, що ніхто не допомагає їм так, як вони того очікували. Люди їдуть у нікуди, на абсолютно голе місце, — і це дуже складно. А вдома в них є дах над головою. Так, вони намагаються не думати про те, що може прилетіти ракета і вмить зруйнує той дах.
В Україні війна триває вісім років. Увесь цей час люди на сході перебувають у постійній небезпеці, щодня чують вибухи. Вони вже звикли в цьому жити. Такі жахливі, ненормальні умови для цих мирних жителів стали буденністю, і після 24 лютого в їхньому житті не так уже й багато змінилося.
ОМ: А що ви побачили в регіонах, які раніше не були під обстрілом?
ВҐ: Тут ситуація докорінно інша. Слід говорити про два різні підходи до війни. Люди, які живуть у районах, що раніше не постраждали від бойових дій, стикаються з цим жахіттям уперше. Одна справа чути про війну, а зовсім інше — опинитися у ній, на власні очі бачити руйнування і смерті, чути, як падають бомби.
Війна — страшна велика трагедія. Мій добрий знайомий відправив свою дружину з дитиною, ще зовсім маленькою, знаючи, що, ймовірно, не побачить їх цілий рік, а може, й довше. Багато українських родин живе у розлуці, бо чоловіки бояться за безпеку сім’ї й відправляють своїх жінок і дітей якнайдалі. Рівень складності рішень, які доводиться ухвалювати сім’ям, просто немислимий.
ОМ: Люди втомилися від війни?
ВҐ: Якщо говорити про тих, хто живе в Україні, зокрема в зоні бойових дій, то звісно, вони втомлені. Але мені здається, що Захід, який останнім часом почав говорити і про свою втому від війни в Україні, певною мірою лицемірить. Дивіться, вже понад три місяці до нас доходять новини, з якими жити незручно, які не вписуються в наші уявлення і показують, що світ не такий стабільний, мирний і передбачуваний. І ця інформація призводить до того, що дехто починає говорити, ніби втомився від війни. Я вважаю, що так і повинно бути. Бо це ніщо в порівнянні з тим, що відбувається на місці, в Україні, коли війна просто проноситься вулицями, дворами, будинками, часто зрівнюючи все надбане із землею, — це в кращому випадку, а в гіршому — просто залишаючи пустку після людей, яких вона знищила на своєму шляху.
Донбас, 2019. Фото: Войцєх Ґжендзінський / HolisticNewsОМ: Це не перша війна, яку ви документуєте. Чим вона відрізняється від тих, на яких ви бували раніше?
ВҐ: Так, це не перша війна, яку я бачу — я працював воєнним фоторепортером, зокрема, в Афганістані, Південному Судані, Грузії, — але для цивільних вона точно найстрашніша. Вона така, як Перша та Друга світові війни, тільки з використанням новітніх технологій, дронів та високоточної зброї. Росіяни атакують цивільні об’єкти. Звичайна людина не має можливості цьому протистояти, вона така ж мішень, як і солдат на фронті. І це найстрашніше в цій війні.
ОМ: Що особисто для вас було найстрашнішим під час нещодавнього перебування в Україні?
ВҐ: Багато речей назавжди залишаться в пам’яті. Наприклад, я вперше знаходився так близько до місця, в яке влучила ракета. Я тоді фізично відчув, як весь будинок, в якому ми були, здригнувся, кілька вікон тріснуло, і це при тому, що він схований за іншою, більшою, будівлею.
Коли росіяни ракетами обстрілювали вокзал у Краматорську, ми саме заїжджали в місто й були на місці уже через 10–15 хвилин після удару.
Я був у лікарні, де люди лежали на підлозі, в коридорах, бо їх нікуди було покласти.
І таких картин я бачив багато. Я точно не забуду потік біженців, які пішки добиралися до кордону, ідучи десятки кілометрів просто неба з дітьми, тваринами, речами. Або знайомство з Юлею, яка їхала в уже окупований Маріуполь, щоб урятувати звідти свою родину. Це приклад неймовірної рішучості.
ОМ: Кажуть, війна змінює...
ВҐ: Можливо, тому що це не перша війна, яку я бачив, у мене складається враження, що власне вона мене поки що не змінила. Так, я переживаю все так само важко, як і раніше. Але коли бачиш трагедію не вперше і навіть не вдруге, то більше немає такого шоку. Я досі не можу до кінця усвідомити те, що відбувається довкола, але ця реальність уже не ранить і не зачіпає занадто сильно.
ОМ: Чи з плином часу віра в те, що Україна переможе, міцніє?
ВҐ: Після такого довгого періоду бойових дій усе складніше вірити в швидку перемогу. І все ж я не бачу, щоб віра слабшала. Звичайно, розчарування і напруга посилюється, але водночас наростає злість і бажання помститися. Хоча б за злочини, зґвалтування, вбивства, скоєні в Бучі, Маріуполі та інших містах і селах.
Я сподіваюся, що переможе сміливість, відвага й життя. Я кажу — сподіваюся, бо не впевнений на сто відсотків. Я не з тих, хто переконаний, ніби добро завжди перемагає. Світ був би набагато кращим, якби все було саме так. Тому залишається сподіватися, що добро переможе, але чи так насправді станеться, залежить від кожного з нас, від нашої щоденної праці, поведінки, місцевого патріотизму, допомоги іншим в екстремальних ситуаціях. Необхідно працювати й докладати зусиль, щоб добро тріумфувало щодня.
