Почалося все з Gazeta Wyborcza. Її перша невелика редакційна колегія вийшла із Tygodnik Mazowsze — нелегального підпільного видання 80-х років.
Перший номер Gazeta Wyborcza вийшов 8 травня 1989 року, за місяць до парламентських виборів. Звідси й назва: Wyborcza, тобто «виборча». Видання з’явилося в результаті засідання Круглого столу, тобто угоді між комуністами та опозицією з «Солідарності». Комуністи, усвідомлюючи крах системи, вирішили поділитися владою з «Солідарністю»: формально профспілкою, а реально — величезним суспільним рухом. Одним з елементів домовленостей Круглого столу був дозвіл на продаж періодичних видань, які представляли «Солідарність». І першим з-поміж них була саме Gazeta Wyborcza.
Перший номер Gazeta Wyborcza. Джерело: Gazeta Wyborcza / FacebookГоловним редактором восьмисторінкової газети (державні квоти на папір були вкрай недостатніми) став Адам Міхнік. Успіх був приголомшливий. Люди мало не виривали газету з рук один одного. Перші номери навіть продавалися на базарах із великою націнкою.
За офіс редакції слугувало колишнє приміщення дитячого садка. І коли за деякий час завідувачка відділу репортажів Малґожата Шейнер редагувала мій текст про фабрику презервативів, вона робила це… у пісочниці.
Успіх газети частково зумовлювався тим, що це опозиційне видання, пов’язане з «Солідарністю». Але на подальшу популярність вплинуло ще дещо — мова: виразна, соковита, лаконічна, геть не схожа на розлогі мудрування комуністичної преси, автори якої заплутували найпростіші питання, уникали конкретики, і в результаті, дійшовши до кінця речення, читач уже не пам’ятав, із чого журналіст починав.
Друге важливе опозиційне видання — Tygodnik Solidarność. Цей тижневик виходив ще 1981 року, але 13 грудня 1981-го, після запровадження воєнного стану, редакцію закрили. Звісно, журнал проходив через цензуру, але в той період, який називали «карнавалом “Солідарності”», вона дещо ослабла. Tysol (скорочення від Tygodnik Solidarność) відродився в червні 1989 року. Головним редактором став Тадеуш Мазовецький, згодом — прем’єр-міністр Польщі.
Архівне видання Tygodnik Solidarność, 1981. Джерело: WikimediaЗміни на ринку полягали не лише в появі кількох нових поважних політичних періодичних видань, пов’язаних із опозицією, а й у трансформації газет і журналів, які виходили за Польської Народної Республіки, як-от Polityka, Rzeczpospolita, Życie Warszawy. Вони стали значно цікавіші, бо почали публікувати статті, які раніше цензура не пропустила б. А вона своєю чергою ставала дедалі ліберальнішою й багато на що дивилася крізь пальці, аж поки 11 квітня 1990 року не зникла зовсім. Цього дня скасували Головне управління контролю за пресою, публікаціями та телерадіомовленням.
Того ж року з’явився шокуючий тижневик Nie. Його заснував речник уряду Єжи Урбан, всіма ненависний у 80-х. Це сатиричне видання не цуралося міцних слівець і вульгаризмів. Воно жорстко критикувало Церкву. Іноді писало про серйозні скандали. Nie мав велетенські тиражі, але лише деякі автори публікувалися під своїми справжніми іменами. Сам Єжи Урбан — завзятий захисник Польської Народної Республіки — заробив величезні статки в капіталістичній Польщі.
Поруч із цими важливими щоденниками та тижневиками сформувався чималий сегмент яскравих розважальних видань. Особливо — хобі-преси та жіночих журналів. Кольорові видання давали видавцям добрі прибутки, бо для рекламодавців вони були набагато привабливіші, ніж чорно-біла преса.
На польському ринку з’явилися і західні молодіжні журнали — Bravo, Tina. Вони витіснили своїх польських конкурентів Razem і Na Przełaj. Тут я із жалем — як журналіст, що робив перші кроки наприкінці 80-х у Na Przełaj — мушу зазначити, що кальки іноземних видань були значно дурніші за польські. Мабуть, тому вони й перемогли.
Обкладинка журналу Bravo, 1993. Джерело: kiosksentymentalny.plНа прилавках з’явилися також еротичні видання, як-от американський Playboy, і навіть порнографічні — як скандинавський Cats. Наприкінці 80-х у державній пресі оголеності практично не було. ПНР славилася як дуже пуританська. Молодіжні тижневики Razem та itd розміщували лише одне жіноче фото топлес. Журнал Playboy в ПНР теж можна було придбати — але тільки на базарах, привезений контрабандою із Заходу. А тут раптом усе заполонила порнографія.
Доходило до абсурду — голі жінки в непристойних позах прикрашали вітрини кіосків Ruch, найбільшої тоді мережі продажу періодичних видань.
Це був золотий вік преси. Її наклади були гігантські. Рекордний тираж Gazetа Wyborczа становив мільйон примірників. А коли наклади почали падати, з’явився новий тренд — додатки до газет. Разом із газетою за невелику доплату можна було отримати якусь пластинку або книжку. Або хустину. Або помаду для губ. Інколи здавалося, що саме газети є додатками до цієї — у певному сенсі — «халяви».
Іноді покупцям преси діставалися цілком непогані речі. Наприклад, на початку 2000-х Gazeta Wyborcza таким чином поширювала колекцію літературної класики. До серії ввійшли «Сніданок у Тіффані» Трумена Капоте, «Ім’я троянди» Умберто Еко, «Колиска для кішки» Курта Воннеґута. Згодом додатком до нових номерів стала серія 30 путівників по світу: їхні корінці, складені разом, утворювали панораму Венеції.
Траплялися, звісно, й менш вибагливі видання: усілякі романи та детективи. Привабливість такої покупки полягала в тому, що хоч за книжки, додані до газетного номера, доводилося платити в кілька разів більше, ніж за саму газету, ціна все одно виходила нижчою, ніж у книгарні. Маркетинговий хід був простий: здебільшого продавали серії, тому читач опинявся в залежності. Бувало, перший том коштував ледь більше за саму газету — це робилося для того, щоб читач увійшов у смак і продовжив купувати наступні частини.
З перспективи тодішнього репортера Gazetа Wyborczа (перший текст у ній я опублікував, здається, 1991 року) мені особливо запам’яталося, що до журналістів тоді ставилися з пієтетом. Жоден чиновник не дозволяв собі зневажливо висловлюватися про представника медіа. Це особливо відчувалося десь поза Варшавою. Мені було трохи за 20, я виїжджав у регіони на місця, і люди ставилися до мене майже як до міністра. Це особливо стосувалося журналістів Gazeta Wyborcza, адже вона була символом змін.
Вік тодішніх журналістів — також характерна річ. На роботу із задоволенням брали дуже молодих людей, які лише починали свій шлях у журналістиці. Адже в молодіжну мову ще встигла проникнути новомова Польської Народної Республіки. На відміну від періоду ПНР — і нашої сучасності — газети, радіо й телебачення мали величезний вплив на громадську думку. Або принаймні на значну, інтелігентську її частину.
Можливо, ми всі переоцінювали вплив медіа на суспільство загалом.
Адже, хоча Gazeta Wyborcza і була найсильнішим осередком формування громадської думки, все ж підтримуваний нею кандидат у президенти, Тадеуш Мазовецький, у перегонах програв.
Я пишу тут здебільшого про паперові ЗМІ, бо з ними відчуваю найтісніший зв’язок. Саме вони, схоже, мали найбільший вплив на політику 90-х років. Але не факт, що на саме суспільство. Тут більшу роль відіграли приватні радіо- і телестанції. За часів ПНР було два телеканали. Чотири радіопрограми. А тут раптом з’явилися десятки приватних мовників.
5 грудня 1992 року стартувало телебачення Polsat. Це перший комерційний канал із ліцензією на мовлення по всій Польщі. Він почав із супутникових трансляцій, а за рік запустив наземні передавачі. Згодом виявилося, що власник Polsat, Зиґмунт Солож-Жак, має кілька паспортів і дещо туманне минуле — але це вже інша історія.
Від самого початку Polsat був розважальним телеканалом, орієнтованим на не надто вибагливого глядача. Це не докір, а проста констатація. На Polsat з’явилася програма «На будь-яку тему», яка з часом стала культовою. У ній ведучі, наприклад, ставили гостям запитання, пов’язані з сексом, що шокувало публіку, звиклу до пригладженого телебачення Польської Народної Республіки. Кілька років цю програму вів Маріуш Щиґєл — і тут похвалюся — мій товариш спершу по редакції Na Przełaj, а потім з Gazetа Wyborczа, а на додачу — ще й співмешканець у зйомній квартирі.
До Маріуша Щиґєла програму «На буль-яку тему» вів Анджей Войцєховський — чудовий журналіст, який, на жаль, рано помер. Він також був засновником Радіо Zet — приватної радіостанції, створеної наприкінці 1990 року.
Анджей Войцєховський поставив найкраще, на мою думку, запитання в історії польської журналістики. У програмі «Гість Radio Zet» він якось розмовляв з Алєксандером Кваснєвським, який представляв посткомуністичну лівицю, що перебувала в опозиції. Як і заведено в будь-якій опозиції, Кваснєвський переважно критикував геть усе, що робила партія при владі. Анджей Войцєховський привітав цього політичного буркутуна питанням: «Що доброго?».
З 1997 року говорить і показує TVN — третій за значенням польський телеканал. Він завжди позиціонував себе як телебачення для освічених глядачів. Проте за рівнем розважального контенту TVN навряд чи перевершує Polsat або державне Польське телебачення. Із 90-х років усі телеканали залюбки транслюють телевікторини й інші формати, куплені у західних компаній.
У цій медіареволюції інтернет відіграв незначну роль. Його час настав лише через десятиліття — на початку 2000-х. Сучасні ЗМІ лише зовні нагадують ті, що були в 90-х. Нинішні працівники редакцій переписують на потреби порталів тексти, підкинуті рекламними агентствами. Рецензентом книжок і фільмів може стати будь-хто, хто вміє створити акаунт у соцмережі. Кілька місяців тому один старшокласник спитав мене: «Хто такий журналіст у наш час?». Я досі сушу голову над відповіддю.
Перекладачка Марія Шагурі, редакторка Наталя Ткачик
