Каблучка з кураре, револьвер з білим руків’ям і слоїчок з опіумом
Загадки, таємниці, інтриги… У цих словах — вся Марія Вісновська. Навіть її день народження оповитий таємницею: на надгробку мати акторки звеліла вибити 1861 рік, хоч сама Марія вказувала 1860, а Біографічний словник польського театру подає 1858.
Дослідниця життєпису Вісновської, Аґата Тушинська, у варшавському храмі Святого Хреста розшукала запис про народження акторки: 23 грудня 1859 року. Саме цього дня Марія народилася в сім’ї Емілії з Гофманів та Яна Освальда Вісновського. Батько Марії, комерсант, мав крамниці, але через невдалі операції збанкрутував і помер. За іншими джерелами — наклав на себе руки. Мати вийшла заміж за чоловіка з жорстоким характером, який бив її та доньку. Згодом Марію віддали на виховання у пансіонат із суворими правилами.
Минуть роки, і у своєму домашньому салоні (спершу він розташовувався на вулиці Длуґій, а відтак на Злотій, 3), Марія прийматиме найвідоміших людей, кажучи сучасною мовою — селебріті, не тільки Польщі, а й усієї Європи. Згодом сцени їй стане замало — Вісновська перенесе гру у повсякденне життя.
Акторка імпровізувала, копіюючи Сару Бернар. У заскленій шафі тримала два людські скелети зі слонової кості, у шухляді біля ліжка — револьвер із білим руків’ям і слоїчок з опіумом, а ще носила каблучку з кураре.
Fin de siècle — буквально «кінець століття» — був вибуховою сумішшю меланхолії, естетизму, іронії та очікування катастрофи. Тож не дивно, що Вісновська любила розповідати, яким уявляє свій похорон: тіло у білому пеньюарі, засипане квітами й оточене натовпом шанувальників. Акторка стверджувала, що для неї було б справжнім щастям попрощатися із життям на сцені. 1883 року вона навіть надіслала до газети Kurier Warszawski анонімного листа з повідомленням про свою смерть. Вісновській було цікаво, як Варшава відреагує на втрату улюбленої акторки. Щоправда, газета повідомлення не надрукувала.
Марія Вісновська. Джерело: Фотографічна майстерня Karoli i Pusch / Національна цифрова бібліотека POLONAМарія Вісновська полюбляла лоскотати нерви своїм залицяльникам. Один із них, Едвард Міхаловський, згадував, як певного разу акторка зажадала, щоб він її поцілував. Коли той відмовився, вона взяла до рота таблетку, сказала, що це стрихнін і що йому доведеться витягти її губами, поцілувавши Марію, — інакше вона проковтне її. Переляканий чоловік поцілував її, вихопив губами таблетку і виплюнув «отруту». Марію це неабияк розвеселило.
Марія нерідко мала кількох залицяльників одночасно. В останній рік її життя на виставах, де грала Вісновська, одночасно сиділи поодаль один від одного директор Варшавських казенних театрів, російський генерал Дмітрій Паліцин, український оперний співак Олександр Мишуга, польський підприємець та майбутній літератор Стефан Кшивошевський і російський гусар Алєксандр Бартєнєв. Вони ненавиділи один одного й змагалися за увагу та прихильність Вишні, засипаючи її квітами й подарунками. Однак Марія часто обертала їхні залицяння на жарт.
Спробуй усі сорти вина, але не напивайся жодним.
Початки акторського шляху у Львові
З ранніх літ Вісновська захоплювалася театром і грала у виставах драматичного гуртка при благодійному домі на варшавському Краківському передмісті. А потім, прихопивши листа від керівника театральної школи Еміля Дерінґа, зважилася податися до Львова, в театр Скарбека, яким керував відомий галицький театрал Ян Добжанський. Тут починали свій шлях до слави відомі акторки Гелена Моджеєвська і Романія Попель (Попелька).
Перша ж вистава «У ній прокинулося серце», в якій Вісновська зіграла наївну Ядвіґу, принесла їй популярність. Але вона потім довго не могла позбутися цього амплуа — гарненької і трохи обмеженої сільської дівчини, на яку ходили дивитися чоловіки. Аби подражнити тогочасну публіку, Марія грала на сцені без панчіх і демонструвала підв’язки, чим зводила з розуму чоловічу аудиторію. Оголити руку вище ліктя тоді вважалося мало не порнографією. Зала гуділа від захоплення.
У Львові відбулися і перші любовні пригоди акторки. У неї закохався сам намісник Галичини Альфред Юзеф Потоцький. Старий граф запросив Вишню до свого палацу на вечерю. Читав їй вірші й один за одним кидав аркуші у камін. Вісновську ця сентиментальна сцена лише розсмішила. Через три театральні сезони вона повернулася до Варшави, уникнувши подальших залицянь намісника.
Марія Вісновська. Джерело: Фотографічна майстерня Karoli i Pusch / Національна цифрова бібліотека POLONAОфелія і тінь Сари Бернар
У Варшаві Марія Вісновська грала на сцені Літнього театру у Королівських Лазєнках, а потім у театрі Rozmaitości — одному з найкращих тогочасних польських театральних колективів. Тоді ж талановиту акторку помітив редактор газети Kurier Poranny Фелікс Фрізе, її «вуєчко», ангел із білим і чорним крилом, як вона його називала. Якось вона гуляла на Театральній площі із гусаром Бартєнєвим і зустріла Фрізе. Той пожартував, що з ним вона пройтися під ручку на людях не бажає, на що Вісновська відповіла вельми кмітливо.
Якщо я гулятиму із редактором, всі вважатимуть, що мені від нього щось потрібно. А якщо я гуляю з гусаром, всі розуміють, кому від кого що потрібно.
Коли судили Бартєнєва, Фелікс Фрізе фактично відмовився від дружніх стосунків із Вісновською. Чорне крило перемогло.
Вісновську знаю з 81-го року; бував у неї рідко; востаннє — у день іменин у січні. Вона була страшенною кокеткою, мала багато шанувальників, потрібних їй для оплесків під час гри на сцені. Всі її дії були спрямовані на те, щоб справити враження популярності, щоб підкорити кожного, хто з нею стикався. Свої сценічні прийоми вона переносила в життя і майже ніколи не була сама собою.
У театрі Rozmaitości акторська кар’єра Вишні спалахнула новими барвами. На сцені склався дует конкуренток — Марії Вісновської і Ядвіґи Чакі (Цєслінської), котрі виступали в амплуа наївних дівчат. Зал розділився на дві фанзони: «вишнівців» і «чакістів», які складалися, в основному, зі студентів. Пристрасті бушували і роздирали театр. Коли виходила на сцену дівчина у білому (Вишня), половина зали бурхливо аплодувала і закидувала акторку квітами. Коли ж з’являлася дівчина у чорному (Чакі), друга половина божеволіла й волала так, аж гаснули свічі. Дирекція змушена була поставити на варті поліціянтів, щоб не допустити бійок. А тим часом касові збори зростали.
Марія мріяла про серйозні ролі. Зокрема, виношувала образ Офелії з «Гамлета». З ним подалася на оглядини у Париж, однак зазнала там поразки.
Наприкінці своєї короткої акторської кар’єри вона все ж таки зіграла Офелію на сцені Великого театру. Відгуки були неоднозначні. Стефан Жеромський, давній критик Вісновської, який завжди стверджував, що має імунітет до її чарів, залишив про Офелію запис у своєму щоденнику.
Марія Вісновська. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONA
У сцені божевілля ця дурна сорока загравала очима до офіцерів у першому ряду. Водночас ця роль стала для Марії випробуванням: чи зможе вона, крім наївних і салонних ролей, знайти своє місце в драматичному репертуарі. Однак старі звички виявилися занадто сильними.
Проте були й досить схвальні відгуки.
Вісновська володіє магнетизмом, який змушує глядача забути про сцену і бачити лише її.
Та газетна критика тяжко позначилася на Вісновській, і на рік вона припинила виступи.
У грудні 1881 року Варшавою прокотилися антиєврейські заворушення. Якраз на той час припали гастролі Сари Бернар, яка мала єврейське походження. Наполеон у спідниці, як її називали, завойовував планету. Під Великим театром стояло море людей, які хотіли потрапити на виставу відомої французької акторки. Невідомо, чи Вісновська зустрічалася із Сарою Бернар, однак Вишня дуже хотіла бути схожою на «французьку відьму» й певний час пробувала себе на сцені паризького «Комеді Францез», проте її не прийняли у трупу через акцент. Паризька публіка не могла собі уявити, щоб на сцені улюбленого театру виступала акторка, яка погано володіє французькою. Та за межі Польщі слава Вісновської так і не вийшла. Відтоді Марія присягла собі, що вивчить англійську і гастролюватиме у Британії та США. Але й ця мрія не здійснилася.
Тим часом зірка Вісновської в Польщі сяяла дедалі яскравіше. Щойно вона виходила на вулицю — навколо неї одразу збиралися натовпи молодих прихильників. У ресторанах почали навіть подавати вирізку a la Wisnowska. Акторка стала заручницею свого загравання із публікою.
Марія Вісновська. Фото: Мауріцій Пуш / Національна цифрова бібліотека POLONAВсі, всі вимагають мого тіла, а не моєї душі.
Кохання Олександра Мишуги
Сучасники із захопленням описували красу Марії Вісновської — її бездонно блакитні очі, гарно окреслені повні губи, непокірне кучеряве волосся, трохи скуласте привабливе, обличчя і стрункий дівочий стан. У неї закохувалися з першого погляду. Одним із її шанувальників був український оперний тенор Олександр Мишуга. Вперше вони зустрілися у Львові, на концерті співака. Потім Олек Філіппі (таким був його псевдонім) навчався в Італії, виступав у відомих залах Мілану, Риму, Відня, Праги, Кракова, тож удруге вони з Вишнею зустрілися у Варшаві через чотири роки. Тоді їхнє кохання спалахнуло знов. Однак «доброзичливці» повідомили Марії, що Мишуга заручений із польською панянкою Марією Прус-Ґловацькою.
Для Вишні це стало сильним ударом — вона прогнала співака, та при цьому звеліла йому одружитися, потім розлучитися і тільки тоді прийти — може, тоді вона його простить. Той так і зробив, хоча це далося йому страшенно болісно: у нього саме народився син. Але й після розлучення Вісновська не змогла пробачити співакові, хоч той засипав її ніжними листами.
У тебе божественна краса, ти зачаровуєш нею.
Вишня не простила, хоча, за деякими джерелами, завагітніла від нього. Про долю дитини нічого не відомо, оскільки акторка тоді поїхала на кілька місяців у відпустку по Європі.
Коли Вісновська загинула від кулі, Мишуга саме мав запланований сольний виступ у Великому театрі. Керівництво пропонувало скасувати концерт, але Мишуга вирішив виступати. Пів Варшави зійшлося під театр, а на похорон Марії прийшли лише кілька людей і священники, які не хотіли ховати вбиту на освяченій землі.
Акторку поховали навпроти головної брами кладовища Повонзки. Коли Мишуга на сцені з плачом упав на могилу Леонори з опери «Фаворитка», разом із ним заплакав увесь зал, оркестр, диригент і актори. До кінця свого життя Олек Філіппі зберіг вірність неповторній Марії Вісновській.
Цікаво, що, виступаючи свідком на суді, Мишуга відмовився присягати московським священникам і розмовляти російською.
Марія Вісновська. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONAТри вишні на бездиханному тілі
Марія не кохала гусара Алєксандра Бартєнєва, пияка й гуляку, який переслідував її верхи містом, коли вона намагалася від нього втекти. «Гусар — моя смерть», — казала Вишня друзям. Однак корнет погрожував застрелити себе, якщо акторка не буде до нього прихильною. Налякана переслідуванням гусара, Вісновська зібралася на гастролі у Лондон, а потім у США. До від’їзду залишалося кілька днів.
Бартєнєв сказав акторці, що змирився з розлукою, але попросив останнього побачення. Тож він орендував невеличку квартиру на Новоґродській, 14, оббив її рожевим драпом, забив вікно дошками, мабуть, щоб ніхто нічого не почув.
Бартєнєв напоїв Вісновську шампанським і пивом з опіумом, а потім змусив писати прощальні записки. Кілька з них Марія написала таємно від нього й кинула за невеличку канапу: вона намагалася залишити знак, що її вбили.
Людина ця погрожувала мені своєю смертю — я прийшла. Живою мене не відпустить.
*
Пастка! Я маю померти. Ця людина вершить правосуддя!!! Боюся… Остання моя думка — про матір і театр. Боже, врятуй мене, допоможи… Мене заманили сюди. Це була пастка. Вісновська.
*
Ця смерть не з моєї волі.
Застреливши акторку, корнет утік у казарму, та перед тим кинув три вишні на сорочку вбитої Марії.
Ось мої погони. Я вбив Маню.
Три вишні символізують три фатальні побачення, яких Вісновська удостоїла гусара за час їхнього знайомства.
Про жорстоке вбивство Марії Вісновської писали і в підросійській частині Польщі, і в самій Російській імперії. Цю тему обіграв і Іван Бунін у романі «Справа корнета Єлаґіна» (1925), в якому фактично намагався виправдати корнета Бартєнєва.
Некролог Марії Вісновської. Джерело: Національна цифрова бібліотека POLONAКримінальну справу Бартєнєва розглядали у Варшаві. На процес приїхав знаменитий російський адвокат Фьодор Плєвако, який намагався виправдати Бартєнєва, очорнюючи Вісновську й наголошуючи на її нібито легковажності. Убивці присудили вісім років каторги і позбавили дворянських привілеїв.
Привид Вишні
Через 40 літ після вбивства Вісновської у журналі Tajemny detektyw від 25 грудня 1932 року з’явилася оповідь, що більше скидалася на легенду.
Бартєнєв, якого більшовики позбавили статків, у 1920-х роках утік до Варшави, де жив у злиднях, фактично ставши волоцюгою. Подейкували, що його бачили на могилі Вісновської, куди він приносив крадені квіти, а також на Новоґродській, під вікнами квартири, де сталася трагедія. Бородатий, немитий і ніким не впізнаний, він помер у притулку.
На Новоґродській, під будинком, який і досі існує, нібито бачили привид самої Вісновської, який намагався щось розповісти перехожим.
Вбивця помер від наслідків алкоголізму 1914 року. Замість восьми років каторги імператор розжалував його до рядового й відправив служити на Кавказ.
Пам'ятник на могилі Марії Вісновської. Фото: Ґжеґож Петка / WikipediaРедакторка Наталя Ткачик
P. S. В українському видавництві «Фоліо» вийде друком біографічний роман Василя Добрянського про Марію Вісновську «Три вишні від убивці».
